Дзвінка Матіяш: Дорога святого Якова привела мене до себе

2 липня 2017 р.

Восени 2013-го року Дзвінка Матіяш вирушила з чоловіком у паломництво дорогою святого Якова. Шлях, яким прямують паломники з різних куточків Землі, веде до могили апостола-покровителя Іспанії у місті Сантьяґо-де-Компостела. Святий Яків, вважає Дзвінка, чекає і приймає всіх, і кожен, хто до нього прийде, – стане йому другом. Письменниця поділилася своїм досвідом дороги з іншими у новій книзі Дорога святого Якова, яка побачить світ у Видавництві Старого Левавже у липні. А зараз читаймо інтерв`ю з письменницею про цю паломницьку мандрівку.

Розмова була опублікована у журналі «Кана» #1 (2015); розмовляла Наталя Малетич; фото – Євген Іларіонов
– Дзвінко, розкажи, будь ласка, чому серед усіх християнських паломницьких святинь ви з чоловіком обрали саме дорогу святого Якова?
– Маю відчуття, що ця дорога сама нас обрала. Покликала. Бо часом бувають плани, які плануєш, плануєш і не реалізовуєш. Пам’ятаю, ще студенткою я відкрила для себе Серафима Саровського – і мені дуже захотілося побувати у Саровській пустині. Я про це думала доволі довго і вже одного разу навіть зібралася їхати з товаришкою… Ми вже планували маршрут і дізнавалися ціни на квитки. І все одно нічого з того не вийшло…
А тут усе вийшло також не відразу, але коли вже рішення було прийняте – все планувалося легко і ставалося наче само собою, ніби давно на нас чекало. Недорогі квитки, зручні для нас авіалінії.
Я дізналася про дорогу святого Якова від чоловіка ще, здається, як ми були неодружені, але тоді навіть не звернула на його розповідь особливої уваги. Є багато цікавих місць на землі, включно з паломницькими маршрутами, але всюди не побуваєш, – якось так я тоді подумала. А два роки тому у Кракові купила книгу польського подружжя з Варшави – Емілії і Шимона Соколіків – про їхнє паломництво до Сантьяґо. І там кожен розділ відкривався картою, шматочком маршруту. І на початку книги була карта. І мені від цих карт перехопило подих…
– Чи важко Тобі було загітувати чоловіка на таку непросту дорогу?
– Неважко, хоча трохи це потривало. Того літа, коли я прочитала книгу Соколіків, то “захворіла” на цю дорогу. Мій чоловік не погодився – мовляв, ми не готові до цього фізично, треба багато тренуватися, ходити пішки з наплічником. Спитав, чи я пам’ятаю, коли востаннє ходила пішки з наплічником на далекі дистанції? Я звісно, дуже люблю ходити пішки, а з наплічником хоча й ходила по Криму років шість тому, але то було всього три-чотири дні.
Отож, я помріяла і заспокоїлась. А минув рік – і я знову поїхала до Кракова. Заходжу до книгарні “Емпік”, і перша книжка, яку бачу, – “Очі чорні, очі блакитні” авторства Марії Вєрніковської – про її велосипедну прощу до Сантьяґо. Бо до Сантьяґо можна не тільки йти пішки, а й їхати на велосипеді.
Я негайно купила книжку і почала читати, здається, просто по дорозі до каси. І ввечері вже написала чоловікові, що я знову хочу туди – на дорогу святого Якова, що мушу там бути. А коли повернулася до Києва, мені приснився сон, що я йду цією дорогою –перебуваю вже біля Памплони, міста фієст, боїв биків, яке надихало Гемінґвея… І я так затужила за цією дорогою… за тим, щоб там бути. То вже не була мрія чи забаганка, а насущна потреба. Тоді мені було складно раціонально пояснити, чому мушу пройти цю дорогу. Тому що треба. Тому що так має бути. Тому що інакше не можна. Хоча у мене були якісь свої “інтенції” і побажання, але доволі наївні й інфантильні. У певному сенсі, ця дорога була для мене духовним лікуванням і очищенням, але я поняття не мала, що мені туди треба саме задля цього.
Отож, мій чоловік повірив, що нам треба туди йти. І почати займатися фізичною підготовкою. І ми два місяці тренувалися – ходили по 10 км, якщо не щодня, то через день. Щоправда, без наплічників.
– У паломництві Ви пізнали одне одного глибше?
– Так. Звісно. Це дуже гарне відчуття – що з цією людиною можеш піти на край світу. Адже ми побували з чоловіком на мисі Фіністерра – на краю землі, на узбережжі Атлантичного океану (принаймні у Середньовіччі думали, що це край землі). То було дуже особливе відчуття – дивитися на океан і знати, що за багато тисяч кілометрів – американський континент. Паломництво на Фіністерру – це бонус для тих, хто вже дійшов до Сантьяґо і шкодує, що дорога вже закінчилася. І має час на ще кілька днів паломництва.
У дорозі бувало кілька разів так, що мені було дуже важко йти. Тоді мій чоловік ніс і мій наплічник. Був для мене опорою і підтримкою у прямому й переносному сенсі. Я часто думала, що сама би не пройшла цієї дороги – психологічно мені було би дуже важко. Хто би брав мене за руку у складні моменти і хто би ніс мій наплічник? А ще я би поспішала, витрачала зайві зусилля, бо не дуже вмію розраховувати сили. Мені часто хочеться, щоб усе відбувалося швидше. Я люблю підганяти події. А в мого чоловіка є відчуття міри, усвідомлення того, що треба йти повільно, спокійно і не поспішаючи. Мені ж приємно ставити рекорди – сьогодні ми пройшли 26 км, а завтра 30. От які ми. Я – азартна й нетерпляча, а мій чоловік – неазартний і терплячий. У цьому сенсі ми дуже добре одне одного доповнювали. Мені було добре з чоловіком іти, перепочивати, зупинятися, втомлюватися, шукати в аптеках магній у таблетках – щоб менше боліли втомлені м’язи. Навіть страждати від голоду набагато приємніше удвох. Хоча від голоду набагато більше страждала я. Жінки набагато важче переносять голод у таких умовах, як виявилося.
– Чи були в Тебе якісь особливі містичні переживання?
– Сама дорога як така вже є містичним переживанням. Те, що можна йти так довго сьогодні у цивілізованій європейській країні пішки, – це вже чудо, що викликає трепет. Те, що за багато століть цією дорогою перед нами пройшли мільйони, –– це також чудо. Те, що люди йдуть тільки в один бік – ніхто не йде назустріч (або дуже-дуже рідко), і те, що весь час ідеш на Захід і засмагає тільки ліва частина тіла – це також щось особливе. Тому відчуття чуда було майже весь час – на різних рівнях – невже це ми справді тут ідемо? Ми бачили фільм, читали книжки, але зараз справді йдемо по цій дорозі. Невже це не сон? Часом хотілося себе ущипнути, щоб перевірити, що не спиш. І справді – не сон. Ми йдемо дорогою святого Якова. Над головою – синє південне небо, глибше й синіше, ніж наше. Гаряче повітря, тиша, червона земля Ріохи й довжелезні виноградники. Це все здавалося чудом. І було чудом.
А в самому соборі святого Якова певні містичні переживання у мене були вже буквально за кілька годин до літака. І я не зможу тут їх описати, бо на це потрібно кілька сторінок. Або два слова. І все одно передати те, що відчувалося, буде дуже складно. Як передати словами те відчуття, що невидимий світ такий реальний, включно з апостолом Яковом, братом Господнім? Він нікуди не дівся – він є, чекає і приймає гостей. До нього йдуть сотні тисяч людей з усіх континентів – віруючі й невіруючі, атеїсти й агностики, католики, православні й буддисти. І він усіх приймає. Усі, хто до нього прийшов, – його друзі. І так воно й залишиться назавжди. Зараз я у нього в гостях. Можу розповісти йому про що завгодно. Можу попросити підтримки й отримати її. Можу взагалі нічого не просити, бо скільки можна просити? Можу насолоджуватися тим, що я тут є зараз. І що ці спогади залишаться зі мною на все життя.
А ще великим містичним переживанням були зустрічі з людьми. Відчуття того, що всі люди, яких ми зустрічали по дорозі, особливі. Контингент людей, які туди йдуть, дійсно непересічний, отож, імовірність зустріти там “споріднену” душу відразу зростає у кілька разів. Численні зворушливі людські історії, кожна з яких варта того, щоб написати про неї окремо.
– То паломники по дорозі знайомляться між собою?
– Звісно, знайомляться. Зрештою, ввечері за спільною вечерею важко не познайомитись. Удень переважно йдуть парами чи поодинці, у своєму темпі. Це час для перебування зі собою, бо дуже багато хто власне цього потребує. Дехто знаходить по дорозі друзів і йде вже разом із ними. Загалом кожен обирає те, що хоче: можна спілкуватися, а можна мовчати. Можна пройти зі знайомими кілька кілометрів чи кількасот метрів, порозмовляти, а потім повернутися до себе, до своїх думок і переживань. Ми так і робили. А взагалі з усіма паломниками, яких ви зустрічаєте по дорозі, треба привітатися, сказати їм “Hola!” (привіт), а також побажати доброї дороги: “Buen camino!” Перехожі на вулицях також вітаються з паломниками, особливо у селах і старші люди, бажають доброї дороги. Це дуже приємно, відновлює сили і надихає. Це особливе відчуття – належність до паломницької спільноти, відчуття свого паломницького завдання. А в якийсь момент починає здаватися, що весь світ складається з паломників, барменів і притулків, де зупиняєшся на нічліг. І церков, в яких часом можна потрапити на спеціальну Службу для паломників і отримати благословення на наступний день дороги. Це дуже особливо переживають і священики, і паломники. Багато хто плаче – навіть ті, хто каже, що вони нічого не знають про Бога, чи є Він, чи Його немає. Але це не важливо. Важливо, що Бог про них знає і пам’ятає. І супроводжує на дорозі святого Якова.
– Ви спілкуєтеся/листуєтеся з новими друзями тепер?
– З усіма, з ким познайомилися, ми згодом обмінялися різдвяними привітаннями. Всі, хто траплявся на шляху, висловлювали нам свою підтримку – в той час в Україні після побиття студентів починалася майданна зима…. Усі бажали нам перемоги. Зараз не спілкуємося, але часто згадуємо певних людей.
А ще була така цікава історія. Мій чоловік – майстер старовинних музичних інструментів. Він робить історичні барокові, ренесансні та середньовічні флейти. Приблизно за місяць до нашого паломництва йому написав музикант з-під Памплони, що він зацікавився його інструментами, конкретним різновидом флейт. А дорога святого Якова якраз проходить через Памплону, через передмістя Бурлада, де живе Альфонсо (так звати музиканта). Отож, мій чоловік відповів йому, що ми якраз будемо невдовзі проходити у тих місцях і флейту він може взяти зі собою, щоб показати. Так що ми зустрілися з Альфонсо теплого вересневого дня. Він запросив нас до себе (бо ж ставлення до паломників в Іспанії здебільшого трепетне!), познайомив зі своєю чарівною дружиною, садівницею Вірхінією. І того ж вечора ми потрапили ще й на день народження сина Альфонсо і сина його брата – це була чудова, дуже домашня вечірка, ми почувалися як удома. Так, ніби завжди знали цих людей. Я прийшла до висновку, що баски – дуже красиві, особливо чоловіки – ставні, високі, з точеними рисами обличчя.
Альфонсо, до слова, купив у мого чоловіка флейту, вона йому сподобалась, отож, ми могли зовсім не переживати за фінансовий бік свого паломництва. Тепер Альфонсо з моїм чоловіком спілкуються у справах; особисте знайомство, сподіваюся, скрашує їхнє спілкування. Також Альфонсо й Вірхінія писали нам під час Майдану, і їхні слова підтримки завжди приходили дуже вчасно.
– Ви з чоловіком хотіли б у майбутньому повторити цей шлях?
– Так! Так! Нам цього хочеться постійно, і ми часто згадуємо про Каміно де Сантьяґо (“каміно” – це іспанською “дорога”). Тому що цього не може не хотітися – йти, йти і йти, не маючи інших турбот, окрім того, де зупинитися перепочити і дійти до місця нічлігу. Жити як польові лілії – бо від нас не залежить ні погода, ні те, скільки у нас буде сил. Ні чи сподобається нам ліжко, на якому сьогодні спатимемо. Чи не хропітимуть наші співмешканці по кімнаті (це була найбільша проблема мого чоловіка). Моя також, але менше.
Це так добре знати, що не буває поганої погоди, бо ми мусимо йти і в дощ, і у вітер, і у спеку. Ставати частиною пейзажу. А ми побачили неймовірно гарні пейзажі, пройшовши Басконію, Ріоху, Кастілію, провінцію Леон і Ґаліцію. Це справді було чудо – щодня проходиш понад двадцять кілометрів і щосекунди милуєшся красою світу. І відчуваєш єдність із цим світом.
– Яка протяжність шляху і чи не було на початку страху, що його не подолаєш?
– Ми пройшли приблизно 900 км. Є багато маршрутів, якими можна прийти до Сантьяґо де Компостела. Можна почати з Іспанії, з Португалії і з Франції. Ми обрали французьку дорогу – “каміно франсез”. Вона найпопулярніша, з найкращою інфраструктурою. Починається цей маршрут у французькому прикордонному баскському містечку Сен Жан П’є де Пор. До Сантьяґо звідти близько 800 км. А від Сантьяґо ми ще йшли пішки до мису Фіністерра – до кінця землі, до Атлантичного океану. Це ще 100 км.
Тоді, коли ми вже були у стартовому пункті, страху не мали. Лише певність, що ми таки дійдемо і подолаємо цю дорогу. Хоча насправді її не треба долати. Нею треба йти. А долати треба себе.
– Скільки часу Ви йшли і на якому етапі було найскладніше?
– Ми йшли до Сантьяґо 34 дні. Два дні були там, а потім ще 4 дні йшли до океану, до Фіністерри. Тобто всього наше паломництво тривало класичних 40 днів – стільки, скільки треба для того, щоб принаймні верхній шар старої шкіри зняти зі себе.
Найважче було останнього тижня перед Сантьяґо – від тієї втоми, яка зібралася у всьому тілі – адже навантаження було значно більше, ніж те, до якого звикло тіло. І за ніч воно вже не встигало відпочити. Тому часом було дуже важко переставляти ноги – у прямому сенсі цього слова, особливо надвечір. І було цікаво спостерігати за тим, як тіло саме починає регулювати витрати енергії, ощадить її – не хотілося говорити, ми більше мовчали по дорозі, ввечері також одразу хотілося лягти в ліжко, не витрачати сил на розмови. Такий особливий стан тиші, в якому відновлюються тілесні ресурси.
А ще важко було йти тоді, коли дощ і вітер у лице. Вітер відштовхує назад, тому кожен крок коштує більше зусиль. Вода потрапляє під дощовик, під футболку, стікає по тілу до живота, витирати її немає сенсу, бо треба було би це робити нон-стоп. При такому дощі з вітром будь-яке непромокальне взуття промокає в якийсь момент, а якщо такий дощ кілька днів поспіль, то воно не встигає висохнути. І вранці робиш майже подвиг над собою, намагаючись засунути ногу у вогкий холодний черевик. Важко, коли треба йти у повному обладунку – непромокальні штани поверх інших штанів чи шортів, непромокальна куртка, поверх якої все одно треба одягати дощовик. Зітхаєш і йдеш уперед. Намагаючись не впадати у відчай, що зі мною траплялося не раз. Особливо тоді, коли ми йшли по розмоклій від дощу польовій дорозі, і підошви приклеювалися до глини. Віддираєш ногу – і з нею ще кілограм глини. Я ледь не плакала, бо в якийсь момент у мене зникли сили на те, щоб відривати від глини свої ноги. Захотілося сісти у цю глину і заридати. Якби не мій чоловік, я би так і зробила. Але він мене втішив, ми зійшли з дороги на стерню, по ній іти було легше, і так ми подолали цей розмоклий відтинок дороги – крок за кроком.
– Чим відрізняється сучасний паломник від звичайного мандрівника?
– На дорозі святого Якова всі, незважаючи на мотивацію (релігійні, спортивні, туристичні причини пройти цей шлях), є паломниками, peregrinos. Звичайних мандрівників там насправді немає. Бо кожен робить над собою щоденне зусилля – одягає зранку свій наплічник, взуває ще не висохле взуття, бере в руки палицю і йде вперед. Страждаючи від болю в спині, у ногах.
Звісно, є спеціальна послуга перевезення багажу, якою користуються старші люди. Але, попри те, що вони йдуть без рюкзаків, все одно роблять над собою велике зусилля. Такі 70-річні бабусі мене особливо зворушували. Адже для 30-річного чоловіка 35-40 км на день – насправді не проблема, навіть із наплічником (ну хіба що він провів рік в офісі перед комп’ютером, зовсім не рухався і м’язи в нього цілком атрофувалися). А для бабусі кожен додатковий кілометр – це подвиг над собою і перемога.
А як було йти по цій дорозі паломникам у часи святого Франциска, який, до слова, пройшов французьку дорогу святого Якова, мені важко уявити. У чомусь набагато складніше, а в чомусь легше. Кожна епоха має свої переваги.
– Що в дорозі найбільше вразило – з архітектури, природи? Пригадую, Ти кидала у фейсбук фото – і мене здивувало, що там теж квітнули чорнобривці.
– Квітники там дуже схожі на наші. Хоча вони не вражали, а швидше мило дивували й пригадували дім. Дуже вразила країна басків – достатком, красою, чистотою і тим, як люди дбають про красу свого житла. Вразили будинки, покриті чорним шифером у долині Ель Б’єрсо.
Готичні собори у Бурґосі й Леоні настільки прекрасні, що важко повірити, що це витвори рук людських. Що людина могла таке створити. Краса склепінь і вітражів. Краса, якої так багато, що її навіть важко сприйняти і витримати. Це ще раз наголошує на тому, що в наших буднях не можна нехтувати красу, треба плекати її навколо себе – інакше божественна краса, краса раю виявиться для нас непосильною…
Вразила Ґаліція – дощова й зелена, хоча був жовтень – у повітрі пахло весною, тобто навіть не весною, а чимось таким, що не підвладне порам року. Архітектура там також незвичайна – всюди маленькі хутори, кам’яні будинки, викладені без розчину. І вони стоять уже тисячу років, і незрозуміло, як тримаються ці камені. Йдеш і почуваєшся героїнею середньовічного фільму, і хочеш, щоб цей фільм не закінчувався.

– Думаю, читачам “Кани” цікаво, як практично підготуватися до паломництва. Адже щоб пройти 800 кілометрів, ношу мусиш мати мінімальну.

 

– В ідеалі наплічник має важити десяту частину від ваги тіла. Тобто якщо людина важить 60 кг, то наплічник має важити 6 кг. Мій наплічник важив у середньому 7,5 – 8,5 кг. Зменшити цю вагу було неможливо – у ньому не було нічого зайвого. Просто він сам по собі важив 1,5 кг – через ортопедичні лямки.

 

У кінці книги варшавського подружжя, про яку я згадувала, був список потрібних речей – і ми пакувалися за ним. Тому я не дозволила собі жодної спідниці – хоча тепер думаю, що легка спідниця, яка майже нічого не важить, не завадила би. Електронна книжка не потрапила в наплічник, хоча спроби туди її покласти, звісно були, навіть мобільник у нас був один на двох. І ми багато разів переважували наплічники, викидаючи із них те, що хотілося би взяти. Ми підійшли дуже суворо до пакування речей – можна було би менш суворо, але загалом така “аскеза” пішла нам на користь. Часом є потреба відмовитися від того, що дуже звичне, особливо, коли важко уявити, як можна жити без мобільника. Спокійно можна. Або без улюблених трьох кремів. І без електронної книжки також. Хоча наступного разу я візьму її собою. Бо у притулках є своєрідний бук-кросінґ – можна взяти на читання із собою книжку і залишити її у наступному притулку. І я тому кілька днів носила із собою автобіографічну книгу однієї афро-американки – про те, чому вона втекла із Африки у Європу і про долю мусульманських жінок у її колишній батьківщині.

 

– Мабуть, щоб вирушити в паломництво, необхідно теж розраховувати на певні кошти й час?

 

– Обов’язково. Європейські паломники не мають довгих відпусток, тому багато з них проходять дорогу фрагментами: одного року – два тижні, наступного – ще два. Тобто за три-чотири роки можна пройти весь маршрут. Є й такі, що починають із дому, з Франції чи з Німеччини. Ми зустріли одну пару німців із Нюрнберга – вони йшли вже сьомий рік і мають закінчити свою Дорогу святого Якова 2014 року. А також зустріли одну чарівну 18-літню дівчину з Бельгії на ім’я Ірма-Люна-Альоша, що вирішила після закінчення гімназії відразу не вступати до вишу, а пройти дорогу святого Якова. Ми зустріли її першого дня нашого паломництва. Ми пройшли щойно кілька кілометрів, а Ірма вже була в дорозі два місяці, пройшовши тисячу кілометрів – з величезним наплічником, в якому вона тягнула намет. Через Францію вона йшла з компасом, до того моменту, поки не вийшла на марковану дорогу. (До слова, дорога святого Якова чудово маркована – жовтими стрілками й мушлями, що є її символом). Заблудитися, звісно, можна, і з нами це траплялося. Загалом інфраструктура на дорозі святого Якова – чудова, йти дуже зручно і безпечно. Для переходу автобанів збудовані спеціальні переходи – і для пішоходів, і для велосипедистів, і для людей з особливими потребами (у деяких місцях такі переходи з’явилися вже після того, як там кілька років поспіль гинули паломники, намагаючись перебігти автобан).

 

Я дивилася на Ірмине красиве засмагле обличчя й думала: який же чудовий початок дорослого життя. Скільки нових знайомств і вражень. Шкода, що багато її українських однолітків навіть не підозрюють про існування дороги святого Якова і не мають змоги на ній побувати – фінансової передовсім.

 

Того дня ми також познайомилися з Ірминим батьком Люком – він приїхав до “дитини” на кілька днів, щоб допомогти їй перейти Піренеї. Точніше, його відправила дружина, яка дуже переживала за дочку. Хоча маю враження, що Ірма впоралась би й без татової допомоги. Але тоді ми би з ним не познайомились.

 

– Чи Ви думали, що можна й Вам пройти паломництво не відразу?

 

– Ми для себе вирішили, що нам є сенс пройти всю дорогу відразу – насамперед через питання візи і різних непередбачуваних обставин (цього року ми мали бути у Києві, тож то було мудре рішення). Вирішили не обмежувати себе часом (як люди творчих професій ми могли собі це дозволити) і мати запасні дні – на випадок різних непередбачуваних моментів. На щастя, все було добре, тому ми мали час і трохи побути у Сантьяґо, і піти до океану.

 

 

Нам доводилося також зустрічати людей, що звільнилися з роботи задля того, щоб пройти дорогу святого Якова…

 

Певна сума грошей також потрібна – у середньому тисячу євро на людину. Нічліг у притулку коштує від 5 до 12 євро, обід паломника – 8–10 євро, можна готувати самостійно, але не завжди є для цього умови. Якщо є потреба більше зекономити, можна готувати тільки самостійно – тоді треба уважно вивчати путівники і зупинятися тільки у тих притулках, де є кухня, і відводити час на приготування їжі на вечерю та наступний день. Ми цього не робили (тобто не робили цього регулярно – готували тоді, коли хотілося відчути смак домашньої їжі; також намагалися їсти повноцінний сніданок перед виходом – мюслі, вівсянку, хліб із сиром. А багато європейських паломників виходили з притулку не снідаючи, і йшли до наступного бару – часом кілометрів 7, щоб випити там кави з круасаном або замовити собі тортілью. Нам же натщесерце йти було складно.

 

До теми.Купити книгу «Дорога святого Якова»

Ввечері часто хотілося не готувати, а більше відпочити – особливо, якщо ми добрели до місця призначення пізно. До того ж, ще треба було щодня прати білизну, шкарпетки і футболку, адже паломник бере зі собою мало одягу. Якщо за ніч речі не встигали висохнути, ми зранку пришпилювали їх шпильками до наплічника, щоб досихали на сонці й вітрі, і вирушали в дорогу.

 

У Ґаліції у середині жовтня часто йшли дощі, тому прати звечора не було сенсу. Отож, ми перейшли на іншу стратегію – брудні речі складалися в окремий пакет і коли вже у нас не залишалося нічого чистого, то прали в машині (пралка є у більшості притулків, ця послуга коштує десь 3,5-4 євро), а потім ще за кілька євро сушили речі у сушарці. Перед Сантьяґо у нас також не залишилося чистих речей, тому ми зупинилися у передмісті Монте де Ґозо (звідти до собору святого Якова приблизно 5 км), влаштували собі генеральне прання і наступного ранку чистими вирушили до святого Якова. Це прання було таким собі символічним актом очищення. Бо ж не могли ми скупатися в річці й попрати там речі, як це робили середньовічні паломники. Але і їх, і нас єднало усвідомлення того, що в гості треба йти чистими…

 

– Невже й люди з особливими потребами здатні подолати такий складний шлях?

 

– Одного разу ми ночували у притулку, в якому помічниками госпітальєро (господаря притулку) були неповносправні молоді люди. Ми потрапили у цей притулок випадково (насправді ж невипадково). Того дня ми пройшли 36 км – то був наш рекорд. Збиралися заночувати зовсім в іншому містечку, але там не було місць у притулках. Нам довелося йти у містечко Естея (Зірка) додаткові 6 км – прийшли в один притулок, там знову не було місць, ми блукали по місту і врешті потрапили в притулок, де було, здається ще два-три місця. І там на стінах висіло багато фотографій людей з особливими потребами, що йдуть дорогою святого Якова.

 

Звісно, цей шлях вони не можуть подолати без супроводу однієї або ж кількох повносправних осіб. Це складно. Але можливо. Я так зрозуміла, що спільнота, яка опікується цим притулком, саме цим і займається – вводить людей з особливими потребами у різні сфери життя, зокрема, відкриває їм дорогу святого Якова.

 

У тому притулку також можна було купити сувеніри, які виготовляють неповносправні. Або  щось інше. І кошти підуть на розбудову спільноти. Мій чоловік купив там собі мушлю, бо спершу мушля (неодмінний атрибут паломника, що йде дорогою святого Якова) була в нас одна на двох. Її  ми придбали в містечку Сен-Жан, звідки розпочали дорогу.

 

– Чи може вирушити в паломництво родина з дітьми-підлітками?

 

– Так, із підлітками взагалі немає проблем. Якщо вони фізично підготовлені, звісно. Ми зустріли одну німецьку родину – тато, мама і двоє 12-річних хлопців-близнюків. Цікаво, що мама раніше вже пройшла цю дорогу сама і тепер була поводирем. Звісно,  треба наперед телефонувати у притулки і резервувати місця на нічліг, бо на чотирьох місця може часом і не бути. Або доведеться вибирати дорожчі приватні притулки, де місця переважно завжди є. Місць немає влітку – це гарячий сезон і з нічлігом бувають проблеми. Але якщо йти восени або навесні – на початку літа, тоді таких проблем майже не буває.

 

А ще ми зустріли родину велосипедних паломників із Франції – тато, мама і двоє дочок –10-ти і 4-х років. Старша дівчинка уже їхала сама на велосипеді, а менша – у спеціальному дитячому причепі для велосипеда. Це була особлива родина – чарівні дівчатка, мила мама, величезний тато, схожий на розбійника Румцайса. Вони вирушили з Франції через Барселону і проїхали орієнтовно 1400 км. Сказати, що мене ця родина вразила – це не сказати нічого.

 

А на мисі Фіністерра ми зустріли німецького тата з 14-літнім сином. Вони розбили дорогу на вісім частин і щороку проходили якийсь фрагмент. Отож, хлопчик у 6 років почав дорогу святого Якова, а в 14 – завершив.

 

– Як гадаєш, чому за останні десятиліття так зросла популярність цього паломницького маршруту?

 

– У людей є потреба в особливому часі для себе, часі змін і зустрічі зі собою. Потреба у певному особливому духовному досвіді. В особистій зустрічі з Богом, який приходить до кожного по-різному. Бо ж досвід цієї дороги – це духовний досвід, навіть якщо людина наголошує, що вона йде виключно як турист. Міська людина особливо гостро потребує такого часу – зустрічі з природою, зі сотвореним світом у його первозданній красі. Зустрічі з тишею. Руху. Знайомства зі своїм тілом – ноги для того, щоб ходити. Наше тіло не дуже любить сидіти за комп’ютером зранку до ночі. Щоденна суєта, багатомільйонні міста, асфальтовані вулиці – наша нервова система від цього дуже страждає. На дорозі святого Якова паломників чекає тиша й краса природи – міські люди мало спілкуються з природою, мало знають її і відчувають. Тому досвід паломництва відновлює цей зв’язок – єдності зі всесвітом, відчуття того, що ми всі – одне ціле. Заспокоює. Розслабляє. Умиротворює.

 

 

Багатьох підштовхнула на цю дорогу книга Пауло Коельо “Паломництво” (або “Щоденник мага”), багатьох – фільм “Дорога” (2010 р., автор – Еміліо Естевес), є книги інших авторів, у нас зовсім не відомі, але когось вони підштовхнули до цього рішення. Ми зустрічали багатьох корейців – саме тому, що у них вийшла книга паломника чи паломниці – вже не згадаю – про цю дорогу. І багато людей, зокрема молодих, захотіло пережити такий досвід. Пережити щось таке, що трансформує. Адже ми всі потребуємо у житті змін – для того, щоб розвиватися.

 

– Ти розповідала, що паломникам видають своєрідні паспорти. А для чого?

 

– На початку дороги святого Якова кожен паломник має зареєструватися у тому місті чи містечку, звідки вирушає. Там він отримує креденсіал – своєрідний паспорт паломника. Це дає право ночувати в альберґах – притулках для паломників, харчуватися у барах за спеціальними цінами (меню пілігрима).

 

Коли паломник зупиняється у притулку, його реєструють і ставлять у креденсіал печатку. Печатки також можна ставити у барах, церквах, деяких магазинах. Креденсіал зі зібраними печатками паломник надає у Сантьяґо в офісі паломників, де  натомість отримує компостеллу – грамоту про те, що він чи вона здійснили паломництво до мощів святого апостола Якова. Креденсіал, заповнений печатками, сам по собі дуже ефектний. І він є доказом того, що ви таки здійснили подвиг і пройшли ту кількість кілометрів, яку змогли. Не проїхали їх автобусом чи таксі, а пройшли пішки. Щоб отримати компостеллу, достатньо ста кілометрів.

 

Отож, без креденсіала вас не пустять у притулок. Із креденсіалом – будь ласка. Видадуть одноразову постіль, покажуть вільне ліжко у кімнаті. Притулки бувають державні (тільки в Ґаліції), муніципальні, церковні, приватні й притулки спільноти “Друзі святого Якова”. Ці притулки особливі, бо ж їхні засновники дбають про те, щоб паломники відчували, що вони звершують паломництво, а не просто туристичну прогулянку. І що досвід паломництва – особливий. Бо ж у багатьох державних притулках атмосфера казенна (особливо у Ґаліції, останній провінції, яку ми проходили), а в приватних – туристично-комерційна.

 

Ті паломники, що хочуть пережити щось особливе, намагаються зупинятись у притулках, заснованих друзями святого Якова. Їх не так багато, але кілька разів нам щастило там ночувати. У цих притулках паломники вечеряють усі разом за спільним столом. Можуть узяти участь у приготуванні трапези, у митті посуду. А потім приєднатися до спільної молитви, розповісти про те, чого шукають на дорозі святого Якова – якщо хочуть розповідати. Фіксованої оплати за нічліг у таких притулках немає. Паломник платить донатіво –добровільну пожертву.

 

– А від нічлігу до нічлігу є можливість перепочити і підкріпити сили?

 

– У тих місцях, де відстань між населеними пунктами велика, на паломників чекає донатіво – приватні особи, парафії чи організації, які готові допомогти долати дорогу, пропонують маленький почастунок.

 

Декілька разів це було неймовірно доречно. Вся їжа з’їдена, до наступного села ще 5 км (або й більше), шлунок болить від голоду. Кожен крок дається важко. Часом це дуже засмучує, бо ж голод і фізична слабкість не дають переживати навколишню красу. Дивовижні пейзажі зовсім не тішать, коли болить шлунок. І раптом – попереду машина, біля неї столик. Донатіво! Моєму щастю немає меж, і з’являються сили на наступні двісті метрів. І ось ми підходимо до машини, і вже назустріч нам поспішає господар із прохолодним чаєм. Запрошує частуватися фруктами. Поївши, ми дякуємо, кидаємо у скриньку пожертву (кожен кидає, скільки може чи вважає за потрібне) й вирушаємо далі. Часом буває так, що біля приватних садиб стоїть столик з інжиром, бананами, соками й табличкою “donativo para peregrinos” – пожертва для паломників. Багато разів цей інжир нас рятував (особливо мене). Здавалося, що нічого в світі немає солодшого і смачнішого…

 

– Пауло Коельо, пройшовши Дорогу святого Якова, написав “Паломництво”. А Тебе вона надихнула на нові тексти?

 

– Після паломництва, я написала дві книги. Перша – “День Сніговика” – вже вийшла у видавництві “Діскурсус” 2014 р. Її героїню звати Ірма, тому що мені хотілося зафіксувати десь образ отієї чарівної бельгійки – хоча би через ім’я – що пройшла 2000 кілометрів до мощів святого Якова. А друга – про один рік із життя дівчинки Марти (вона є героїнею кількох моїх оповідань із книги “15 історій про троянди, дощ і сіль”) та її дорослих друзів. Книга у певному сенсі має зв’язок із дорогою святого Якова. Але цієї таємниці я ще не відкрию. Отож, відповідь: так. Ця дорога надихає і додає сил. І справді міняє. Хоча зміни відчуваєш не відразу. Вони потихеньку визрівають.

 

Звісно, я хочу написати окрему книгу саме про цю дорогу – щоб поділитися цим особливим досвідом, який змінює життя. Бо в нашій розмові я можу сказати дуже мало. Це маленька часточка того, що можна розповісти. І може хтось, прочитавши таку книгу, також захоче пережити подібний досвід і вирушить у гості до святого Якова? А може ця наша розмова когось надихне пакувати наплічник?

 

 

Розмовляла Наталя Малетич; фото – Євген Іларіонов

 

 

 

 

 

Джерело: ВСЛ

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Матіяш Дзвінка

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s