Олесь Воля: Я вибрав письменницьку долю…

27 червня 2017 р.

Олесю, Ви автор численних художніх і документально-публіцистичних книжок, з поміж яких варто виділити трикнижжя Книгу буття України «Мор», «Піраміду Духу», «Щоденники». Окрім цих фундаментальних речей, мені впали в око твоя «Безкровна війна», роман «Степівщина», збірки поезій «Українські катрени», книги повістей і новел «Все починається з любові», «Я плакав на ранкову траву», «Перегін», «Діалог з великими», «Я вибрав письменницьку долю». Цікаво, якому жанру ти все-таки віддаєш перевагу? Який жанр найулюбленіший?

Найперше, друже-брате Петре, низько-низесенько кланяюся тобі, що ти так несподівано виявив бажання зі мною поспілкуватися. Це, як на мене, рідкість, а може, й розкіш. По-друге, давай будемо на ти, адже я тебе відчуваю завжди на відстані серця, і так воно, вочевидь, буде простіше. Отже, питаєш, якому жанру я віддаю перевагу і який найулюбленіший? Скажу: я сповідую єдиний жанр, він простіший простішого – не н у д н и й; отой жанр, що від правди, від життя, від елементарних мужності серця й чистоти думання-устремлінь. Принаймні, до цього прагну всіма фібрами. Своєю відповіддю, розумію, я ніяких Америк не відкриваю, але, мабуть, це своєрідне кредо письменницьке повторив би тобі кожен совісний письменник. Зізнаюся також: я щиро подивований твоїй обізнаності в літературі. Просто колосальній обізнаності! Зокрема, й стосовно моєї персони, бо ж ми, українські письменники, нагадуємо диких звірів, що по кублах своїх сидять, і, складається враження, зовсім не читаємо один одного. Не читаємо не тому, що не бажаємо довідатися, хто ж ми й що, а з причини глибшої, сказати б, трагічнішої: нас, тих, котрі спроможні повести за собою своїх єдинокровних братів, хитромудро, підло на рідній землі не допускають до України. Немов стіну невидиму будують-відмежовують. Рабами сумирними робили й роблять. Як довго це триватиме – про це лиш Бог святий наш знає… Ех!

 

Ти мене завжди цікавив як автор чудової щоденникової прози. Чи продовжуєш вести щоденники? Що стало поштовхом для їхнього написання? Узагалі, що для тебе важить щоденник?

Щоденники писав і писатиму. Вже їх сорок п’ять років веду, і найперше, мабуть, тому це роблю од залюбленості у світ, од того, що душа на сповідь хоче йти хоча б сама до себе. А зараз насамперед тому, аби не збезуміти од тієї гидотн шахрайської й космополітичної, котра захопила владу в Україні, вершачи діла сатанинські безкарно й наглюче. Українців чавлять, мов мурах, їхні життя ні в що не ставлять владці чи не найвовчіше, чи не найпідліше серед псевдокерманичів народу світових. Ти, може, заперечиш мені, мовляв, у нас незалежність, навіщо так барви згущувати… Доля істини, звичайно, і в запереченні є, проте я стою на своєму й запитую, не огинаючись і не кривлячи душею: незалежність яку? Від кого? Кому вона служить? В інтересах чиїх?

 

Державники ми тільки на словах.

На ділі фарисеї й боягузи,

Лукавить влада, ніби в реп’яхах,

В брехні брудній, лакуза на лакузі…

 

І не треба, вочевидь, володіти якимось особливим даром спостережливісті, аби не бачити: на українців накинули й накидають хомута такої неволі, яка нам донедавна в найжахливіших снах не снилась… Спробуй зараз добитися елементарної справедливості, прав бодай якихось… Зась! Куди іти, в які єрихонські труби трубити? Ось цим мучуся. «Караюсь, мучусь, але не каюсь…» А мої щоденники – це фотографія душі і духу в дану бутність ворохобну. Це сумніви, сум’яття й боротьба. Це я увесь, у Слово вилитий і в Слові бунтівний.

 

У тебе так багато афоризмів, сентенцій і максим, що здається ти мислиш крилатими фразами. Це справді так, чи це омана? І робота над афоризмами займає немало праці?

Найперш, я ставлюся до Слова на «ви», й найвища із споруд для мене – Слово. Воно немов дружина, моя Ганнуся люба, котра до мене горнеться жаданно. І найдужче я закоханий у афоризм, бо ж він – як блискавка й могуть нежданна. У Слові я розумом гострію, наче ніж. Отим «ножем» у Небо прорізаюсь яко до Бога і до себе. Ні, неспроста, не випадково приходить Слово. Його шукаю в земних тривогах– муках, його болючим неполишанням щасливий. Скільки їх, Слів-спалахів, духовних діамантів. Усіх докупи й не зберу. Здається, що простору замало їм в душі моїй. У Словах, як у сполучених посудинах, животвориться сила-таїна. Слова-епізоди, Слова розділи з роману екзестенцій Природи й Бога. Мабуть, мій друже Петре, ти відчув, як на очах твоїх мені «вікрилось» Небо, як полилося вино духовне звідти, мов дарунок. І так завжди зі мною в богонатхненні миті!. Не я пишу, а мною пише Усевишній. Додам іще: якби мені дали завдання створити для мого народу нову, глибоку віру вічну, то найперше, що я зробив би: це ретельно докупи зібрав би всі слова й зливки афоризмів перелив. З цією вірою, вважаю, жилося б нам, українцям, і краще й праведніше, ніж ми досі живемо на страм і стид, сповідуючи букву й дух чужих релігій…

 

Яке місце відводиш творчості для дітей? Чи задоволений тим резонансом, який викликала книга «Завірюха»?

Про що ти питаєш, Петре – резонанс? Ха-ха! Який у дідька резонанс – глухота… Ти спробуй пробитися, прорватися до серця читачів, коли хитроправи-вороги мережу реалізаторську знищили?! Хіба що друзям, родичам чи ще комусь випадковому подаруєш книг дещицю – ото й усе. Оце весь резонанс… Держава скоїла непрощенний злочин проти нас, письменників. Тому і маємо ми те, що маємо… А «Завірюха» – так мені думається – річ достойна, сильна, нелукава, і я мрію, щоб її читали щонайбільше шкорярів моєї України. Про голодовку в повісті ідеться, що в тридцять третьому була. Боже, що тоді космополіти-зайди коїли із нашими селянами. І ні в кого спитати за жертви. Жах жахітний. Невже не спинимо ми нечисть, що нищить нас під корінь?.. Скажу я ще й про те, що «Завірюху» донедавно двічі «переорав», і слово в повісті немовби аж бринить.

А щодо того, яке я місце в творчості своїй відводжу для дітей, зауважу: стільки, скільки досі живе в мені дитина. Дитина чиста, сонячна і Божа. Дитинство – рай, а діти янголята. Саме діти від знищення та осверніння нас бережуть.

 

У одному з твоїх щоденників прочитав, що ти був успішним менеджером і продавцем своїх книжок. Чому припинив цю роботу? Чи я помиляюся?

Було й таке. але я тоді, в тепер уже віддалених кінецьвісімдесятих і початку дев’яностих ані на краплину не думав, ким я був. Я просто противився обставинам жорстким, жорстоким. На той час я працював у апараті Спілки письменників. Світ, як тепер пригадується, ніби збурився, а Спілка була чимось на кшталт «Смольного» – штабом революції, як я з гумором легким пригадую. І саме на Банковій, 2 (тоді ще вулиці Орджонікідзе) і Рух засновувався, і товариство української мови «Просвіта», і все найправедніше, чим жила й у що вірила Україна. Моїм безпосереднім «начальником» був Іван Федорович Драч, і я, будучи свідком і учасником подій, відчував свою особисту причетність до грандіозного чогось, омріяного, до чого так прагла українська душа. У 1991 році видавництво «Молодь» видало мою книгу свідчень голоморців-полтавців із мого рідного Козельщинського району, який обходив уздовж і впоперек пішки, від хати до хати, від козацької могили до козацької могили протягом майже трьох місяців ( з відстані часу я дуже дякую, що Іван Федорович, жодним словом не перечачи, підписав заяву, аби я ще продовжив відпустку за власний рахунок). Урешті-решт – результат: вийшла книга «Безкровна війна». Назва тому така, що це справді була безкровна війна проти українського селянства, коли їх винищували без кровопролиття штучно зорганізованим Москвою і Харковом голодом. Пригадую, мені видали у видавництві три авторських примірники, і я й тим був задоволений, немов на крилах літаючи. Я одразу подарував ті примірники Миші Шевченку (з ним товаришую досьогодні) і Юрі Буряку, з яким разом працювали. А Юра Буряк мені й каже: «А ти хоч знаєш, що за твоєю книгою на Майдані в черзі стоять!» Я думав, він жартує, і аж душу мою сприкреність пойняла. А воно ще й злидні насідали, адже ті 80 рублів, котрі платила Спілка, ледве на 10 – 15 днів вистачало, а потім перебивався з хліба на квас. До того ж, двоє дітей… Але я не про це: справді, примірники, котрі продавалися на Майдані, буквально розмели. І не по 70 копійок (такою була видавнича ціна), а по п’ять рублів, а то й дорожче. Виходило, що на мені наживалися непорядні перекупники-спекулянти, а я злидарствую-бідую. «Ні. Так не має бути…» – вирішив. Невдовзі викуповую у видавництва 100 примірників книги на всю, вважай, зарплатню – і вже сам продавав «Безкровну війну» по три рублі на Майдані. За два дні книгу «розгребли», і в моїх руках було 300 рублів. А тут ще й везіння величезне, яке, можливо, трапляється раз у житті: тираж «Безкровної війни» викуповує крупний підприємець, широкого рокрилля душі людина Сергій Сергійович Забєлін, передаючи мені у власніть 30 000 книг. Уявляєш, Петре – це ціла «гора»! Отже, я вступив у своєрідний бій, у якому не мав права на програш. Це була моя «Сталінградська битва», коли відступати не мав права, і мусів іти в рішучий наступ. Перемагати. Тільки так! І я став, немов заводний: просинався о п’ятій ранку (знімав квартиру в хаті на горі у Вишгороді), першим автобусом їхав у Київ і продавав книгу, потім летів на роботу в Спілку, а часто бувало, й після роботи підторговував. Так день у день, без вихідних, без прохідних. У спеку, дощ, у хуговицю, в холоднечу. Зате з’явилася копійка і не просто копійка, а гроші стали водитися, які я беріг, замисливши видати нову річ – розширену й доповнену – «Мор». А вже в повітрі чутки ширилися, що гроші от-от здерев’яніють. Розумні люди радили купити трикімнатну квартиру в центрі Києва (тоді б у мене зароблених грошей якраз би стачило). А я – ні. Як це: виходило б, що я за книгу набиваю собі кишені… Гріш була б мені ціна в базарний день. І, на жаль, я ще повірив Кравчукові зберігати гроші в Ощадбанку, куди їх поклав. І що? Згоріли мої грошики полум’ям синім. Сорок тисяч згоріло… Я лиш придбав модні тоді штани малинового кольору за 37 тисяч. Але я не відчував себе переможеним, і найперше тому, що набув так необхідного досвіду, аби успішним бути. Я виробив у собі психологію переможця і щонайсерйозніше – кожною кровинкою – проникся істиною: життя – це битва. Жодних сантиментів не повинно бути.

Потім було ще одне потрясне везіння– знайомство з видатним пастором-духівником Яковом Кузьмовичем Духонченком. Це та людина, що за віру в Бога пройшла через пекло пекельне мордовських таборів десятилітнє. Але він лишився людяною людиною, а вірніше – Б о ж о ю.

Саме Яків Кузьмович посприяв коштами, і я видав «Мор» тиражем 50 000 примірників. Це три фургони, вщерть завантажені. Однак негідники (в них зберігав книги) майже половину тиражу вивезли в Броварський ліс – там їх спалили…

Третім везінням моїм – чи не найважливішим – вважаю було те, що Господь сподобив мені доленосну зустріч із моєю Ганнусею. Вона й узяла в подальшому головний тягар марудно-нервововиснажливого бізнесу на свої тендітні жіночі плечі. Але годі про бізнес. Колись, як випаде така можливість, може, розповім детальніше, як непросто до перемоги йти. Зараз бізнесом не займаюся, бо переконаний: моя стезя письменницька. Я вибрав письменницьку долю!

 

Чи не здається тобі, що твою творчість свідомо намагаються замовчати, чи це тільки сумна така прикмета нашого часу, точніше, мистецьке безчасся?

Здається. І дуже здається. І серце іноді вибухнути прагне як вулканна маса вогняна. Але тут, Петре, дозволь внесу я певні уточнення-пояснення… Хіба ж тільки мою персону, що ніяк із невідомості вибитися не може – замовчують усіх творців наших, до красного письменства, до слова українського причетних. Нас сподіваються перетворити в звичайнісіньке бидло, яке тільки й умітиме, що гнути спину перед «вищою расою» від сатани. Щодо сумної прикмети нашого часу: справді, брате, вона сумна… Але назвіть мені бодай один талант, а тим більше генія, якому земна дорога лаврово стелилась. Гризня була, і заздорощі й ліктештовханина марнотна і гидка. В усі часи було таке, на всій землі старечо-юній. «Нема поетів для епохи, а є поети для епох…»

 

Ти працював у апараті НСПУ. Що дав тобі цей досвід?

Краще б ти спитав, що забрала в мене робота в письменницькій Спілці. Відповім на це коротко: робота більше висмоктувала, ніж надихала, як і будь-яка робота не за покликанням. Проте «вільних художників» зустрінеш дуже рідко. Більшість із нас горбатиться (чи горбатилася) на марудній праці, заробляючи на хліб насущний. Тож і писання наші напівсамодіяльні, позбавлені професіоналізму, малокровні. А що дала Спілка? Дала таки! Особливо те, що я письменників, бачачи зблизька, потроху перестав вважати за небожителів. Хоча пієтет до таких постатей, як Олесь Гончар, Ліна Костенко, Борис Олійник, Іван Драч, Юрій Мушкетик ніколи не полишав і, мабуть, не полишить. У мене, здається, два роки коліна тремтіли несамохіть, коли я з ними зустрічався. Не тому, що я їх боявся, чи ще там чогось, а що таким я народився… Хвилювався, бо це люди справді видатні. Також іще я зауважив для себе: дев’яносто з гаком відсотків наших письменників наївно чи, виходячи з надмірного внутрішнього марнославства, дуже перебільшують своє значення для свого народу. Хоча вони й бідують – особливо зараз. Але звичайному українцеві живеться набагато важче. Набагато.

 

Судячи зі свіжої публікації в журналі «Київ», ти продовжуєш роботу над «Безкровною війною»…

Слава Богу, завершив написання народної епопеї «Безкровна війна» щойно. Чорнило, як то кажуть, ще не обсохло. Я дав читати епопею найперше моїй Ганнусі, а зараз її читає мій найкращий друг ще зі студенської університетської лави Саша Кавуненко. Саша особливий читач, бо, крім того, що бездоганний редактор, поет і блискучий журналіст. Він серцем уміє читати, як рідко кому це вдається. До речі, серця я вклав аж-аж, бо в книзі змальовано стільки горя, стільки смертей… Також я розмовляв віч-на віч з моїм добрим приятелем Миколою Славинським, нині він очолює видавництво «Український письменник», тож будемо вже разом із ним щось робити (в першу чергу маю на оці фінансовий бік справи), аби пробитися з виданням народної епопеї обсягом майже в 2000 сторінок. Додам і таке: роботі над книгою я присвятив 30 років. Це були, мабуть, найнапруженіші роки творчості. Можливо, й найщасливіші…

 

Для мене ти письменник трагічного світовідчуття і світобачення. Це справді так, чи я бачу тільки вершину айсберга?

Світ, Петре, трагічний суттю своєю дволикою. Це ти розумієш не гірше мене. Але ти питаєш, що, може, я бачу тільки вершину айсберга? Я сам цього не знаю. Адже айсберг на повехню води витикається лише на одну восьму своєї маси. Тож, виходить, Бог лише відає достеменно, що там, в його глибині…

 

Життя для тебе…

Кращого малюнку, ніж зоряне небо, для порівняння з людським життям не існує. Яке гігантське сліпуче мереживо зірок! Які незбагненні провалля простору і часу! Гори й гори золотого зоряного рясту… І ми лише здогадуємося, хоч осягнути не в змозі, які відстані долає світло у вселенських перегонах сяйнистих. Людське життя – то світіння зір, що в обширах небесних. Ще більше тих зір у наших душах.

 

Творчість – це…

Спочатку творчість – потім суєта.

Отак живу – себе наздоганяю.

По крапельках душа себе шука

У небі власнім без кінця і краю.

 

Для обдарованої людини-творця найважливіше – мужність. У наш мерзенний час без мужності вас затруть, зганьблять і люто знищать. І найболючіші випробування на мужність саме тоді, коли лишаємося наодинці зі своїми сумнівами, зневірою, болем, зневагою нездар, пекучою любов’ю до матері України. Вистачить сили не зламатися перед вовчим загрозливим оскалом гуртоправів, лжепатріотів і псевдотворців, – збережете себе для святої правди; не вистачить – ніхто тому не вина, що ви слабкодухий і хиткий.

 

Коли ти відчув, що не писати не зможеш?

А тоді коли «прозрівати став потроху», зрозумівши, що не лише я зачарований у світ, а й людей безмірно люблю, а отже, й Україну. Переконаний: у несмертя своє Всевишній без індульгенції любові не пускає. Нині в мені любов не відніме навіть сатана, хоч тут, на землі, сильніший він од Бога стократно.

 

Невтомний письменник – завжди невтомний читач. Яскравий приклад – Юрій Мушкетик, покійні Олесь Гончар, Роман Іваничук, Павло Загребельний. А що читає Олесь Воля?

О, ти, Петре, спитав мене про таке, від чого я аж ніби стрепенувся, адже чи не найулюбленіше моє заняття долати монбланні вершини книг. До того, ми з тобою піднялися на той віковий Рубікон, коли стали, сказати б, дозрілим фруктом-овочем: тепер зриваємо з дерева пізнання власні духовні плоди зрілості. Тобто «жнивуємо», брате. Духовними надбаннями насолоджуємося, намагаючись їх передати тим, що після нас грядуть. Що ж до мене особисто, то я – читач щонайстихійніший і невситимий, мов юнак. Найперше зараз не стільки з новими авторами в літературі, філософії, мистецтві чи науці знайомлюся, скільки перечитую їх. Які це глибокі й дорогі для мене світи! Шевченків «Кобзар», Франків п’ятдесятитомник, Лесин дванадцятитомник. Сковорода. Біблія, Упанішади, Бхагавадгіта, Гомерові «Іліада» і «Одіссея», Ніцше, Шопенгауер, К’єркегор, Плутарх, Лебон, Шпенглер, Руссо, Вольтер, Гете, Отто Вейнінгер, Генрік Ібсен, Шекспір, Сервантес, Хемінгуей, Роллан, Джек Лондон, Мопассан, Цвейг, Будда, Конфуцій, Платон, Аристотель, Лев Толстой, Достоєвський, Гоголь, Чехов, Бунін, Купрін, Бердяєв, Шестов, Соловйов, Розанов, Франк, Макіавеллі, Джон Бернал, Ошо, Кастанеда, Фолкнер, Шіллер, Бернард Шоу, Горький, Шолохов, Амосов, Уїтмен, Борхес, Маркес, Томас Манн, Олдінгтон. Але… досить, аби не втомлювати переліком імен велетів Духу світового, котрі так чи інак полишили глибокий слід у формуванні мого світогляду. І, кажу без бахвальства-пози: мінімум із п’ятистами іменами я познайомився, принаймні, не поверхово, а всерйоз, надовго, читаючи головно повні зібрання їхніх творів, де щонайдетальніше подані не лише основні художні чи філософські речі, а друкується листування, статті, інтерв’ю тощо. Для мене останнє важить, може, навіть не менше, ніж самі твори. До того ж, сприймаю їх суто по-своєму, часово наближуючи упритул до себе. Вони для мене дуже близькі духовні друзі, немов добре знайомі, наче рідні, що поруч мене майже кожен день. Жоднісінького значення не має, той чи той титан жив сто років тому триста, п’ятсот, а то й тисячу літ – вони зі мною, як ровесники. Я з ними почуваюся як рівний із рівними. З приємністю хвалюся, що маю власну солідненьку бібліотеку (переважно багатотомні повні зібрання творів), котра займає повністю одну кімнату, робочий кабінет, коридорчик і кладовку. Тільки не лінуйся, кажу собі: бери у руки книжку і читай, пий мудрості вино, Олесю. Що й роблю. Оце зовсім недавно перечитав утретє українською мовою «Тихий Дон» Що за річ! Що за художник Шолохов незрівнянно-запашний і проникненно-разючий у любові, який він трагік сонячний… Перечитав чотиритомник Миколи Амосова, посмертно виданий донькою великого хірурга Катею. Вражає він достовірністю деталей змальованих. Наприклад, Микола Михайлович намагався порятувати свою улюблену собаку Чарі і робив у домашніх умовах кесарів розтин, але тварина згинула… А я ж Чарі бачив, коли ще був у Микола Михайловича. Він благословляв мене в Сибір на випробування й гарт «бамівським університетом». Прочитайте Амосова! Зокрема й оповідання про собаку Чарі. Джек Лондон сильно собак змальовував, але наш Амосов зробив це куди сильніше; двотомник Свідзінського перечитую – ніжна в нього поезія, пластична, аж гріє. А життя було його холодним. Ой, холодним… (до речі, блискуче про нього написала й коментарі зробила напрочуд делікатна й глибока Елеонора Соловей); попав урешті-решт до рук двотомник Юрія Липи «Призначення України» (керівник проекту невтомний і послідовний патріот, професор Василь Яременко), перечитую Донцова. Це апостоли України, світочі незламні. Вони вчать такої любові до України, якої вас жоден університет не навчить; випадко натрапив на книжковому ринку Петрівки на нотатники Євгена Маланюка – ще глибше проникаюсь я думанням терпкучим, суворим цього великого поета; уп’яте по-новому насолоджуюся щоденниками, виданими «Веселкою» в трьох томах, мого улюбленого земляка-полтавця Олеся Терентійовича Гончара. Здається, не Олесь Терентійович у багатьох записах водив рукою, а сам Усевишній. Вельми потужні Щоденники. Сила! Певна річ, я ревнісно стежу й за сучасним літературним процесом, але свідомо не називаю імена й не вглиблююся в тему, бо це тема невичерпна й водночас дражлива.

Також слухаю щодня по інтернету читання творів як української, так і зарубіжної класики мінімум по дві-три години. Прагну щонайбільше встигнути, адже дні наші земні лічені…

 

Як ти оцінюєш стан сьогоднішньої української і світової літератур?

Справжня література, як і будь-яке явище на грішній землі, котре до Неба дотичне й Бога, існує не дякуючи, а всупереч. Те саме стверджую й про одну з найтрагічніших сфер людської діяльності – Літературу. Тривожний це стан, передапокаліптичний. І серйозні письменники, як в Україні, так і на всіх теренах Землі, застерігають не чинити такого безбожжя, після якого катастрофу людства зупинити буде неможливо. Але… ця тема вкрай серйозна і потребує глибокого, детального окремого обговорення, тож я не буду мислію по древу і в цьому руслі розтікатись.

 

Ти переніс важку операцію на серці, перед якою лікарі не приховували, що шанси 50 на 50. Чи змінилося щось у твоєму світосприйнятті після таких потрясінь і випробувань?

Ще б пак! Адже я був здоровим порівняно, займався спортом. Клініку нашу письменницьку, вважай, проциндрили, і в мене навіть амбулаторної картки не було, а тут у 2010 році вночі – з пів на другої до пів на шосту – вночі я помирав. Хрип у мені був такий, ніби буря клакотіла й вулкани вивергались. Я думав, мене отруїли, й про це пізніше я записав у щоденнику (хоча й зараз, часто думаю, що це було саме так…). У лікарню ніколи було звертатись, бо ж аніяк я не хотів виходити з колії усталеної. Згодом, через п’ять із гаком років, коли у клініку Амосова звернувся, з’ясувалося, що два гострих інфаркти я переніс на ногах. Обстежили мене, і вже наступного дня, в обідню пору, робили опереацію, котра тривала до вечірньої пори. Господь мене вберіг і береже, і я в нього, пригадую, благав-молив лишити на білому світі. Останні слова, які я повторював, мов мантру, коли вже укол зробив лікар-анастезіолог, були: «Боже великий, Боже праведний, я ж іще не дописав «Безкровної війни». Продовж моє життя, серцьовидцю…» І ось мені вшили шунтів аж п’ять. Живу! Невдовзі знову за письмовий стіл сів. Й таки довершив народну епопею. Здається, поіншився я втричі, глибоким став, як океан. Узагалі ж, часом думається, що не життя у мене – просто містика якась… Адже з клінікою імені Амосова пов’язана була молодість моя і фанатична залюбленість у Миколу Михайловича. Тоді я поруч нього був протягом семи робочих днів, щоб нарис написати… З мене після операції, коли став приходити до тями, лилися сльози очисні. Не міг я світу нарадітись, який здавався чистим, наче янгол.

Ось що я записав у щоденник 28 серпня 2015 року о 7 год, 30 хв: «Яке це новорожденне, довгочікуване відчування знову вертатися у світ. Світ такий юний і чистий, і свіжий. Невже ти, смерте, утекла? Авжеж, що так… Ось вийду я на волю, мерщій я в плуга творчого впряжусь…». У той же день, тільки вже увечері записав ще й таке:

 

Зачеплюсь за життя – утоплюся я в щасті,

Як ніхто ще топитись не міг.

Розчиню воскресіння у Божім причасті –

Зупиню свій розшарпаний біг.

 

Чому, на твою думку, Господь таким важким перстом позначив цей світ?

Бо любить нас…

 

І останнє: звідки твій псевдонім? Що вкладаєш у нього? Хіба може бути вільною людина у цій земній юдолі?

Коли мене «чекісти» в 1975 році намагалися розтоптати, розчавити, нав’язуючи дохлих собак усіляких, що я, мовляв, «антисовєтчик», «націоналіст», бо читаю Грушевсського і заборонених Ніцше й Біблію, коли я змушений був, вважай, втікати, на «будову віку» в Росію – на Байкало-Амурську магістраль, коли цю нелегальну втечу сам батько мій духовний Амосов благословив, і коли я нарешті на БАМі опинився, але і там мене гнидюча сексотня доконувала, – то я звернувся до мого єдиного, найвищого аторитета: Господа. Звернувся я й заприсягнув Усевишньому: «Господи, за що я мучусь так? Чому мені не вірять? Я чистий пред тобою, мов сльозина. І коли мене не зломить кагебешня, я візьму псевдонім ВОЛЯ. Воля мене триматиме на світі, порятунком буде…». Отож – пізніше, коли трішки в пір’я вбився, і відчув себе письменником, узяв псевдонім – В о л я. Воля – це як молитва, як віра, як несмертя. Мов кров духу животворящого. Можливо, для когось занадто пафосно звучить – для мене ні.

 

 

 

 

Розмовляв Петро Сорока

Петриківський Ліс – Київ, березень 2017 року

№11 (199) 2 червня 2017

 

 

 

 

Джерело: ЛГ

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s