Ростислав Пилявець: Термін «Велика вітчизняна війна», по своїй суті, пропагандистський

24  червня 2016 р.

22 червня 1941 року в сучасній Україні одні вважають початком Великої вітчизняної війни. Інші впевнені, що по-справжньому для України вона почалася з фактичної анексії Сталіним західних територій. Наскільки справедлива, із Вашої точки зору, така версія? З такого питання ми й почали своє інтерв’ю з відомим українським військовим істориком Ростиславом Пилявцем.

— 22 червня 1941 року – безумовно, дата рубіжна для більшості людей, які жили тоді в Радянському Союзі, у тому числі й в Україні. У СРСР цей день офіційно вважався початком Великої Вітчизняної війни, датою «віроломного нападу фашистської Німеччини на СРСР». Але, по-перше, наскільки правомірно називати ту війну «Великою Вітчизняною»? А по-друге, коли реально почалася війна для України?

— Насамперед, про термін «Велика Вітчизняна війна». Велика Вітчизняна війна – це офіційна, узвичаєна в СРСР назва військового конфлікту між СРСР і Німеччиною, який почався нападом нацистської Німеччини і її союзників на Радянський Союз 22 червня 1941 року і завершився капітуляцією Німеччини 8 травня 1945 року. Цей термін не був уведений із самого початку, хоча вже в перших статтях, наприклад, у центральному органі ВКП (б) газеті «Правда» від 23 і 24 червня 1941 року, зустрічаються словосполучення «вітчизняна війна», «священна війна», «велика війна», але вони тут не більш ніж газетні кліше. Сталін у відомій промові на радіо, проголошеній 3 липня 1941 року, називає війну по-різному: «Вітчизняна визвольна війна проти фашистських поневолювачів», «велика війна всього радянського народу проти німецько-фашистських військ», «всенародна Вітчизняна війна проти фашистських гнобителів» і т.п., але повністю термін «Велика Вітчизняна війна» він не вживає.

Термін «Вітчизняна війна» був закріплений введенням Ордена Вітчизняної війни, заснованого Указом Президії Верховної Ради СРСР від 20 травня 1942 року. І тільки після закінчення війни утвердилася її остаточна офіційна назва — після того, як 9 травня 1945 року була заснована медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.». Але слід звернути увагу на деякі нюанси. На початку 60-х років, за Хрущова, повна назва війни звучала так – «Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу 1941-1945 років», а вже при Брежнєві (до 1975 року) – «Велика Вітчизняна війна радянського народу 1941-1945 років». Різницю вловлюєте? У першому випадку – війна СРСР, тобто держави, а потім – війна «радянського народу». Це вже інший рівень – не тільки загальнодержавний, але й загальнонародний, загальнонаціональний характер. Усе це робилося із подвійною метою. По-перше, спростити й прикрасити реальність, показавши, що в роки війни всі народи Союзу в єдиному строю виступили на захист соціалістичної Батьківщини. З іншого боку, це мало й практичне значення – було кроком на шляху нівелювання національних ідентичностей і формування єдиної загальнонаціональної спільності.

Насправді в роки війни все було не так однозначно, набагато складніше. Найбільше ідеологічно оброблена частина населення, насамперед із числа молодого покоління, міської молоді, спочатку війни в патріотичному пориві (цей порив після катастрофічних поразок на фронтах значно зменшився) записалася добровольцями на фронт, частина була мобілізована. Призвані на початку війни кадрові бійці Червоної армії 1941 року переважно не дожили до перемоги. На фронтах через поразки, дезорганізацію, бездарне керівництво військами й управління величезна кількість червоноармійців потрапили або добровільно здалися в полон, величезних масштабів набуло дезертирство. Тільки в 1941 році в полон потрапило від 3,5 до 3,8 млн військовослужбовців Червоної армії. І це при тому, що на початок війни в збройних силах СРСР було трохи більше п’яти мільйонів осіб. Деяка частина населення на територіях, окупованих німецькими військами і їхніми союзниками, з різних причин пішла на співробітництво з новою владою. Але для основної частини громадян, які залишилися у своїх містах і селах і не із своєї волі опинилися в тилу ворога, головною метою стало елементарне виживання. Тому твердження про всенародний характер боротьби з ворогом у роки війни спотворює історичну правду.

Радянська ідеологія внесла у свідомість переважної більшості своїх громадян офіціоз «Великої Вітчизняної». Об’єктивно ж, по своєму значеннєвому навантаженню, цей термін пропагандистський. Війна між СРСР і Німеччиною з першого ж дня стала міфологізуватися сталінським керівництвом, тобто влада за допомогою ЗМІ створювала якийсь образ війни, який не відповідає реальності.

У принципі, те, що в СРСР називали «геббельсівською пропагандою», у Радянському Союзі використовувалося не менше, а можливо, і більш могутньо й витончено, ніж у нацистській Німеччині.

Чи була ця війна великою? Безумовно. Але її не слід виривати із загального контексту Другої світової війни – найкривавішої в історії людства, ще більш масштабної й руйнівної, ніж Перша світова. Безсумнівно, своїми масштабами, розмахом, інтенсивністю й результатами, матеріальними витратами й людськими жертвами воєнні дії між Німеччиною й СРСР є найбільшою й вирішальною складовою Другої світової війни. Але щоб зрозуміти сутність і «таємні пружини» війни між Німеччиною й СРСР, необхідно зрозуміти причини Другої світової війни й, головне, усвідомити, хто відповідальний за її розв’язання. А відповідь на останнє питання досить проста: світову війну в 1939 році розв’язали гітлерівська Німеччина й сталінський Радянський Союз, головним свідченням чого є секретний протокол до пакту Молотова-Ріббентропа (фактично, пакту Сталіна-Гітлера), наступні воєнні дії, розділ Польщі й насильницьке приєднання деяких інших країн і територій. Згадаємо й спільний військовий парад вермахту й РККА в Бресті 22 вересня 1939 року. Це вже потім, після радянсько-фінської війни, після перемог Третього рейху в Західній Європі й невдачі у війні з Великобританією, і як реакція на явно завищені амбіції радянського керівництва щодо наступного поділу Європи й розміщення військових баз СРСР, Гітлер прийняв рішення напасти на Радянський Союз.

Чи була війна СРСР проти Німеччини Вітчизняною? Для тієї частини населення, яка сповідувала радянську ідеологію – безумовно. Та й для деякої частини тих, хто не підтримував радянську владу, але разом з тим вважав себе патріотом Росії, вона теж була Вітчизняною. Однак не для всіх громадян і не для всіх народів, які населяли СРСР. Багато людей, у тому числі і в Україні, її вважали сутичкою двох тиранів, які свого часу (у вересні 1939 року) розв’язали світову війну. Багато бачили в сутичці, яка почалася, можливість знайти справжню свободу й незалежність. Значна, найвірогідніше, переважна частина українців не сприймала війну з гітлерівським нацизмом як вітчизняну, визвольну. Для більшості українського селянства – після Голодомору й масових репресій з боку сталінського режиму – вона не була війною за свою батьківщину. Вони ненавиділи сталінізм, а «принад» нацизму на собі ще не відчули. Багато істориків вважають, що саме нацистський «новий порядок» змусив їх «полюбити» ненависний раніше сталінський режим.

Ростислав ПИЛЯВЕЦЬ: «Термін «Велика вітчизняна війна», по своїй суті, пропагандистський»На наш погляд, точніше й коректніше називати цю війну не Великою Вітчизняною, а німецько-радянською або війною між Німеччиною й СРСР (відповідно до загальноприйнятого принципу назв воєн за державною приналежністю сторін). У сучасній Росії така назва, незважаючи на її очевидність, вважається крамольною, що нібито вихолощує саму сутність цієї війни. До речі, в англомовних країнах її називають Eastern Front World War II (Східний фронт Другої світової війни), у німецькій історіографії – Deutsch-Sowjetischer Krieg, Russlandfeldzug, Ostfeldzug (німецько-радянська війна, Російський похід, Східний похід). Зараз зустрічаються й інші варіанти назв, зокрема радянсько-нацистська війна.

Війна для українців фактично почалася в різний час. Для більшості (центральних і східних областей) – тільки в червні 1941 року, але для Західної України – у вересні 1939 року, а для українців Карпатської України й іще раніше – у березні 1939-го. Тоді воїни Карпатської Січі дали бій угорським окупантам. Багато українців (до 100 тис.) зустріли війну в складі польської армії, у вересні 1939 року, відбиваючи німецьку агресію, а деякі й у боротьбі з радянськими «визволителями», багато з них загинули (від 8 до 10 тис.). Українці в складі частин Червоної армії також воювали в явно не визвольній війні з Фінляндією, і, за різними оцінками, від 18 до майже 40 тисяч їх загинуло в «тій війні незнаменитій».

– Росія фактично приватизувала Перемогу, Путин цинічно заявляє, що «упоралися б і без українців». Чи так це? При цьому й деякі наші політики оперують поняттям «українські фронти» як про територіальні, а не бойові одиниці…
– З одного боку, заява Путіна, про яку Ви згадали, не має жодної цінності. Звичайно, можна назвати її недалекою, бездумною, дурною, образливою для українців, несправедливою, цинічною. Але Путін зробив її аблолютно усвідомлено. Як показали подальші події, це було елементом уже розв’язаної на той час інформаційної війни проти України. Приватизація Перемоги – характерна риса російської політики пам’яті, яка особливо активно здійснюється в останнє десятиліття. Це пряме продовження радянської політики пам’яті, але з новими акцентами. Міф про Велику Вітчизняну війну поряд із міфом Великої Жовтневої соціалістичної революції був найважливішим міфом у часи СРСР. Він був покликаний сформувати радянську ідентичність, а в перспективі – єдиний радянський народ. Зараз міф великої Перемоги, народу-переможця є наріжним каменем не тільки національної пам’яті Росії, але й усієї історичної політики путінського режиму. Це головна історична «духовна скріпа», яка виконує в сучасних умовах об’єднавчу роль для всіх росіян.

Тези на зразок таких, як «Це Росія врятувала світ», «Це Росія звільнила Європу», покликані впроваджувати й зміцнювати у свідомості людей переконання про виняткову роль Росії у світовій історії, про особливий «російський дух», про народ-месію й народ-переможець. При цьому свідомо ігнорується або применшується роль усіх інших народів: і тих, які входили до складу СРСР, і інших народів і країн Європи, світу.

День Перемоги в сучасній Росії став головним державним святом, єдиним у своєму роді. Святкування супроводжується помпезними військовими парадами, салютами, різними маршами й акціями типу «георгіївська стрічечка», масовими народними гуляннями. До слова, День Перемоги в СРСР у період 1948-1964 років, хоч і вважався святом, але був звичайним робочим днем. Взагалі, за двадцять повоєнних років був проведений єдиний парад на честь Перемоги — 24 червня 1945 року, а саме святкування обмежувалося переважно урочистими зборами й салютом.

Вважаю, що немає необхідності спростовувати путінське висловлювання. Бо ж добре відомо, який внесок зробили українці в перемогу над нацизмом. І справа тут не тільки в значенні території України як епіцентру найважливіших військових і військово-політичних подій, не в ролі відомих особистостей – полководців, героїв війни, не у відсотку українців серед офіцерського й солдатського складу й серед нагороджених, не в кількості жертв війни й матеріальних втрат України, і не в тому, чи були Українські фронти територіальними чи бойовими одиницями (взагалі-то фронти – великі оперативно-стратегічні об’єднання військ збройних сил держави на континентальних театрах воєнних дій). Головне в тому, що ніхто не може спростувати історичну правду. У тому числі й президент сусідньої й уже недружньої до нас держави, яка володіє величезним арсеналом ядерної й звичайної зброї.

– Наскільки взагалі коректно говорити про «український рахунок у Другій світовій війні» (а книги й статті саме з таким формулюванням з’явилися мало чи не відразу після здобуття Незалежності), — у контексті того, що країна тоді була спільною і втрати, властиво, теж?
– На мій погляд, кожна держава й кожен народ має право порушувати питання саме так. І в цьому випадку не має значення, що в роки війни Україна не була самостійною державою, а входила до складу СРСР як союзна республіка. Народ України (а це не тільки українці, але й росіяни, євреї, поляки й представники інших народів, які населяли Україну) поніс колосальні людські й матеріальні втрати, які становлять значну частину втрат Радянського Союзу. Частка втрат України в загальносоюзних втратах становить у людях не менше 25% і в матеріальному збитку – 40%. Якщо говорити про людські жертви (військових і цивільних осіб), то по абсолютних втратах загиблими на фронтах, у тилу і в окупації, померлими від ран, репресій, хвороб і голоду в роки війни Україна (близько 8 млн осіб) посідає друге місце після Росії (до 10 млн). У відносних цифрах (близько 20% від чисельності населення УРСР на 1941 рік) у нас теж друга позиція – після Польщі. В етнічному плані серед інших народів світу більше від українців постраждали тільки євреї, можливо, ще поляки й білоруси. До речі, жертвами війни стали від 1,2 до 1,5 млн українських євреїв.

– Історія не терпить умовного способу, але, на ваш погляд, якби фашисти не проводили настільки жахливу політику на захоплених територіях, то чи ймовірний варіант, при якому Україна (за допомогою Гітлера) таки звільнилася б від комуністичного московського ярма й зажила в «родині вільній новій»? Чи були передумови для цього?
– Це дуже складне питання. Навряд чи на нього можна дати чітку однозначну відповідь. Імовірно, у ті роки певні передумови для формування незалежної Української держави все-таки склалися, але чи були вони достатніми для його існування? І якою була б ця держава? Не думаю, що в ті непрості часи й у тому оточенні вона могла б вижити, ґрунтуючись на демократичних принципах.

– Як ви ставитеся до нинішньої політики декомунізації у світлі того, що багатьом вулицям даються імена Шухевича, Бандери і т.д.? Таке відчуття, що це робиться насамперед, так би мовити, «на зло Москві». А те, що робиться «на зло», добрим ніколи не буває…
– Тут необхідно розділити питання. Одна справа – закон і процеси декомунізації. Інше – присвоєння імен діячів національно-визвольного руху. У рамках закону про декомунізацію підлягають перейменуванню й уже перейменовуються міста, населені пункти, вулиці, раніше названі на честь політичних діячів КПРС і Радянської держави. Є багато заяв про несвоєчасність таких дій – реально тривають воєнні дії, в Україні склалася дуже непроста економічна ситуація. Але заперечу – а коли буде вчасно? Цей процес, як і політичну люстрацію, треба було провести ще років 20-25 тому. Тоді б в Україні склалася зовсім інша ситуація. А такий процес не може обійтися без невиправданих і марних втрат. У будь-якій країні. Але ж певних втрат можна було уникнути. Наприклад, «війни з пам’ятниками», яка триває поза рамками закону й часто має вигляд варварської, агресивної. Якби влада діяла вчасно й рішуче, цього можна було б уникнути. Але й уже зроблені «перегини» потрібно вчасно виправляти.

Із приводу присвоєння вулицям і іншим об’єктам імен діячів українського національно-визвольного руху, то саме тут, на мій погляд, рішення мають ухвалювати спільно центральна влада й територіальні громади, місцеві органи самоврядування. Дійсність така, що в суспільстві немає єдності щодо багатьох із них. На заході України їх шанують як національних героїв, у центральних областях ставляться по-різному, переважно з розумінням, а в інших регіонах – ставлення до них часто негативне й навіть украй негативне. Не треба все зводити винятково до радянської спадщини. Хоча ситуація поступово змінюється. Ще кілька років тому гасла «Слава Україні!» і «Героям слава!» більшістю українського суспільства сприймалися винятково як націоналістичні, а зараз це загальноприйняті, загальнонаціональні гасла. І в цьому випадку це цілком нормально.

Взагалі, соціальна історія не може сприйматися в чорно-білих тонах, тим більше історія воєн. Ми маємо розуміти, що будь-яка війна, а тим більше такого масштабу, як Друга світова, – це величезна трагедія, яка складається із трагедій різних країн і народів, багатьох тисяч і мільйонів особистісних і сімейних трагедій. Але одночасно війна сповнена прикладами індивідуального й масового героїзму. Ми маємо пам’ятати про кожного – не тільки про полеглих борців, але й про мирних жертв війни. Збереження пам’яті про кожну загиблу в роки війни людину є одним із найвищих обов’язків будь-якого цивілізованого суспільства.

 

Розмовляв Костянтин Ніколаєв

 

 

 

 

Джерело: Вектор Ньюз

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s