Лія Ґула: Франківськ – це не примітивне місто, де люди варяться у своєму компоті

15 червня 2017 р.

Лія Ґула (Lia Gulua) – австрійська художниця та скульптор. Лія народилась в Грузії, у Тбілісі, проте в час революції в країні, її сімя переїхала до Відня. Художниця знає, що таке бути вигнанцем на ріднй землі, тому в 2015-му році, коли в Австрії був потік біженців, Лія прийняла у своєму домі 14 осіб. Задля допомоги цим людям в освітньому питанні, вона відкрила Вільну Академію («Free Academy»), школу для біженців.

Художниця наголошує, що в роботі для неї найважливішим завжди залишається контекст. Про це свідчить інтерактивна інсталяція, яку презентує Лія сьогодні в Івано-Франківську в рамках мистецького фестивалю «PORTO FRANKO». Інсталяція має назву «Ilyas Odyssee or Social Porn Disco». Також, у фестивальні дні Лія вперше презентує свій авторський фільм, над яким працювала впродовж десяти років.

Яку інсталяцію продемонстровано Лією, яку історію довелося пережити художниці з Австрії, та що цікавого вона розгледіла у нашому місті, – читайте в інтерв’ю з Лією Ґулою.

 

– Ліє, розкажіть, які роботи, експозиції ви представите в Івано-Франківську в рамках мистецького фестивалю «PORTO FRANKO»?

 

Експозиція, яку я привезла, створена у 2015-му році, коли в Австрії був потік біженців. В той час я прийняла у своєму домі 14 біженців, оскільки у них були дуже погані умови для життя, вони жили на вулицях. До речі, серед них були і українці. Отож, до Івано-Франківська я привезла експозицію з історією про хлопчика Іллю із Самалі. Іллі довелося стати біженцем у свої 14 років. Він самостійно втікав із Самалі протягом 150-ти днів. Ілля пересувався через Сахару, а потім ще й морем. В останні дні біженства він вже ледь не потонув у морі, але тоді його помітили і врятували австрійці, та доправили в Австрію. Він опинився у таборі, де з ним відбувалися жахливі, катастрофічні ситуації. Він жив на вулиці.

Коли я приїхала до цього табору, привезла деякі речі для проживаючих там, тоді вперше побачила Іллю. Я не повірила своїм очам. Тому моя інсталяція називається «Історія Іллі Одісей або Соціальне порно діско» («Ilyas Odyssee or Social Porn Disco»). Зображено момент, коли його напівмертвого виводять з корабля і він завершує своє життя висячи, наче дискобол. Це дещо самокритична робота, тому що це соціальне порно… Що таке соціальне порно? Це люди, котрі приймають роль «войор» (людина, яка дивиться). Це про людей, котрі фотографують, коли трапляється якась катастрофа, але не приймають жодних мір. Тому глядач тут опиняється саме в цій ролі, в ролі войора. Людина заходить в цю атмосферу і стає частиною соціального порно-диско.

– Чому саме дискобол? Люди хочуть відключитися, ні про що не думати… Що сталося у Європі в цей час? Вона поділилася на дві частини: ті хто за біженців, хто реально їм допомагав, а інша частина була абсолютно проти їхнього перебування в країні. У нас навіть пішла фашистська тенденція, на кшталт: «Ми не приймаємо нікого чужого! Нехай ідуть геть». Багато хто використовував тему біженців, як такий собі «івент». На цьому заробляли гроші.

Пригадую випадок, коли море викинуло на берег мертвого маленького хлопчика. Тоді цього хлопчика спеціально розмістили так, щоб фотографи приходили робити світлини. Це жахливо! Тоді ця тема стала івентом. Багато хто використовував тематику біженців. Великі компанії заради наживи відкривали будинки для біженців.

 


 

Ця скульптура зроблена біженцями в моєму ательє. Я працюю разом з палестинським художником, котрий також є професором у Вільній Академії.

 


 

На одній виставці, де я виставляла свою експозицію, трапився цікавий момент. У цьому виставковому залі жили біженці, вони були частиною інсталяції. Коли я підійшла до організаторів виставки і сказала, що для біженців потрібні пляшки з водою, то у відповідь мене просто послали і сказали, що їм байдуже.

 

Коли у мене проживали біженці, і їм не можна було працювати і навчатися, я створила Вільну Академію («Free Academy»). Ідея полягала в тому, що мої друзі художники приходили до нас і викладали біженцям історії мистецтва різних країн. Вони відвідували різні ательє, де навчалися майстерності.

 

 

– Чому ви вирішили показати франківцям та гостям міста саме цю інсталяцію, розповісти таку історію?

 

– Ця робота сподобалась Анатолію Звіжинському, він її обрав. Напевне тому, що концепція фестивалю пов’язана з морем, та з тим, що відбувалося в останні роки в морі. Тонуло багато біженців, дно моря стало гробом. Тому я подумала, що це в тему. Море – це не тільки прекрасне, там відбувається багато чого негативного.

 

– Але це не єдине, що ви привезли у Івано-Франківськ. Розкажіть більше про авторський фільм.

 

Так, ще відбудеться показ мого фільму, який я зняла у 2008-му році у Тибеті, але тільки зараз завершила роботу над ним. Це тематика Тибету та Китаю, а саме проблематична ситуація між комуністичним Китаєм і релігійним Тибетом. У фільмі я не є прибічником чиєїсь сторони, я тільки спостерігач.

Прем’єра мого фільму відбудеться саме у Івано-Франківську. Фільм я готувала протягом десяти років. Матеріал на 36 годин я порізала на чотири хвилини. Фільм ще ніхто не бачив, окрім мене та монтувальника. Так склалось, що я якраз завершила роботу над стрічкою і подумала, якщо ж мене сюди запросили, я покажу ще й фільм.

– Коли вас запросили на фестиваль, чи знали ви на той час про нашу країну, місцевість та мистецьку подію?

 

Так, звісно я знала, оскільки я дуже давно дружу з Іллею Розумейком, котрий живе в Австрії. З Іллею ми спільно робили багато проектів у Австрії. Я знала, що він є одним із організаторів фестивалю.

 

– Чи готові вже поділитися враженнями від міста?

 

– На жаль, я ще не дуже добре вивчила аудиторію. Я поверхнево подивилася місто, але познайомилася з хорошими відкритими людьми, з глобально мислячими людьми. Це не примітивне місце, де люди варяться у своєму компоті, – тут знають німецьку, англійську… Та й взагалі можна спілкуватися на будь-яку тему. Тут такі класні молоді люди, зацікавлені у розвитку міста та особистісному, вони готові працювати безкоштовно задля створення гарного заходу.

 

 

Як ви почали свій шлях художника?

 

Це було в трирічному віці. Я взяла олівці і почала малювати. Відтоді, у житті мене більше нічого не цікавило, крім мистецтва.

 

– Навчались в Австрії мистецтву?

 

– Взагалі, я з Грузії, з Тбілісі, але у 92-му році, коли у нас почалася революція, ми з родиною переїхали до Австрії. А вже у 19 років я подалася до Лондона на навчання, здобувати освіту скульптора.

 

Які помітили плюси та мінуси у нашому місті? Що б порекомендували франківцям?

 

Я думаю, що вам потрібно побудувати добрі дороги. Мені подобається, як всі культурно зупиняють машини перед пішохідним переходом, помітне гарне ставлення один до одного. Я вважаю, що вам не потрібно наслідувати Захід. У вас ще є душа, любов один до одного та духовність, і цього не можна втрачати. Такі поверхневі речі, як: добрі дороги, добробут, – це все чудово, але якщо немає духовності, то жити важко. Багато моїх знайомих завершили життя самогубством, вони були мільйонерами, але в їхньому житті не було духовності. Думаю, що для вас важливо не згубити цю духовність та подбати про соціальні аспекти. Я ще не помітила жодної людини, на інвалідному візку у місті, напевне люди не мають можливості пересуватися на візку: всюди східці, бар’єри, та й в автобус не зайдеш.

 

 

 

 

 

Розмовляла Сніжана САМАНЧУК

 

Фото: Олександр ЛИТВИНЕНКО

 

 

 

Джерело: Вежа

 

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s