Всеволод Лісовський: Ми намагаємося театр умертвити, а він все не помирає

6 липня 2017 р.

Режисер експериментальних вистав московського Театру.doc розповів Cultprostir про незалежні театри в Росії, сценічне мовчання та тілесність.

На запрошення PostPlay Театру Всеволод Лісовський показав у Києві свою скандальну виставу «Мовчання класиків. Вакханки», принагідно оцінивши розмах культурного життя столиці України. Режисер, телепродюсер і в минулому сквотер, Лісовський отримав визнання як автор вражаючих експериментальних вистав, шокуючих глибиною емоцій, що вдається видобувати з глядачів, акторів і самого, як він себе називає, «комісара». Про ефект оголеності, смерть театру, його минуле та сьогодення − далі в інтерв’ю.

 

  • З чого починається сучасний театр? Ясно, що вже не з вішака.

Нині, щоб створити спектакль у повній комплектації, необхідні два ідіоти: один, який назве дійство спектаклем, а другий, що з ним погодиться. Хоча мені здається, що навіть це надлишкова комплектація. Сучасний театр саме тим і хороший, що для нього багато не треба.

 

  • Як ви вважаєте, чому театр став одним зі швидкореагуючих на соціальні процеси видом мистецтва?

В Україні та багатьох інших країнах це дійсно так. Хоча я б розділяв поняття. Є документальний театр, який працює з актуальним контекстом безпосередньо. Це окрема сфера, всередині якої є своя проблема: пошук межі між театральним реагуванням і журналізмом. Я дійсно ставлю собі це запитання, тому що відповіді не знаю. В журналізмі нічого поганого, звісно, немає. Але наскільки великою може бути його концентрація в театрі? Боюся, з’ясувати це можна тільки емпірично, а не теоретично.

Втім, ніде правди діти, театр, особливо на пострадянському просторі, є одним з найбільш відсталих видів сучасного мистецтва. У цьому його, з одного боку, сила, а з іншого − слабкість. Те, що у візуальному мистецтві більшою мірою, в літературі меншою, було пройдено сто років тому, театру торкнулося не з такими наслідками, не в тих масштабах. Знову ж традиційний театр мав дві функції: дидактичну та розважальну. Завданням же постдраматичного театру, на мій погляд, є зміна свідомості. У мене є спектакль «Дванадцять відтінків нудьги», в якому ми декларуємо відтінки емоції, свою готовність їх досягти.

 

 Сцена з спектаклю «Мовчання на поставлену тему».

 

  • Вам часто доводиться пояснювати кому-небудь різницю між спектаклем і перформансом?

Тут різниця не стільки в термінах, скільки в мовах. В англійській немає ж цієї «складної» дилеми. А в російській є. У нас перформанс сприймається як масове переживання певних емоцій як його учасниками, так і умовними глядачами. А вистава − це, насамперед, видовище. Утворилася термінологічна плутанина. Для мене навіть класичний спектакль, де вдається домогтися глибокого співпереживання − це перформанс. А якесь дуже сучасне за формою дійство, в якому все зводиться до екшену, − шоу.

 

  • Щоб трохи хитнути інформаційну стіну між нашими країнами, розкажіть, будь ласка, що відбувається з незалежним театром в Росії, рідкісним представником якого називають і вас.

До слова, не таким вже й рідкісним. Ми з групою товаришів намагаємося створити організацію, яка налагодить горизонтальні зв’язки між незалежними театральними майданчиками і компаніями всієї країни, тому що зараз їхній якісний і кількісний мінімум набрано. Інше питання, що вся ця діяльність − повз економіку. Думаю, в Україні ситуація приблизно така сама. Так, існує державна система підтримки театрів, успадкована від багатьох і багатьох попередників з інших епох. Але вона, через об’єктивні та суб’єктивні причини, не може бути застосована до незалежного театру. Ситуація в Російській Федерації зараз така, що навряд чи ці дві системи зможуть знайти між собою спільну мову і гармонійно співіснувати. Особисто я варіанти отримання державних грантів не розглядаю, знаючи, хто стоїть за їхнім розподілом. Недержавних інституцій у нас набагато менше, як і засобів, якими вони володіють. А людей багато, країна ж велика. Виходить такий собі блокадний пайок, але блокаду треба просто пересидіти.

 

  • Всеволод, я намагаюся вас плавно підвести до розмови про те, що колись в СРСР саме театр став потужним голосом опозиції…

Розумієте, театри, про які ви думаєте, були контркультурою і опозицією на утриманні держави. Зараз держава, мабуть, хоче бути більш послідовною. Чесно кажучи, чужу дурість я обговорювати не хочу, тому що цензурних слів про те, що називається зараз культурною політикою, у мене немає. Найстрашніше, що, дивлячись на все, що відбувається, розумієш, що в цьому немає якоїсь єдиної злої волі, а є лише самохідний ідіотизм.

 

 Спектакль Всеволода Лісовского 89-93 (Сквоти).

 

  • Давайте поговоримо про вашу лабораторію з промовистою назвою «Смерть театру».

Насправді, вона виявилася вкрай неуспішною, бо засобами сучасного мистецтва ми намагаємося театр умертвити, а він все не помирає. Тут як в дитинстві, коли відбувається призвичаєння дитини до усвідомлення того, що життя має фінал. Це розуміння дозволяє розкривати в собі різні здібності, емоції. Простіше кажучи, щоб бути живим, треба визначити, де знаходиться твоя смерть. Саме цим ми і займаємося з театром. Ми не вбиваємо, не ховаємо, а шукаємо саму суть театру, досліджуючи його межі. Останнім часом ми все частіше стикаємося з тим, що театр став настільки протеічною структурою, що варто тільки щось театром назвати, як воно ним стає.

 

  • У своїх виставах ви використовуєте мовчання, мову жестів. Невже для вас слово є чимось настільки дискредитованим, що від нього простіше відмовитися?

Слово дискредитоване на рівні наших з вами особистих неврозів. Мовчання − абсолютно повноцінна виразова форма. Мій спектакль «Мовчання на поставлену тему» ​​є одним з найпопулярніших у глядачів, він існує в московському і пітерському варіанті, восени ми покажемо його в Казані і, думаю, в Києві. За два роки його існування в Москві та Пітері з’явилися досить сильні школи сценічного мовчання, що свідчить про те, що сценічний текст і мовчання − рівноцінні виразові засоби. В мовчанні безліч нюансів і варіативності. Його ще вивчати і вивчати.

 

Сцена з спектаклю «Мовчання на поставлену тему».

 

  • У попередніх інтерв’ю, описуючи свої вистави, ви часто вживаєте термін «енергія незнання». Незнання, як мені здається, викликає в людині страх. Глядач стає непередбачуваним, а актор вразливим. Навіщо вам потрібен весь цей складний емоційний клубок?

Розумієте, незнання буває як мінімум двох типів. Те, що ви описали, є незнанням, що передує знанню, первісним знанням. Я ж в своїх роботах говорю про постзнання. У мене досить багато «баянів» про зміну ньютоніанської парадигми квантовою. Перша − парадигма знання, дуже добре вибудований, обмежений кадр. Постзнання − це коли ти готовий орієнтуватися в розфокусованому зображенні в 360 градусів без центру композиції. Я цього не вчу, тому що сам до кінця не розумію, як в цьому жити і працювати. Нещодавно, залишаючи відгук про мою виставу, одна людина докоряла: «Звідки ти знаєш, як треба!». І мені дійсно стало соромно. Думаю, не потрібно нічого знати. Треба знаходитися в тому самому розфокусованому стані, головне, щоб він був комфортним.

 

  • В контексті вистави «Вакханки» не можу не запитати про тілесність. Вона − інструмент, спосіб вивести глядача із зони комфорту, інша художня мова?

Все це разом, але в жодному разі не самоціль. У «Вакханках» тілесність використовується тому, що безпосередньо присутня в тексті Еврипіда. Це те, що я по дурості своїй в його творі зрозумів. На сцені купа молодих, красивих, оголених людей, але еротичного в цьому нічого немає, що я вважаю головним досягненням проекту. Коли йдеться про якісь глобальні гендерні протиріччя, одяг є способом уніфікації. Ось ми з вами люди різної статі, а одягнені практично однаково. Якщо ж потрібно артикулювати наші з вами відмінності, то одяг ми повинні зняти.

 

  • І на останок. Навіщо сучасна людина ходить в театр: сховатися від реальності чи щоб з нею зустрітися?

Все залежить від того, яка людина і в який театр. Я за те, щоб варіативність мотивації глядача була максимальною, як і варіативність форми і суті в самому театрі. Це дасть широку і дуже розфокусовану картинку.

 

 

 

 

Розмовляла Анастасія Герасимова

 

 

 

Джерело: Культпростір

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s