Марат Гельман: Я стурбований тим, що арт-ринок диктує свої умови

21 липня 2017 р.

Великий друг українського сучасного мистецтва, екс-галерист поділився з Cultprostir думками про культурну та міжнародну політику.

Дякуємо за сприяння в організації інтерв’ю Zenko Foundation.

 

  • Марат, три роки тому ви давали інтерв’ю Cultprostir, тоді ви висловлювали надію на те, що Київ може стати новим Берліном, прогресивним центром сучасного мистецтва. Чи виправдалися ці сподівання?

В цілому, відповідь – ні. Головною моєю помилкою тоді була надія на те, що російське культурне середовище спробує чинити опір путінізму, «кримнашизму», що тоді лише зароджувалися. І, побачивши Київ як вільне місто, де є близькі люди, які говорять російською мовою, почне міграцію сюди. По-перше, російське культурне середовище виявилося більш конформістським, ніж я припускав. Замість опору воно саме себе переконало, що війна окремо, а вони – окремо. Так, трошки незручно, зовсім трохи. Цей конформізм добре показала ваша художниця Маша Куликівська під час «Маніфести» в Пітері, коли ніяково стало всім: і російському культурному середовищу, і іноземному. Маша посилила це відчуття, не дала про нього забути. Звісно, людей не можна звинувачувати. Адже не передбачається, що людина мистецтва повинна бути мужньою, вона ж не в армію з поліцією йде, а до консерваторії чи до університету на мистецтвознавчий. Мої надії не виправдалися через війну, що триває, і через зміну внутрішнього вектора, яка сталася в київській громаді. Якщо раніше можна було говорити про те, що Путін − фашист, але у мене є друзі і родичі в Росії, то сьогодні про це краще мовчати. Українське суспільство перестало бути толерантним до людей з Росії, навіть якщо це люди ліберальні. Тому мій тодішній посил про те, що можна отримати пасіонарну енергію, що буде витіснятися з Россії, підтвердився тільки тим, що я сам звідти поїхав. Мене витіснили, а все інше не підтвердилося.

 

Маша Куликівська в Ермітажі під час “Маніфести”.

 

  • І тепер ви сприймаєте і аналізуєте все, що відбувається, з позиції спостерігача…

Так, найлегше стати на позицію третьої сторони: не Росії і України, а, наприклад, Італії або Франції. Я знаю, що сталося в європейському політологічному співтоваристві за цей час. Відбулося кілька метаморфоз. Перша метаморфоза, що сталася в період між Олімпіадою в Сочі і Кримом, − це спроба говорити з Путіним. «Навіщо тобі бути поганим хлопцем, будь хорошим. Тоді перед тобою відкриються всі двері, тобі будуть тиснути руку такі-то люди. Так, для цього треба дати свободу слова ЗМІ, демократичні вибори провести», − намагалися йому сказати. Після Криму стало зрозуміло, що з Путіна хорошого хлопця не зробиш. Тоді спробували апелювати до людей: «Навіщо ви обираєте цього поганого хлопця!? Зберіться, оцініть власні інтереси. Бачите, до чого він привів − до санкцій, які вже щось відбирають з вашого гаманця. Оберіть іншого».

Але і цей період закінчився, тому що Путін зумів стати популярним, незважаючи на всі приписані відсотки в соціологічних дослідженнях. Але найскладніше в ситуації, що склалася, те, що немає жодної гарантії, що після нього прийде хороший хлопець, а після цього хорошого хлопця, буде наступний такий самий… До Путіна був Єльцин − нормальний наче. Але ж не допомогло. І раптом стало зрозуміло, що сама російська ситуація відтворює цих поганих хлопців. Мабуть, процеси деімперіалізації, які прокотилися Європою в кінці 19 століття, в Росії так і не завершилися. Не потрібен ані хороший, ані поганий хлопець, потрібно, щоб модернізація торкнулася самої основи Російської імперії. Санкції допомагають в здійсненні цього плану. Вони не діють миттєво, але можуть за десять років привести до того, що федерація просто розпадеться, залишиться якась Московія. Це загальна установка в європейському політикумі. Тиск на те, що потрібно нарешті завершити цей процес руйнування імперії, триватиме далі, і Україна, на жаль, буде одним із інструментів цього тиску.

 

 

  • Ви говорите про зовнішні причини, але є ж і внутрішньо-українські нюанси.

Розумієте, я не можу про них говорити, не тому, що не знаю, просто це було б неетично з мого боку. Але у мене є одна, на мій погляд, важлива інформація для вас, яка вселить трохи оптимізму. Я нещодавно читав дослідження про італійську післявоєнну політику, в якому було продемонстровано, що майже всі уряди Італії були поганими, корумпованими. Але загальний вектор був правильним. І Італія вилізла за рахунок трьох компонентів: політики, бізнесу і громадянського суспільства. І того, що роль політики поступово зменшувалася. Це формула оптимізму для України. Звісно, потрібно змінювати владу, боротися за те, щоб вона була не такою корумпованою, але в цілому треба просто зменшувати майданчик влади. І оптимізм полягає не в тому, щоб обрати правильну владу, а в тому, щоб при правильному напрямку її впливу ставало все менше.

 

  • Але громадянське суспільство потрібно ще виховати. Була надія на Майдан, зміни дійсно відбулися, але їх замало.

Найкращим способом кого-небудь виховати − це обдурити. Ось ви, наприклад, приходите до абсолютно аполітичної людини, переконуєте її голосувати на виборах за того чи іншого кандидата. А потім з’ясовується, що всіх вас кинули, скористалися. І ось ця колись аполітична людина зустрічає вас і каже: «Навіщо ти мене у все це втягнув?». І вам стає так соромно, що хочеться піти і виправити свою помилку. Ось це найбільш ефективний спосіб виховати громадянське суспільство.

 

 

  • Добре, облишимо політику. Перечитуючи вашу біографію, мене знову і знову хвилює питання: як ви стали найкращим другом українського сучасного мистецтва? Що за цим криється?

Почалося все з того, що 1 березня 1986 року в СРСР скасували Закон про дармоїдство, а 2 березня я звільнився з роботи і зайнявся бізнесом, став колекціонувати твори мистецтва. Я не дуже на цьому розумівся, попросив допомоги у мистецтвознавців у Москві, витрачав на ті часи дуже багато грошей. За кілька років виявилося, що я зібрав жах, який нікому не цікавий. Власне, галеристом я став для того, щоб позбутися того, що купив. За два роки я все продав у кілька разів дорожче. Весь цей час я навчався, тому що однієї любові до мистецтва було замало.

Коли в 1988 році в Москві пройшов перший аукціон «Сотбіс», ціни на роботи художників, що цікавили мене, піднялися настільки, що я вже не міг їх собі дозволити. Тому потрібно було їздити, шукати нове, яскраве, цікаве мистецтво з резонним прайсом, а заодно і себе як колекціонера. Крім Києва, була ще Одеса, Ростов, Кишинів − все, що потім отримало назву «південноруська хвиля». На виставці 1990 року я показав свою колекцію, яка мала великий успіх. Вона мені відкрила багато дверей, тому що на московській мистецькій сцені я був усього лише хлопчиком із Кишинева, який ходить тут, цікавиться. А коли я привіз ось це нове, то вийшов конфлікт, адже художники були з іншою платформою, ніж московський романтичний концептуалізм. Я відразу опинився всередині якоїсь ситуації. До 1993 року мою галерею в Москві вважали українською. Так, це був такий маркетинг. В результаті ми знайшли одне одного.

 

  • Нещодавно з’явилася інформація про чергову спробу створити в Києві музей сучасного мистецтва. Як ви вважаєте, те, що його досі немає − це халатність з боку влади чи навмисний саботаж. Мовляв, нема чого виходити за межі традиційної культури, образно кажучи, вишиванок.

Ви краще за мене знаєте відповідь на це питання. Розумієте, я можу міркувати не про причинно-наслідковий зв’язок, а про те, що я бачу з боку. Поки триває війна, намагатися говорити про те, що не потрібні «вишиванки» і патріотизм − безглуздо. Відповідно, потрібно робити щось поруч, щось інше. Зрозуміло, що шанс України пов’язаний з Європою. Питання не в ідеології, а в технології. На мій погляд, люди, які сьогодні у вас займаються культурною політикою, некомпетентні, але вони не лиходії, на відміну від Росії. Там, так − лиходії, брехуни, цинічні негідники. А у вас просто некомпетентні, тому що світ займається зовсім іншими речами. Вибір між, умовно кажучи, вишиванкою та сучасним мистецтвом − це вибір іншого часу, десь кінця 19 століття. А зараз, з настанням постіндустріального світу, культура відіграє зовсім іншу роль. Світ змінюється.

Однією з його компонент є те, що в гонитві за універсальним відбувається пошук унікального. В сучасному світі йде конкуренція корпорацій: Pepsi проти Coca-Cola, Grundig проти Sony. Це світ глобального, а світ унікального − він інший. Якщо якийсь письменник створив світ фентезі, то навпаки − він відкрив простір, що полегшує роботу всім іншим його колегам. На ринку універсального головним є вчений, який забезпечує переваги корпорацій, а на ринку унікального головним є художник, який забезпечує переваги територій. Замість битви Pepsi з Coca-Cola ми отримуємо битву, скажімо, Києва та Праги. Саме це завтрашній день, в якому бізнес перетворюється на обслуговування вільного часу, де культура є основною складовою. Більше того, таким країнам, як Україна, Чорногорія, в це майбутнє легше потрапити, тому що немає індустріального лобі, або воно не таке сильне, як, скажімо, в Росії або Німеччині. Це ті процеси, що тривають у світі прямо зараз. За 10-15 років вони завершаться, і якщо ми будемо обговорювати, що нам робити з вишиванками або авангардистами, то можемо просто не встигнути.

 

 

  • Якими, на ваш погляд, повинні бути ідеальні відносини між галеристом і художником?

У моєму житті справді був такий момент, коли я з робочих відносин з художниками перейшов на ідеальні. В 1999 році я подарував 50 робіт Російському музею. Відтоді митці, чиї роботи були серед цих 50-ти, стали музейними художниками, що збільшило оберти їхніх робіт на ринку. Я показав, що мене цікавить мистецтво так само, як і художника, та й мотиви у мене такі ж, як і у нього − не гроші. Зрозуміло, що все це можливо, коли гроші вже є і у художника, і у галериста. Чарівність буржуазії у тому й полягає, що заможна людина може собі дозволити бути щедрою.

 

  • Яка зараз роль арт-ринку? Він, як і раніше, диктує моду на того чи іншого художника, допомагаючи йому заробляти мільйони?

Ринок перестав допомагати мистецтву, раніше він підтримував митців, фінансував інфраструктуру, зараз він скоріше заважає. Наприклад, митців захоплюють нові технології − тиражні, електронні. А ринок каже: «Стоп-стоп-стоп! Останні 400 років ми збираємо оригінали та ігноруємо копії. Оригінали коштують мільйони. А копії − нічого, навіть якщо вони ідеальні. А тут раптом художник продукує роботу, де немає ні оригіналу, ні копії. Це ж проти ринку!». Якщо ви прийдете на Арт-Базель чи на «Сотбіс», то не побачите відсотків 90 тих робіт, які обертаються в художньому процесі. Ви побачите те, що зроблено в маслі або бронзі. Ринку більш звично продавати те, що має тривале збереження. Картина і через 300 років буде картиною. А якщо художник робить геніальні роботи із пластику? Ми ж не знаємо, як він себе поведе через роки. Тому я стурбований не тим, що деякі художники стали багатими, а тим, що ринок диктує свої умови. Виходом з цієї ситуації, можуть бути саме ті території, про які я говорив раніше. Головним партнером художника повинно стати місто, адже грошей у нього для цього цілком достатньо.

 

 

 

 

 

Розмовляла Анастасія Герасимова

 

 

 

Джерело: Культпростір

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s