Максим Бутченко: Війна на Донбасі – наслідок розкуркулювання українського селянства

27 червня 2017 р.

Український письменник Максим Бутченко, який досліджує причини війни на сході, розповів, чому Слобожанщині вдалося уникнули долі Донбасу, як селяни протистояли радянській навалі та чи вдасться відновити синдром українського власника, який є найкращим запобіжником повторенню російської агресії проти України.

Із 2014 року Бутченко видав дві книги, які були перекладені та вийшли в Великій Британії та Чехії. Роман «Куркуль» – перша історична книга автора, яка пояснює причини того, що нині відбувається в Україні, але корінням сягає 1930-х років.

Роман «Куркуль», який вийшов з друку – це історія прадіда Максима. З вуст у вуста в родині передавалася історія про Федота Шевченка, який мешкав на Слобожанщині. Автор пояснює, як саме у далекі 1930-ті почалася повна зміна свідомості людини. У центрі оповідання – історія розкуркулених, які, на переконання автора, змінили менталітет українського народу.

 

Максиме, ви бачили фільм «Гіркі жнива»? Чи не здається вам, що він розповідає про ту саму історію, що ваша книга «Куркуль»? В чому відмінність книги від фільму та унікальність тематики взагалі?

Не бачив, але знаю, про що йдеться. Якщо у фільмі розповідається про наслідки, то я у книзі досліджую причини. Чому, власне, ця тематика мене зацікавила? Я написав дві книги про війну і в якийсь момент замислився над тим, що, намагаючись пояснити логіку того, що відбувається в наш час на Донбасі, зіштовхнувся з тим, що неможливо вивести формулу «це сталося тому, що…».

Я згадав історію прадіда, про яку розповідали у нашій родині, зацікавився нею, почитав архіви СБУ. Це був щоденник колгоспника Нестора, який описував те, що відбувалося навколо. Плюс абсолютно реальна історія моєї родини, до того ж, із додавання мемуарів іноземців, які описували те, що сталося напередодні Голодомору та описували те, що бачили на власні очі. Наприклад, обурення Нестора тим, як у них забирали землю, худобу та врешті його арешт саме через цей щоденник, стали для мене глибоким осмисленням того, чому інші надають замало значення.

Ми навчилися згадувати і шанувати безпосередньо Голодомор, але забуваємо те, що йому передувало. А відбулося це тому, що на початку 1930-х років були видані накази, спочатку про так звану норму здачі зерна, потім про розкуркулювання, врешті – про виселення заможних селян.

Всім відомо, що відбір зерна відбувався тому, що для «Великого будівництва» Сталіна було необхідне золото, яке надавали Радянському Союзу в обмін на зерно.

 

Це всім відома історія, але на чому починаються і закінчуються ці історичні паралелі?

Вони важливі тим, що це були останні перепони на шляху зміни свідомості людей. Треба розуміти, що 1930-ті були часом великих перетворень. В регіонах активно йшла колективізація, люди переїздили в міста, будувалися великі заводи. На селі лишалися тільки так звані куркулі, заможні селяни та ті, хто звикли забезпечувати власні потреби завдяки власним ділянкам.

Вони були володарями своїх земель та досить норовливими людьми. Сталін мав на меті дві речі: змінити економічну модель у регіонах та створити ментальність радянської людини. На той час кожен селянин відповідав за власний клаптик землі та мислив досить незалежно, оскільки крім як на себе, ні на кого не покладався. Подивіться на хронологію, саме розкуркулювання викликало найбільшу хвилю повстань селянства і епіцентром цього спротиву стало саме українське селянство.

Найгірше для комуністів буле те, що в українському суспільстві існував досить великий прошарок людей із незалежним від держави мисленням. Аби винищити це із коренем, вони і влаштували умовну «спецоперацію», яка мала три етапи: розкуркулювання, Голодомор та переселення маси людей «без роду, без пам’яті, без себе».

Коріння протистояння 2014 року заховані саме там, тоді у людей вибили здатність мислити незалежно від держави, саме тоді людина стала гвинтиком в системі, зокрема, селяни; саме тоді люди змінили ментальність господаря на того, кому скажуть, що треба робити – він іде і робить. Ось там змінили ментальність українських селян, жителів міст і селищ, яких були мільйони і без них радянська влада на теренах України ніколи б не стала сталою системою.

Найбільше «червоні» старалися на Слобожанщині, де взагалі майже повністю переписали культурний код українців, коли мільйони незалежних людей цілком підкорили системі.

 

Якщо тоді цей код переписали, як можна охарактеризувати те, що відбулося в 2014 році?

Зараз ми побачили наслідки переписування цього культурного і ментального коду, людьми було легко керувати та маніпулювати. В основній масі здатність до незалежності від держави зникла.

Підкреслюю, я не хочу ідеалізувати селянство, яке притаманне українській літературі, але я хочу акцентувати на тому, що то був цивілізаційний злам, принципово новий етап у формуванні радянського суспільства.

 

Відомий факт, що Слобожанщина в цілому ледь не найбільше постраждала як від розкуркулювання, так і від Голодомору. Але чому тоді Слобожанщина та Донбас, які розташовані досить близько одне від одного, настільки по-різному відреагували на наступ росіян? Селянська північ не тільки не підтримала війська, але й неначе символічно відмежувалася від Донбасу і врешті увійшла до складу Харківської області?

Бо на Донбасі «червоні» розбудовували копальні та активно розчиняли місцевий елемент. Донбас перетворили на індустріальний регіон, де переплелися культури, мови та свідомість. Слобожанщина, попри значне винищення, залишилася таким оазисом «старої селянської України», де навіть колективізація стала лишень зовнішнім проявом згоди на небажані та нав’язані «згори» зміни.

Наслідки колективізації полягали в тому, що той шар населення, який вимушено пішов у колгоспи, десь трохи залишився підсвідомо незалежними від «політики партії».

Тепер згадайте той самий 2014-й, коли на Слобожанщині до «руского міра» лишилося півкроку, той самий Харків ледь не дивом уник повторення сценарію Донецька.

 

Ось тут я з вами геть не згодний. Про яке «диво долі» можна казати, якщо навіть у маленьких селах Слобожанщини в критичні дні окупантам чинили всілякий спротив і саме вони ледь не першими надали приклад вже південнодонецьким районам, тому ж Маріуполю та Краматорську, приклад того, як без надії, але принципово та успішно чинити спротив «зеленим чоловічкам»?

Ви не зовсім маєте рацію. Якщо ви подивитеся на те, як саме ці села голосували, то побачите більшість голосів за «Партію регіонів». Одне з перших сепаратистських угрупувань сформувалося в Сєвєродонецьку, і місцеві мешканці сприйняли це досить спокійно.

Тільки завдяки активним військовим діям вони зрозуміли всю небезпеку цих «формувань» та повстали проти них. Це селянський край, вони – україномовні, але заражені «рускім міром» не менше, ніж той самий Донецьк чи Луганськ. Я особисто знаю багато людей звідти і помітив парадокс: сама по собі українська мова не була запобіжником від розповсюдження «російської чуми».

 

У книзі ви формулюєте думку, яка врізалася мені в пам’ять: «Федот не боявся смерті, як може не боятись міцна людина з твердою волею. Людський дух спроможні перемогти дві найсильніших речі у світі — любов і інстинкт самозбереження». Чи не здається вам, що в цьому реченні закладено спростування: ці речі все ж таки можуть зламати людину чи ніщо не може?

У цьому сенсі любов – це інстинкт, адже здатність любити дається нам від народження. І людина не може захотіти любити або розлюбити в одну мить, якщо любов щира. Ніхто не може контролювати її виникнення, як не можна контролювати свій інстинкт самозбереження – він проявляється в людині.

Тільки надзвичайною силою духу можна перебороти і перше, і друге. Федот був сильний саме таким духом.

 

Чи можна саме цим пояснити «угодовську позицію» тих, хто лишився на власній землі та прийняв «правила життя», які нав’язали комуністи? Хтось закоханий, а хтось хоче зберегти життя, тому давайте промовчимо?

Мій герой, мій прадід, пояснює своєю біографією цей момент в подробицях. Федот був одружений на жінці Олександрі, яка була родом із заможних селян, які були настільки заможні, що могли відправляти декого навчатися навіть у Смольний. Для того, щоб врятувати її від комуністів, її видали заміж за простого селянина, аби приєднатися до прошарку незаможних селян. Так не вийшло та їх все одне розкуркулили.

От замисліться на секунду, чому вони так легко погоджувалися переїжджати? От уявіть, що завтра до вас додому прийдуть люди, які скажуть: так, збирай дві валізи та тебе вивозять. Тому що в цьому моменті вже був елемент погодження з радянською системою, і тільки невеличка частина була готова йти до кінця.

Я читав матеріали про те, як вивозили селян і найбільше, що мене дивувало, що там не було тотального спротиву, ніхто не намагався втекти! Не те, щоб як стадо завантажувалися у вагони, але точно, як «агнці на закланні». Федот якраз став одним з небагатьох, хто противився та залишив собі право на спротив.

 

То де пролягає межа між героїчним зображенням спротиву російській окупації України 1930-х та поданням в ключі «завантажилися, як агнці, і поїхали в Сибір»? Де для вас проходить межа, яка найбільш близька до правди?

Дуже умовно, я позначив би її, як «80% погоджувалися, а 20% – чинили спротив». Насправді, ті документи, що я читав, свідчать приблизно про таку картину: до села приїздили тисячі комсомольців, робили рейд та вимагали здати нереалістичну норму. Аби якось цьому протистояти, селяни ховали продукти, їх знаходили та відправляли у заслання. Ті, хто чинив спротив, 30-50 людей на село, тікали в ліс і вже там розуміли, що у них немає чітких вимог.

Вони не воювали проти радянської влади, проти ідеології, а вимагали «дати спокій». Згодом деяка частина йшла на перемовини, інша – розбігалася по родичах в інших регіонах, і в спротиві лишалися одиниці. Тому і повстанського руху не вийшло. Найголовнішою помилкою стало те, що селяни Слобожанщини не виросли до організованого повстанського руху.

 

Наскільки ця картина притаманна для сучасної України?

Насамперед, українці того часу та нашого – геть різні. Змінилося саме усвідомлення глобальних процесів. Ще Еріх Фром казав, що в якісь момент люди віддали «організацію суспільства фахівцям» – політикам, а самі втратили здатність відповідати за все аж до власної думки.

Наразі пересічний українець віддав відповідальність за глобальні процеси політикам, він їх сварить, але сам нічого не робить. Саме тоді, під час розкуркулювання в 1930-ті, у нас випотрошили відчуття приватності, відчуття власного двору, власного хутору, власної країни. Поїдьте в будь-яку європейську країну, аби побачити, що там люди не кидають сміття під ноги. Ось це відчуття відповідальності за спільне через приватне ми втратили.

Ми можемо пишатися, що наші батьки та діди давали наганяй комуністам, але цього виявилося замало.

 

То як нам сприймати події тих часів: з жалобою та горем чи гордістю за тих, хто «дав добряче прос**тися» загарбникам?

Мене особисто надихало те, що іноді люди особисто повставали проти системи. Хай навіть не під тими слоганами, які зараз модні в сучасній літературі, але вони таки повставали! Я особисто сприймаю це як факт, як усвідомлення того, що мої пращури могли і повстали проти цієї навали, чому радію і чим пишаюся загалом.

Але найболючіший момент для мене полягає в тому, що тільки в усвідомленні минулого ми можемо вирвати бур’яни минулого, які заважають прорости нової української свідомості.

 

Хіба ми не здали цей іспит у 2014 році? Врешті, попри всю неоднозначність, українці зупинили навалу зі сходу та не дали їй розповзтися по всій країні, як це сталося в 1930-х?

Я не певен, що без Майдану ми б це зупинили. Той патріотичний підйом, коли люди йшли в армію самі, коли наступ росіян фактично зупинили добровольці, зараз, думаю, не можна повторити.

Нам пощастило, що тисячі людей з Майдану напряму пішли на схід, але всі ці люди «проти», так звані «антимайдани» з Одеси, Запоріжжя, Харкова, Дніпра – нікуди не поділися. Ними і досі можна легко маніпулювати.

 

Хіба не є проявом оздоровлення суспільства, перемога українськості у всіх цих містах?

Сказати людині, що він неправий і визнати, що я неправий – це різні речи. Наведу приклад зі спілкування зі своїми родичами, які залишилися на окупованій території. Я їм кажу: пенсії у вас нижчі, продукти дорожчі, але ж ви самі за ці «республіки» голосували?! З усім погоджуються, але провини не визнають. І це ключове. Симптом того, про що говорили раніше – немає відповідальності за свої дії.

Я помітив принципову різницю дискурсу в українській та російській літературі. Був такий російський письменник – Дмитро Бакін, який став дуже популярним на початку 1990-х років. Так ось, він писав про те, що нерухомість краще руху. Його тексти постійно згадували землю, дерева, каміння. У цьому є глибокий символізм для нинішньої Росії – вона ніби завмерла, зупинилася, заклякла. Подивіться на провідних російських письменників: той же Володимир Сорокін в романі «Теллурія» або Віктор Пєлєвін – вони намагаються осмислити російську дійсність. В їх текстах багато злободенного, критичного, багато сарказму. Але все це про «стояння» Росії. Про мертву нерухомість суспільства, про паралізовану в хворобі націю.

А в Україні – навпаки. Майже немає текстів про сучасність, немає політичного диспуту в літературі, немає суперечок. Всі чвари відбуваються в Фейсбуці, а не культурі. Зараз дуже популярні історичні книги, адже ми намагалися усвідомити своє минуле, зрозуміти хто ми, що нам робити, як жити.

Ми немов відновлюємо свій родовід, як син, який знайшов свою сім’ю. Ми рухаємося, не стоїмо на місці і це ключовий момент нашого культурного відродження.

 

Творчість – це певний акт. Іноді творення, а іноді руйнування. Як можна охактеризувати вашу книгу однією фразою?

Сучасна людина вже не мислить незалежно, цей стержень волелюбства дуже пом’якшав. Через брак гідності люди припинили розрізняти правду та брехню. Нещодавно я спілкувався з тими, хто живе на окупованій території. Там немає жодного ЗМІ, яке б подавало неупереджену інформацію. Немає жодного справжнього репортажу, немає жодного розслідування. Мені зателефонував один знайомий з «ЛНР» і каже: «У нас немає журналістики, тільки статті про перемоги або нічого».

Людина звикає жити в монохромному світі, де є тільки світло і темрява. Вона не розрізняє відтінків, не бачить градацій. Нам вже важко вийти за рамки «зради» та «перемоги». Ось ця однобокість, тунельне мислення – це теж радянська спадщина. Мені хотілося в книзі простежити, як це виникло, чому, що змінилося в людях. Хотілося подивитися в «дзеркало історії», де, думаю, кожен мій читач знайде і своє відображення. Саме про це і розповідає книга «Куркуль».

 

 

 

 

Розмовляв Ілля ЛУКАШ

 

№12 (200) 16 червня 2017

 

 

 

Джерело: ЛГ

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s