Остап Дроздов: Я був і залишаюся прихильником харизматичних текстів, наскрізь детермінованих авторським я

13 липня 2017 р.

Роман «№ 2» Остапа Дроздова збурює емоції аж до краю, кожна сюжетна лінія проймає до глибини душі. Мова автора сповнена влучних метафор, табуйованих думок та одкровень.

Головний герой – країна, вир, який може потопити найвідважніших, і оаза, що рятує спраглих подорожніх. Долі всіх персонажів, яскравих та самобутніх, виписані через призму їхніх взаємин із країною. Втеча від реальності до реальності, пошук незвіданого очевидного. Все просто, але в цьому – основна складність. Книга про вибір і про те, що його має кожен. Ще більше про роман, про українську літературу загалом та про себе нам розповів письменник Остап Дроздов.

– Остапе, лише минулої осені тебе вітали з літературною прем’єрою і ось вже на поличках книгарень новий роман. Як тобі це вдалося?!!

– Півроку тривало написання з нуля. Я пишу лінійно, тобто, в такій послідовності, як читач згодом прочитає. Пізніше, коли роман уже готовий, на один місяць залишаю його «остигати на плиті». І лише тоді, коли я сам охолону до власного тексту, беруся за радикальне редагування. Це триває до двох тижнів. І тоді я вже маю готовий твір. Якщо я в нього не закоханий, то далі мене він не піде.

– Крім тебе, у роман вже закохалося чимало читачів, хоча тема непроста і дражлива.

– «№ 2» – це мій найсильніший текст. У дебютному романі-вибуху «№ 1» я інколи бив себе по руках не заходити на громадянські теми, але все-таки країна мене перемогла. Я не можу не рефлексувати про її карму, про її приреченість, про її перекособоченість. У мене вже створена репутація людини, яка з язика знімає найбільш незручні думки і чітко їх артикулює. Мій роман «№ 2» знятий з язика мільйонів моїх співвітчизників, які люблять свою країну всупереч здоровому глузду. У моєму романі країна постає як персона, з якою можна і треба сваритися і миритися, докоряти і просити, хвалити і проклинати, цінувати і посилати на три букви. Усі сюжетні лінії (а їх декілька, від розкуркуленого Приазов’я 30-х років до сонячної діаспори тепер) розвиваються у тісній зв’язці з країною, яка є даром і прокляттям. Буквально вчора зателефонувала одна читачка і сказала, що тільки-но вона перегорнула останню сторінку, то півгодини сиділа в цілковитій тиші зі спертим повітрям у грудях. Ось у такому стані я й писав цей роман. Для мене це більше, ніж просто текст. Це – мій маніфест зболеної любові до країни, яка не заслуговує своїх людей.

– Певною мірою роман «№ 2» є діаспорним?

– Саме так. Мені було вкрай важливо дистанційно оцінювати свою країну, тому що в епіцентрі, як правило, не болить. Я ж хотів, аби в читача відчуття своєї країни було больовим – і тому наскрізною темою є еміграція. Оповідач сам себе називає внутрішньою діаспорою, і це – його порятунок від того, аби не розчинитися остаточно в дуже специфічній і проблемній реальності. Моїм персонажам потрібна санітарна відстань до своєї країни, аби не боятися вголос казати про неї те, про що в епіцентрі не говорять. Генеральний меседж роману зашитий в останніх сторінках, коли звучить молитва чи навіть псалом до країни з проханням-вимогою стати номером 2 після неоціненої, зневаженої, приниженої людини. Я пишу лише людиноцентричні тексти. Плювати я хотів на країну та історичну добу – мені важливо показати, як драматично й натхненно вони позначаються на конкретних людських долях. Не страшно, коли ти один. Страшно – коли ти нуль.

– Друга твоя праця також у жанрі non-fiction, а наскільки там багато авторської вигадки?

– Іноді я жартую, що всі письменники – брехуни, тому що під свою сюжетику підганяють дійових осіб. Я – не виняток, але дотримуюся іншої істини: всі письменники пишуть про себе. Історія моєї Єфросинії – правдива. Історія заробітчанки Роми – списана з реалій. Історія Роминого сина – проціджена крізь власне нутро. Оповідач роману – безпосередньо я. Всі події та меседжі роману компресовано створені автором, за кожним поворотом сюжету стоїть реальний аналог. Я був і залишаюся прихильником харизматичних текстів, наскрізь детермінованих авторським я. Мій роман дуже афористичний. У ньому багато сентенцій, які навіть мене досі дивують, коли перечитую.

– Розкажи, будь ласка, про свого улюбленого героя.

– Мій улюблений герой з роману «№ 2» – італієць Manolo. Він – сардинець, а вже потім італієць. Також йому належать найвідвертіші думки про зраду та моногамію. Якраз на цю чесність найбільше реагують читачки (власне, читачки). Якби думки людей були чутні на слух, то наші вулиці захлинулися б німим криком жінок після 45. Я помітив, що дуже тонко виписую жіночі характери і жіночі затаєні секрети. Ловлю себе на думці, що оповідачкою роману «№ 3» може бути жінка. Загалом, під час написання я глибоко занурююся в психологію своїх персонажів. Доходить до того, що в кульмінаційні моменти написане матеріалізується в моєму реальному житті – такою може бути сила слова й думки.

– Остапе, хто першим читає рукописи твоїх текстів?

– Мій перший читач і рецензент – близька людина, з якою ми разом уже 17 років. Ця людина знає всі мої півподихи і півпогляди, і думці цієї людини я довіряю найбільше. Уже потім підкоригований текст іде видавцеві. Ми всі троє – Водолії, тому моментально знаходимо спільну мову. І вперед. Далі вже я на текст впливу не маю і відпускаю його. Коли я вже ставлю останню крапку після власного редагування, текст змін не зазнає. Це для мене принципово.

– А як ти сприймаєш критику?

– Ніяк. Вона взагалі на мене не впливає. Буду чесним – я майже ніколи не прислухаюся до критики, бо сам пречудово знаю, де я маю слушність, а де «налажав». Я не залежу від думки збоку. На це пішли роки тренувань. Це не є проявом самозакоханості, запевняю. Просто дуже рідко критика є доброзичливою. Наші люди навчені не критикувати, а розвінчувати. Найкращий критик – це я сам, і цей критик буває нищівним.

– З презентаціями свого першого роману ти об’їздив півкраїни…

– Я страшенно люблю їздити на презентації та творчі зустрічі. Їх лік перевалив уже за сотню. З романом-вибухом «№ 1» я об’їздив 15 областей. Не цураюся їхати туди, куди запрошують, навіть у райцентри й селища. Такі камерні зустрічі – неповторні, вони більше схожі на сеанси, вони тривають понад дві години, і коли люди виходять із блиском в очах, для мене це – найбільше щастя. З романом «№ 2» я теж буду влаштовувати тур і теж заїду туди, куди запросять. Поїду і на Східну та Південну Україну. Пишуть організатори майже з усіх областей. З осені почну. В нашій країні з людьми ніхто напряму не розмовляє, а лише з білбордів та телеекранів. Я дуже ціную такі зустрічі, куди приходять люди, яких я вперше в житті бачу. Атмосферу таких зустрічей я б назвав одкровенням. Може, навіть катарсисом.

– Які маєш подальші літературні плани, можливо, твої романи вийдуть у перекладі?

– Щодо перекладу, то тут усе залежить від видавця. Ми розмовляли з Анеттою Антоненко («Видавництво Анетти Антоненко») про це. Тут є нюанси, але, думаю, з часом усе вимальовується. Щодо написання нових творів, то я беру паузу на два роки. Мушу вистоятися. У роман «№ 2» вклав усього себе, і мені потрібен час для реновації. Я дуже люблю стан суму, меланхолії, світлоокої печалі, яка мене очищує краще за ректифікований спирт. Цей стан для мене є найбільш продуктивним. Наступний рік сам підкаже, про що буде «№ 3». Цілковито щасливі люди не можуть писати хороші тексти.

– Впевнена, що багатьом цікаво, що читає Остап Дроздов?

Title
 На презентації роману «№ 2»

– Читаю дуже різну літературу. У мене правило: читаю 20 сторінок. Якщо не зачіпає, то відкладаю. Я вже відклав двох нобелівських лауреатів – жахливо написано, взагалі, не розумію, за що їх нагороджують. З української літератури читаю дозовано – здебільшого раннього Андруховича, пізній чомусь мимо. Від деяких текстів колег-корифеїв чомусь віє кон’юнктурою. Несерйозну літературу, де автори заради сюжетики ліплять і інцест, і голих бабів, і дешеву еротику, і фейкове середньовіччя, і все на купу, я читати можу хіба що в хюндаях, наших швидкісних потягах. Цікавлять, здебільшого, ті тексти, які я можу підкреслювати і з насолодою перечитувати поабзацно.

– Кого з авторів любиш найбільше?

– Улюблений автор – поляк Анджей Стасюк. Він – галицист, описує рідну мені Галичину і те, як поляки підгнивали совком – це те, що мене теж завжди цікавило в моїх земляках. Відкрив для себе Бруно Шульца, особливо його феноменальну манеру описувати світ по-рослинному. Йозеф Рот, уродженець Бродів, теж на мене справив враження, бо писав про прикордоння, за яким починається російська імперія болота. Я розумію, про що він пише. Балканська література, як на мене, занадто технологічно-карнавальна, я не люблю навмисності. Ну і вічний мій супутник ще зі студентських років – Ніцше. Цей геній завжди зі мною. Вже весь обписаний і підкреслений.

– Що скажеш про стан нашої сучасної літератури?

– Як і завжди, в Україні все робиться через одне місце. Іноді мені здається, що в нас немає жодної сфери, яка не стоїть догори дриґом. Українська література є, а от літературний ринок абсолютно дикий. Усі наші видатні автори сидять на західних грантах і моляться на них. Гонорари за твори, навіть якщо вони добре продаються, смішні. Автори не живуть з літератури, а з грантових проектів, майстер-класів, участі у платних заходах вряди-годи. Плачевно все це. На це накладається трагічна плебеїзація суспільства. Порівняно з європейцями українці – затуркані неуки, які не вважають літературу своєю прямою потребою. Додайте сюди клінічну бідність того прошарку, який ми називаємо інтелігенцією та інтелектуалами, – вони фінансово неспроможні тратити нормальні суми на книгу, відтак, ціна книги як товару не передбачає відчутної винагороди. Є регіони, де в радіусі 100 км немає жодної книгарні, а ті, що є, спеціалізуються на довідковій та краєзнавчій літературі. Плюс продавці літератури полюбляють затримувати розрахунок з видавцями, а то й, узагалі, їх «кидати». Це, взагалі, диво – що в країні, інтелектуально збідненій і фінансово обмеженій, ще пишуться потужні тексти. Не сприяють ще й такі традиційні національні риси, як заздрість та недобросовісна конкуренція між видавцями. Правлять бал особисті знайомства всіх з усіма і спільна дружба всіх проти когось. Усе як завжди.

– Який ти за кадром і поза сторінками своїх книг?

– Моя біда в тому, що я не вмію грати роль. У всьому, чим я займаюся (журналістика, блогерство, письменство, лекції) я є собою. Це – моя проблема, бо інколи треба розділяти себе і функцію. Мені це не вдається, тому моє життя не ділиться на екран та поза ним, на публічність та домашність. Близька людина каже мені, що не можна вкладати себе у все, що ти робиш, адже це загрожує швидким згоранням. А я навпаки – відчуваю, що повнокровно живу лише тоді, коли себе не заощаджую. Тому я охоче проводжу творчу зустріч навіть у холодному сільському клубі, де є 20 людей, із блиском в очах. Це – моя зарядка. Звісно, я вже навчився тримати дистанцію, бо не раз переконувався: не варто окрилювати того, хто не збирається з тобою в небо.

– У романі «№ 2» ти стверджуєш, що сучасна молодь – це покоління комфорту. Настільки ти сам цінуєш комфорту побуту і «комфортних» людей?

– Я – комфортозалежний. Ніколи не розумів відпочинку в наметах на голій землі і з комарами. Мені у всьому потрібен комфорт. Найбільше я страждаю якраз від перебування в дискомфорті, передовсім, моральному. На щастя, я вже навчився сприймати свою країну як дискомфортну, тому мій поріг компромісності дуже змалів. У журналістиці я тільки й те роблю, що еквілібристично балансую на грані з дискомфортом. Доводиться нарощувати бегемотячу шкіру. Тепер я вже сам визначаю коло своїх людей, і воно не таке вже й мале. А тих, котрі мене отруюють чи підгризають – стараюся відсікати, наскільки це можливо

– А свою популярність любиш?

– Усі публічні люди люблять свою популярність, і брешуть ті, хто це заперечує. Якби мене не тягнуло до публічності, то я не обрав би свою професію, а тепер у романах аж так не оголювався б. Популярність – річ жорстока, тому що твій успіх бачать 500 тисяч людей, а твій провал бачать 5 мільйонів. Популярність – дуже небезпечна річ, до якої не можна звикати, тому що маса любить колекціонувати чужі падіння. Я свідомо йду проти мейнстриму якраз для того, аби свою популярність використовувати як інструмент, аби люди пробували бачити світ під іншим ракурсом. Я фатально боюся зупинки мислення. Боюся закостеніння в категоричності. Тому спокій мене навряд чи чекає.

– Остапе, одним з лейтмотивів твого роману є твердження, що людина має бути в тому місці, де вона почувається щасливою. Де твої «місця щасливих людей»?

– Місця щасливих людей – там, де мінімум людей. З віком я почав більше розуміти мізантропів. Люди – це ті, хто мене найбільше надихають і розчаровують. Люди в своїй більшості – погані істоти. Свою журналістику і письменство я сприймаю як антропологію. Мене найкраще відновлює природа, бо лише вона вміє красиво помирати. Я маю свої щасливі місця, і вони, як правило, безлюдні або малолюдні. Поміж тим, мене надовго не вистачає, і я знову повертаються в гущавину людської натури, яка бухтить суперечностями. Життя серед людей є найкращим квитком до раю.

 

 

 

 

Розмовляла Мирослава Степчук

 

 

 

Джерело: ЧіП

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s