Ігор Ліховий: Найбільше я пишаюся тим, що брав участь у становленні української Незалежності

27 червня 2017 р.

Про його здобутки та досвід можна говорити дуже багато. На зустріч Ігор Дмитрович приїхав на метро, під час розмови не раз наголошував на тому, що ніколи не був бюрократичним політиком і це для нього природно. Справді, недавнє повернення Ліхового до Шевченківського національного заповідника в Каневі після таких високих посад стало відвертим здивуванням для багатьох. Але й таких професіоналів музейної справи в Україні годі й шукати.

На порозі 60-річчя колишній багатолітній керівник Шевченківського заповідника, міністр культури та туризму, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Республіці Білорусь, член Міжнародної ради з питань пам’яток та історичних місць ЮНЕСКО Ігор Ліховий поділився своїми роздумами із УЛГ про те, чим  тепер живе і чим переймається.

 

Яким був Ваш шлях до посади міністра культури і туризму?

Не традиційним, це точно. Принаймні, я ніколи спеціально не прагнув високих урядових посад і пропозиція Президента Віктора Ющенка очолити щойно створене Міністерство культури і туризму  була для мене несподіваною і застала мене у кінці вересня 2005 року на піку реалізації моєї професійної мети –  масштабної реконструкції меморіалу Тараса Шевченка у Каневі. Я перший, а можливо і єдиний член уряду, який переїхав на столичну вулицю Грушевського безпосередньо із районного центру. До того мав честь 16 років працювати у Каневі генеральним директором Шевченківського національного заповідника, не був перед цим ні депутатом Верховної Ради, ні головою адміністрації, і не належав до жодної із політичних партій чи бізнесових груп. Тож почувався людиною вільною – принаймні, у сенсі Шевченкового сприйняття свободи: «… живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь, окроме Бога…». Але,  очевидно, що все у світі відбувається не випадково. Адже ще Гегель писав, що випадковість – це форма прояву закономірності: просто ми ще не знаємо цього закону і тому кажемо, що щось відбувається випадково. Це був досить драматичний постмайданний період  першої урядової кризи, тож і часу на роздуми не було. А для мене тоді було важливо особисто долучитись до процесу стабілізації ситуації в країні, і усвідомити те, що член уряду – це людина, яка персонально відповідає за розвиток певної галузі, служить національним інтересам і не звітується ні перед ким, окрім Верховної Ради і глави держави.

До речі, я ніколи й не мріяв бути міністром.  Але ще в школі (десь у класі дев’ятому) дівчина, з якою ми дружили, одного разу сказала, що ми не будемо більше зустрічатися, бо я колись стану міністром і тому мені треба більше часу приділяти навчанню. Тоді для мене це було щось ледь не за мотивами  Шевченкової поезії «Мені тринадцятий минало».  І у маленькому містечку Романів (тоді – Дзержинськ), що на Житомирщині, в якому було лише дві школи, це звучало досить-таки утопічно. Тим більше, що моя родина  – і по лінії батька, сільського вчителя, і мами, медсестри, належала до неблагонадійних, оскільки мала велику трагічну двадцятип’ятилітню історію арештів і  репресій у 1930-40-і роки і примусового виселення з України у безводні волго-донські степи 1952-го. А мріяти бути послом у часи бездержавної України тоді взагалі прирівнювалось б до дисидентської діяльності з усіма наслідками.

 

Ви тривалий час були директором Канівського музею-заповідника Т. Г. Шевченка, генеральним директором Шевченківського національного заповідника, заступником генерального директора Національного художнього музею України і зараз  активно співпрацюєте у музейній галузі. Чи змінився музей Шевченка у Каневі після початку Революції Гідності, військових подій на Сході?

Так, я знову активно працюю над створенням виразно національного образу меморіалу Тараса Шевченка у Каневі, який у 2010 – 2013 роках зазнав цілеспрямованих масованих атак від найближчого оточення попереднього президента-втікача, що мало завдання адаптувати до вимог «старшого брата» Тарасову Гору – національну святиню і дійсно сакральне місця для українців усього світу. Адже ні про яку анексію України не може бути й мови допоки українці житимуть за шевченковими заповітами  і знатимуть, що ми окремий народ і окрема нація з європейським минулим. І майбутнім.  Тоді ми побачили, як та холуйська команда взялася за руйнацію заповідних територій і пам’яток, вилучення Шевченкового духу із музею та нівелювання авторських рішень модерного архітектора Василя Кричевського, який увійшов до історії як творець національного архітектурного стилю і, до речі, державного герба України – Тризуба. Це була цинічна наруга над українською культурою і, якщо за тієї влади  мало що можна було вдіяти, то після Революції Гідності ми зобов’язані негайно виправити ситуацію. Мабуть, ніхто й не очікував, що після посади міністра та посла я піду працювати в Національний художній музей, як і нині – до Канева. Але, насправді, мені дуже важливий був і є процес, орієнтований на певний результат. Важливо діяти за принципом: можеш – зроби, а не нарікай на обставини. Тим більше, що моєму поколінню випала унікальна можливість змінити український світ на краще – наші діди і батьки могли про таке лише мріяти.

Шевченківський національний заповідник суттєво змінився. Він завжди був дуже показовим у сенсі становлення української нації. Без перебільшення, в його образі відбилася історія української  нації і держави, культурно-мистецьких, літературних подій та долі визначних особистостей – і не лише наших краян. Для мільйонів українців, представників інших культур і багатьох творчих людей Шевченко є кимось особливим. Як і те місце, де він хотів в Україні жити і працювати, де він, врешті решт, знайшов свій останній спочинок, куди йшли з покоління в покоління українці і чужинці у пошуках Шевченкової України, зокрема, і класики – Нобелівські лауреати (Іван Бунін, Жан-Поль Сартр) та громадські діячі світового імені. Я 16 років мав честь працювати там директором і постійно відчував особливе силове поле Тарасової Гори. А також завжди цікавився долею своїх попередників – наступного року виповниться 100 років, як зусиллями Симона Петлюри, українських державників з урядів  гетьмана Павла Скоропадського було взято під державну опіку могилу Шевченка з метою створення національного заповідника, першим завідувачем якого був призначений відомий український письменник і видавець Василь Королів-Старий. Кожний із них мав своє завдання і власну візію, яким має бути меморіал Тараса Шевченка у Каневі, та робив усе можливе для їх реалізації. Але 1919 року Королів-Старий вимушений був емігрувати до Чехословаччини, Михайла Стретовича  1937-го засуджено на 10 років за націоналізм і він згодом загинув у нацистському концтаборі, а Дмитра Лебедка 1946 року поглинув у Норільську сумнозвісний ГУЛАГ…  Я ж був першим керівником, обраним загальними зборами працівників заповідника влітку 1989 року – всіх  же інших призначала та чи інша влада. Із самого початку мені колеги поставили завдання – закінчити будівництво музею відповідно до задумів Василя Кричевського, який з політичних мотивів вимушений був 1943 року назавжди покинути Київ і завершив своє життя на еміграції у Венесуелі. І на реалізацію цієї ідеї пішло два десятиліття мого життя і зусиль моїх колег. Залишалося виконати тільки 10 -15%  роботи до завершення комплексу реставрації, але тоді змінилася влада і було  призначено іншого архітектора, яка, за підтримки тодішнього президента і його команди, повністю зігнорувала проект Кричевського-Костирка та думку фахівців і перетворила музей на вокзал, або, як влучно оцінили соцмережі – «світлицю на темницю». Вони прагнули кардинально зіпсувати будівлю – пам’ятку архітектури, унікальний зразок українського модерну. Принаймні зробити все, щоб не допустити дух Шевченка до музейної експозиції, викорінити присутність українського національного архітектурного стилю, який створив Василь Кричевський.

Тож останні два роки пішли на виправлення ситуації  – реекспозицію, відновлення інтер’єрів, повернення вітражів, відкриття розписів тощо. До справи нам вдалось долучити відомого музейного дизайнера Анатолія Гайдамаку, народного художника України.  І вже перші зміни показали, що ми на правильному шляху, про що свідчать численні відгуки у ЗМІ та записи відвідувачів до Книги відгуків, перша із яких, до речі, була започаткована 120 років тому.

 

Яких перспектив, на Вашу думку, слід чекати у музейній справі? Чи можуть українські музеї стати інтерактивним простором з інноваційними нововведеннями як, наприклад, у Польщі (інтерактивний сучасний музей Пана Тадеуша у Вроцлаві)?

Україна має унікальні шанси стати музейною державою з огляду на те, що музей – це насамперед  колекція. Без колекції не буває музею. Взагалі, кожний музей базується на трьох китах – унікальна колекція, креативний колектив та зацікавлені відвідувачі. Кожен музей повинен мати своїх шанувальників. Він не може бути розрахованим на абсолютно всі категорії людей. Музей має усвідомити свою місію і не повинен прагнути бути конче схожим на Лувр чи Ермітаж, а повинен бути самим собою і нічим іншим.  Проблема в іншому – в Україні майже відсутня мода на відвідування музею і це, на жаль, не культивується. З іншого боку, в цьому є і певна провина й музейних працівників. Ми не вміємо виходити назустріч відвідувачам, а чекаємо, що до нас вони прийдуть самі. Треба навчитися бути на крок вперед і володіти новими технологіями створення культурного продукту і його популяризації. Відвідувачів потрібно навчитися «заманювати» − нехай людина раз прийде, а потім, якщо ми її гарно зустріли, вона прийде ще раз і вже не сама, а приведе своїх родичів і друзів. Громадянство повинно відчути, що у музеях, мистецьких галереях, заповідниках зберігається левова частина нашої національної спадщини. В період, коли майже все навколо вже приватизовано і комусь належить, справді нашими лишаються матеріальні артефакти, свідчення про культуру та історію мого міста чи села, моєї родини. Ця причетність до чогось вічного на сьогодні відчувається саме в музеях – через вишивки, пісню, літературу, архівні документи та інші артефакти ми відчуваємо національну єдність у часі і просторі. Музей – це наче матеріалізована Шевченкова поема-послання «І мертвим, і живим, і не нарожденним землякам…». Тому люди повинні нести відповідальність за музеї, вважати їх своїми скарбницями, а не якимись абстрактними сховищами старожитностей. Ще часто не вистачає на них коштів і все зберігається в жахливих умовах – у вологості та холоді зимою, у спеці літом. І приміщення бібліотек не завжди пристосовані до зберігання книг, тому гинуть і будинки – пам’ятки архітектури, і архіви. На жаль, ми не безпідставно констатуємо, що Україна не приділяє належної уваги розвитку музеїв. Але «Україна» – у розумінні «держава». А цим повинне перейматись і громадянство – люди самі мають нести відповідальність за культурну спадщину свого міста, села, регіону, і це тоді буде правдивим патріотизмом і, водночас, в Україні розпочнеться музейний бум, як це нині спостерігається у Європі, Америці, Японії чи Китаї.

 

Пане Ігорю, Ви були Надзвичайним і Повноважним Послом України в Республіці Білорусь. Що б ми могли запозичити з їхньої музейної практики?

Мудра людина завжди в когось навчиться. У Білорусі значно менше розвинута мережа музеїв, ніж у нас, і це пов’язано із тривалою відсутністю державності на її теренах. Скажімо,  білоруси пишаються своїм слуцьким поясом, який є для них таким же цінним народним надбанням, як для українського народу петриківський розпис чи опішнянська кераміка. Але великі колекції слуцьких поясів зберігаються у Росії, Україні та Польщі. У Білорусі ж немає жодного цілого слуцького пояса, є тільки його фрагменти. Україна має й значно більше ресурсів, ніж Білорусь. І тому наші сусіди значно краще вміють цінували людський труд. Кожен директор музею чи заповідника у Білорусі в кінці місяця не спить – потрібно виконувати план відвідувань. Це добрий показник і, на мою думку, так має бути скрізь. Адже музеї живуть за рахунок бюджету держави і ми повинні не тільки популяризувати культуру, а ще й заробляти певні кошти для розвитку музеїв. Звісно, це не повинно бути самоціллю. Люди цінують те, що чогось вартує. Я працював у художньому музеї заступником директора і був причетним до організації восени 2012 року виставки французьких імпресіоністів у Києві. Тоді черги стояли аж до Європейської площі, по 2-3 години. Але для мене це була унікальна можливість через картини імпресіоністів спровокувати людей побачити і наше образотворче мистецтво того ж часу. І нам це вдалось.

 

Журналісти за прес-картами можуть потрапити до будь-якого музею у Європі. У Києві ж музейники не пускають журналістів без квитка. Як Ви ставитеся до такої практики?

Негативно. Дійсно, є певний перелік, затверджений Міністерством культури, категорій відвідувачів, які безкоштовно чи на пільгових умовах можуть  відвідати музеї, а також є окремі дні, коли до музею може прийти безкоштовно будь-хто. Така світова практика. Крім того, нам потрібно навчитися техніці піару,  бути відкритими до діалогу і у ЗМІ бачити своїх партнерів.

Є й певні тенденції, які виходять ще з 90-х років, коли музеї зазнавали нападів та пограбувань. Я пишаюся тим, що якраз на мою каденцію роботи в міністерстві, музеї та заповідники отримали три захищені статті – заробітної плати, комунальних послуг та охорони. Коли не було охорони, музейники боялися зізнатися, які цінності в них є, але настав такий час, що їх треба відкривати – люди повинні бачити та знати, які там скарби зберігаються. Офіційно озвучений показник представленості колекції в експозиції у більшості музеїв – це 3-5% експонатів, які виставляються. Завдання ж для музеїв – збільшити оборот фондів через  організацію виставок, короткочасних імпрез, акцій типу «Ніч в музеї». В кожному музеї повинна бути своя інтрига, міф, легенда, щоб туди хотілося йти і щось побачити, здобути нові знання і пережити незабутні емоції. Експозиція повинна бути побудована так, щоб людина могла своїм розумом дійти до певних знань, навіть без екскурсовода.

Міністерству культури передано низку повноважень у книговидавничій сфері. У тому числі створення Українського інституту книги. Як, на Вашу думку, це змінить рівень читання в Україні?

Це трапилося щойно. На жаль, я вже не маю до цього безпосереднього відношення, хоча ми з колегами стояли біля витоків цієї ідеї – створення Інституту книги. Я не був задоволений тим, як реалізовувалася книжкова програма в Україні. Вважаю, що ця функція повинна була бути передана Міністерству культури. Адже бібліотеки – інституція читання – належать Міністерству культури, а книговидання до зовсім іншого комітету. Пишаюся тим, що коли я був Міністром культури і туризму, то в 2005 році ми придбали книг для бібліотек на $5 млн. З того часу ніхто цей рекорд не побив. Держава повинна активно впливати на формування бібліотечних фондів. Іноді бібліотекарі потурають смакам відвідувачів, а треба допомагати формувати ці смаки шляхом поповнення бібліотек новинками національної літератури та перлинами світового красного письменства. Колись Х. Л. Борхес написав: «Я завжди вважав, що рай буде схожий на бібліотеку». Мені ж, який завдячує долі, що зростав у бібліотеці, ці слова дуже до вподоби і я також хочу бути оптимістом…

 

Пане Ігорю, будучи міністром культури і туризму, Ви виступали прихильником українізації вітчизняного кінопрокату. Нещодавно Верховна Рада внесла зміни до законопроекту, який встановлює, що частина передач та фільмів українською мовою має становити не менше 75%. Чому, на Вашу думку, таке рішення прийняли саме зараз? Що заважало зробити це раніше?

Коли я був міністром, то вважав, що країні не потрібне міністерство культури радянського типу, а тим більш міністерство мистецтва. Нам необхідно створити Міністерство національної спадщини, туризму та інформації. Це значить, що держава повинна підтримувати збереження матеріальної і нематеріальної культурної спадщини, національних музеїв, заповідників, театрів та бібліотек, збереження архівів. Кіно ж, як і концертна діяльність, повинні заробляти кошти для свого розвитку. Для цього людей треба повернути в кінотеатри. Думаю, що варто почати з «мильних» серіалів в Україні. Поки ж йдуть в кінотеатри дивитися Голлівуд. Давайте знімати більше українських фільмів. І не обов’язково орієнтуватись лише на Оскар чи Канни, ставити такі високі планки, щоб перевершити Параджанова, Іллєнка чи Довженка. Але потрібно знімати фільми на українську тематику, де на екрані йдеться про актуальне сьогодення. Щоб люди повернулися до кінотеатрів, бо ми практично втратили український кінопрокат. Зверніть увагу на те, як жахливо дублюються фільми, що нагадує  мені дві вічні сентенції – це коли «благими намірами вимощена дорога до пекла», і що «Всевишній карає людей виконанням їхніх бажань». Я дуже хотів українізувати світове кіно, а з’ясувалося, що воно не набуло необхідних українських ознак: мова якась штучна, часто багатьох героїв озвучує один і той же актор, іноді навіть малопрофесійний та російськомовний у побуті. У творчому процесі немає прямого зв’язку між вкладеними грішми і отриманим результатом, головне – це талант і відповідальність перед глядачем, про якого часто чомусь забувають.

Ще тоді ми прагнули започаткувати правило − кожен випускник творчого ВИШу (режисер чи оператор), має право зняти перший свій фільм за бюджетні кошти.  Не обов’язково цей фільм матиме успіх, але якщо так станеться, то ми і надалі будемо підтримувати цього митця. Держава не зобов’язана фінансувати тих, хто мав успіх 30 чи 40 років тому. Головне  дати шанс молодій людині реалізувати свій задум і відчути свою силу.

На Вашу, думку, яку українську літературу потрібно екранізувати?

Думаю, що це повинна бути і сучасна література, яку люди ще так погано знають бо мало читають, а також переосмислена класика. Я хочу наголосити на тому, що навіть спадщина Тараса Шевченка практично не українізована в Україні. Нещодавно Михайло Іллєнко вкотре поставив питання про те, що за роки Незалежності не було екранізовано жодного із творів Тараса Шевченка. Інформаційним приводом мало б стати відзначення 200-річчя з дня народження поета, але цього не сталося. Було дещо відзнято в СРСР, але ті екранізації завжди досить віддалені від Шевченка та його геніальної творчості. В українському історичному та культурному просторі безліч сюжетів, які варто було б екранізувати. Але робити це потрібно дуже відповідально. Коли я черговий раз передивляюся «Роксолану», то знову і знову жахаюся від мови, реквізиту, типажів. Хоч і не філолог – але я не сприймаю мертву українську мову: не може ж селянин без освіти говорити так як говорить професор, адже нерідко в кіно вживаються терміни, які зовсім не характерні для тієї епохи, яку відображають на екрані.

 

Які Ви бачите перспективи гуманітарної політики в Україні?

В Україні, по суті, відсутня цілісна гуманітарна політика. Коли я був міністром, то вважав, що в нас повинен бути центральний орган виконавчої влади – міністерство, яке поєднувало б в собі діяльність, пов’язану з культурою, популяризацією мистецтва, туризмом, інформаційною сферою.

Музеї, заповідники, театри, картинні галереї виробляють певний культурний продукт, який ще  необхідно ефективно реалізовувати. Але ми маємо розірваний ланцюжок, оскільки ігноруємо механізми для фахової популяризації цього продукту. Це можна було зробити і через внутрішній туризм в Україні. При мені ж було Міністерство культури і туризму, але потім туризм відійшов до Міністерства економіки, де і загубився серед інших функцій.

Більше того, я пропонував Віктору Ющенку (тоді ще як Президенту), що мають бути поєднані  питання культури, мистецтва, книгодрукування і питання інформаційної політики з функціями контрпропаганди в одному міністерстві. Життя показало, що ми не здатні ефективно протистояти інформаційним війнам, які ведуться проти нас. І не тільки Росією.

Я погодився очолити Міністерство культури і туризму за умови його реформування – щоби  реалізувати свої певні бачення розбудови держави. Тоді навіть свідомо дражнив журналістів та мудрих політологів, як вони себе вважали, що нам необхідне Міністерство пропаганди. Я розумів, що на початку ХХІ століття це звучало якось не по-сучасному. Але коли почалася війна, то багато серйозних людей також почали говорити про це. Є ж Міністерство закордонних справ і у справах Співдружності націй Великої Британії (Форин-офіс – прим. авт.), що  займається і територіями, які Британія втратила як свої колонії, але вона там має інтереси і прагне зберегти зв’язки. Нам потрібне таке міністерство, яке б опікувалося справді ідеологічними ознаками, контролювало б, як використовується закон про мови, працювало б над зміцненням єдності нації, займалося б своєрідним «зшиванням» країни  тощо. У математиці є такий вислів – «необхідна, але недостатня умова». Так от, для нас необхідна умова – не лише володіти українською мовою, а й зробити її дійсно державною. І Шевченко був у цьому дуже принциповий, хоча він вільно володів польською, писав російською, вивчав французьку мову.

 

Пане Ігорю, що Ви можете назвати найбільшими досягненнями Вашої діяльності на порозі 60-річчя?

Що стосується віку, то тут мені пригадуються слова великого життєлюба і філософа, неперевершеного майстра вишивки о. д-ра Дмитра Блажейовського, який, готуючись до свого столітнього ювілею, писав: «…21 серпня 2009 року зачав сотий рік мойого життя і починаю відчувати, що вже зближається старість…».  І я вважаю, що вік не є основним критерієм оцінки життєвих здобутків, а лише стимулом до праці, а кожний із ювілеїв – нагодою внести корективи до планів. Є такий дуже важливий показник якості життя як затребуваність. Він додає яскравих барв, потужної енергії і стає ефективним стимулом діяти. Я ніколи не прагнув бути послом чи міністром і навіть директором заповідника. Для мого покоління було притаманним досить рано долучатись до праці, а значить і дорослішати. Колись це називалось «трудовий шлях». У мене він почався у 14 років – після 7 класу я літні канікули провів на будівництві районного вузла зв’язку у якості підсобного робітника. А після 9-го класу уже працював монтажником залізобетонних конструкцій при зведенні нових корпусів рідної школи, велика і світла триповерхова споруда якої  і нині є окрасою райцентру. І це лише офіційно. А потім ще було навчання в Одесі, робота на оборонному заводі, досвід першого заступника голови міськвиконкому, стажування на підприємствах Праги, в національних парках США і музеях Франції…

Тож, коли мені надходила пропозиція тієї чи іншої посади, то, як правило, це було уже пов’язано із  гострою потребою в антикризовому менеджменті. У нашому посольстві у Мінську переді мною майже десять місяців не було посла. І як мене було призначено керівником дипломатичної місії, то один із журналістів написав, що тепер українсько-білоруським відносинам прийшов гаплик, бо послом у державу з надзвичайно складними економічними контактами та політичною ситуацією призначили екс-міністра культури. Тоді Україна з Білоруссю мали $2, 5 млрд. товарообігу, але коли через три роки покидав Білорусь, то показник перевищив $5 млрд. Призначити людину, не пов’язану ні з якими корпоративними інтересами і таким розмаїтим досвідом роботи – було оптимальним  рішенням Президента Віктора Ющенка і Міністра закордонних справ Бориса Тарасюка. І результати не забарились. Але найбільшим досягненням стали атмосфера довіри і добрі відносини із найширшими колами білоруського суспільства, особливо – з письменниками, митцями, етнічними українцями, які продовжуються та додають наснаги і нині.

Щедрим подарунком долі вважаю численні зустрічі із цікавими, талановитими і духовно світлими людьми, імена багатьох з яких уже увійшли до української і світової історії. Вони як дороговкази на  життєвому шляху не дають  заблукати та схибити.  Як колишній міністр і посол, я і сьогодні їжджу на метро, зустрічаюся з людьми із «моїх попередніх життів» і мені не соромно дивитися їм у вічі. Мені ніхто не закине, що я повів себе підло, незаконно звільнив когось з роботи чи проявив особистий інтерес під час виконання службових обов’язків.  Багато чим я завдячую і своїй родині. Але, очевидно, найбільше пишаюся тим, що не лише дожив до української Незалежності, а й долучився до її становлення. А що далі? Як кажуть мудреці Тибету: «Коли підніметесь на вершину гори – продовжуйте сходити».

 

 

 

 

Розмовляла Анна Дрофа

 

 

 

Джерело: ЛГ

 

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s