Андрій Любка: У нас є культ успіху, але немає культу повсякденної роботи

21 липня 2017 р.

ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Письменник Андрій Любка розкрив літньошколярам «Дня» таємниці своєї внутрішньої «кухні» та пояснив, у чому переваги деміурга

Цьогорічним літньошколярам «Дня» пощастило: їм випала нагода поговорити з Андрієм Любкою — талановитим письменником, перекладачем, блогером та колумністом багатьох видань, зокрема газети «День». Він рідко буває в Києві, але охоче погодився на діалог зі студентами, тому ця зустріч була особливо приємною для «школярів». Усе почалося із аплодисментів — ними ж і закінчилось. А як інакше? Це була продуктивна розмова для майбутніх журналістів, адже пан Андрій окреслив проблеми, які можуть виникнути в процесі написання будь-яких матеріалів, та, звісно, розповів про насолоду від паперових книжок і газет (до речі, він якось поділився у «Фейсбуці», що ранкову каву п’є саме із нашим виданням) і пошук натхнення. Тож захоплення цікавими пізнавальними текстами перейшло і до захвату від особистості їхнього іронічного автора.

Анастасія ХАЗОВА, Східноєвропейський національний університет ім. Лесі Українки:

— Ви ведете власні авторські колонки, зокрема в газеті «День». Яке місце у вашій творчій діяльності займає блогерство та колумністика і чи взагалі відносите це до творчості?

Андрій Любка: — Найгірша моя проблема — теми. Коли я починав писати колонки 2014 року, то мені здавалося, що це дуже класна можливість. Колонка — це шанс висловитися на тему, яка не конче мусить бути актуальною сьогодні. Це твої приватні три з половиною тисячі знаків. Ти можеш щось розказати, донести якусь інформацію, забутий факт, нагадати про вбитого письменника, будь-що. Виявляється, що приблизно за два-три місяці теми, які ти хочеш донести до людей, вичерпуються. Адже писати про те, що відбувається зараз, не дуже хочеться. Хочеться писати щось ліричне, або вічне, або мудре. І його часом теж немає. Ось чому, з одного боку, колумністика — це велике щастя для автора. По-перше, це дисциплінує. Наприклад, коли я знаю, що до півночі я маю надіслати новий текст. З другого боку — це велике прокляття. Але я, скажімо, зі своїх колонок склав дві книжки: «Спати з жінками», яка вийшла три роки тому, і моя остання книжка «Саудаде». Це — тексти, якими я надурюю редакторів. (Усміхається.) Вони хочуть, щоб я писав щось актуальне, щоб була дискусія, коментарі… Часто мені вдається обдурити редакторів і написати «будь про що». І часто це виявляється цікавішим читачам, ніж мої актуальні роздуми про те, чому Марі Ле Пен, наприклад, зараз буде створювати нову партію або піде із Національного фронту. Наприклад, на сайті «Дня» остання моя колонка «Що зі мною не так». Це не дуже формат колонки, але виявляється, що потім ці тексти мають вищу вартість, ніж класичний текст, у якому ти пишеш про актуальні теми.

«НАЙБІЛЬШЕ НЕ ВИСТАЧАЄ РОБОТИ»

Олександр САВЧЕНКО, старший лейтенант Збройних сил України:

— Наскільки важко в наш час розвиватися молодим письменникам в Україні, з якими труднощами вони стикаються і як їх долати?

А.Л.: — От немає такого слова «труднощ» в однині. Є тільки «труднощі». Але якщо говорити про одну проблему — то це непослідовність. Якщо ми хочемо досягнути успіху в якійсь справі, ми цією справою займаємось. У нас більшість молодих авторів вважають, що вони стануть добрими письменниками лише тоді, коли довго систематично питимуть. Є люди, які весь час розказують про свої творчі плани, над чим вони працюють. Але все закінчується лише на репродукуванні оцього богемного життя Парижа. Вже ніхто так не п’є, як Рембо, Верлен чи навіть Єсенін — ті приклади, на яких вони виховалися. Але їх цікавить не так література, як оцей богемний флер життя. Він частково романтичний, частково бунтівничий. Але мало хто працює над собою. Не можна написати роман, якщо його не писати. Якщо ти хочеш чогось досягти — пиши систематично, регулярно, в плюс або в мінус — лише тоді ти починаєш жити як професійний письменник. Я із 2014 року не ходжу на роботу, а займаюся літературою та перекладаю.

Найбільше не вистачає роботи. У нас немає культу Франка — як людини, що багато зробила, у нас є культ успіху, культ богеми, якогось збирання лайків у «Фейсбуці», але немає культу повсякденної роботи.

О. С.: — А якщо говорити про труднощі у виданні своїх робіт?

А.Л.: — Все пізнається у порівнянні. Зараз якщо ти щось написав, то ти можеш це видати, публікувати. Немає Валуєвського циркуляра. Молодий поет завжди буде мати проблеми, бо те, що він пише, нікого не цікавить. Це — реальність. Але це добре. Молодий поет має страждати. Він має конфліктувати зі світом.

Скрізь є проблема першої виданої книжки. Молодий автор завжди, у всіх країнах, стикається з цією проблемою. Торік ми для видавництва «А-ба-ба-га-ла-ма-га» перекладали антологію сучасної молодої поезії США, і кілька оцих молодих американських поетів прилетіли потім в Україну. Коли ми з ними говорили, вони захоплювалися: «Як у вас класно! В Америці вже ніхто не читає, нікому це не цікаво, а у вас люди приходять слухати поезію».

Коли шведські поети приїхали на Форум видавців, де сидять 95% студентів, із яких 75% — студентки, після виступу один із них мені сказав: «Слухай, у наступному житті я хочу народитися українцем». Тому ці проблеми — скрізь. Також треба розуміти різницю між поезією і прозою, перша ніколи не була комерційною і ніколи не буде комерційною. Треба розуміти, яку вагу в нашому суспільстві має поезія. Як бездержавна нація, ми не мали можливості протягом століть ані підтримувати поезію, ані навіть створювати прозу.

«БУТИ ДЕМІУРГОМ ДОБРЕ, ПОГАНО — БУТИ АВТОРОМ»

Юлія КАРМАНСЬКА, Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки:

— Під час однієї зі своїх презентацій ви сказали, що отримуєте насолоду від ролі деміурга, тому можете вбити головного героя на початку книжки. Проте ваші вірші та романи теж творять вас як письменника. Яким чином на вас впливають власні книжки та що вони у вас змінюють?

А.Л.: — Слава Богу, я не належу до своїх читачів, і свої книжки на мене ніяк не впливають. Мені здається, що бути деміургом добре, погано бути автором. Тут я погодився б з тою концепцією, що автор помер.

От зараз я можу обговорювати роман, який я пишу, — і цей діалог плідний, адже я його ще творю, ще можу змінити. Мені цікаві нові фрази, цікаво наповнити текст новими живими шматками із життя. Коли вже вийде книжка — нічого змінити не можна. Напевно, для письменника немає нічого більшого, ніж те, коли книжка пішла від нього. Він не має на неї ніякого впливу. Можна, звісно, зробити видання друге, перероблене, доповнене. Але все одно ти живеш тим твором, і він тобі цікавий лише в момент написання.

І ви згадували про роман — мій перший роман починається з того, що дзвонить будильник, прокидається жінка і хоче будити чоловіка, а він у ліжку мертвий. Це кайф — коли ти можеш зробити із, о’кей, вигаданою, але все одно із якоюсь особою все, що заманеться. І я відчув, що цей герой весь час буде плутати мені карти. Я не можу залізти в його шкіру, і тому він буде борюкатися. Він не буде мені під силу, я його не розумію. Єдиний нормальний вихід, який залишався, це — вбити його в першому ж реченні. І коли я його «вальнув», повірте, потім можна описувати вже інакше, куди ходили герої, що робили… Він уже не живий, і в цьому є деміургічна насолода письменника. А коли книжка вийшла, цього зробити вже не можна.

«НОБЕЛЬ — ЦЕ ПРЕМІЯ ЗАСЛУГ»

Олександр ПОДВИШЕННИЙ, Національний університет «Острозька академія»:

— Скажіть, будь ласка, кого з українських письменників сучасності ви б висунули на здобуття Нобелівської чи Пулітцерівської премії? За що взагалі варто давати премії?

А.Л.: — Це складне питання, тому що, як правило, премію отримують люди, які не просто дуже добре пишуть, а які відомі членам журі. Йдеться про те, що у нас є багато письменників середньоєвропейського рівня, але, на жаль, у нас дуже мало перекладачів і маємо дуже чітку диспропорцію. У нас є традиційний шлях українських письменників на європейські ринки — починається у Польщі, потім його підхоплюють німецькі видавці, й він вже стає відомий у німецькомовному просторі.

Три роки тому я полетів на фестиваль у Бразилію, де треба було перекласти десять віршів португальською мовою, — перекладача, який міг би працювати з поезією, не знайшлося. Був перекладач, який вміє працювати з договором, міг перекласти, скажімо, інструкцію, але фізично ми не знайшли перекладача, який міг би зробити вірші. Фізично — за гроші.

У нас традиційно дуже слабка позиція в англомовному літературному світі: по-перше, вони мало перекладають, їх не цікавлять інші літератури. По-друге, у нас немає авторів, які би пробилися і зробили комерційний фурор, крім Андрія Куркова. І тому коли ми читаємо, що в Британії вийшла нова книжка, то це йдеться переважно про університетські видання, малі наклади і про дуже закриту групу читачів. Відповідно, ці тексти залишаються невідомими широкому загалу, і таким чином не потрапляють у літературні огляди. Для того, щоб отримати Нобеля, треба отримати перед тим хоча б 10 — 15 інших літературних премій в інших країнах і таким чином довести, що ця творчість стала частиною європейського контексту. Нобель — це радше нагорода, яка видається як визнання всіх попередніх заслуг. У цьому сенсі, звісно, ми програємо. Тому що у нас із шведською мовою великі проблеми, і з усіма північними мовами — теж. Переклад — це та сама творчість. Як і писання — тобі треба написати ці слова по-новому. Неможливо добре перекласти вірші без довгих років роботи, а за ці довгі роки роботи ніхто не платить…

Важливо розуміти, що могла б отримати Нобелівську премію, наприклад, Ліна Костенко, але вона абсолютно неперекладна. Вона створила прекрасні вірші українською мовою. Без цього ювелірного підходу до слова, який у неї є в українській мові, ті меседжі, що вона хоче дати світові, порожні. Якщо ви перекладете це англійською мовою і його прочитають шведи, то навряд чи вони дадуть за ці слова Нобелівську премію.

Я не думаю, що для письменника премії — дуже важливо, особливо у своїй країні, і це якийсь показник. Найбільше моє досягнення наразі — це те, що в якийсь момент змінилася ситуація, і я зміг займатися лише тим, що я люблю і що хочу робити — писати. Завдяки тому, що є читачі та мої книжки стали більш-менш популярними, я можу займатися тим, що люблю, і тим, що в мене більш-менш виходить, тому що все інше виходить ще гірше. І тому це найбільше щастя і найкраще визнання.

«У РОЗДУМАХ ПРО ТЕКСТ ЯКРАЗ І КРИЄТЬСЯ СУТЬ ЛІТЕРАТУРИ…»

Любов РИБАЛКО, Одеський національний університет імені I.I. Мечникова:

— Наразі за вашим оповіданням тривають зйомки фільму «Королева рами». Наскільки я розумію, вони будуть дебютними. Розкажіть докладніше про це. Чи цей процес ще триває та чи задоволені ви результатом?

А.Л.: — Це оповідання про Ужгород, його знімають у Києві. У головній ролі львівська акторка із Театру імені Леся Курбаса — Наталка Рибка-Пархоменко. В принципі, фільм мав би з’явитися восени, перший етап зйомок завершено. Мені приємно, що вони (режисер Марина Лопушина, оператор — Юрій Данькевич. — Авт.) знімають цей фільм. У мене є кілька таких так званих відеопоезій, але це були аматорські роботи. А це вже фільм із бюджетом, костюмами, кастингом акторів тощо. Я жодного впливу на цей фільм не мав.

Дискусійним моментом стала назва — її хотіли змінити. Я довго над нею думав, і вона мені подобається. «Королева рами» — у ній відлунює «Королева драми», тобто є оцей хіпстерський компонент. А з другого боку — «Королева рами», бо це оповідання про раму велосипеда. Це реальна історія з Ужгорода після Другої світової війни. Після певних наших розмов, здається, мені вдалося їх переконати в тому, щоб назва залишилася. Література чим добра? Література класна не тим, що написано, а тим, що несказане, так? Тобто оцим процесом співтворчості, коли читач сам щось уявляє. Скажімо, для кінематографістів було незрозуміло, чому цей брат підставляє іншого брата, навіть попри те, що йому подобається його дружина. І вони мусили дозняти ще один елемент, якого не було у книжці. Як вони малі десь бігають, граються і як мама більше любить одного брата, а інший завжди на другому місці, і як цей змалку просто плекає злість, заздрість і таким чином формує своє життя. Потім він стає таким негідником і мерзотником, який завжди заздрить братові, що в нього є сім’я, родина, що він порядний, його поважають, а цього ніколи не любили. Мені здається, що оповідання, в якому цього фрагмента нема, — краще, тому що читач сам мусить поставити собі питання: «А чому так сталося? Невже цей так сильно любив цю дружину? Невже це така погана людина чи є якісь інші мотиви?». І от у цьому розкопуванні правди, у цих роздумах про текст якраз і криється суть літератури, як на мене. Оцей післясмак, коли ти прочитав, але якась думка тобі муляє, і ти далі думаєш про цих героїв: «Що вони роблять? Чому вони зробили так?..»

«САМОТНІСТЬ РЕГЕНЕРУЄ»

Марія ГОРШКОВА, Хмельницький національний університет:

— Дві ваші останні книжки — це мала проза, перейнята пошуком гармонії. Чи знайшли ви власну гармонію, чи допомагає у цьому письмо?

А.Л.: — Гармонію я знайшов, власне, у писанні. Гармонію я знаходжу в риболовлі. Я б не сказав, що книжка «Кімната для печалі» пройнята пошуками гармонії. Це радше книжка про світлу меланхолію, про самотність. У нас не люблять самотність. Ці книжки «для лідерів» кажуть, що тобі треба будувати соціальні кола, заводити потрібні знайомства, спілкуватися, вести переговори. Ніхто не каже про те, наскільки корисно побути наодинці, наскільки корисно побути самому і наскільки, в принципі, корисно постраждати чи трохи себе пожаліти. Наскільки цей процес справді регенерує. Для мене самотність можна порівняти з розеткою, за допомогою якої ти заряджаєшся енергією. От я йду на риболовлю, рибалю, і це можливість подумати про багато таких речей, про які я не маю часу думати навіть удома, адже вдома я беру книжку. А коли ти береш чужу книжку, ти припиняєш вести власні роздуми. Самотність у «Кімнаті для печалі» насправді й сумна, але це для мене такий дуже світлий стан або навіть процес. І тому гармонія — в аскетизмі…

Нагадаємо, Літня школа журналістики «Дня»-2017 проходить за підтримки Центру інформації та документації НАТО в України.

Розмовляли Марія НИТКА, Анастасія ХАЗОВА, Літня школа журналістики «Дня»-2017
Газета: 
Advertisements

Залишити коментар

Filed under Любка Андрій

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s