Валентина Варава: Ми перенесли війну в київські кабінети

9 липня 2017 р.

Мені завжди було цікаво: звідки в суспільстві, що здавалося таким аморфним після розчарувань Помаранчевої революції, три роки тому раптом з’явилося стільки волонтерів?  Мені хочеться вірити, що майбутнє — саме за такими людьми. І одна з них — Валентина Варава.

Зазвичай виявляється, що і в минулому, довоєнному житті ці люди теж були активними. Можливо, в якомусь своєму, не такому широкому сегменті. Та настав час проявлень, — і ці активні люди раптом глибинно зрозуміли Універсальний закон збереження енергії: ніщо не виникає нізвідки й не зникає в нікуди. І коли хочеш, щоб не було болюче соромно за свою країну, то спочатку в неї треба щось вкласти — власні сили, час, енергію, часто — нерви, і навіть здоров’я. А від синергії ефект буде значно більшим, ніж від розрізнених дій окремих індивідуумів.

Мені хочеться вірити, що майбутнє — саме за такими людьми. І одна з них — Валентина Варава, яка вже четвертий рік є активним членом громадської організації “Ініціатива Е+”. Гроза міністерств і відомств. І водночас — жінка-сонечко, що як магнітом притягує до себе позитивних людей, хороші новини й переможні дії. Жінка, якої я ніколи не бачила без усмішки.

— Валентино, ким ви були до війни, чим займалися? 

— Тепер я дуже ціную той період і часто повертаюся до нього подумки. Взагалі-то, мені не властиво жити спогадами, я завжди біжу вперед. На помилках своїх або моїх близьких я вчуся і йду далі. Але останнім часом часто переглядаю фотографії з довоєнної виставки після сходження на Ельбрус — час, коли я активно займалася гірським туризмом.

Карпати, Крим, Кавказ, Татри, Альпи, Гімалаї… Все було дуже серйозно. Я тренувалася кілька разів на тиждень — пробіжки, тренажери. Тепер на це не вистачає ні часу, ні сил…

У тому житті я багато подорожувала. Могла собі це дозволити. Чудові мандрівки за кордон я вмію робити дуже малими грішми. Я цим жила. Це — полювання, адреналін, драйв. Можливо, колись зроблю такий бізнес-проект.

Що стосується професії, то в 1990-х я була педагогом-новатором. Розуміючи, що природознавство — це єдине ціле, я впровадила курс — синтез географії, біології, хімії, фізики та астрономії для підлітків. Ці предмети для дітей зазвичай, що називається, — через глухий паркан. Мої уроки знімали на відео, тиражували.

Потім я була головним редактором всеукраїнської педагогічної газети “Завуч”. Пізніше — директором школи. Звідти пішла писати дисертацію.

Ну, а потім почався Майдан. Це було “не моє”, доки туди не вийшли студенти й не зробили Майдан без політики. Тоді почалося: казани, каша, печінка, потім — медицина й підпільний лазарет для легко- та середньопоранених у Лютеранській церкві, де утворилася наша громадська організація “Ініціатива “Е+”.

Дисертація, певна річ, накрилася. Я взяла академвідпустку за станом здоров’я й не думаю, що колись її напишу.

— Про що дисертація була?

— Про те, що нині справді актуальне, — про дистанційне навчання. Я, мабуть, дуже розчарувала свого наукового керівника — чудового фахівця. Але якщо моя дисертація, у кращому разі, принесе користь кільком фрікам, які залишилася у стрімко деградуючій освіті, — то від того, що я роблю тепер, користь набагато відчутніша: це врятовані життя і реальна допомога. Отож це мій свідомий вибір.

— Хто ваша сім’я?

— Чоловік — чудовий мистецтвознавець, куратор українського проекту на 53-й Венеційській бієнале, він раніше часто казав мені: “До тебе я читав книжки з мистецтва, а тепер — описи маршрутів”. І вже 30-річний син.

— Вони залучені у вашу активну громадську діяльність?

— Чоловік співчуває, але він людина іншого темпераменту. І я вважаю, що головна його допомога в тому, що він мене не тільки не придушив за ці роки, а й щоранку приносить у ліжко каву з зефіркою. Він підтримує, допомагає вдома. Хоча я розумію: дружина, яка від’їздить на тиждень невідомо куди і невідомо з ким, — реальне випробування для чоловіка. Слава Богу, в нас усе на довірі, й проблем немає. Але зараз я все-таки намагаюся надовго не їхати, та й необхідності такої немає: концепція допомоги фронту змінилася.

Син — айтішник. На ньому практично повністю вся технічна підтримка, засоби зв’язку та супровід. Коли я кудись їду, то знаю, що він завжди відстежує онлайн, де я перебуваю на цей момент. Відвезти — привезти, завантажити — відвантажити — це само собою зрозуміло. А інколи — ще й грошова підтримка.

Моя матуся, 1938 року народження, під час Майдану щоранку, йдучи на роботу повз КМДА, носила молодим людям млинці, і досі намагається передати “хлопцям” 100 грн.

— Чим ви займаєтеся зараз?

— Насправді багато чим.

Коли наші підопічні (колишні пацієнти Лютеранської церкви) навесні 2014 р. пішли добровольцями на фронт, ми пакували їм перші смішні аптечки — пакет із бинтом та зеленкою. Потім були тактичні аптечки і гори медикаментів. Люди давали гроші, ми закуповували. Сортували те, що присилали з-за кордону, і передавали.

На фронт я почала їздити з вересня 2014 р. Поступово стала розуміти ситуацію із забезпеченням і тепер можу перевірити будь-яку інформацію по будь-якому підрозділу.

Спочатку головним і єдиним зайняттям була медицина. Але вже взимку 2014-го виявилося, що для збереження життя та здоров’я дуже корисні ще й теплі речі, а також генератори, прилади нічного бачення та тепловізори. І я зайнялася технічною сферою.

Потім іноземці стали передавати через мене машини для військових. Це було ще в 2014—2015 рр., до запровадження процедури офіційного розмитнення. Були хороші контакти, нам чимало допомагали друзі за кордоном, але мене мучило, що, фактично, ми залишалися контрабандистами й перебували поза законом.

У листопаді 2015-го ми зробили перше офіційне розмитнення для АТО. Звісно, було багато казусів: наші закордонні друзі не розуміли, як можна везти порожню машину, тому напхали туди всього. Довелося все окремо розмитнювати, проводити через санстанцію тощо. Тоді я використала велику силу Фесбуку: писала про те, які виникають колізії (а їх було багато — саме тоді ми вперше стикнулися з непрописаністью процедур та різночитанням в нормативних документах); про те, які потрібні довідки і сертифікати. На допомогу підтягувалися незнайомі люди. Спільними зусиллями ми знаходили контакти, отримували потрібні документи. Наприкінці листопада ми завершили перше офіційне розмитнення авто для АТО (абсолютно безкоштовно — ми не платили і не платимо не копійки!), я опублікувала алгоритм, і ми ввійшли у правове поле.

Зараз головний напрям — машини для військових медиків. На сьогодні їх передано понад 60. Перші 18 були нерозмитнені. Тепер усе — тільки офіційно. Ми знаходимо донорів (або вони знаходять нас), намагаємося максимально швидко закупляти, переганяти, розмитнювати й передавати.

І це окрема тема. Тому що саме наші машині для АТО стали початком тривалого конфлікту з Мінсоцполітики, яке “карає” зупинкою вантажів волонтерські організації, що ставлять забагато незручних запитань про комерційну гуманітарну, вимагають відкритості і прозорості в роботі комісії з визнання вантажів гуманітарними. Так, на
2,5 місяці був затриманий наш позашляховик для медиків, а потім прийнятий за тими ж документами, які подавалися спочатку. І це під час Світлодарської дуги, Маріуполя, Авдіївки…

Одна людина якось сказала: “Помилка Валі Варави в тому, що вона намагається жити за законами в державі, яка жити за законами не буде і в якій закони прописані так, що вона завжди залишиться винною”.

Отже, один із напрямів — це машини і все, що з ними пов’язане, у тому числі легалізація привезених у 2014—2015 рр., їх інвентаризація та постановка на баланс. Ми контролюємо цей процес, співпрацюємо з Міноборони і Генштабом.

Ще один напрям, який випливає з попереднього, — вимога відкритих і прозорих процедур у держорганах. Там, де ми з цим зіштовхуємося: у Мінздоров’я, Мінсоцполітики, Міноборони.

Дедалі більше виходить на перший план гуманітарна сфера. З осені 2014-го у зоні АТО ми допомагали дитячим установам і лікарням, які колись фінансували підприємства, що закрилися. Ми продовжуємо це робити. Також допомагаємо сім’ям загиблих, переселенцям.

Рік тому, спільно зі Львівською освітньою фундацією, через яку діє американський Фонд Джинджер, для сім’ї з п’ятьма прийомними дітьми ми купили будинок у Слов’янську. Зараз робимо ремонти в будинках чотирьох родин загиблих і зниклих безвісти.

Кожна така історія — чорна прірва горя. Це дуже болить. Багатьом родинам допомагають із різних джерел. Питання нашої відповідальності — допомагати тим, хто допомогу не отримує.

Крім того, в нас є комплекс проектів по оздоровленню і реабілітації дітей з прифронтових територій в партнерстві з посольством Чеської Республіки в Україні. Уже другий рік ми вивозимо постраждалих від конфлікту дітей на канікули в Карпати і Одесу. В червні 36 дітей перебували в таборі “Лісова застава” під Києвом. Зараз 53 дитини з прифронтової Луганщині відпочивають і знайомляться з “іншою” Україною в таборі у Верховині, а 30 дітей Донетчини — в Карпатах. Всього в цьому році ми плануємо п’ять змін в трьох таборах, де зможуть відпочити та оздоровитися 210 дітей.

Боротьба за душі — це окрема й дуже важлива робота. Коли ми вивозили дітей уперше, батьки боялися, що ми їх не повернемо, — так тоді працювала пропаганда. Але діти благополучно поверталися вже багато разів. Можна скільки завгодно говорити дітям про Україну, але зовсім інша річ — коли діти розповідають своїм батькам про те, як відпочили, як до них ставилися, і про те, яка різна Україна; коли починають говорити українською мовою і носити українську символіку.

Це ще один наш проект, спільно з міжнародним Ротарі-клубом, — поставка понад 500 комп’ютерів у школи сірої зони. Близько 300 комп’ютерів вже отрималаЛуганщина, нині черга Донеччини.

Ми також плануємо організувати дистанційні контакти з партнерами з CODE Club, щоб допомогти дітям і вчителям опанувати програмування. А наступного року, сподіваємося, ці діти зможуть поїхати у найкращий айтішний табір.

— Ви дуже песимістично відгукнулися про українську освіту. Чому?

— Це, мабуть, загальна тенденція — сприймати бажане за дійсне, припускаючи, що все відбувається так, як хоче керівництво.

Багато моїх друзів залишилися у сфері освіти. Зрозуміло, що це — пріоритетна галузь. Це — майбутнє. І в неї потрібно вкладати гроші, яких немає. З освіти пішли майже всі професіонали високого рівня, до яких зараховую й себе. Я повернулася б, але не в цю, абсолютно безглузду, систему. Добре відчуваю тенденції й розумію, що школа в нинішньому вигляді вмирає. Ми робимо косметичний ремонт будівлі, у якій протікає дах і руйнуються стіни; намагаємося зберегти те, що треба швидко перебудувати. Але досягти успіху без фінансування неможливо. Це насправді теж те, що болить.

— Хіба в нас не всі реформи так відбуваються?

— На жаль. Я добре бачу це на прикладі Міноборони й Мінсоцполітики, де знаю ситуацію взагалі як інсайдер. Правда нікому не цікава й не потрібна. Діалогу як не було, так і немає. В Мінсоцполітики немає навіть більш-менш адекватної реакції. У чиновників є така собі ідеальна картинка, яку волонтери їм псують своїми неприємними, неприйнятними, а тому “неправдивими” реаліями.

Це окрема сумна тема. І зараз ми розуміємо, що в нас немає сильного депутатського ресурсу, оскільки депутати не хочуть заглиблюватися в такі непіарні теми. Наша зброя — тільки опублікування інформації.

— На що ви живете весь цей час?

— Поки що мене терпить і підтримує чоловік. Допомагає син. У ГО “Ініціатива Е+” було кілька проектів, які передбачали гонорари.

Знаєте, через мої рахунки проходять величезні гроші, але мені ніколи навіть не кортіло взяти звідти щось хоча б тимчасово. Коли в серпні 2014-го я зрозуміла, що не в змозі запам’ятати всі прибутки й видатки, то зробила табличку, в якій зазначаю номери чеків, що і де куплено.

За натурою я людина життєрадісна і дуже довірлива. Але події останніх трьох років багато чому навчили мене. По-перше, жити з мінімумом грошей, і це радує. По-друге, — величезної недовіри, і це прикро. Зараз у мене досить багато сил й часу забирає перевірка інформації та людей. На жаль, є чимало тих, хто прагне скомпрометувати волонтерів, у тому числі й особисто мене. Вони судять по собі й не розуміють, що настав час служіння іншим людям.

— Ви не втомилися? Зараз багато говорять про вигоряння волонтерів. 

— Так, це є, звісно. Баланс війни й миру в моєму особистому житті, у моєму внутрішньому досвіді дуже порушений. Війна домінує. Я розумію, що треба з собою щось робити, шукати засоби повернення до миру. Я почала хворіти. Фізично — сил немає, це правда. Втома божевільна. Кілька разів я намагалася виїхати відпочити, але це не виходить, коли не можеш вимкнути телефон. Нас залишається дедалі менше. Ресурсів — також.

Іноді ФБ підкидає пости річної давності, і я розумію, що займаюся одним і тим самим і що насправді ми зайшли недалеко.

Хоча є якісь перемоги, які реально окриляють і дають сили. Мені здається, що підвищується якість нашої роботи.

— Чи ставите ви собі якісь терміни, коли “зав’яжете” з волонтерством?

— Раніше ставила. Ми мали закінчити війну до 1 вересня 2014 р. Але цього не сталося. І я перестала встановлювати терміни.

Але концепція допомоги істотно змінюється. З Л.Литвиновою, О.Сухоруковою, Д.Осмоловським, Д.Білоусом та багатьма іншими ми, фактично, перенесли війну в київські кабінети. Звісно, це сумнівне задоволення, коли міністр соцполітики А.Рева каже, що читає мої пости у Фейсбуці й дивиться інтерв’ю. Однак на протягом тижня після одного з таких постів, після півроку без дії в Олешках Херсонської області збирається комісія і приймає рішення про компенсацію за житло сім’ї загиблого бійця, в які є двоє маленьких дітей. Тобто як мінімум, чиновники змушені реагувати.

Насправді це дуже боляче. У мене багато друзів за кордоном. І коли я запитую, як у них вирішують ситуацію, коли між хай невеликою, але активною частиною суспільства і якимось державним органом виникає напруга, друзі пояснюють, що такого просто не може бути. У такій ситуації діалог із незадоволеною частиною суспільства ініціюють самі держчиновники, оскільки розуміють: вони — найняті працівники, і їхнє завдання — або переконати активістів, або визнати, що вони були неправі. Якщо конфлікт не вщухає, запрошують зовнішніх модераторів.

У нашій ситуації з Мінсоцполітики все інакше. Чиновники реагують, але здебільшого відбувається імітація діалогу з активістами. Хоча наша серйозна перемога — те, що на офіційному сайті Мінсоцу тепер викладаються всі документи щодо гуманітарки. І протиправні дії можна відстежувати. Просто мало кому під силу докопатися, оскільки з самого початку все перевернуто з ніг на голову. Вияснити фейковість гуманітарного вантажу в момент подачі документів неможливо, — потрібно аналізувати звіти, з яких стає зрозуміло, що й куди пішло.

Наприклад, у середньому за тиждень по лінії гуманітарної допомоги проходить 500—600 тонн товарів типу секонд-хенд. Скільки їх, зрештою, надходить у продаж як нові речі зі зрізаними бирками?

Від початку ми не були налаштовані на війну. Для цього в нас немає ні сил, ні ресурсів. Ми й так ідемо в усіх напрямках одночасно. Але коли ми побачили, що наші вантажі зупиняють безпідставно, а якісь інші вантажі так само безпідставно пропускають, — ми стали ставити запитання. У результаті, ми стали неугодними. Були ініційовані перевірки всіх отримувачів гуманітарної допомоги від БФ “Свої”, ГО “Об’єднаня волонтерів Запоріжжя”, ГО “Ініціатива Е+”.

— Львівські волонтери на чолі з Ростиславом Макухою провели всебічне і глибоке розслідування щодо гуманітарки. Недавно воно було представлене у програмі “Слідство. Інфо”. Зібрані ними дані фактично є доказами. Це квінтесенція того, що відбувається під крилом Мінсоцполітики. У мене запитання: що далі? Що з цього приводу кажуть закордонні друзі?

— Це визнання некомпетентності, після якого мають бути відставка й судове розслідування. Таке не може відбуватися без корупційної складової. Відповідно, це кримінальне й адміністративне правопорушення.

З порушеннями, які можна пояснити тільки корупцією, ми стикаємося постійно. Проходять сотні тисяч тонн секонд-хенду, квашена капуста й кошерна їжа, з якими, за документами, відбуваються всілякі чарівні перетворення. При цьому реальні вантажі для військових і цивільних в зоні АТО саботуються чиновниками.

Дедалі більше великих закордонних донорів відмовляються працювати з українськими держструктурами. Хіба що в них зав’язалося партнерство з МЧС, із Червоним Хрестом, з Міноборони. Наші закордонні друзі обурені. І все частіше запитують: може, Україні взагалі не потрібна допомога?

— Чи була якась реакція від Мінсоцполітики на це розслідування? В інтерв’ю DT.UA міністр соцполітики А.Рева заявив, що з волонтерами зустрінеться вже в суді, куди вони на нього подали. Крім того, сказав, що відділ з питань гуманітарки він розігнав, і тепер там — нові люди.

— Я не знаю про офіційну реакцію. Але почнемо з того, що керівника відділу гумдопомоги Максима Доценко звільнено за власним бажанням.

“Громадська організація “Ініціатива Е+” і БФ “Святої Покрови” подали в суд на Мінсоцполітики
30 грудня 2016 р. За те, що робоча група з питань визнання вантажів гуманітарними при Мінсоцполітики безпідставно вимагає документи, яких немає в рекомендованому списку. І в нас є підстави вважати, що це — саботаж.

Денис Осмоловський із “Єдиної служби правової допомоги” — наш постійний юридичний партнер — підготував документи про порушення, які відбуваються. Відповідно до закону, з моменту подачі заяви до моменту її розгляду, а в ідеалі — й винесення рішення, має минути не більше місяця. Однак суд був призначений аж на 5 квітня 2017 р. Засідання було технічним. Наступне призначене… на 19 вересня. Це — параліч судової системи, порушення права на своєчасний і справедливий розгляд справи, а також привід до позову в Європейський суд.

— Недавно одна з моїх співрозмовниць позначила цікаву різницю між мрією та бажанням. Мрія — це щось, що не потребує обов’язкового втілення, з чим просто приємно перебувати поруч. Бажання передбачає постановку цілей, розрахунок і дії. Які у вас мрії та бажання? Чи змінилися вони за цей час?

— Колись я на собі дуже гостро відчула, що нездійснене пережити важче, ніж нездійсненне.

До війни я багато подорожувала, за кордоном бувала разів три-чотири на рік. Я дуже люблю Італію, особливо маленькі містечка. В одному з таких синьйор похилого віку традиційно запитав мене, звідки ми. Я відповіла — з України, й очікувала традиційно захоплених вигуків: “О! Шевченко, Кличко…” Але він сказав: “Я знаю про Україну. Там страшна корупція”.

Я не відчувала себе тоді такою вже патріоткою, але добре пам’ятаю, яким гострим був мій сором за свою країну. І на Майдані 2013-го я зрозуміла: щоб не пережити цього сорому ще раз, треба щось робити. Звісно, я тоді не розуміла, з якою системою-монстром ми зіштовхнулися. Зате добре бачила силу синергії — як зростають індивідуальні можливості об’єднаних спільною метою людей.

Два таких гострих переживання-антиподи: з одного боку — божевільний сором за країну, з іншого — гостре бажання робити все можливе і неможливе, аби пишатися Україною. Ну і критикувати країну, по-моєму, має право лише той, хто виклався до кінця.

Зараз — час виявлення, коли в людях проявляється як гірше, так і краще. Я бачу тих, хто намагається наживатися на війні. Є багато тих, хто втомився боротися й виїхав. Але я бачу й чимало тих, хто, зрікаючись амбіцій, прагматики, кар’єри та користі, продовжує йти шляхом служіння, щоб хоч трохи покращити наше майбутнє.

Тому, мабуть, мрії для мене — це те, що з категорії нездійсненого бажання жити в нормальній країні перейшло в те, чому ми можемо допомогти здійснитися. Все змінюється. І прояв наших мрій, і, власне, нашого шляху. І слово “волонтер” давно вже не охоплює всього, що ми робимо. Це вже інший рівень, коли ми вчимося бачити і діяти на велику перспективу. Мені здається, що люди, які проявилися в цей час, — це і є майбутнє. Без пафосу.

 

 

 

 

Розмовляла Алла Котляр

 

 

 

Джерело: ДТ

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s