Сергій Буковський: Думка – це подруга, яка нині рідко відвідує голови

16 липня 2017 р.

Moviegram поговорив із видатним українським документалістом

Як ви перейшли від глобальних тем своїх фільмів до більш інтимної, особистої історії?

У мене всі фільми особисті, я намагаюсь робити їх такими. Я вважаю, що стосунки між людьми – глобальна тема. Вона не приватна. Вона така ж складна, як і всі глобальні теми. Мати і дочка, мати і син, батько і син. Сімейні стосунки. Все – важливі та складні теми.

Це здебільшого глядацькі стереотипи, які нав’язані телеекраном. Ми сприймаємо сьогодні документальне кіно так: трагедія в Африці, біженці з Сирії… І серед таких фільмів – зразки великого кінематографу, як фільм «Море в огні» Джанфранко Розі.

Але проблеми можуть бути іншими, до них теж треба знаходити кінематографічні підходи. Вони не менш цікаві, не менш драматичні. Складніше робити – така територія документального кіно дуже непроста. Але якщо ти зважуєшся – тоді будь чесним. Є надія, хтось з глядачів відчує теж саме, що відчув і ти: я теж так думаю, у мене така ж мама і такі ж проблеми.

 

У вашому новому фільмі дуже чіткий концепт: ваша мати грає, хоча це документальна стрічка.

Ми балансуємо між грою та правдою. Я вважаю, що в документальному кіно ми нічого не відображаємо, ми не дзеркала, я не дзеркало. Це все одно абсолютно нова історія, новий світ, який створюєш. Документальним способом чи ігровим – для мене ця межа дуже тонка, розмита.

Ми балансували, розуміючи усю складність характеру, унікальність героїні: вона справжня людина і в той же час – акторка. Вона все одно камеру бачить, будь-яка людина, коли бачить камеру, поводиться інакше, свідомо чи несвідомо. Та, звісно, не можна себе контролювати і грати весь час, вона забуває про це.

Кадр із фільма «Головна роль»

Скільки часу люди звикають до камери?

По-різному. Буває те, що Вертов називав «життя зненацька». Славетний його термін, який взяли на озброєння режисери прямого кіно. Ти вскочив і починаєш знімати, поки ніхто не прийшов до тями, поки ніхто нічого не зрозумів. Така партизанська тактика, її дуже полюбляє, до речі, Вернер Герцоґ.

Це створює ефект пасажира у потязі. Той тобі все життя розповість. Розуміє, що більше тебе ніколи не побачить. Ти потім його зустрінеш наступного дня – він замкнеться і вже тобі нічого не скаже.

Або ж ти мусиш заглиблюватися у життя досить довго. Сьогодні це стало звичайним, коли картина знімається і два, і три роки. Дуже люблю фільм Роми Бондарчука «Українські шерифи». Він його три роки знімав. Ти мусиш приїхати, жити з цими людьми. Справа не в тому, чи на тебе звертають увагу, люди просто відчувають серйозність твоїх намірів, що ти прийшов не просто приколотися чи розважитися, а дуже серйозно до них ставишся і поважаєш їх. У кожного свої методи.

Слава богу, сьогодні технології дозволяють це робити більш делікатно, ніж у радянські часи. Тоді група з величезною камерою, штативом, мікрофонами, асистентами влітала до когось у квартиру і говорила: ми тут будемо зараз знімати кіно і робіть вигляд, що ви нас не бачите. Так було, а зараз всі перейшли на ці фотокамери маленькі, зовсім не зрозуміло, ти знімаєш чи взагалі що ти робиш.

 

Я знаю, що ви не дуже полюбляєте маленькі камери?

Не люблю, тому що я і мій оператор вже трохи осліпли. Щоправда, є «спасіння»: можна надягнути другі чи треті окуляри. Екранчик маленький, вперед-назад і зразу йде випадіння фокусу, з цим дуже складно боротися. Але завжди друзі допоможуть, той же Рома Бондарчук дав мені хороший монітор американський, з контролем фокусу, і, коли знімав маму сам, це мені чимало допомогло. Я все це тримав у руках і міг на найдрібніші деталі звертати увагу. Слава богу, все вийшло.

Ми якось легко та безболісно перейшли на відео. Щоправда, по-різному хитрували якийсь період не дуже довгий, двадцять п’ять кадрів перераховували у двадцять чотири, щоб було відчуття кінематографічної пластики. Потім вже й цим перестали займатися. Так справу не врятуєш, якщо кіно погане.

Минулий фільм, про «Океан Ельзи», ви знімали на плівку?

Ні, ні. Ми знімали на відео. Це була величезна дорога камера з дуже хорошою оптикою. Там була інша історія: в основному ми знімали на довгий фокус – дуже довгий. Близько підійти під час концерту та репетицій було досить складно, з фотоапаратами ми б там нічого не зробили, мені здається. Тому там була довга оптика, зовсім різні підходи, спостереження, все інакше було.

Там зі звуком було складно, тому що Вакарчук весь час відмовлявся вішати мікрофон. «Я не хочу, приберіть це». Ну, це окрема історія: кіно врешті-решт зняли, здали студії, але фільм не вийшов на екрани.  Так і існує у чорновій версії. Для Вакарчука студія змонтувала з нашого матеріалу версію, яку він хотів бачити.

«Океан Ельзи» ми вписали у контекст 2014 року: у нас там багато зйомок у Краматорську, у Слов’янську. Адже тур «Океану Ельзи» з нагоди двадцятиріччя відбувався під звуки канонади, тоді якраз був початок військового конфлікту. Це все було, це все є у фільмі. Я сподіваюсь, що можливо, колись, десь, хтось його побачить.

 

У чому ж проблема? Чому він не виходить?

Ми здали чорнову версію 19 січня 2015 року, дуже поспішали, у продакшена був свій план. Майже рік Вакарчук думав, і в грудні 2015 мені надіслали нову версію. Я і мій співавтор Вікторія Бондар офіційно зняли з цієї версії свої прізвища. Це, власне, все. А фільм, як на мене, був вартий того, аби вийти до глядача.

Права ж належать не вам?

Ні! Коли гроші у проект вкладає продюсер, права належать йому. Це – звичайна практика. Але – годі про той фільм.

 

«Головну роль» я три роки знімав із своїми друзями: дзвоню оператору (Анатолій Химич), звукорежисеру (Ігор Барба): «Може поїдемо, познімаємо, попрацюємо?» Всіх зібрав, сіли в машину, зняли. Чудове відчуття свободи, коли тобі ніхто не капає на мізки, не говорить: ваш знімальний день скінчено, або коли ми побачимо чорновий монтаж. Ти вільний, це кайф знімати кіно самостійно – величезне задоволення. Ми його пізнали. Довго сиділи із Світланою Залогою, розбирали матеріал, збирали версії.

Звичайно, потім, коли вже справа добігала завершення, я зрозумів, що потрібна вже хоч якась фінансова підтримка. Ми звернулись до Держкіно за стандартною процедурою : пітчинги, трейлери, розповіді комісії, який це буде фільм, сценарій був написаний. У мене своєї студії немає і ніколи не було. Тому звернувся до Пронто фільм, з яким вже мав справу колись… Все пройшло добре, але довго дуже. Приблизно на рік це все затягнулось.

Я знаю, що ви не дуже оптимістично налаштовані щодо майбутнього української документалістики. Чи буде вона розвиватися далі після того, як відійдуть великі події?

Вона змушена піти в якусь глибинну, смислову площину. Тому що верхній шар вже знято, треба рухатись далі. Зрозуміло, що на декілька років Майдан став головним знімальним майданчиком – як могло бути інакше? Епічна, трагічна подія нашої країни. І всі там знімали.

Я не песимістично дивлюсь, я все більше і більше думаю про серйозне реформування нашої кіноосвіти. Вона має докорінно змінюватися, вона не може лишатися в тому радянському кам’яному віці. Освіта потребує дуже серйозного інвестування. Тому що не можна знімати кіно на пальцях.

Мені довелось побувати у різних кіношколах – Університеті Південної Каліфорнії, Мюнхені, Берклі, у Лодзинській кіношколі. Так, дорого. Але там є все, будь-яке обладнання, прекрасні педагоги, студенти знімають, вони працюють. Ми не можемо це все компенсувати бесідами про особисте життя чи досвід, як я бачив там Брєжнєва чи Хрущова. Не можна так. Це кіно. Тільки практика, тільки зйомки. А у нас – хто що знайшов, на тому й знімає. Учбова студія університету Карпенка-Карого – порожня!

А теоретична база: історія кіно, естетика, культура?

Піарники пишуть про відродження українського кіно, навіть «нову хвилю», але ми серйозно не обговорюємо, чому назагал – воно таке дрібне, нецікаве і поверхове. Це серйозна інтелектуальна робота і, безумовно, вона потребує серйозних технічних підключень. Інакше ніяк, і ми будемо завжди безнадійно відставати. На щастя, зараз з’явилося кілька цікавих робіт, сподіваюсь, восени вони вийдуть на екрани.

Але ж зараз кіно можна зняти і на телефон.

Справа не тільки у дорогій техніці, справа ще й думках. Вони мають бути. Але, на жаль, думка – це подруга, яка нині рідко відвідує голови. Над думками треба працювати. Сьогодні, до речі, дуже багато людей знімають кіно, і дуже непогане, не маючи спеціальної професійної освіти у Карпенка-Карого: фотографи, сценаристи, журналісти. Іноді це дає дуже хороший результат. Вони бачать зовсім інакше.

 

Зараз непогані результати показують українські фільми, які зроблені на ентузіазмі, без державного фінансування. Що ви думаєте про це?

Ентузіазм – слово хороше, справа хороша, ми всі так працюємо. Безумовно, як інакше. Але на ньому далеко теж не поїдеш. Можна зробити один-два фільми. Не можна існувати на розрив аорти. Улюблена фраза продюсера: ще кіно не почалось, ще нікуди не поїхали, ще не завели машину, а грошей вже нема. І хочеться вистрибнути з вікна.

Здоров’я де брати? У радянські часи складали час від часу списки найнебезпечніших професій. Перша була пілот винищувача, найнебезпечніша за кількістю смертей, другими були шахтарі, третіми – режисери кіно. Я цим завжди дуже пишався…

Ви говорили про думки, які не відвідують голови. Як думаєте, чому ніхто з українських режисерів включно із вами не зняв фільм про Сенцова?

Хороше питання. По-перше, я знав, що знімається картина «Процес». Я дуже добре знаю Аскольда Курова, випускника школи Марини Разбєжкіной. Крім того, він знімав з українськими кінематографістами, вони зверталися за підтримкою до Держкіно. Ця картина давно вже була на слуху, і ми всі знали, що вона знімається. Тому заходити на цю територію… Навіщо, коли є Аскольд? І він зробив усе як треба.

 

Чи достатньо одного фільму про Сенцова?

Звичайно, ні! Ми маємо говорити про це цілодобово. Якщо не бити у дзвони, не кричати і не здіймати галас, термін, який у титрах «Процесу» вказаний наприкінці, що Олег вийде у 2034 році, може стати реальністю.

Безумовно, потрібно все це робити і якось його витягати. Як – не знаю. Мене вразила репліка Сокурова, режисера, якого я поважаю: у фільмі є епізод, коли він звернувся до Путіна про помилування для Сенцова. Дуже сильний фрагмент фільму.

Та не всі так вважають: Андрій Кончаловський нещодавно десь заявив, що свобода – це не найголовніше, що є у житті людини. Для мене це було одкровенням. Як художник, недурна людина, міг таке сказати? Дивно.

Кадр із фільма «Головна роль»

Ви зараз думаєте над новим фільмом?

Був проект про Чорнобиль, наша спільна травма з Андрієм Загданським. Ми довго його готували, років сім. Різні були варіанти, навіть отримали грант на розвиток, але запізно: саркофаг накрили, а це був один із головних метафоричних моментів картини. Всі ті герої, яких ми знайшли три роки назад – а в нас було дві сім’ї на прикметі, три чудові бабці – їх, на жаль, вже немає.

Зараз у мене є студенти, у них є задуми – з ними б розібратися… Вони всі чудові діти, цей курс у нас просто фантастичний. І я дуже хочу, щоб все було їм у задоволення, у кайф. Бо якщо ти починаєш лякати людей: от ви не знімете кіно, і ми вас розстріляєм… Знімете – добре, не знімете зараз – знімете потім. Я сподіваюсь, що хтось з них щось покаже до кінця року.

Навчитися можна лише знімаючи… Я намагаюсь бути їм корисним. Можна показувати мільйон фільмів дуже хороших і розповідати, як вони зроблені, чим ми часто займаємося, читати лекції по драматургії, але вони мають навчитися ходити самостійно.  Моє завдання –  дати їм милиці і навчити ходити, потім вони їх викинуть і побіжать!.

Ця робота мене захоплює, ба навіть не можу назвати це роботою, це інше життя. Коли в них вже хоч щось виходить, коли є якісь проблиски – у мене відчуття, ніби зняв сам, і я щасливий.

Розмовляв Алекс Малишенко
Фотографії: Денис Токарев
Advertisements

Залишити коментар

Filed under Буковський Сергій

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s