Тарас Компаніченко, кобзар, лідер гурту «Хорея Козацька»: Вони самі й є золото – наші хлопці на фронті. Особливо добровольці!

30 червня 2017 р.

Із Тарасом Компаніченком зустрілися в Ужгороді, куди він приїжджав як один із хед-лайнерів фестивалю «Карпатська Україна». Він мав кілька виступів, серед яких і тематичний – із піснями, присвяченими героям Карпатської України – незалежного утворення під жовто-синіми стягами на теренах Закарпаття у 1938-му році, яке було знищене угорцями за один день на сумнозвісному Красному полі.

Виступав Тарас Компаніченко і з великої сцени – з відомими «хорейськими» хітами. А після концерту відповів на запитання Укрінформу. Говорили ми про виступи для хлопців на фронті, адже з початку війни Тарас Компаніченко – активний волонтер, їздить на Схід, також працює над різними проектами з реабілітації демобілізованих воїнів. «Ми не маємо права їх залишити на маргінесі, як колись афганців, – переконує Тарас, – треба давати цим людям можливість вийти з війни». Також пан Тарас розповів про те, чому з початком війни перестав ховатися за чужі тексти й почав більше писати та співати свою поезію. «Нам нині потрібна неоепіка, – каже кобзар. – Пісні про цих героїв має знати якнайширше слухацьке коло – бо ми з вами живемо в добу героїв, у добу великих почуттів і великих людей».

ДОБРЕ БИ ВИДАТИ ПОЕТИЧНІ АРТЕФАКТИ: АБИ СУЧАСНИКИ ЗНАЛИ!

– Окреме вам спасибі, Тарасе, за заспівані пісні про Карпатську Україну – маловідомі й дуже, справді, потрібні зараз, зокрема, й нам, закарпатцям – ми маємо знати свою історію, а через пісню вона сприймається набагато більш емоційно, дістає до глибин душі…

– Я радію, що маю інколи можливість співати ці пісні – на отаких от гутірках у рамках фестивалів, інколи – на присвячених спеціальній темі програмах (востаннє пісні про Карпатську Україну співав на передачі у Вахтанга Кіпіані). Тут є аудиторія, яка хоче їх почути і зрозуміти. Бо на концертах від нас чекають, так би мовити, хітів «Хореї» – і ми мусимо поважати свого слухача. А для мене важливо в камерному такому, більш вузькому середовищі «поговорити на тему». Таких пісень не є багато, треба докласти певних зусиль, аби їх віднайти, тому цікава також історія їхнього створення – часто-густо за нею стоїть чийсь особистий біль – як-от пісня знаменитого фантастичного поета Спиридона Черкасенка, який поклав сина у тому герці на Красному полі – стрілецький марш «Весна».

Узагалі, про Карпатську Україну співають декілька пісень – найвідоміші: «Ци ви чули, любі браття, як боролось Закарпаття», також «В Закарпаттю радість стала» – вони колись були дуже популярними в середовищі дисидентів, української інтелігенції 70-80-х років. Узагалі, в тому середовищі був такий міф про Закарпаття – закодований у цих політичних піснях. Їх було не так багато, але вони були важливі, і наприкінці 80-х – на початку 90-х років наша, зокрема, громада Спілки української молоді співала багато таких пісень об’єднаної України – з Кубані, з Закарпаття, Буковини, з Волині. Ми спеціально співали оці політичні пісні, щоб показати, що Україна з різних регіонів об’єдналася, аби підкреслити цю єдність. І пісні про Карпатську Україну, в тому числі, були важливі. Так, як і пісні про Крути.

Було б добре зараз нам зробити зусилля – й видати ці пісні та поезію, аби й сучасники їх знали. Це поетичні артефакти тієї доби, вони нам розказують про тих, хто тоді мав дух боротися за українське Закарпаття. І отже – велику гідність. Ось чому такі видання варто зараз робити. Це буде наш вікопомний пам’ятник тим героям, які боролися за Карпатську Україну.

ЯРЕМА НЕ ВИЙШОВ НА СЦЕНУ, НАВІТЬ ДЕМОБІЛІЗУВАВШИСЬ – НЕ ЧАС, СКАЗАВ

– Переходячи у розмові від героїв минулого до сучасних – я знаю, що ви часто їздите з концертами до хлопців на Схід…

– Хотілося б, насправді, частіше… В один із останніх разів ми були з «Постравматичною рапсодією» – виставою режисера Вадима Дишканта за п’єсою Дмитра Корчинського в Маріуполі. Прем’єра відбулася на малій сцені в національному театрі ім. Івана Франка. Я там граю кобзаря-бандуриста – “голос і біль нашого народу” та його Кліо. Граю на цілій низці історичних інструментів, співаю пісні від пізнього середньовіччя – битва на Калці 1224 року – крізь віки – до сьогодення, до Іловайської трагедії. П’єса й вистава саме про це. Ну, словом, я творив музику та пісенно-поетичний кістяк до цього твору. На фронті ми мали передпрем’єрний показ, у Маріуполі. Першими нашими поціновувачами були бійці Національної гвардії, вояки Збройних сил та наші добровольці з УДА. Ну, але загалом – так, я часто їжджу на Схід, там багато друзів воює.

– Зокрема, й ваш «хореївець», здається?

– Власне, це Вадим-Ярема Шевчук. Він демобілізувався в 2016-му, але потім знову повернувся. Займається там важливими місіями. Він дуже вболівав весь час за гурт, дзвонив, мав тут замовлення – як художні, бо він художник-реставратор, і як лірник, бо грає на бандурі й колісній лірі. Щоправда, навіть після того, як демобілізувався, з нами ні разу не співав, він весь час казав, що не готовий морально до сцени. Тобто, має спочатку зреабілітуватися…

– Пережити це все в собі?

– Так. Він щиро і чесно каже, що йому не час для сцени. Але крім Яреми, на Сході зараз дуже багато друзів воює – у різних формаціях: від добровольців до ЗСУ, від артилеристів до десантників та “морпіхів”.

МАЛО ПРОСТО СКАЗАТИ – МИ ХОРОШІ, А ВОНИ ПОГАНІ – ТРЕБА ЗНАТИ, НА ЧІМ СТОЇМО

– От ви їдете щоразу до них із піснями – то якось формуєте репертуар, підбираєте, що співатимете, чому, для чого? Чи – як на душу ляже? І цікаво, як вони сприймають пісні про тих, хто боровся за Україну колись, чию справу, власне, вони продовжують…

– Я би так сказав: важливо просто приїжджати до них, спілкуватися, говорити, співати, молитися. З чим би ви не приїхали, хто б там не приїхав, що б там не заспівав – все це потрібно. Чи це буде рок, чи фольк, чи класична музика, чи акустичний спів, чи “попса”, чи псальми під кобзу та бандуру…

– Має значення просто увага – ви це мали на думці?

– Звісно, потрібен просто момент віддушини, такої реабілітації моральної. Просто тому, що хлопцям там важко. А особливо важко на передовій – там, де стріляють, де калічать, де вбивають…

Але все ж таки, нам, їдучи туди, до хлопців, важливо таки сказати своє слово. Воно – у прагненні показати сучасним воїнам цю тяглість традиції українських захисників, розказати, що вони – насправді гідні нащадки воїнів із минулого, героїв, що колись так само, як вони зараз, боронили цю землю, стояли на її рубежах і відстоювали цінності саме свободи, гідності, шляхетного походження народу. Тобто, ті фундаментальні цінності, які притаманні чи є архетипами нашої національної свідомості, такі певні константи. Дуже важливо доносити це зараз там, на Сході, показувати оцю тяглість традиції.

– Це дає сили додаткові якісь, правда?

– Так. Бо просто от, знаєте, оці хлопці й так – Великі. Тільки тому, що пішли сьогодні воювати за Україну. Вони і так вмотивовані…

– Герої!

– Герої! Це реальні герої! Але що можна додати для повнішого усвідомлення цього? Можна просто гаслами сказати, що ми “хороші”, а вороги – “погані”. Ну, так, вони – погані, бо агресори. Але коли ти розумієш глибший контекст всього, що відбувається, що це насправді боротьба не тільки за територію, а за цінності, культуру, це дає додаткові сили.

ДАЙТЕ ТЕКСТ, МИ НАПИШЕМО ЦЕ НА СВОЇХ ПРАПОРАХ

– Я часто із цією метою читаю текст «Любезний сине» – посланіє – “Слово єдного старого карпаторуського бояра іменем Горзова…” з 16 століття. Оце: (починає декламувати, – ред.) «Любезний сине! Других же сто годов наступило, як проклятий враг і поган любезноє наше Отечество і край мучит і пустошит. Кольки труда і біди для уволенія єго славні наші предкове зносили… І я в том же трудячися ослаб і постарів… Онде возьми сей желізний нагрудник і шапку, і самизакрит, хоть лиш тилько неприятелей убій, кілько наших врубних знаков єсть», – цебто, в нього є герб – “Вруби”, це лінії на гербі, розумієте? – «На діда карабин і саблю. І з того здалеку стріляй, а прийдучи на близь, саблею обома руками рубай і обороняйся, поки будеш мочи. Єднак у всем мудро поступай, і ні наглий, і наремний, ні слепо дерзкий не будь. І спочатку не так неприятеля погубити, як єго познати, і удари хитро одбити желай. А потому, як на руку упадеся, легко єго убити возможеш. З коней возьми Сірого, котрий уже больше раз хитрость свою показав, і на помощ і слугу Ломихащу Гриця і Триколу Павла, як ізкусних, мудрих і кріпких в збройном обході мужей. По сему, молодцю, сівшу на коня і отходящу: “Лети, любезноє чадо! Лети! Чуєш, звиняща труба зове тя на місто слави! Бог да благословить твої поступки, а я щирою молитвою і желанієм добрим буду ти на помощь. Іди і за нашу вольность і слободу іли погинь, іли з нев славен і предками твоїм равен повернися. Тогди, як тя тилко увижу, радостно очі мої замкну і в гроб спокойнов душев зайду». Оце такий цей текст, наприклад.

Він відгукується в кожному. У мене просять цей текст хлопці – дайте мені зазняти, дайте мені, дайте мені – я хочу його цитувати. І це дуже важливо – бо воно дає підпору. Отакі екскурси в минуле допомагають бути сильніше вмотивованими, стояти на міцній основі, на міцному підґрунті.

– Сьогодні зі сцени ви цитували Сковороду – у Вашій пісні De Libertate-Про Свободу: «Що то за вольність? Добро в ній якеє? Кажуть, немовби воно золотеє? Не золоте, хоч, зваж, щиреє злото проти вольности – полова й болото. Тож De Libertate, Тож слався Свобода!». Ці слова так само зачіпають, як і цитований вище текст?

– Усі хлопці, як слухають, однозначно хитають головами… Знаєте, вони самі й є золото. Добровольці особливо, та й взагалі – усі ті, хто там. Вони є нашим вогнем. Я не хочу, так би мовити, хвалитися чи щось таке, але бувають такі моменти фантастичні – як тоді, коли мені хлопці з «Правого Сектору» в Пісках сказали, що випишуть слова із моєї пісні на своїх прапорах. Ну ось такі: “Непоборні ті полки, де звитяжні юнаки, Жар сердець і віри твердь: Україна або Смерть. Долю каже Божий перст – меч нести, як власний хрест. Милосердний Пане наш, милість твою май до нас. Киріє, Киріє, Киріє елейсон! Деус ет Патріа! Господи, господи, Господи помилуй! Бог і Україна!” Я відтоді перестав ховатися за своїми текстами. Знаєте, в перші роки війни, ще в 2014-му році, я наприклад, боявся свої тексти читати або співати, я ховався за великих, за народну епіку. Думав, чи мої слова досконалі, чи маю я право і т. ін. Тому багато пісень, які є моїми, анонімно звучать, як українські народні пісні. От «Ми сміло в бій підем», наприклад.

– Яка стала одним із хітів…

– Чи колядка, там, чи відома вже тепер «Батуринська колискова»… А ховатися я перестав після того, як хлопці сказали оте: «Ми напишемо це на своїх прапорах». І це, звичайно, надихає. Тому що це певне таке визнання – підтвердження твоєї потреби творити гарну поезію. Потреби творити, можна сказати, неоепіку.

Звісно, важливо все, що там вариться в тому котлі. І те, що там пишуть також – дуже цікаві й гарні твори часом пишуть ті, хто вийшов звідти…

– Як рефлексії після пережитого?…

– Так, рефлексії. Але часом ти не можеш цього написати всього, озвучити. Це такі згустки болю! Коли я написав про наших загиблих козаків на Сході України та про Іловайський котел, «Савур могилу» – мені тоді було надзвичайно важко. Це вилилося в пісню. Але коли я пізніше довідався від друга “Харитона” ще і його переживання, дізнався те, що він бачив, у мене просто був такий біль. Бо в тих переказаних мені спогадах – і така безвихідь, і така кров, і така жорстокість, і збайдужіння до близькості смерті, і зрада, і підступ, і геройство, і самопожертва, і це все водночас… Тому на поминках за другом Сергієм Соньком, за своїм побратимом із Херсонщини, що молодесеньким загинув під Маріуполем, друг “Харитон”, родом з Гуляйполя, просив мене співати “Чорну ріллю ізорану”. Бо ця давня пісня, як про це нещодавно пережите.

Але варто, варто писати високу поезію про наш час! Високі речі потрібно творити про наших героїв тепер, бо ми справді живемо в добу героїв, в добу високих почуттів, великих людей…

ТРЕБА ДАТИ ЇМ МОЖЛИВІСТЬ ВИЙТИ З ВІЙНИ

– Це те, що ви якось казали, мовляв, давайте знати своїх видатних людей, поки вони ще не «сивочолі вуса», поки вони молоді – й потребують визнання. Тобто, не колись про них розказуватимуть комусь, а хай вони вже, сьогодні, це чують.

– Абсолютно! Їм це потрібно зараз – я маю на увазі воїнів. Як тільки можете, давайте їм знати про те, що ви вважаєте їх героями. Поки вони молоді. Я познайомився нещодавно із Вадимом Свириденком у якого 4 ампутації, я попросився після вистави його обняти просто, тому що я про нього начуваний був, що він геройськи воював, рятував своїх, мав страшне обмороження кінцівок, ніхто не думав, що він виживе… А він вижив, народив з дружиною дитинку і лише після 11 місяців по ампутації брав участь у перегонах морських піхотинців в Америці, біг 10 кілометрів і прийшов третім! Або коли приходиш у шпиталь, а там бачиш хлопців, у кого руки чи ноги нема… І вони, вони сміються, ти їх змушуєш співати… Їм це дуже потрібно! Ми повинні розуміти їхню жертву. Адже це ті, що здатні дати, або стеменніше ті, що вже дали велику жертву за нас, за Вітчизну. Це великі люди. Вони одружуються, вони якимось чином ще й виконують свої соціальні, статеві обов’язки перед дружинами. І дружини свідомо йдуть на це! Це справді великі люди!

І ми не маємо жодного права їх залишати десь на маргінесі, як нещасних афганців свого часу. Нам потрібно їх підтримувати, щоб не було суїцидів. Нам потрібні різноманітні програми психологічної реабілітації – тому ми, зокрема, беремо участь у таборах, де діти з таких родин українських вояків, де можуть бути й батьки, чиї діти-воїни загинули на війні, де самі колишні воїни. Ми беремо участь у різних волонтерських акціях – саме тому. Бо не маємо права на інше. Треба дати їм можливість вийти з війни.

Так завжди було в старосвітські часи, у старій Україні, у старій Європі, у старому світі. Я маю на увазі шпиталі при козацьких монастирях, де часто могли знайти прихисток інваліди, скалічені, осліплені у війнах за віру, свободу й вітчизну, лицарі. Вони, власне, хотіли теж виконувати соціальну функцію, між іншим і співати про Бога, будячи совість в оспалих душах, та співати про ті битви, в яких брали участь самі чи їхні побратими, запалюючи слухачів, поспільство “горливою (гарячою, палкою, – ред.) любов’ю до Вітчизни нашої”! Отож так і гуртувалися й повставали старосвітські кобзарі та бандуристи. Дивіться, як гарно пояснюється це поняття: «старий світ» – це Європа, і українізм «старосвітський» – й означає, власне, «європейський». Тобто, повертаючись до наших старосвітських традицій, ми повертаємось до Європи, до нас самих, до себе додому.

– Гарно сказано…

– Але ж воно так і є. І зараз, коли всі втомилися – навіть від волонтерства – треба також підставляти плече одне одному. Ми нещодавно в Мінкультури робили таке засідання – спільне для усіх музикантів, які їздять на Схід. Є потреба зараз скоординувати свою роботу – бо є місця, в які часто приїжджають, а є куди не доїжджають узагалі. Ми хочемо створити таку мапу, щоб постійно була інформація про те, де саме найбільше потрібна моральна підтримка. У музикантів нема конкуренції за глядача там, на фронті. Тому краще охопити ширшу географію, аніж привезти більше гуртів в одне місце. Я думаю, що незабаром ця координація буде діяти.

МИ НЕ ЗБИРАЄМО СТАДІОНІВ І НЕ ПРАГНЕМО ТОГО

– Скажіть, будь-ласка, з огляду на час, в якому живемо – у вас стало більше слухачів? Адже на ваших концертах завжди збиралася певного роду публіка – яка має почуття до героїв минулого, яка хоче чути ці пісні, кобзарське слово… Чи стало більше таких людей останнім часом?

– Не можу сказати, чи це пов’язано з часом, чи з розвитком самосвідомості українців… У нас завжди повні зали. Якщо це Будинок звукозапису – то завжди люди сидять на сходах. Якщо філармонія – Львівська чи в столиці – це повен зал, якщо це музей Гончара – люди стоять під стінами. Є просто різні формати, от ми не збираємо стадіони. Ми, власне, цього й не бажаємо.

Але разом із тим, я переконаний, що потрібно слухача виховувати, в тому числі, і з телебачення. Медіа, телевізія все ж визначає й досі – чи ти персонаж, якого будуть слухати, чи ні. Якщо ти з’являєшся в телевізії, відповідно, ти – зірка, відповідно, на твій концерт прийдуть, і ти зможеш донести своє слово ширшому колу людей.

– Ніколи не думала, що для вас також працює неписане правило «якщо тебе нема в телевізорі, то чи є ти взагалі?»

– Люди люблять те, що знають. Тому ти можеш бути золотим, срібним, ізмарагдовим чи ще якимось там перелауреатом і генієм, але якщо тебе немає в телебаченні – тебе ніхто не знатиме, а не знатимуть – їх не цікавитиме те, що ти робиш чи говориш. От мене нещодавно питали на «Громадському» журналісти, мовляв, чи оці квоти, за які ви так боролися, вам чимось допомогли? Я відповів, що ні, мені це не допомогло, але я боровся за них і боротимусь. Не за себе, а за принципи: мені може сто разів не подобатися та музика, яка звучить з етерів, але я буду боротися за її – як за своє – право бути, просто аби вона була, тому що це – все-таки український продукт. А вже потім ми будемо боротися за якість цього самого українського продукту.

ТИХА МУЗИКА ТЕЖ ПОВИННА МАТИ ШАНС

– Тобто спочатку сам продукт, а потім вже його якість?

– Звичайно, і так буде. Просто тиха музика повинна також бути, повинна мати шанс. От у нас, на жаль, і досі уявлення про драйв – що це гітари, барабани. Мене часто питають: от чому б не зробити з вашої пісні, тієї чи іншої, рок-версію, з якимсь ансамблем, от як, наприклад, ви з ВВ зробили «Іде січове військо», воно ж круто вийшло! Але ж не можна, аби воно все було однакове – так, наче це єдиний спосіб успіху. Давайте ми створимо умови, дамо шанси різній музиці, і акустичній, щоб її було почуто, бо тиша і акустика визначають музику, це є критерій, це і є камертон. А у нас виходить, що чим голосніше, тим краще, це драйв, ти слів можеш не розбирати, але от воно гепає тобі у вухах і, значить, круто. На Бога, хай гепає, але момент інтимності чи донесення текстів – це вкрай необхідне.

– Як це мало би бути можливо – по-вашому?

– Я можу навести досвід європейський, от у Швейцарії є, наприклад, кілька каналів державних: на одному новини, на іншому – музика фольклорна, їхня безпосередньо з різних кантонів, є канал класичної музики окремий. А у нас жодного каналу такого фактично немає.

– У нас усі однакові, з приблизно схожим наповненням…

– Так, фактично плей-лист приблизно один і той самий, з дурнішими чи слабкішими перебивками на уявне українське типу: «Дай кума, дай кума».

– Чи, там, варенички…

– Так, я не хочу зараз про варенички, бо вони потім ображаються, ці всі автори. Але так звані великі українські провайдери все ж вважають, що ти ж просто безталанний, і ти там сидиш собі в дупі десь чи десь в якомусь такому іншому темному місці – й просто заздриш їм, “великим і успішним”.

УКРАЇНСЬКІЙ МУЗИЦІ ТРЕБА ЗАВОЙОВУВАТИ СОБІ МІСЦЕ ЗА ЄВРОПЕЙСЬКИМ КУЛЬТУРНИМ СТОЛОМ

– Ну так – вони ж сяють у славі!

– Хай сяють! Мені не треба цього люциферного блиску, бо можна працювати достойно, залишаючись на  своєму місці. Тому що дуже смішно, я вам скажу, збирати стадіони; мені смішно, коли люди виставляють свої фото з концерту на стадіоні, де вони на гальорці на фоні великої зірки, яка десь там дуже далеко – розміром із комаху. Я в таких випадках запитую: а навіщо? Тобто, в чому музика? Музика – це коли є ось те середовище, акустика, аура якась, ось це найголовніше, а не те, що зараз будемо запалювати, я не бачу ваших рук, чи ніг, чи очей… Це все маніпулятивні технології, насправді.

Я вважаю, що музика має величезний вплив на психіку людини і, оскільки вона діє на людину на вельми чуттєвому рівні, вона є носієм ідей, що проникають у людину, мовби з вищих, божественних (незнаних, незвіданих) сфер – вона має бути чесною, інтелектуальною, високою, вільною і щирою. Якщо це не щирість, а технологія – то вибачайте, я в цьому не беру участі.

Ось тому мені здається, що повинні бути окремі музичні канали з різною музикою. Час для вдумливої музики, так як і для класичної української музики – настав. Ми повинні знати себе і велику поезію українську, велику прозу, велику музику – а як, коли у нас нема каналу класичної музики? Я, до речі, оце зараз ставлення до Євробачення переглянув, я тепер ставлюся позитивно до Євробачення, віддаю йому належне, бо це особливий світ, там особливі люди, і в цьому сегменті добре, що ми такі успішні – і нам є що показати. Але є кілька інших сегментів, які можливо більш важливі – це сегмент, наприклад, музики класичної. От їдеш в Угорщину – в’їжджаєш, і починає звучати радіо «Барток» (ФМ-канал, де транслюють виключно класику, – ред.), воно і тут, в Україні біля кордонів звучить. Знаєте до якого місця? До села Тишів на Львівщині.

– Показово…

– Так, починається Тишів – і настає тиша. І замість «Бартока» звучить радіо «Браток» – жартую. А от їдеш Угорщиною, і там звучить Сметана, Яначек, Дворжек, Мусоргський, Шенберг, Малер, Ліст тощо, Рамо, Вівальді, але в цьому плей-листі нема жодного українського композитора. Де вони там – всесвітньо відомі українські композитори, як у нас кажуть? Де він всесвітньо відомий? Тобто, українська музика відсутня в плей-листах класичної музики, а це означає, на хвилиночку, присутність в колі інтелектуалів.

Знаєте, збереглась така гравюра з ХVІІ ст. – “Европейські збори” називається. Це голандська гравюра, виконана в місті Дельфт, близько 1650 року. Там зображено представників різних європейських народів, що репрезентують Англію, Швецію, Німеччину, Іспанію, Польщу, Московщину. Серед них є постать українського козака, що присутній при загальноєвропейськім столі як представник України… Так от, як тоді, так і тепер за європейським столом, а в даній ситуації – за музичним європейським столом потрібно, щоб українці були теж, а нас і досі немає там, або ми не присутні там на належному місці. А входять туди не так через Євробачення, як через високу музику, потужну високу інтелектуальну музику – і давню, і сучасну.

 

 

 

 

Розмовляла Тетяна Когутич, Ужгород.

Фото: Тарасов Володимир, Гудак Сергій

 

 

 

Джерело: Укрінформ

Залишити коментар

Filed under "Хорея козацька", Компаніченко Тарас

Напишіть відгук

Please log in using one of these methods to post your comment:

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s