Іван Марчук: Я постійно голодний на новизну

7 липня 2017 р.

За свої 81 рік він створив близько 5 тисяч полотен. Та навіть тепер не зупиняється — його дерево «Голос моєї душі» продовжує рости-розростатися, і зараз Іван Марчук працює над продовженням гілочки «Погляд у безмежність».

З Іваном Марчуком ми зустрілися у його творчій майстерні. Художник розповів, як малював із заплющеними очима, чому більше не створює пейзажів, а також про своє спілкування з воронами та нові «пошуки істини».

«Коли мене прорвало, то просто працювала душа»

— Іване Степановичу, як творите зазвичай?
— Одного разу зробив я фокус. Думаю, спробую малювати із заплющеними очима. То таке цікаве мальованння, як дитяче. (Іван Степанович дістає та показує папочку зі своїми нестандартними шедеврами). Тут у мене корови, коні, коти, птахи, риби. Це я пробував у ритмо-аб­страктному плані.
Це може бути навіть лев. Головне, що це — якась звірина, що це є щось. І з цього матеріалу можна робити дуже цікаві речі. Я думаю, як знайти ключ, як це реалізувати вже в такому форматі. (Показує на свої полотна). Це не звірі Марії Примаченко, я таких не намалюю, як вона, але це якісь мої такі дива. Я люблю розмаїття, у пошуках істини, як кажуть.
— Я теж у дитинстві малювала, ходила в художню школу.
— Так. Усі дітки в дитинстві малюють, і я до сьо­мого класу малював, так, як усі, грався. Не було ні олівців кольорових, ні акварелі. Квітками я фарбував папір, бо навколо хати в селі квітів було тьма. Жовтими та синіми малюю український прапорець — соком, соком, тру, тру. Пам’ятаю, намалював той український прапорець, як вчився у класі 6-му чи 5-му. Тато мій мав у сундуку трішки якихось клаптиків паперу. На ньому й малював.
— Яким пам’ятаєте свого батька?
— Він був майстром на всі руки і найкращим ткачем на округу. Буквально грецькі амфори з лози плів, та такі, що ми там ховалися. А як він робив мені взуття: кіска соломи, підошва — дерев’яна дошка, а на тій дошці — три дроти, і я де йду, там їду, так і до школи ходив. Спочатку солом’яні, а потім, як трішки розбагатіли, то вже з конопляної нитки робив, але підошва така і далі залишалася.
Потім батько навчився виправляти шкіру. Сам навчився, звідки він брав ці технології, я не уявляю собі. Він верстата зробив. Це зробити свою фабрику в хаті! Де він дістав дуб, дошки, очерет, я не знаю. І розумієте, ну ніхто цьому його не вчив. Сам створив ту фабрику і робив собі, ще маму навчив. І всі думали, що я пейзажі малював, бо в мене все дитинство було в нитках. Думали, що я звідти взяв нитки і почав ними малювати. (Сміється).
— А як насправді розпочиналася ваша мистецька історія?
— Коли я був у Седневі, у Будинку творчості, я побачив голі дерева на тлі неба і подумав: «Боже-е, яка то краса, яке то мереживо, кожне дерево має свою анатомію». Я дивився і думав, як це зробити. Я не хотів робити це так, як роблять усі, а хотів щось винаходити.
Ще в інституті сказав: «Я хочу бути ненормальним художником!». Тобто робити щось зовсім інше, але що інше, я не знав. І вже згодом придумав, як це зробити. Мені трішки допомогло те, що я навчався в інституті на кераміці, якась технологія мені знадобилася.
Після інституту я поїхав до Києва. Там на роботі ми оформляли якісь виставки, робили значки, палітурки. Я думав-думав, чим же мені зайнятися і сказав: «Я єсмь», — це був день народження нового художника Івана Марчука. 11 років я вчився, і все це довелося відсунути далеко в небуття та починати з білого аркуша. І як сказав: «Я єсмь», — в мене прорвалися шлюзи, рука не встигала робити те, що хотів. Так у мене набралося робіт вдоста, я думав, що роблю і як це назвати. З 1965 по 1979 рік в мене жодна картина не була названа, бо коли мене прорвало, то просто працювала душа.
— Які труднощі були, коли навчалися?
— Як питаюся в людей, який, на їхню думку, для мене найважчий предмет був, коли навчався 5 років в училищі і 6 в інституті, — ніхто не вгадав. Композиція. Композиція — коли дають тему і ти маєш на цю тему щось намалювати чи виліпити. Я ніколи не мав «5» по композиції, тільки «4». А тут з мене вибухнуло, бо я був зав’язаний, як кажуть. Я з одного на друге перекидався. Мені хотілося постійно щось відкривати, відкривати, відкривати.
А композиція — це є основа, це творчість. Майже кожна людина може змалювати те, що є, з натури, але це ще не стати художником. Я думав-думав, як це назвати, і з’явилася назва «Голос моєї душі». Недавно видав книжку «Картини-притчі. Ранній період». От із чого розпочиналося новонародження Марчука. Це ще я не робив пейзажів. Оці перші графічні роботи, отакого типу, я малював тоді, на цій роботі, де працював. Але тут такі думки, такі мудрі речі, що я дивуюся, звідки воно таке прийшло до мене. Це таке, що не вигадаєш, це таке, що просто являється. Оце мені являлося. Я радів, що професор не стоїть мені за спиною, оцінки ставити не буде, «що хочу — те ворочу». Я тішився тою свободою, великою свободою.
— Минулої весни ви розповідали, що пейзажів більше не писатимете. А саме пейзажзі — перша гілочка вашого «Марчукового дерева». Чи дотримуєтеся свого слова зараз? 
— Дотримуюся. Я перестав минулого року. Я взагалі не малював минулого року, бо був цей дурний ювілей, і весь ювілейний рік пішов на виставки. Я ненавиджу ювілеї, ніколи не святкую дня наро­дження. І ніколи за все моє життя ніхто не випив чарки в мій день народження. По телефону мені нагадують: «Івасю, вітаємо тебе з Днем народження! О, ти народився сьогодні, а ти й забув». (Сміється).
За рік я зробив близько 9 виставок, почав з «Арсеналу». Потім були Львів, мій Тернопіль, Одеса. Вже за кілька місяців наперед гуділа Одеса, що Марчук буде, навіть по Києву казали: «Одеса гуде, бо Марчук іде». Потім були Переяслав-Хмельницький, посольство Бельгії з Європарламентом забрали, і так цілий рік мене, як то кажуть, розплавили на цьому, і я перестав малювати. Тому тільки кілька тижнів, як почав працювати, але малюю не пейзажі. Я продовжую свого десятого Марчука… Він уже дванадцятий, я просто два пропустив.
Пейзажі у мене виходять такі дуже гіперреалістичні. Я наношу дуже-дуже багато шарів. То так робиться, щоб воно заграло. Колись ввечері взимку був такий місяць, якого я ще не бачив — не синій, не голубий, а чисто перламутровий. Він мене настільки заворожив і сидів у мене в голові, поки я не реалізував його. А цей пейзаж навколо, ці копички — то я вже додумав. (Показує обговорювану картину). Мій 10-й Марчук — «Погляд у безмежність». Це дуже цікаво і страшенно мене втягує. Дуже копітка робота. У цій технології мені важче працювати. Кожну пляму треба вицяцькати, щоб вона жива була, і сполучити. Пейзаж — то тільки техніка. А так я задаю собі той настрій, у якому хочу працювати. Працюю в майстерні, тому що це стаціонарна технологія. На етюдах такого не роблять.

«Спочатку мучуся над роботою, а потім кайфую, мрію»

— Ви живете за «чорним календарем»: працюєте без вихідних і свят, починаєте малювати ще зі сходом сонця. Звідки у вас з’являються сили та натхнення о 5-й годині ранку? 
— Так, я живу по чорному календарю, свят у мене немає. Я дуже люблю бути в Києві, коли вихідні дні, тому що мало людей, мало машин, всюди можна ходити вільно і не дихати газами. Я придбав квартиру на березі Дніпра і з віконечка дивлюся туди на схід сонця, воно мене вже о 4-й ранку будить.
Це не так натхнення, як обов’язок. Я ненаситний. Я хочу бачити дуже багато. А щоб бачити — треба зробити. Спочатку я мучуся над роботою, а потім кайфую, мрію. То така ідилія, медитація.
От це сонце (показує черговий пейзаж) — зима надворі, а я дивлюся на свою картину і думаю: «Боже-е, яке сонце, аж хочеться піти у воду скупатися». У мене всі пейзажі медіативні. Це терапія. Фізіотерапія.
Тому я страшенно боляче, з плачем розлучаюся з усіма картинами. Зараз треба ввійти в нормальний ритм, бо все-таки вже трошки притупляється цей азарт. Ненаситність є, а робити не хочеться. Поки я не хочу малювати, а хочу бачити. Якби я зараз тут підготував кілька учениць, щоб вони мені малювали, а я тільки поправляв, дивився і підписувався потім! (Сміється). Але учнів у мене нема, якщо будуть — то тільки учениці. Бо це — естетика: дивитися на гарну панночку.
— Чи продовжується ваше спілкування з воронами, зараз вони впливають на ваше натхнення?
— Моє дитинство прой­шло з птахами. Я був страшним шибеником. Тоді був ворогом ворін. Сьогодні заходжу в парк Шевченка і проходжуся біля муру, щоб вони побачили мене, бо я їх на тому мурі вже приручив. Бачу, сидить, прилетів. Спершу прилетів він, я йому дав ковбаски. А вони тільки ковбасу в мене їдять. Він узяв, покусав два кусочки, закаркав. Я вже знаю те все — не прилітає, ще закаркав — не прилітає, не хотів їсти, а полетів за нею. Я дочекався, але він її не знайшов.
А раніше було так, що я кладу їжу, а тут як тут вона з’являється. Якщо людей нема близько, вона з руки в мене бере. А він стоїть, я йому під ноги підсуваю — з руки не візьме, а як висипав, то бере, і такий гордий, чуба такого має. Одного разу прилетіла вона і тут же прилітає він. Вона швидше з’їла свою порцію, а він подивився, напхав до рота, вона розтулила рота, і він впихнув свого дзьоба в неї. Такого чуда я не бачив. Розумієте, як дбає! Буває, сідаю я на лавці, вони мене бачать і сідають коло мене на лавку. І це та сама пара вже роками. Вони мають у парку гніздо, таке паршиве, маленьке. Як вони там поміщаються?
Якось мале вилетіло на лавочку. Вона набрала в рот, воно відкрило писок, вона йому сунула. Я годую їх зранку, буває, що ввечері, інколи — в обід. І вже виробився, як у мами до дітей, обов’язок, так і в мене обов’язок — у мене є ворони. Якщо, не дай Бог, забуду щось покласти до кишені, то обминаю, не йду на територію, щоб вони мене не побачили, щоб не образилися.
Ворони не дають натхнення, вони мене заспокоюють. Це просто якесь відчуття обов’язку. І це обов’язок, який для мене дуже милий, дуже добрий, дуже приємний. Оскільки я живу все життя відлюдником, то мені таке спілкування важливе. Мене ворони більше люблять, як люди. От іде чоловік, дивиться і каже: «Іване Степановичу, ну те, що люди вас люблять, — це зрозуміло, а чому так ворони вас люблять?». Я кажу: «Може, більше, як люди». Хоч, коли я вийду на вулицю, не пройду вже ніде, щоб люди мною не помилувалися, що я є, вітаються, просяться сфотографуватися.

«Моїх картин тільки нема в Антарктиді»

— Ви написали близько п’яти тисяч картин. Колись безлисте дерево надихнуло вас намалювати пейзаж та створити новий стиль — пльонтанізм. Що спонукало переходити до інших стилів? 
— Я працював у стилі «Голос моєї душі» з 1965-го по 1972 рік, тобто сім років, і того стало замало. Я був би не я, розумієте, я постійно голодний на новизну, на пошуки. Вийшло так, що «Голос моєї душі» — це як стовбур дерева, з того все почалося. От росте тоненьке дерево вверх. І як воно росте — пускає гілочки.
Першою гілочкою був «Пейзаж» iз технологією пльонтанізму, друга гілочка — «Цвітіння» (реальні квіти, видумані, фантастичні), третя гілочка — «Кольорові прелюдії» — це ритм, колір, гармонія, форма. Далі був «Портрет», потім — «Нові експресії» — це 500 робіт, я зробив їх ще у Нью-Йорку. Це вже цілий альбом великий. І там же, у Нью-Йорку, я породив новий натюрморт.
Я всі жанри перепробував, але натюрморту не любив ніколи. Був окремо цикл «Шевченкіана» — 42 картини. Далі пішов 9-й Марчук, але виходить 11-й — «Виходять мрії з бе­регів», потім пішла гілочка, над якою я зараз працюю, — це «Погляд у безмежність». І так дерево росте. Я ще маю що робити, але мені вже трохи не хочеться, бо я вже наробив багацько. Моїх картин тільки нема в Антарктиді, а так вони в мене на всіх п’яти континентах є. Я думав, чи в Африці є. І згадав, що в 70-х роках у Москві в мого колеги-журналіста я залишив кілька робіт, і до нього приходили представники з посольства Єгипту.
Коли я жив в Америці, думав, що повернуся в Україну. Бо я сформувався на цій українській землі і тут маю лишити своє міцне коріння. Але я не мав права сюди приїздити. Я повинен був знати, що тут, на цій землі, ніколи нічого не буде, бо зіпсуюють, продадуть і так далі. Але тягнуло, і от я приїхав сюди. В Америці я не робив пейзажів. Земля австралійська, американська, канадська чудова, чиста, файна, але не моя.
— Не надихали американські краєвиди?
— Не тому, що не було мотивів, а фарб не було. Коли приїхав сюди, зайшов якось у магазин мистецтва (колись був такий на Хрещатику ) і бачу — там тюбики лежать з фарбою, написано «Акрил», а я акрилом працюю і в Америці освоював акрил, але там не було такої, як мені треба. А на тюбику телефон і адреса. Я їду туди — Чернігівське метро, там виробляють ці фарби. Це вперше в Україні людина взялася робити фарби. Жіночка сама хімік, Танею звати. Я пішов до неї, як взяв той тюбик, як видавив, дивлюся: щось дуже потрібне мені, щось дуже підходить. Цівочку, нитку витягнув і кажу: «Тань, кілька тюбиків дайте і при таких умовах спробую».
Відтоді Таня є співавтором усіх моїх пейзажів. Якби не вона, то в мене б тих пейзажів не було, то специфічна техніка. Інші всі фарби давали ниточку, яка не дає рельєфу. А саме через рельєф виходить ефект світіння, вібрація, дає мацьопкі тіні. Я зробив багато виставок пейзажу тільки на базі її фарбів. Оцей 10-й цикл я малюю американськими фарбами, колись прийшло кілька ящиків. Є тут акрил, але трішки гірший, ніж iз Америки, яким я там працював. До кожної технології потрібен відповідний ін­струмент і певна технологія фарб, які піддаються під те, що ти хочеш.
— До важливих фарб ще щось додаєте особливе?
— Колись, як ще вчився в інституті, на художню практику ми поїхали в Карпати. Йдем ми на етюди. Вже хлопці сідають, а я їм кажу, що це ще не той мотив. Пішли за поворот. Знов кажу: «Ой, хлопчики, то ще не той». «Йди, Іване, під три чорти, ми сідаємо і малюємо», — відповіли вони, а я пішов шукати ідеальний мотив. Зараз мене вивези із закритими очима на землю, і я навколо себе намалюю ідеальні мотиви. Це вміння бачити красу ні в чому. «Та Боже! — кажуть мені про одну з моїх картин, — я щодня ходжу біля того горбочка і ніколи не дивлюся на нього», а на картину дивиться і не може відірватися.
У мене одна називається «Народились, виросли, пішли». То там плачуть жінки. І не раз мені доводилося втихомирювати. «Івасю, — кажуть на виставці, — йди, в тому залі жінка плаче». Приходжу, приголубив її. Щем підходить людям до горла. У Польщі плакали, в Литві плакали, коли дивилися на цю картину. А ще назва і тема: опустіння наших сіл, молоді пташки повідлітали. Яким би модерністом художник не був, якщо живеш на такій землі, як українська, не можна її не увіковічити так, як ти можеш це зробити. Я казав, дайте мені 1000 років, і я розмалюю небо. Там, де я буваю, на землі, щоб усе це створити та ще й такою технікою, то це як мінімум тиждень одну картину, а я зробив десь від 4500 до 5000 різного калібру.

«Біографія в мене росла паралельно з життям»

— Чи є серед циклів ваших картин той, яким ви задоволені найбільше? Який зараз найбільше відповідає вашому душевному станові?
— Найбільше відповідає «Голос моєї душі» — сам стовбур. А з гілочок… Ну розумієте, якщо це я породив, то не хочеться нікого ображати. Зараз домінує в мене 10-й Марчук та пейзаж, бо це зовсім протилежний ритм, а між ними — всі інші. Тому що найбільше я зробив картин у циклі «Голос моєї душі» і «Пейзаж», найменше зробив натюрмортів та портретів. Бо всього, чого міг, я в тих жанрах досягнув. А я люблю фантазувати. Портрет — це ремесло, і я сягнув його, а далі нема куди.
Я спробував, на що руки здатні. І згадував, коли в мене була виставка у 1985 році в Українському домі, там було 285 робіт — цілий лабіринт, я ходив між тим лабіринтом. Є така поговірка українська: «Життя іде, а біографія стоїть». І коли я ходив між цим лабіринтом, я побачив, як біографія в мене росла паралельно з життям. Скільки зроблено, бо так не порахуєш свої роки, а як подивишся, що ти зробив, ти бачиш наслідки своєї біографії. Якщо ти нічого не робиш, то біографія стоїть.
Як художник я хотів би звалити на себе ще щось. Але природа на одного не звалює все. Вже є те, що я досягнув, можна тільки повторюватися. Пейзажі я роблю різні, тільки що техніка одна. В абстракції я вже досягнув вершини. А хочеться ще десь звернути — вліво, вправо, вверх, вниз, якийсь вибрик зробити. Як виставляю якісь нові роботи, бувало, приходять люди, запитують: «А чия це виставка?» — «Як чия? То ж Марчук» — «Як Марчук? Так він же не такий». А одного разу приходять якось жіночки і кажуть: «Ой, а де ваші квіти?». А я кажу: «Та зів’яли вже давно, вони вже відійшли в історію».
— Ви казали, мистецтвознавці не знають, що про вас писати, щось вигадують, а ви просто з’явилися та не визнаєте жодних традицій у мистецтві… 
— Я дійсно не є традиціоналістом. Навіть якщо малюю традиційний пейзаж, а всі художники малюють пейзажі, то я намалюваав його так, як ніхто не робить. Якщо портрет — це теж традиційний жанр, то я зробив все, що міг, і далі нема фантазії. Я взагалі не люблю, коли мені починають говорити, що те ти в того взяв, а те в іншого. Є такі мистецтвознавці, навіть один художник. Подивився на мої картини і каже: «Боже-е, як ти багато читаєш!». Я кажу: «А чому ти так думаєш?» — «А звідки ти те береш?» А я кажу, що це я пишу на полотні романи, новели, по яких можна писати книжки. Я даю письменникам матеріал.
І радянські мистецтвознавці дійсно не знали, що писати. По-перше, я був заборонений, то вони не поспішали про мене писати, а коли пишуть, то шукають, на кого можна обпертися. Мені називають десятки імен художників. А я виріс на граніті. Я виріс там, де ніщо не проростає, а я проріс, просто проріс невідомо звідки — просто з граніту. Так я взявся, що не можна ніяких аналогій і ні з ким провести. У мистецтві завжди всі малюють пензлем і фарбою, але є такий-от момент, як спрямування мистецтва — звідки воно, що воно і так далі. Були такі винятки в мистецтві, що дійсно виходять із чогось і потім знаходять. Я теж грамоту мав, писав, як усі, вчився у вчителів своїх. Але я шукав себе, свою дорогу, щоб ніде ніщо не пльонталося в мене під ногами.
— Однак, чи маєте взірець серед вітчизняних та зарубіжних художників минулих століть? Якщо взірця немає, то чи є улюблений художник серед класиків зарубіжного образо­творчого мистецтва?
— Любив страшно Леже — це французький художник. У мене дуже багато є таких художників, особливо в Україні. Коли я їздив iз Нью-Йорка сюди, а я щороку приїздив, мені казали: «Чому ти туди їдеш?». А я відповідав: «Їду зустрітися зі справжнім мистецтвом». В Україні дуже багато талантів. Але мої улюблені художники — Медвідь, який iще живе, ми разом училися, Минько, якого вже нема, ми разом вчилися. Це унікальні художники, вони просто аристократи духу, не подібні один до одного. Це я беру тільки індивідуальності. Також Гонтаров, Стецько. Гонтаров цілу школу створив у Харкові. А дух Гоголя як він передавав! Навіть у Бережанах є Шуляк — світовий художник.
Тому що Україна народжує найбільше талантів на квадратний метр землі. Тільки вони тут не проростають, вони тут непотрібні. І це беру не лише мистецтво. Це і наука, і культура. Особливо в науці наші учні всі отримують перші місця на різних міжнародних змаганнях, особливо математики й фізики. Бо ґрунт цей благодатний, а нема кому використовувати. Його, як квітку, треба поливати. Тобто держава має поливати, запотребувати, дати роботу, бо такі уми роблять обличчя країни.
Держава може тільки посприяти і виконувати свої політичні та економічні функції, а людям дай можливість розвиватися повністю, розвивати талант. Бо талант дається від Бога, і Бог зобов’язує цей талант сповна віддати людству. І якщо цей талант потрапив на поганий ґрунт, на якому ти не проростаєш, ти мусиш шукати той ґрунт, проростати, і віддаси те, що тобі дав Бог, що належить людству. Переважно нема людини, яка поїхала в той світ і якось не проросла. Якщо ти сильний, особливо в науці, винахідник, то там тебе на розрив будуть брати, а тут…

«У країні панує злоба і заздрість»

— Ви жили в Австралії, Канаді, США. Чого варто повчитися українцям у жителів цих країн?
— Перш за все, я там навчився порядку, чистоти в головах і на землі. Треба перейняти культуру та інтелігентність, повагу один до одного, а чого в нас дійсно бракує — це культури побутової, тобто ведення всього обійстя і поводження всюди: і з чимось, і з кимось. Я ніколи, живучи там, не знав, що таке негативні емоції, всюди, куди я не піду, позитив. Я не бачив, щоб хтось комусь заздрив, я не бачив, щоб без причини тебе хтось образив.
Це там працюють закони і порядок. Закони країни, в якій навчилися жити за законом. У нас теж є закони, але ніхто їх не дотримується. У нас у головах твориться якесь цунамі. Як українці хочуть мати державу, якщо вони одне одного з’їдають? Добрі люди не пропустять мене, щоб не привітатись, гарного слова не сказати, але в цілому в країні панує злоба і заздрість.
— У вас є власний рецепт того, як не втрачати смак до життя і не вбити в собі людину?
— Щоб не вбивати в собі людину, трба мати велику тягу до творчості. Коли вона є, коли ти твориш — ти живеш. І всюди сіяти навколо себе добро, тепло, радість, вселенську любов до всього — від комашки до людини і до всього, що ти бачиш: до неба, до сонця, до землі. Все треба любити, не мати зла ні до чого і ні на кого. Коли ти виділяєш тільки добро, воно тобі віддається. З якогось боку воно до тебе торкнеться і буде освіжати тобі життя та допомагати жити. Люди, спішіть робити добро!
Розмовляла Аліна Небельська
Advertisements

Залишити коментар

Filed under Марчук Іван

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s