Євген Самборський: Прототип українця – це дерев’яна чи дротяна фігура, одягнена в секонд-хенд

11 липня 2017 р.

Художник Євген Самборський допоміг візуалізувати мрії маргіналів і помістив у галерею міні-Україну.

Нещодавно в Києві пройшли одразу два персональні проекти івано-франківського художника, колишнього учасника і одного із засновників «Відкритої групи» Євгена Самборського. Обидва вони про теперішню Україну, її мешканців і те, якими вони постають в очах митця. Євген не любить розлого описувати свої проекти, а іноді й узагалі надає перевагу мовчанню, покладаючись на чуттєве сприйняття глядача і даючи волю фантазії.

Перший проект, про який піде мова, – «Красива виставка» – що приніс Євгенові перемогу в Open Call від Dymchuk Gallery, за сприяння та у просторі якої він і був реалізований. Художник працював над цим проектом не сам: для його здійснення він залучив представників маргіналізованих груп населення – алко- і наркозалежних, безхатьків, колишніх в’язнів, працівницю секс-індустрії та мешканців притулків. У результаті спілкування і взаємодії Самборського з цими людьми народилися художні роботи, до створення яких доклали зусиль і самі учасники. За словами автора проекту, ця виставка будується навколо його спостережень за людиною, а також є своєрідною саморефлексією.

 

  • Якщо не помиляюся, ти вже не вперше працюєш з людьми із соціально незахищених груп. Для чого ти це робиш? Чому обрав такий спосіб для своєї мистецької практики?

Тому що ці люди близькі та приємні мені – і в спілкуванні, і в роботі. Я відчуваю, що можу поділитися з ними речами, які зрозумів. Але я працюю не лише з соціально незахищеними особами. Якось мав досвід роботи з групою дітей із заможних родин. Взагалі мене цікавлять різні люди.

 

  • Як ти готуєшся до реалізації таких проектів? Зокрема, як готувався до «Красивої виставки»?

До всіх по-різному. Мабуть, я впродовж усього життя готуюсь до наступних проектів. Підготовка до «Красивої виставки», наприклад, тривала трохи більше двох місяців. У проекті взяли участь як люди, з котрими я познайомився спеціально, так і мої давні знайомі – декого з них я знаю ціле життя.

 

 Експозиція “Красивої виставки”

 

  • Розкажи про свою методику «розкриття» людини. Що ти говориш, робиш, щоб вона почала вмикати уяву і створювати щось самостійно?

Я люблю спілкуватися з людьми, тому не випрацьовував спеціальних методів. Ми просто зустрічаємось, знайомимось, спілкуємось, розповідаємо один одному про себе. Щоразу все відбувається інакше: іноді в мене є якісь заготовки, в інших випадках – суцільна імпровізація. У «Красивій виставці» я склав анкету із запитаннями такого собі мрійливого характеру, наприклад, «що би  ви хотіли мати?», «де б хотіли побувати?», «ким мріяли стати в дитинстві?», «що хотіли б змінити в собі?». Відповіді учасників на ці питання стали частиною цього проекту. Хтось хотів самостійно створити власну справу, хтось – разом зі мною, а деякі не мали бажання, можливості чи просто не могли наважитись, тому просили мене візуалізувати їхню мрію.

 

 

  • Що дає така практика тобі особисто? В даному випадку, що дала «Красива виставка»? Чи збіглися твої очікування з результатами?

Для мене це, насамперед, змога розширити власний кругозір, краще зрозуміти, де ми, хто ми і для чого. Я не мав конкретних очікувань – всі проекти є для мене радше експериментами, і лише по їхньому завершенню я можу побачити результат.

«Красива виставка» тривала у просторі Dymchuk Gallery до 10 липня. А восени відбудеться аукціон, на якому можна буде придбати будь-яку роботу з її експозиції. Всі кошти, виручені з продажу, Євген Самборський і учасники проекту розділять порівну, незалежно від проявленої активності у процесі створення робіт.

 

Другий проект Євгена Самборського, що експонувався у столичній Karas Gallery, не має ні назви, ні опису. Художник називає цю виставку «особистою» і додає, що найкраще її ідею відображає легенда про дівчину-Україну, в якій Господь роздавав чесноти різним націям. Оскільки Україна скромно стояла осторонь, їй дісталася лише пісня. Закінчується оповідка не менш абсурдно: «Узяла дівчина-Україна дарунок і міцно притиснула його до серця. Поклонилася низенько Всевишньому і з ясним обличчям та вірою понесла пісню в народ».

 

  • То про що цей проект насправді?

Він про моє уявлення сучасної України, якій певні сили не дають померти і, очевидно, ті ж сили підтримують її стагнацію. У своїй роботі я намагаюся підібрати такі матеріали й медіа, котрі б якомога чіткіше підходили для висловлення. У виставці «Без назви» немає спецефектів: я зробив досить класичні живописні пейзажі і скульптури людей у різних позах. В якості полотен я використав речі з секонд-хенду, гарно натягнуті на підрамники і полаковані. На картинах зображені зарості й хащі, в яких я виріс. Їх я малюю вже досить давно, і для мене це найкраща метафора на сучасну Україну.

 

 Експозиція проекту “Без назви”

 

  • Чому проект не має назви? Якби її необхідно було дати, що це було б за слово/слова?

Це той випадок, коли неможливо підібрати слово чи словосполучення так, аби воно пасувало дуже влучно. До того ж, я працюю з візуальними речами, в котрих набагато краще орієнтуюсь, аніж у вербальних. Усе придумане не дотягувало до того рівня, аби назвати зроблене. Якби я мав завдання дати якусь назву, то думав би над нею ще більше. На щастя, такої необхідності не було.

А от опису проекту я не давав з протестних причин. Хто взагалі придумав, що виставки чи проекти треба описувати? Слова можуть вбити чисті візуальні образи, які насправді теж є мовою, і тоді написане стає важливішим за зроблене. В цьому проекті я не прагнув пояснити чи описати, а лише хотів поділитися тими образами, якими відчуваю територію, де живу.

 

 

  • Розкажи детальніше про ці образи. Хто вони? Звідки прийшли і куди ідуть?

Якось я їхав на велосипеді околицями Франківська і помітив вигорілі на сонці городні опудала, які гойдались на вітрі й тихо дзеленчали. Ці незахищені антропоморфні образи, що хаотично рухаються й діляться абстрактними звуками один з одним, виконують охоронну функцію – захищають поля від шкідників, але виглядають убого й самотньо, трохи як ми всі, якщо тверезо говорити про Україну у світовому контексті. Тому я вирішив перенести ці опудала з поля в галерейний простір. Якщо підбирати матеріали, з яких би можна було зробити різних людей світу, то для створення української людини прототип дерев’яної чи дротяної фігури з поля, одягненої в секонд-хенд, як на мене, досить добре підходить. Я багато де бував в Україні, подорожував з метою «люби і знай свій рідний край», тому мав достатньо можливостей спостерігати за представниками різних прошарків населення. Цей проект є таким собі узагальненим образом нашого суспільства. Своїми скульптурами я не маю на меті критикувати людину: ці образи швидше демонструють безсилість перед системою, яка цю людину формує.

 

  • Чому ти називаєш цей проект «особистим»?

Особистий він, насамперед, тому, що передає моє відчуття України: я не претендую на істину, лише показую те, що відчуваю. Подивившись навколо, можна впевнитися, що все насправді не так, як у моїх роботах, але якщо від’їхати на десять кілометрів від будь-якого обласного центру чи увімкнути якийсь український телеканал, то можна побачити щось дуже подібне на цю виставку. Я не приїхав сюди пожити деякий час і передати побачене, а сам просякнутий усім цим з народження.

 

 

 

 

Фото надані художником

Розмовляла Ольга Артеменко

 

 

 

Джерело: Культпростір

 

 

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s