Шведська журналістка Елін Йонссон: Журналіст на SVT має робити все: писати статті, фотографувати, знімати й монтувати

26 червня 2017 р.

Елін Йонссон описує себе трьома словами: маленька, безневинна, весела. Саме це підсилює її професіоналізм і допомагає знімати проникливі сюжети і фільми про Україну, які вона називає конструктивною журналістикою.

Останні два роки Елін Йонссон працювала в Києві, до того п’ять років була кореспонденткою шведського суспільного телеканалу SVT в Москві, звідки час від часу навідувалася в Україну та інші країни.

За кілька днів перед тим, як залишити Україну й повернутися в Швецію, в інтерв’ю сайту «Суспільне мовлення» вона розповіла про переслідування ФСБ, про те, що не почувається 100-відсотковою шведкою і хоче жити в Україні, а також про фільм «Боротьба Джамали», над яким вона цілими днями плакала.

«Я була першою іноземною журналісткою, яка вийшла на Майдан»

Елін, чому ви вирішили переїхати до Києва з Москви і працювати в Україні кореспонденткою SVT?

Два роки тому мого чоловіка Давіда Емтестама перевели працювати в Київ (першим секретарем із політичних питань Посольства Швеції в Україні. — Ред.). Ми вирішили всією сім’єю переїхати в Україну. До того я працювала понаднормово. Наш офіс був у Москві, звідти я багато їздила по східних країнах, була в Центральній Азії. Якось я зрозуміла, що більше не маю сил працювати в такому шаленому ритмі. Моя мама захворіла. Мені доводилося їздити у Швецію, знімати сюжети в різних країнах та містах, при тому виховувати трьох дітей. Це було нереально. Тож я зосередилася лише на Україні й відмовилася від офісу в Москві, де я була єдиною кореспонденткою. Сьогодні там працюють нові люди, офіс розширюється.

У Києві у вас теж є офіс?

Був. Я працювала з двома українськими фіксерами — помічниками, які допомагали організовувати роботу в Україні. Після того, коли я затверджувала тему в головному офісі у Швеції і домовлялася про зйомки, до мене з Москви в Україну приїжджав оператор, із яким я працюю сім років. Я шукала когось із місцевих операторів на випадок, якщо відбудеться важлива подія, яку треба знімати тут і зараз. Та на щастя, мій оператор завжди встигав. Якщо щось відбувалося ввечері, він сідав у потяг і зранку ми вже працювали.

Наразі ми закрили офіс у Києві. Тепер я з сім’єю переїжджаю у Швецію. Мій чоловік, який працює в Міністерстві закордонних справ Швеції, залишає роботу в посольстві в Україні. Він не має права дуже довго жити за кордоном, а ми вже сім років не жили у Швеції. Доведеться зробити перерву, десь на три роки залишимося вдома. Діти ходитимуть у шведську школу, для них важливо мати контакт із батьківщиною.

Елін, ви кажете, що лише два роки тому переїхали до Києва, але до того приїжджали сюди з Москви. Тож під час Майдану також працювали в Україні?

Я була першою з іноземних журналістів, хто вийшов на Майдан. За два дні до того, як Янукович мав підписати угоду про асоціацію з ЄС, я приїхала в Київ. Мої друзі кажуть про мене, що володію загостреною інтуїцією. Справа в тому, що вперше я приїхала в Москву у 1991 році за два тижні до путчу. У 2005 році за тиждень до трагічних подій в Андижані я прибула в Узбекистан. Тож 19 листопада 2013 року я вже була в Києві. У Швеції й Москві мене відмовляли їхали, мовляв, угоду не підпишуть, на цьому все завершиться, навіщо марнувати час. Та я не послухала, і так вийшло, що вийшла на Майдан із першими протестувальниками, де була єдиною іноземною журналісткою.

Далі події закрутилися, я практично простояла весь Майдан. Моя сім’я в той момент залишалася в Москві. Мені доводилося весь час курсувати поїздом між Києвом і Москвою. Один тиждень я працювала на Майдані, інший тиждень — у Москві. Це було нереально важко. На телеканалі у Швеції не хотіли перевести офіс із Москви до Києва. Вони вважають, що центром усіх подій східних країн є Москва. На їхню думку, Путін поводиться досить дивно, тому кореспондент постійно має бути на місці.

У Києві я зранку і ввечері робила прямі включення з Майдану, впродовж дня передавала по два сюжети. У нас є завдання повертатися до старих тем, стежити, що відбувається далі. Тож після Майдану я поверталася до героїв, показувала, що з ними трапилося, як, на їхню думку, революція вплинула на Україну та життя громадян.

До Майдану в Швеції досить мало знали про Україну. Тепер у нас значно більше новин із України, особливо з Донбасу та Криму. Та часто цього недостатньо. Я би хотіла робити більше сюжетів про Україну.

Буває, телефоную у Швецію й кажу, що є цікавий сюжет із Криму. А в той момент усі ЗМІ пишуть і знімають про біженців із Сирії. Новинарі живуть від катастрофи до катастрофи, ловлять хвилю та йдуть за нею. У таких випадках Крим стає відразу нецікавим. Є ще одна біда, що шведські редактори ніколи не були в Україні, вони не розуміють, що тут відбувається, і відсувають на задній план мої пропозиції щодо сюжетів. Та я не жаліюся. Моїм колегам в Африці ще складніше працювати.

Як вам вдається робити ще й сюжети і фільми для душі?

— Недавно я зробила сюжет, про який мріяла дуже довго. На моєму подвір’ї, де живу в Києві, працює двірник. Коли він відкривав свою комірчину, де зберігає віник та інші знаряддя праці, я побачила, що там висить прапор ЄС. Мені стало дуже цікаво поспілкуватися з ним поближче. Він погодився розповісти на камеру про свою роботу, як 11 років косить газони й садить квіти. Двірник вважає, що в Європі люди лежать на траві, їх ніхто не зачіпає, так само вільно має почуватися людина в Україні. В Росії, на його думку, поліція зганяє людей із газонів. Двірник був на Майдані, разом із молодими дівчатами, які годували його бутербродами, стояв не проти Росії, а за те, щоб Україна долучилася до ЄС, за європейський спосіб життя. Цей сюжет вийшов під час «Євробачення» на телеканалі SVT.

«Російська мафія хотіла мене зґвалтувати,

якщо не зітру відео з їхніми інтерв’ю»

У вас збалансовані сюжети, немає відчуття зради, яке часто поширюється в українських сюжетах на телебаченні.

Я вірю в конструктивну журналістику. Можна показати проблеми й можна показати, як вони вирішуються. Я багато знімала про війну з корупцією, Крим і Донбас. Та можна завжди постаратися знайти щось хороше. Наприклад, я робила сюжети про проблеми людей, які повертаються з АТО. За цей час зросла кількість домашнього насильства в сім’ях ветеранів. Я знімала сюжет про дівчину, яку чоловік бив щоночі уві сні. Він зламав їй руку, а зранку, коли побачив, що накоїв, плакав і просив вибачення. Для розуміння, що не все так сумно, наступним я зробила сюжет про піцерію Veterano, в якому поспілкувалася з її власником. Він розповів, що теж мав проблеми в сім’ї та справився з ними і влився в суспільство.

Як знаходите героїв сюжетів, про яких в Україні не всі знають?

Коли я озвучую свою чергову ідею й героя, якого я хотіла би знайти, навіть фіксери кажуть, що нічого не вийде. Та я завжди знаходжу потрібних людей. Одного разу дуже хотіла зробити програму про цензора в Радянському Союзі, який захоче говорити. Очевидно, що після розпаду СРСР йому було соромно за своє минуле. Я все-таки знайшла таку людину і стала першою, кому він відкрився, виговорився. Навіть його діти не знали, ким він був. Людям часто важко поділитися своїми переживаннями з близькою людиною. З чужою людиною — це як візит до психолога. До речі, та дівчина, яку чоловік бив уві сні, журналістка. Вона соромилася зізнаватися колегам, а зі мною поговорила.

Може, тому вони відкривалися, що ви західна журналістка й цей сюжет не побачать в Україні?

Це, звісно, сприяє, та мені здається, що допомагає також те, що я маленька, безневинна, весела. Навіть серйозні строгі чоловіки мені все розповідають. Однак це не завжди добре закінчується. У 1994 році, коли я тільки приїхала працювати в Москву, мені вдалося записати інтерв’ю з російською мафією. Спершу вони все про себе розповіли на камеру, а тоді передумали й вимагали стерти. Вони погрожували, що зґвалтують мене, якщо не віддам їм касету, знайдуть мене, де б я не була, навіть у Швеції. Головний у цій компанії тримав мене п’ять годин за закритими дверима. Я відмовилася віддавати касету. На ній були інші інтерв’ю, якими я дорожила, пропонувала записати нову розмову, яку вони захочуть. Ми не могли домовитися про компроміс. Я трималася досить спокійно до того моменту, коли не побачила у вікні молодиків спортивної статури, які виходять із Mercedes і направляються у приміщення, де мене тримали. Це були ветерани Афганістану, від яких можна було чекати чого завгодно. Ось тоді я злякалася. Чоловік, який мене тримав, наче на це чекав. Він зрадів, побачивши в моїх очах страх, швидко посадив у машину і відвіз подалі від того місця. Я думала, він мене вб’є. Та він мене відпустив і наказав іти додому. Про всяк випадок залишила йому номер телефону редактора. Програма про російську мафію вийшла. Більшість із почутого в інтерв’ю я переказала своїми словами. Відтоді більше не маю справ із мафією.

«Російська пропаганда впливає на західних журналістів,

особливо тих, які ніколи не були в Україні»

Чи відрізняється робота іноземного кореспондента в Україні та Росії?

Я дуже люблю Київ. Для мене цікаві всі події, які сьогодні відбуваються в Україні. Не вірю в російську пропаганду, та вона впливає на журналістів, у тому числі на іноземних кореспондентів. Тому я хочу бачити все на власні очі, а не з Москви. На жаль, дуже складно вмовити редакторів у Швеції затвердити теми з України. Мої ідеї з України часто відхилялися. При тому з радістю беруть сюжети з Росії. У Європі є стереотип, що найголовніші події відбуваються саме там. Раніше в Москві я робила мінімум по два сюжети на тиждень. В Україні мені не вдається так часто робити новини.

Маю сказати, що в Росії з 2012-2013 років посилився контроль за журналістами. Влада Росії хоче все і всіх контролювати. У Міністерстві закордонних справ у Москві регулярно проходять брифінги. Якщо я туди не приходила, вони телефонували й запитували, чому була відсутня. Перед виходом в ефір вимагали показувати готовий сюжет.

Із якими проблеми ви стикнулися в Москві після того, як посилився цей контроль за журналістами?

Нам перестали давати інтерв’ю офіційні особи, у зв’язку з чим сюжети виходили однобокими, де були лише коментарі жертв. За нами постійно слідом їздила машина ФСБ, телефони прослуховувалися, розмови переривалися. У будинки журналістів заходили невідомі і встановлювали прослушки, нишпорили в особистих речах. Ми з чоловіком перестали відкрито розмовляти у квартирі. В офісі стало нереально працювати, на всіх комп’ютерах були встановлені спеціальні програми, щоб нас прослуховувати й заморозити роботу. Нам довелося повністю міняти техніку.

Коли ми знімали Челябінськ, нас фотографували з сусідніх машин. Під час зйомок в Уфі співробітники ФСБ ховалися за шторами і в якийсь момент вийшли з засідки та перервали інтерв’ю. У Карелії вони налякали бізнесменів, яких ми хотіли записати. Ми взагалі не могли працювати, поїхали з порожніми руками. Настільки складно було працювати в Росії хіба що під час другої Чеченської війни.

Вас так само переслідували і в анексованому Криму?

Я двічі працювала в Криму. Вперше їхала туди з метою зробити позитивну програму для Росії, про те, як у Севастополі люблять Путіна. Ввечері я домовлялася про інтерв’ю з прихильниками Путіна, а зранку вони щезали з Севастополя, їхні телефони не відповідали. Дуже складно зрозуміти, як працює ФСБ та яка її мета.

Ми хотіли показати, що роблять у Криму байкери з мотоклубу «Нічні вовки». Це багато говорить про Путіна, що він за людина. Мали задумку зробити провокаційний сюжет про Путіна, який потім обговорювали би в прямому ефірі. Ми три дні не могли ні в кого взяти інтерв’ю. За кілька годин до виїзду познайомилися з молодими хлопцями з однієї організації, які на камеру розказали, чому є прихильниками Путіна і як сильно його люблять.

Вдруге їздила в Крим знімати фільм про Джамалу. Мала російську візу та російську акредитацію, та мені це не допомогло. Туди й назад мене протримали понад п’ять годин на кордоні, розпитували про дитинство, роботу, фотографували з усіх боків, брали відбитки пальців, поводилися зі мною, як зі злочинцем. «Ви ж кажете, що це Росія? Чому я не можу з російською візою перетнути кордон?» — запитувала їх. Пояснювали, що це особлива територія Росії, її треба контролювати. Після допиту на кордоні нам вдалося без жодних перешкод попрацювати. Ми записали багато інтерв’ю з кримськими татарами. Одразу передала всі фото та відео, щоб не піддавати ризику героїв.

Чи впливає російська пропаганда на роботу західних журналістів?

Ведучий, який брав у мене інтерв’ю, запитував про «громадянську війну в Україні». Західні журналісти, які ніколи не були в Україні, повністю під впливом російської пропаганди, вони вживають терміни, які поширюють із Москви. У шведських газетах виходять жахливі статті, де немає ні слова про те, що Росія ввела війська на Донбас. Навіть на суспільному мовленні Швеції трапляється, що ведучі говорять про «громадянську війну». Одного разу посол Росії в Швеції у прямому ефірі на SVT розкритикував мене особисто та назвав мої сюжети брехливими.

Керівництво SVT вживає різних заходів, щоб не бути жертвами інформаційної війни. Щороку наприкінці літа на телеканалі проходить конференція. Цілий тиждень ми проговорюємо проблеми, пов’язані з російською пропагандою, спілкуємося з керівниками, маємо курси безпеки.

«Для мене дуже важливі цінності,

тому я ніколи не шукала роботу на комерційному каналі»

Де, крім SVT, ви ще працювали?

Я завжди працювала лише на суспільному мовленні Швеції. Спершу працювала 15 років на суспільному радіо, потім сім років — на телеканалі. Журналіст на SVT має робити все. Від нас вимагають, щоб ми писали статті, фотографували, знімали й монтували.

Для мене дуже важливі цінності, тому я ніколи не шукала роботи на комерційному каналі. Мені подобається незалежність суспільного мовлення, можливість братися за глибокі теми. Моя місія — розвивати та інформувати, щоб у Швеції могли більше знати про життя в інших країнах, щоб відчували, що люди в усьому світі схожі, мають спільні проблеми. Ми всі боремося за права і за гідне життя.

Чи обов’язково у Швеції журналісту мати журналістську освіту?

Можна відразу на практиці освоювати фах, починати з сайту. Раніше було дуже просто потрапити в редакцію. Тепер складніше. Я стала журналісткою до того, як отримала освіту. Писала статті, виступала на радіо, а тоді зрозуміла, що мені потрібно вчитися. В редакції не було часу відволіктися від роботи на обговорення важливих тем. Освіта дає свободу і професіоналізм. Під час навчання ти вивчаєш журналістську етику, права журналіста, дізнаєшся, що можеш відмовитися від якогось завдання.

Де ви навчалися? Якою є журналістська освіта у Швеції?

Журналістику я вивчала в Народній школі, таких в Україні немає. Це не університетська освіта. У Народній школі є багато різних курсів. Студенти живуть у гуртожитку, отримують стипендію, повністю занурені в навчання, яке триває два роки. Ми вивчали, як знімати, монтувати, дискутували про права журналіста. У кожній групі по 15 осіб. Усі студенти з моєї групи стали журналістами, до того ж успішними.

У Швеції безкоштовна освіта. Але є один нюанс: коли ти йдеш на роботу та отримуєш заробітну плату, маєш оплатити кредит в освітній державний фонд, звідки студентам виплачують стипендії. Можна навчатися кілька років, а тоді все життя невеликими сумами повертати. Я уже всі кошти повернула. Мій чоловік навчався довше, тож ще досі оплачує щомісяця. Якщо ти не сплачуєш кредиту за навчання вчасно, тоді отримуєш штраф. У нас із оплатою послуг дуже жорстко. Якщо не оплатив за світло чи опалення, отримуєш штраф. Не так, як в Україні, тут у мене може бути заборгованість за телефон тисяча гривень і я продовжую розмовляти. У Швеції якщо за місяць не оплатив, зв’язок відключають і приходить повістка до суду. Тоді ти отримуєш попередження, з яким не дозволено брати кредит, отримати нову роботу, маєш багато обмежень.

Яка сьогодні абонентська плата за суспільне мовлення у Швеції?

Кожен, хто має телевізор, сплачує податок. Я давно не жила у Швеції й не знаю, скільки сьогодні становить абонплата. Раніше мені ці кошти повертали, тому що я працюю на телебаченні.

Якщо у квартирі ніхто не живе, але там є телевізор, все одно доводиться платити абонплату. Був період, коли я не дивилася телебачення, але ми грали в приставку. Я намагалася сперечатися з ними, що граю тільки в приставку, тому платити не буду. Отримала відповідь: коли є антена, треба платити. Нині у Швеції цифрове телебачення, молодь користується інтернетом і дивиться телепрограми за допомогою комп’ютера. Багато шведів не розуміють сенсу, навіщо платити за суспільне мовлення. Треба весь час рекламувати, чому суспільне мовлення важливе. Один із основних аргументів — що в нас немає реклами та є освітні програми.

Чи телеглядач у Швеції відчуває різницю між новинами на суспільному й комерційному мовленні?

На комерційних каналах менше новин та за якістю вони нічим не поступаються тим, які робимо ми. У них мало кореспондентів, відсутній бюджет на відрядження в інші країни. Ми робимо ті програми, які люди хочуть бачити, які потрібні молоді та дітям.

Хто вирішує, які програми потрібні телеглядачу, радіослухачу?

У нас є менеджмент, який це досліджує. Є незалежна рада, яка отримує кошти від держави й розподіляє їх на каналі. Ми маємо закон про суспільне мовлення, в якому описані наші обов’язки. Журналіст суспільного мовлення має виробляти нейтральні, збалансовані, освітні програми.

«Я мрію, щоб мій фільм про Джамалу показали українські телеканали»

Які відгуки про документальний фільм «Боротьба Джамали» ви отримали в Швеції?

У Швеції фільм номінували на премію. Я мрію, щоби фільм про Джамалу показали українські телеканали. Допоможіть, будь ласка, його розповсюдити, можливо, телеканали України куплять права на показ.

На SVT ми завжди залишаємо мову оригіналу. На телеканалі вважають, що голос і манера спілкування відіграють важливу роль. Фільм вийшов у двох версіях — зі шведськими та англійськими субтитрами.

Скільки часу ви працювали над фільмом?

Мені заплатили за 35 днів роботи над фільмом. Я значно довше над ним працювала. В лютому знімала в Криму та в Києві. Під час зйомок фільму моя мама дуже хворіла, вона потрапила в хоспис. Удень сиділа біля мами, тоді приходила й дивилися, що вже змонтовано, що треба поправити. Моя монтажерка вивчила російську мову, щоб мати змогу монтувати без мене.

Моя мама померла на вихідні. Уже в понеділок мені довелося піти на монтаж і закінчити фільм, бо наближався дедлайн. Фільм мав вийти перед «Євробаченням». Ми впоралися. Це було жахливо, я плакала й монтувала. Досі не знаю, чи правильно зробила, може, треба було все кинути й побути більше з мамою. Ми не очікували, що вона так скоро згорить. У мами був рак. До останнього почувалася дуже добре, бігала в лісі, каталася на мотобайку. Вона була енергійна, хотіла жити. Я знаю, що мамі сподобався би цей фільм. Ми з нею обговорювали зйомки.

Елін, ви брали участь у культурному обміні, довгий час жили в Москві без мами. Як вона відважилася відпустити свою дочку в СРСР?

Всі були проти, й мама теж. Та згодом вона зрозуміла мій порив і відпустила. Родичі казали, що вона збожеволіла, критикували її за те, що відправила мене в Москву, де відбувається путч. Мама приїжджала до мене в Москву, бачила жахливі умови, в яких я жила. Люди крали лампочки в метро, ніде не було туалетного паперу. Ми майже голодували. Я спершу жила в сім’ї, яка мені дуже не сподобалася, звідти втекла й сама знайшла іншу родину. Та вони були дуже бідні. Ми отримували допомогу (сухе молоко, консерви) від ЄС, який тоді ще не був ЄС. Це були єдині продукти. Коли мама приїхала, то побачила, як я опухла від макаронів, картоплі. Вона, може, й хотіла забрати мене додому, та нічого не сказала. В літаку всю дорогу назад мама проплакала.

«Друг, із яким я працювала в Узбекистані в 2005 році,

пробув 12 років у психлікарні»

Чому ви залишилися в Москві після путчу?

Я була підлітком, якого все цікавило. У школі був урок БЖД (безпека життєдіяльності), де нас вчили стріляти з автомату Калашникова, вдягати каски. Це мені страшенно подобалося. За програмою обміну мала навчатися в Москві один рік у 10-му класі. Мої однолітки цікавилися тільки матеріальними речами, скільки коштують джинси. Вони слухали відсталу музику. Мені це було нецікаво. Я зрозуміла, що з дітьми буде корисніше проводити час. Тож попросила, щоб мене перевели у другий клас. Діти всюди веселі. Вони щодня перевіряли мій диктант, сміялися з моїх помилок. Я тримала резинку, щоб вони стрибали через неї.

Більшість іноземців поїхали відразу по завершенню програми. По всьому СРСР було десять шведів і всі ми чомусь залишилися. Я втратила рік навчання у Швеції, зате отримала дуже багато досвіду і стала журналісткою. Навряд чи інакше захотіла би цим займатися.

Тепер ви повертаєтеся у Швецію. Для вас це добра новина?

Я не відчуваю себе на 100 % шведкою. Розумію, що у Швеції дуже спокійно і для дітей буде краще на батьківщині. Та в Києві мені подобається. Тут цікаво працювати, мені ближчий менталітет східних країн. Моїм дітям теж у Києві комфортно. Найменшому два роки, він ходив в український садочок. Йому все подобалося. Щодня біг туди, добре спав, добре їв — супчик, друге, компот. Старші ходили в міжнародну школу «Монтессорі Центр».

Чим ви будете займатися у Швеції? Які плани?

Хочу подати документи й поїхати в Узбекистан. Після подій 2005 року написала книжку «Мистецтво приховувати масові вбивства» й через це потрапила в чорні списки Узбекистану. Щоразу, коли подавала документи, мене туди не пускали. Недавно мій друг, із яким я у 2005 році працювала в Андижані, вийшов із тюрми. Він просидів 12 років у камері-одиночці в психіатричній лікарні. Тоді посадили всіх моїх друзів. Мені чудом вдалося вилетіти вчасно. Ще, поки житимемо у Швеції, хочу більше подорожувати східними країнами. Маю мрію написати книжку про 1991 рік, як ці події вплинули на російську політику й сьогодення Росії.

Фото Валентини Балабанової

 

 

 

 

Розмовляла Ольга Жук

 

 

 

Джерело: Медіасапієнс

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s