Олесь Янчук, кінорежисер, директор кіностудії імені Довженка: Ми можемо одразу інтегрувати Україну у світ – навіть одним фільмом

12 липня 2017 р.

Продюсери фільму «Таємний щоденник Петлюри» завершили львівську частину зйомок, що проводилися в одній із зал апеляційного господарського суду та в Палаці Потоцьких. Цим приміщенням випало «грати роль» паризьких інтер`єрів, оскільки стрічка розповідає про останні дні життя голови УНР у французькій столиці.

В останній день зйомок кореспондентові Укрінформу вдалося поговорити з режисером фільму – народним артистом України Олесем Янчуком.

– Ви завершили львівську частину зйомок. Скільки ще триватиме робота над «Таємним щоденником Петлюри» в інших містах?

– Думаю, ще місяць.

– А коли фільм вийде на екрани?

– Сподіваюсь, на початку 2018-го.

– Так довго?

– Є такий монтажно-тонувальний період, який займає кілька місяців. Називається по-англійськи «пост продакшн»: озвучення, написання музики, шуми спеціальні, різні комбіновані ефекти на зображенні. Так що робота ще триватиме.

– Симон Петлюра був фігурою загадковою. Чи не траплялися під час зйомок якісь містичні речі?

– Якщо я навіть буду розказувати, це буде не зрозуміло глядачам. Вони повинні бачити готовий фільм. Ми працювали над сценарієм 6 років, було дев`ять варіантів, усе це вибудовувалось, уточнювалось, тому для містики місця не залишилось.

– Ви народилися, виросли, сформувались як особистість у Центральній Україні, де до Петлюри та інших національних діячів радянська пропаганда формувала негативне ставлення. Як ви дійшли до думки показати правду, і з яких джерел брали її самі?

– Напевно, моє виховання відіграло роль. Я вважаю, що радянська пропаганда працювала блискуче, і ми бачимо її наслідки дотепер. Я просто не став її жертвою.

– Як це вам вдалося?

– Я особливо і не старався. Якщо володієш якоюсь інформацією, то можеш вибудовувати певні концепції свого ставлення до того чи іншого. Я завжди цікавився політикою…

– Ваша мама була істориком. Як вона оцінювала ці події?

– Мама мені завжди казала: «Звідки у тебе стільки антирадянщини?». А я їй відповідав: «Я читаю, чую одне, а бачу зовсім інше».

– Цей проект закінчується. Який наступний?

– Зараз у мене нема ніяких планів. І в мене взагалі ніколи немає планів, коли я працюю над одним проектом. Це так, як вагітній жінці казали б: ну от, ти зараз народиш, а якщо ти народиш хлопчика, то наступну хочеш дівчинку? Що би вона сказала? Напевно, – дайте мені цього народити і на ноги поставити.

– Чому у вітчизняному кіно висвітлюються лише трагічні події, адже у нашому житті були і світлі моменти?

Зараз ми фактично платимо за час, який у нас вкрали. Це довжина майже в ціле ХХ століття

– По-перше, це моменти, про які ніхто не знав, вони замовчувалися. Мені, коли я вчився у радянській школі, ніхто про Голодомор не розказував. Розказували про колгоспи, про те, з якою радістю до них ішли люди. Це було брехнею. Голодомор тому і вчинили, що український селянин не хотів іти в колгосп, він бачив себе господарем, фермером по-сучасному. В США всього 3 відсотки населення займається сільським господарством, і цього вистачає, щоб прогодувати таку величезну країну. У нас же, коли створили колгоспи, то фактично знищили господаря. При таких землях – 30 відсотках світового чорнозему – дивіться, що відбувається. Щоправда, зараз аграрії відроджуються і відчуваються нові оберти. Але села напівпорожні, молоді немає. Це дуже драматично, це сумно надзвичайно. Подивіться, які гарні села у Німеччині, у Франції, Чехії, Італії, Іспанії. Любо глянути. А в нас це сталося, бо російський цар не ставився серйозно до революціонерів, відправляв їх разом із жінками і книжками у Шушенське, а з ними треба було боротися, як з епідемією – одразу локалізувати і не давати розвиватися. А так воно на фарсі пішло в 1917-у, в 1991 на фарсі все обірвалося, але зараз ми фактично платимо за час, який у нас вкрали. Це довжина майже в ціле ХХ століття. Ось і все.

– І все-таки, чи зніматимуть у нас світлі фільми?

– Я думаю, це питання має бути до наших державників, до тих, хто контролює українське кіно, до Державної агенції з кінематографії. А я просто роблю фільми, які мені цікаві, які мене торкаються, про цікаві історичні моменти. По-перше, історичні фільми живуть довше, приносять користь. Ну що ви хочете – щоб я зняв «лав-сторі»? Я можу зняти, але навіщо? А ось це я роблю щиро, це ніяке не замовлення, це йде від власного бажання. І я бачу, що матеріал надзвичайно цікавий, то чому люди не мають про це знати? Це буде відкриттям для людей, вони отримають якусь корисну інформацію.

В плані євроінтеграції кіно – надзвичайне мистецтво, бо ми можемо одразу Україну інтегрувати в цілий світ – навіть одним фільмом

Я дуже хочу, щоб ми стали потужною сильною державою, щоб до нас люди емігрували, їхали в Україну, як зараз – до Сполучених Штатів чи інших країн. Нам нічого не бракує, просто виросло не одне покоління під іншим кутом, і тому така історія. Але вже наші діти, Богу дякувати, не знають що таке Радянський Союз. Вони тільки чують про нього від дідусів і бабусь. На них і є найбільша надія. Знову ж таки, у нас є безвіз. Це також дуже важливо, бо яка б не була бідна країна, якщо людина хоче заробити гроші, вона заробить. Я маю на увазі, в Україні, що дасть їй можливість подивитись на світ і чогось навчитися та змінитися на краще. Тому така євроінтеграція дуже важлива для України, а кіно в цьому плані – надзвичайне мистецтво, бо ми можемо відразу Україну інтегрувати в цілий світ – навіть одним фільмом.

– Наскільки цікаві наші фільми світові?

– Цікаві. Наші фільми дістають нагороди на фестивалях. Інша річ, якщо ми говоримо про голлівудський продукт. Він суто комерційний. Дуже маленький відсоток картин там виробляється в іншому стандарті. В США навіть європейські фільми дивиться дуже маленький відсоток людей. Але нам треба, насамперед, робити фільми для своїх людей, для українських громадян. Що вони зараз дивляться? Де основний глядач сидить? Перед телевізором. І що там показують?..

– А на яку аудиторію ви орієнтуєтесь? Чи молодь дивиться ваші фільми, сприймає їх?

– Та добре сприймає. Враховуючи, що у нас в Інтернеті процвітає піратство, є легкий доступ до фільмів, то дивляться. Цікавляться.

– Це важка і трагічна тема, ви не цікавилися, як сприймає її молодіжна аудиторія?

– Минулого року мене запросили до Одеси, там є величезний молодіжний табір із класичною назвою «Молода гвардія». Запросили з показом фільму «Нескорений» про Шухевича. Там було понад тисячу дітей у залі. Я попросив, щоб підняли руки ті, хто фільм уже бачив. Підняли дуже мало – близько 5 відсотків. Я запитав: а чого тоді ви прийшли на цей перегляд? Відповіли, що хочуть подивитися ще раз. Діти дивилися із задоволенням, були і оплески, головне, я не бачив байдужих. Фільм був гарно прийнятий, емоційно. Це були дітки переважно 14-15-16 років. Отаким і треба показувати такі фільми.

– Ми зачепили ім`я Шухевича. Як ви ставитеся до перейменування київських вулиць на честь Шухевича, Бандери та інших героїв національно-визвольної боротьби?

– У Києві є вулиця Урицького, яку кілька років тому перейменували на вулицю митрополита Василя Липківського. Так от, якось іду і бачу, що на деяких будинках далі висять таблички із попередньою назвою. Якщо вже на такий крок іти, перейменовувати, то треба підготуватись до цього, виготовити таблички. А не просто проголосити – а давайте ми це зробимо. Я нещодавно бачив на сайті «Патріоти України», що в Запорізькій області пам`ятник Леніну переробили на пам`ятник Орлику. Такий цікавий Орлик, з гумором: тримає плащ жестом, характерним для вождя пролетаріату, це викликає посмішку. Але хай навіть так – все ж краще, ніж розвалити кувалдою. Взагалі-то мені шкода, що в Києві не залишилося пам`ятника Столипіну. Якби його тоді не застрелили, у нас життя б пішло зовсім по-іншому, він почав реформи робити… Я вважаю, що на сьогодні екстремізм не повинен бути інструментом, який має змінювати державу. Цей процес потребує певного часу. Це як виховання дитини. Дитина росте, то ми знаємо, що вона має піти у школу, коли їй виповниться 7 років. Зараз, правда, почали вже у шість віддавати. Я вважаю, що це неправильно, дитина повинна мати свято дитинства. Мене взагалі у вісім років віддали… Так і все інше: воно повинно мати певний час, певний розвиток, на який треба зважати.

– Пане Олесю, в інтерв`ю для нашого агентства ви свого часу покладали великі надії на новий уряд. Чи справдилися вони щодо кіностудії імені Довженка. Чи відбулися довгоочікувані зміни?

– Зараз якраз у процесі робота над документами, які ми спільно виробляли з Міністерством культури, щодо модернізації кіностудії, і тих змін, що обов`язково потрібно тут провести. Зараз це віддано до міністерств економіки, фінансів, Національного банку… Це затяжний бюрократичний процес, нікуди від цього не подінешся. Але в мене відбулась дуже конструктивна розмова із першим віце-прем’єр-міністром Степаном Кубівим, я його знаю і дуже шаную: свого часу як очільник «Кредобанку» він підтримав мій проект зі зйомок «Владики Андрея» (Шептицького – ред.). Інколи окреме міністерство не може пробити певні стандарти і бар`єри, тому я сподіваюсь, що коли рішення приймається на рівні першого віце-прем`єра, розуміння буде більше.

– Наступного міністерського десанту не було на кіностудії?

– Це коли у нас був виїзний уряд? Ні, більше не було.

– Чи це правда, що донедавна кіностудія Довженка була знімальним майданчиком для російських мильних опер? Вони їхали сюди, бо у нас це дешевше і більш кваліфіковані кадри. Як це зараз виглядає?

– За свого директорства я цього не застав. Але те, що вони полюбляли сюди приїжджати і тут знімати, це правда. Насамперед – серіали. Тому що тут дешевше, клімат тепліший. Інколи робилися комбіновані проекти. Начебто дія відбувається чи то в Україні, чи то в Росії. Так би мовити, і нашим, і вашим, без точної прив`язки. Я противник цього. Для мене географія фільму дуже важлива. Якщо це французький фільм, він має зніматися у Франції, італійський – в Італії. Коли немає точної адреси, немає коріння – виходить субпродукт. Це з тої серії, коли кажуть, вибачте за вульгаризм, «піпл схаває». Я знаю, що таких проектів було багато. Але коли стосунки між Україною та Росією змінилися…

– Їх не стало?

– Все одно кілька є. Коли я цікавився у колег, за чиї гроші знімають, мені зізнавалися, що за російські. На Довженка цього немає. Ми надаємо послуги кільком телевізійним каналам, вони знімають свої шоу, коли у нас порожні павільйони, і це підтримує кіностудію фінансово. Тому що на сьогодні, у порушення президентського указу від 1994 року, ми не маємо бюджетного фінансування навіть на утримання тих скарбів, якими володіємо. Адже ми маємо раритетні речі, які дорого коштують, у нас одних костюмів 100 тисяч одиниць, і вони різні: царські, військові мундири, релігійні убрання, потрясні жіночі сукні, все що завгодно… І це ж треба ремонтувати, підтримувати, зберігати при відповідній температурі й вологості. Ми маємо понад тисячу одиниць зброї, яку також треба чистити, змащувати, охороняти, врешті-решт. Маємо навіть танки на ходу. А все це кому належить? Державі. То ж держава повинна якось нас підтримувати. А так – все, що ми заробляємо, надаючи послуги, витрачаємо на перші потреби: зберігання костюмів, зброї, плюс треба зарплату людям платити.

Нам потрібне квотне фінансування, державні замовлення на ті чи інші проекти. А нам кажуть: ставайте на конкурси в Держкіно, подавайте сценарії. А це означає змагатися з приватними продюсерами. Я теж свого часу був приватним продюсером. Що у мене було: в одній руці сценарій, в іншій – бюджет і очевидно, бажання створити фільм. Але ж тоді у мене не було ніякого господарства, яке потрібно утримувати, тієї ж техніки, обладнання, будинків, костюмів, реквізиту… Якщо ми державне підприємство зі статусом національного, то повинні мати якісь преференції. Поки що ми їх переконуємо, але цей процес дуже довгий і має колосальну інерцію.

– Чого ще, крім грошей, не вистачає українському кіно?

– Більше кінотеатрів, нормальної цінової політики щодо квитків… У нас квитки коштують, як за кордоном. Як людина з нашими пенсіями, зарплатами може дозволити собі похід у кінотеатр? Якби ввести все в нормальне русло, воно б окупилося сторицею. Бо художній фільм, якщо він вартий уваги, виховує людину, дає якусь естетичну насолоду. Дає інформацію. Особливо фільм, створений на професійному рівні. Потрібно більше уваги до кіномистецтва. Пам`ятаєте, коли було Євро-2012, усією країною навалилися і збудували дороги, стадіони, аеропорти. І все пройшло на високому рівні, і всі були задоволені. Але ж тоді увесь уряд чартерами літав на матчі, бо всі вони були вболівальниками. За кінематограф, на жаль, ніхто не вболіває…

– А сценарного, акторського голоду немає?

– Чому нема, є. Щоб написати сценарій потрібне не тільки надзвичайне бажання, але й уміння. А щоб замовити сценарій професіоналу, треба заплатити йому аванс. Колись на кіностудії сценарист приходив із заявкою, якщо це приймалося, він отримував аванс і спокійно працював. Була залежність його від кіностудії, а кіностудії – від нього. Тепер кажеш авторові: ви пишіть, ми прочитаємо. Хто ж буде працювати, ризикуючи? Тому всі сценарії, які ми мали, створювались на великому бажанні – так писались «Валадика Андрей», «Таємний щоденник Петлюри». Он, до речі, йде наш сценарист, одягнений для зйомок. Оскільки у нас не вистачає масовки, я йому сказав – одягайся, будеш у кадрі (сміється).

– У нас на Львівщині є свій кінематографічний фестиваль – «Золота корона Карпат». Як ви його розцінюєте, чи не збираєтесь взяти у ньому участь зі своїми фільмами?

– Я вважаю, що це дуже хороший фестиваль. Але фестивалі потребують свіжинки, а мій останній фільм «Владика Андрей» вийшов дев`ять років тому. Його вже бачили всюди.

– А «Таємний щоденник Петлюри»?

– Не люблю наперед щось планувати. Давайте, як уже казав, спочатку народимо дитинку, а потім будемо на хрестини запрошувати…

– Чому такий великий розрив між фільмами?

– Так от вийшло. Я правда, за цей час зняв декілька документальних фільмів, але це було просто для задоволення, і знову ж таки, теми цікавили.

– Львів ви обрали для зйомок за його схожість із Парижем?

– Ми знімали і в самому Парижі. Тут нас влаштовують ті чи інші інтер`єри, тому ми приїхали раз, тепер вдруге. На вулицях зняли два досить короткі епізоди, решту – в приміщеннях.

– Уже кілька разів у ваших стрічках знімалися чиновники: у Тернополі – екс-депутат, у Львові – голова Апеляційного суду. Це через голод масовки?

– Ні-ні. Насамперед, голові Апеляційного суду Петру Каблаку я вдячний, що він дуже щиро погодився на наше прохання надати для зйомок один із 10 залів суду – ретро-зал, який чимось схожий на те, що нам потрібно. А по-друге, нам був потрібний фахівець, який міг би в суді все «розставити» по своїх місцях: там повинен сидіти прокурор, там суддя, там адвокат, там підсудний, там обвинувачений, там суд присяжних. Я не хотів, щоб було так: коли знімаєш фільм про пожежників, першими сміються пожежники, про лікарів – сміються лікарі… Тому й попросив пана Петра, і він подарував нам два дні своєї присутності.

– І як йому вдалася роль?

– У нього роль без слів. Він грає члена суддівської колегії. У нас, от, суддя сидить (показує) – заслужений артист України Станіслав Малганов, він грав суддю, а пан Петро – дуже фактурний, і я йому вдячний за участь.

– Бюджет фільму – 48 мільйонів гривень, а дали вам 23. Де роздобули решту? 

– У тумбочці. Це я жартую. Кіностудія виступає як третя сторона – основними засобами. Наші партнери, з якими ми зробили три попередні фільми – «Атентат», «Нескорений» і «Владика Андрей», – це Український конгресовий комітет Америки, підтримав фінансово. Але всіх грошей ми ще не зібрали, нам потрібні додаткові спонсори, я дуже хотів би, щоб вони були. Бо зараз ситуація у країні складна, насамперед, війна на сході, яка забирає величезні гроші. Пішов четвертий рік, це вже майже Друга світова війна. Тому дуже непросто з коштами.

– Де ви плануєте прем`єру?

– Напевно, в Києві. Фільм же про короткий період Української народної республіки.

 

 

 

 

Розмовляла Нінель Кисілевська, Львів.

Фото: Альона Николаєвич

 

 

 

Джерело: Укрінформ

 

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Янчук Олесь

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s