Мар’ян Красуцький: Ти – біль мого серця, Донбас…

27 липня 2017 р.

У творчості відомого українського прозаїка, публіциста Мар’яна Красуцького Донбас, донецький край посідають  одне з чільних місць. Передусім це стосується воєнних дій вояків АТО проти кремлівських найманців-сепаратистів,  мужності та героїзму патріотів України у боротьбі за її  цілісність  і єдність, захист її суверенітету і соборності. Ось і нещодавно письменник завершив роботу над збіркою оповідань та новел «Грози над териконами» («Ми  – з АТО»). Герої творів – прості українці, які полишили рідні оселі, хліборобське ремесло і студентські аудиторії, аби зупинити ворога, захистити Донбас, рідну землю від посягань агресора. І вони роблять це. Роблять щоденно, ризикуючи власним життям.

У найближчих планах автора – нові твори-повісті, художньо-документальні нариси про героїв АТО – земляків-подолян, котрі героїчно загинули, відстоюючи свободу і незалежність української держави  на сході. Про це, а також про те, що особливо хвилює письменника, не дає його серцю спокою, про патріотизм і любов до землі, яка дала Україні незабутнього Володимира Сосюру, відомих у широких літературних колах Павла Безпощадного, Грицька Бойка, Григорія Кривду, Анатолія Кравченка, Віктора Шутова, інших поетів та прозаїків, розмова з Мар’яном Красуцьким.

 

Мар’яне Івановичу, у багатьох Ваших творах, окрім рідного Поділля, події відбуваються на Донеччині. Відчувається, що з цим краєм у Вас багато пов’язано. Чи не так?

Безперечно. Донбас – то, можна сказати, край моєї юності, мого становлення як громадянина, патріота України. Звідси розпочався мій шлях  у зрілість, у робітництво,  а відтак і у творчість – журналістику, літературу…

 

І коли те сталося? Як багато води відтекло з тих пір?

Таки багато. Приїхав я у донецький край у серпні вже далекого 1962-го, «стартував» у місті металургів і шахтарів Єнакієвому. Навчався у тодішньому (нині воно наказало довго жити) технічному училищі № 14, хотів стати слюсарем-монтажником металоконструкцій. Вчився доволі успішно, навіть удостоївся бути занесеним на Дошку пошани училища. Увечері відвідував вечірню школу робітничої молоді. Мріяв здобути повну середню освіту і вступити  до університету. І таки домігся свого.

Яке враження справило Єнакієве на мене, вчорашнього «селюка» з Поділля? Загалом хороше. Незважаючи на величезну загазованість і забрудненість повітря, навколишнього середовища – майже в центрі міста – потужний металургійний завод, а дещо поодаль виднілися терикони шахт, що не вгавали  і вдень, і вночі, за винятком аварій, кидалося у вічі море тюльпанів на центральних вулицях і площах, біля кінотеатру, що, як не дивно, носив наймення «Україна». Там, у Єнакієвому, я  відвідував літературну студію  при Будинку творчості, писав «замітки» до місцевої газети.

Після закінчення навчання працював на спорудженні промислових об’єктів у Маріуполі (тоді – Жданові), на металургійних гігантах «Азовсталь» та імені Ілліча. Мав чимало друзів-донбасівців. Серед них  – Федір Чуєв, Юрій Стрижаненко, Володимир Федін з Єнакієвого, Петро Михальський, Григір Шевченко, Микола Тульський  з Житомирщини та Сумщини, білоруси Славко Орел, Валерій Мельников, Сергій Ляликов… Де ви тепер, друзі-однокашники?  Куди закинула вас сувора і далеко не завжди справедлива доля? На чиїй ви нині стороні, на боці чиєму? Хочеться вірити, що там, де Правда, Справедливість. Хіба не цьому вчили нас наші педагоги-наставники?

 

Цілком можливо, що тоді, у шістдесятих, Ваші стежки-доріжки десь  та й перетиналися (усе ж буває на білому світі, а це ж – в одному місті) і з майбутнім українським президентом-утікачем Віктором Януковичем. Саме на цей період припадають його «активні дії» у Єнакієвому, за які «Яник» двічі потрапляв за решітку…

А що, може й стрічалися колись. Бо хуліганів, різного штибу бандюг у місті було достатньо. І крадіжки були, і «розбори», і вбивства.  Особливо у так званому «Красному городку» – мікрорайоні, де господарював криміналітет.

Пригадую, як у мене, бідолашного «студея», стибрили з кишені тридцять рублів, і  я залишився без засобів для  існування аж  на цілий місяць. Обмовлюся: стипендія моя, підвищена, як відмінника навчання, складала 29 рублів у місяць. Як вижити? Нічого, вижив…

 

Що ще, найсуттєвіше, запам’яталося під час «донбасівської одіссеї», на зорі робітничого становлення?

Багато що, чого не можу забути крізь плин літ. І, мабуть, не забуду до скону. Донбас – моя незаживаюча  рана, вона не рубцюється. Ні. Кровоточить, непокоїть серце і душу. Не можу збагнути: як же так сталося, що брат пішов на брата? Пішов зі зброєю, війною пішов.  Хіба може так бути у цивілізованому світі? Надворі ж – двадцять перший вік, вік космосу, комп’ютерів і т. п.

 

Пане Мар’яне, ще раз про Донбас і сьогодення. Яким бачите його, що,  на Вашу думку, потрібно зробити, аби така дорога для Вас (хіба лише для Вас?!) Донеччина знову стала територією миру і спокою, економічного відродження і стабільного розвитку. Щоб знову квітли тюльпани на вулицях і проспектах  того ж Єнакієвого, Маріуполя, Донецька, Луганська, Авдіївки, Горлівки, Макіївки, Слов’янська?…

Здорового глузду, відповідальності за скоєне, відповідальності перед народом, перед Україною, перед власною совістю. Перед нащадками своїми, поколіннями, які прийдуть після нас і запитають: «Що ви зробили  з Донбасом, навіщо, в ім’я чого сплюндрували його, перетворили у велетенську руїну?»  Хто відповість за все це?

Нинішній Донбас  я бачу як одну гігантських розмірів руїну. Руїну не лише у просторі, а що ще набагато важливіше, жахливіше – у серцях, свідомості, психіці людей. Сотень. Тисяч. От у чому вся небезпека, уся трагедія і Донбасу, і України. Трагедія, масштабів якої ми ще й досі не усвідомлюємо і навряд чи зможемо усвідомити колись.

Варто зазначити, що тема нинішніх подій на сході країни, на Донбасі ще не привернула належної уваги наших прозаїків, поетів у їхній творчості. Мало, дуже обмаль про війну ( а це справжня війна, а не АТО) на Донбасі з’явилося і з’являється нині.. Не сказали свого слова, правдивого слова літератори Донецької, Луганської письменницьких організацій. Чомусь не видно їхньої принципової оцінки цих трагічних подій. До деякої міри це й зрозуміло: живуть в умовах справжньої окупації і не мають змоги писати правду. А все ж … Як мовиться, вовків боятися – у ліс не ходити. Про це, зокрема, на повний голос заявив в одному із своїх інтерв’ю  учасник АТО, поет Борис Гуменюк. З цим неможливо не погодитися. Треба, конче потрібно говорити людям  правду, якою б жорстокою вона не була. І не варто боятися. Добро неодмінно переможе зло. На Донбасі – також…

 

Ви пишете про Донбас, про близькі Вашому серцю місця, про події, до яких причетні самі, а також ті, кого Ви добре знали чи знаєте, близькі близьких Вам людей?

Звичайно, і про ті місця  та  події, до яких був і є причетним (якщо не фізично, то… морально, душею і серцем), з якими були тісно пов’язані дорогі мені люди.  На жаль, багатьох з них уже немає на цьому світі, на цій зраненій, сплюндрованій воєнним лихоліттям донецькій землі. Я вже називав імена моїх друзів по навчанню і робітних буднях. Де вони нині, як склалися їхні долі? Якими манівцями повели і продовжують вести їх життєві дороги? Чи вірний шлях обрали, праведний? Якби ж то …

А ще я згадую моїх близьких, які віддали Донбасу майже усе своє свідоме життя. Багато літ на одній із  шахт Горлівки відпрацював доброї пам’яті Юліан Петрович Загурський, мій двоюрідний дядечко по материнській лінії. Десь там, в окупованому місті, і досі мешкає сім’я його сина, він навіть робив спроби зв’язатися з нами, родичами з «вільної» України. Не вийшло. Може, прийде і в Горлівку  світла весна визволення  і свободи? Коли, якою ціною вдасться її наблизити, вибороти?

На багатостраждальній  Луганщині не один десяток років трудилися у шахтарському забої родичі моєї дружини. Одного  з них,  колоритного, одіозного дядька Федора, родом з Білорусі,  і через плин літ  не відпускає цупка пам’ять . Відійшов у Вічність добродушний весельчак дядько Федір, але залишилися його діти, онуки. Хай будуть щасливі, мир і спокій їхнім оселям.

Та хіба лише про родичів, близьких нам людей маємо турбуватися, непокоїтися сьогодні, коли широкими просторами Донецького кряжу котиться справжня війна – жорстока, кровопролитна.  Коли гинуть  у братовбивчій, неоголошеній, безглуздій (так, так!), війні наші люди – українці. Наші брати, і діти наші падають від смертельних куль, гинуть у полум’ї жахливої грози, котра триває вже не один рік. Коли настане край цьому? І чи  настане?

І це далеко не все. У прокляті Богом і людьми тридцяті, у пік сталінсько-беріївських репресій, працюючи вуглярем на донбасівській шахті, був безпідставно заарештований і ув’язнений молодший брат мого батька, мій рідний дядько Броніслав Красуцький. Щось сказав недобре про радянську владу і вождя Сталіна. Енкаведисти і взяли його під час обіду  в шахтарській їдальні. Посадили у «чорний ворон» і повезли. Назавше повезли. Удома залишилися молода дружина і двоє малолітніх синочків. Вони чекали батька усе життя. Даремно чекали. Тільки у середині п’ятдесятих, у часи хрущовської відлиги, репресованого подолянина реабілітували. Посмертно.

Дещо пізніше, під час Другої світової, на Донбасі добував вугілля для воюючого СРСР ще один мій дядько  по матері Петро Лісовський. На фронт його не брали – вік не дозволяв. А під землю, у шахту – без проблем…

Чимало  земляків-сельчан з моїх рідних Воскодавинець  трудилися на Донбасі і в повоєнні роки, у радянську добу. Виїжджали у пошуках кращої долі, втікаючи від колгоспів та голоду, а також під примусом, згідно вказівок владних структур. Дехто залишився там назавжди, інші повернулися згодом до рідних домівок.

 

Отже, з Донбасом у Вас пов’язано дуже багато. У житті і творчості… 

Так, звичайно. Він завжди зі мною, як і рідне Поділля. У думках, спогадах  також. До речі, не можу обійти і такий прикрий факт.  У 1998 році у видавництві «Український письменник» вийшов мій роман «Довга дорога в ночі» (дещо раніше його видрукував письменницький часопис «Вітчизна»),  у якому йдеться про трагічну долю видатного українського письменника, патріарха сучасної байки  Микити Годованця, його поневіряння у сталінських таборах на Колимі. Це було вперше, бо досі у біографії байкаря цей період сором’язливо замовчувався.

 

А яке відношення це має до Донбасу?

Скажу яке. Микиту Павловича, як відомо, звинувачували (і абсолютно безпідставно) в антирадянській діяльності, зраді Батьківщини тощо. Чого лише не приписували йому слідчі і прокурори, аби засадити за грати. І що дивно, заарештували письменника у Києві, а досудове слідство (декілька місяців) проводили у …Донецьку (тоді – Сталіно). Усі звинувачення, висунуті проти нього, Годованець відкидав, спростовував.  Тоді слідчі звертаються до Сталінської обласної письменницької організації з вимогою провести експертизу рукописних творів байкаря. Така експертиза була проведена. У ній, зокрема, йшлося: «Ознайомившись з рукописами М. Годованця, ми, члени Сталінської організації Спілки радянських письменників Ф. Байдаченко, Ю. Черкаський, прийшли до такого висновку: серед прочитаних нами байок та віршів М. Годованця є ряд творів, які у більш чи менш прихованому вигляді несуть у собі антирадянські, контрреволюційні думки  і настрої самого автора. Беручи за  основу своєї творчості езопівську мову і езопівський творчий метод, автор під виглядом безневинних «байок», іноді «байок», які  на перший погляд позитивно відображають радянську дійсність,  протягує у двозначності змісту  своїх «творів» свої контрреволюційні  сподівання…».

Ото, Ф. Байдаченко, Ю. Черкаський допомогли енкаведистам сфабрикувати заключне звинувачення: «Експертизою Сталінської організації Спілки радянських письменників доведено, що ваші твори мають контрреволюційний характер» («Дронт», «Наша рада», «Піп Анемподист» та інші). Звинувачення підписав начальник 3-го відділення Сталінського обласного управління Держбезпеки Пільдеш 31 травня 1937 року. Відтак – ГУЛАГ, далекі колимські табори. Що тут скажеш? Немає слів для справедливого гніву, обурення. Та що вдієш, таке було, було… Це стало відомо через багато років, коли відкрилися кадебістські  архіви і справи безневинно репресованих перестали бути утаємниченими. Саме про те, за «що» відбув десяток  років на Колимі  Микита Годованець, я розповів  у наступному романі-документі «Розрив-трава на лютих перехрестях», який вийшов у Хмельницькому  видавництві «Поліграфіст» 2008 року.  Як мовиться, істина, правда неодмінно восторжествує. Переможе. З вірою в це я знову  і знову звертаю свої думи  і сподівання до дорогого  моєму серцю Донбасу. Ти переможеш, донецький краю. І відродишся, встанеш на весь свій величавий зріст. Миру тобі і щасливих, сонячних світанків зичу я, зичить Україна…

 

 

 

 

 

Розмовляв Василь ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ,

член НСЖУ

м. Кам’янець-Подільський.

№14 (202) 14 липня 2017

 

 

 

 

Джерело: ЛГ

Advertisements

2s коментарів

Filed under Uncategorized

2 responses to “Мар’ян Красуцький: Ти – біль мого серця, Донбас…

  1. от падло

    братовбивча війна. цікаво хто кому брат.
    а донбас разпанахати і засадити помідорами. казала вже не раз. то не рана. то ракова пухлина.

    Подобається

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s