Заслужений лікар України Михайло Валюк: …у нашій державі треба вводити обов’язкове медичне страхування

17 жовтня 2016 р.

Стан медицини завжди хвилював будь-яку людину, незалежно від її соціального стану, віку, рівня забезпеченості й роду занять. Та це й не дивно, бо ж здоров’я — це основа благополуччя в кожній сфері життя. І тим більше не дивує, що дуже часто темою обговорення стає не тільки стан галузі загалом, але й окремі медичні установи. Чи завжди об’єктивною є оцінка лікарень і лікарів, які там працюють? Чи, може, у засоби масової інформації потрапляє більше негативу, а вдячність нерідко опиняється «поза кадром»?

МІА Vector News неодноразово зверталося до теми стану охорони здоров’я в Україні і вважає, що такі резонансні теми вимагають дуже чесного й об’єктивного аналізу, який дозволяє побачити й оцінити реальний стан речей. У матеріалі «Пристрасті навколо київської лікарні: свобода слова чи відверта заказуха?», опублікованому в середині вересня 2016 року, ішлося про Київську міську клінічну лікарню № 9. Щоб продовжити розмову й про конкретну лікарню, і про загальні проблеми сучасної охорони здоров’я, ми зустрілися з головним лікарем цієї лікувальної установи Михайлом Дмитровичем Валюком.

— Михайле Дмитровичу, приводом для нашої сьогоднішньої зустрічі стали кілька матеріалів, які з’явилися в інтернет-ЗМІ. І хоча частина цих відверто недоброзичливих матеріалів навіть не підписані, однак певний резонанс вони мали. Із чим би Ви могли пов’язати їх появу?
— Там нічого правдивого немає. Хоча причина може бути такою: нещодавно у головних лікарів київських лікарень почали закінчуватися контракти, і з’явилося чимало охочих посісти ці посади. Можливо, про цей період хтось знав і здійняв хвилю в інтернеті, щоб скомпроментувати, у тому числі, і мене. Але зараз все нормально: контракти продовжені, і ми продовжуємо працювати. Інших причин я не уявляю. Було, правда, й таке, що хотіли нас замінити молодими менеджерами, не лікарями, які мали б стати директорами лікарень: займатися економічними, господарськими, фінансовими питаннями. Але це були тільки розмови. Та й людині, яка не має жодного стосунку до медицини, тут було б важко, бо весь процес, уся робота тісно пов’язані з медичними послугами й наданням медичної допомоги хворим, яких тільки в нашій лікарні за рік лікується понад 20 тисяч. Якщо брати європейський досвід, то там страхова медицина. Та на нашу сьогоднішню систему це поки, мабуть, перенести не можна. Але про таку можливість ішлося, і така можливість розглядалася, хоча поки це ще не на часі… Мабуть, таки хтось хотів зайняти моє місце…

Заслужений лікар України Михайло Валюк: «…у нашій державі треба вводити обов’язкове медичне страхування»

 

У кабінеті головного лікаря

— Коли йдеться про охорону здоров’я, багато людей одразу ж згадують, які суми виділяються на цю сферу з державного бюджету. Скажіть, які кошти з державного й міського бюджетів одержує лікарня № 9? І чи досить цих коштів на всі лікарняні потреби?
— Ми фінансуємося з Київського міського бюджету. У нас тільки в цьому році трошки покращилося фінансування на придбання медикаментів, на харчування хворих, а раніше ми сиділи на голодному пайку. Цього року бюджет лікарні становить 61 мільйон гривень, але з цих коштів тільки фонд заробітної плати — 36 мільйонів, крім того, нарахування на зарплату становлять 8 мільйонів, і разом це 44 мільйони. Іще 8,5 мільйони витрачається на комунальні платежі. Тож рахуйте, що залишається. У нас кожен рік 85 % річного кошторису йде на виплату зарплати, на нарахування на зарплату й на оплату комунальних послуг. І залишається десь 15 % на все — на медикаменти, на харчування, на необхідний інвентар, на обслуговування всього господарства… А господарство треба утримувати — прибирання, поточні дрібні ремонти, вивезення сміття (щодня по чотири контейнери), телефонний зв’язок… На це ніколи не виділялися окремі кошти. Та цього року київська влада, КМДА, нам трохи коштів додала: на медикаменти, на лікарняний інвентар, тобто в цьому році Київ нам таки дещо підсобив.

— Чи не доводиться лікарні вдаватися до додаткових джерел фінансування? І що це за джерела? Наприклад, чи одержує лікарня якісь благодійні внески, різні гранти й інші гроші не з державної кишені? Наскільки значні ці суми?
— Ми як лікарня працюємо із страховими компаніями. У нас є договори з 52 страховими компаніями, які направляють до нас пацієнтів. Потім ми подаємо акт виконаних робіт і нам оплачують лікування застрахованих. Це вже страхова медицина, яка поки ще не є обов’язковою. Однак там невеликі кошти – на рік лікарня одержує приблизно 400 тисяч гривень. А жодної солідної допомоги я навіть не пам’ятаю. Правда, згадують про Льва Парцхаладзе. Так, він був депутатом Київради й тоді нам трохи допомагав: закупив для лікарні тумбочки, десь 500 штук, і ми змогли замінити старі. А ще він тоді пральну машину для нас придбав… Це така була допомога депутата за депутатські гроші.

А щодо грантів, то їх ніколи й не було — ніхто не вкладав сюди жодної копійки. Що ж до благодійних внесків, то так: хто захоче й хто скільки зможе. А які зараз можливості? Тобто кошти — це бюджет, це кошторис, і більше жодних грошей ми не отримували.

За рахунок коштів державного бюджету ми отримуємо медичні препарати, які закуповуються Міністерством охорони здоров’я. Це дорогі препарати, якими лікуємо дуже важких хворих, – у нас гематологія, онкогематологія… Це препарати для хіміотерапії — один флакон може коштувати навіть 35 тисяч гривень. При лікуванні гемофілії теж потрібні дорогі препарати, які зараз іще подорожчали…

Щоправда, цього року нам відчутно допомогла Київська міська державна адміністрація, яка змогла оплатити дороговартісні медикаменти для лікування хворих на гемофілію й для хворих із гематологічними проблемами. Хоча зазвичай усі лікарські засоби ми отримуємо через МОЗ — це винятково чисті препарати. Отримати їх можна тільки за процедурою, яка однакова для всіх: і для нас, і для Міністерства. Поки приймуть бюджет, поки його розпланують і розподілять, поки розроблять кошторис, поки оголосять торги, які тривають два місяці, якщо з якоїсь причини не скасовуються… Якщо хтось виграє, то треба переказати тій фірмі кошти, а це теж час, і тільки потім починаються поставки медикаментів.

— Розкажіть трохи докладніше, на що витрачаються кошти, адже лікарняне господарство не обмежується тільки лікувальним процесом. Та й комунікації у вас мають бути досить зношеними, оскільки споруда введена в експлуатацію, наскільки нам відомо, ще в 1973 році, тобто понад сорок років тому.
— Поточні ремонти робимо своїми силами. А за рахунок бюджетних коштів зробили ремонт у інфекційному віділенні, у відділенні реанімації, відремонтували приймальне відділення, зараз триває ремонт переходів до оперблоку… У нас усе вже стареньке й потребує оновлення, та одразу ж нічого не робиться. У лікарні є ще об’єкти, де заплановані ремонти. А щоб повністю оновити всю лікарню, то це треба її закривати, якщо робити всюди окремі бокси. Але в кожному відділенні у нас є бокси з покращеними умовами — там є душ, своя санітарна кімната, холодильник…

Заслужений лікар України Михайло Валюк: «…у нашій державі треба вводити обов’язкове медичне страхування»

 

Перехід із лікувального до адміністративного корпусу лікарні

— У згаданих матеріалах зачіпалося й таке питання, як розташований на лікарняній території храм ікони Божої Матері «Всецариця (Пантанаса)», і питання про дзвіницю й хрестильню, освячені в ім’я великомученика й цілителя св. Пантелеймона. Хто й на які гроші насправді будував цей храм? Чому він стоїть саме тут?
— Перший храм на тому самому місці був збудований ще в 1895 році — тут стояли військові корпуси, і при них був храм. Чомусь говорилося, що я будував церкву, коли співробітники місяцями не отримували зарплату. Але зарплату у нас усі одержують регулярно. Крім того, зрозуміло, що за рахунок бюджетних коштів я не міг церкву будувати – усі кошти надходять тільки через казначейство. Наші співробітники прекрасно знають, хто будував і для чого. У нас колись працював лікар-хірург, професор Михайло Суховій, зараз уже покійний. Крім того, що він був професором і хірургом і працював на базі нашої лікарні (займався гемофілією), він іще й закінчив духовну семінарію й був священиком. І храм — це була його ідея, а я підтримав. Дозвіл дала міська влада — тодішня Шевченківська районна рада, Головне управління охорони здоров’я… І священик Михайло Суховій будував храм за рахунок спонсорів і пожертв вірян. І служив він тут, був настоятелем цієї церкви – храму ікони Божої Матері Всецариці (Пантанаси). А ось лікарня до будівництва жодного стосунку не має, хоча ніколи проти цього й не заперечувала.

— Чи пов’язані якимось чином храм і лікарня? Чи потрібні, на Вашу думку, на території лікарень храми чи каплички?
— Раніше лікарня розташовувалася на територіїї жіночого Покровського монастиря, а коли переїздили сюди, то якраз тоді професор Суховій і згадав, що раніше тут стояла церква, – так і почалася сучасна історія храму. І таке сусідство позитивне для співробітників, для хворих, для місцевого населення. Сюди на великі свята: на Різдво, на Водохреща, на Великдень, — увесь Сирець сходиться. А чи потрібен храм на території лікарні? Потрібен – пацієнти ходять на службу, священики приходять в палату, коли це треба, освячують відділення лікарні. Як той же професор Суховій казав, лікар зцілює тіло, а священик душу.

— То давайте поговоримо про людей, які працюють у лікарні, — їх же тут чимало? І яка чисельність власне медичного персоналу, тобто лікарів і медичних сестер?
— У нас прекрасний великий і дружний колектив — у лікарні працює близько 750 осіб, але є вакансії: штат повністю не укомплектований, особливо не вистачає медсестер і санітарок. Лікарів у нас 132, а медсестер десь 280. Є молодший медичний персонал, є кухарі, є пральня, є інженерно-технічний персонал — сантехніки, електрики, прибиральники території, вахтери, ліфтери…

— Штат дійсно великий, але чи достатньо кваліфікований? За понад п’ятнадцять років, що Ви є головним лікарем,чи змінився рівень підготовки медичного персоналу? Як позначається на якості роботи рівень заробітної плати лікаря, медсестри й молодшого медичного персоналу?
— Коли приходить молодь, то вона ще не зовсім фахова. Ми вчилися інакше – нас тоді держава вчила, а зараз більшість судентів навчається на контрактній основі. Молодь, приходячи з університетів, іще не знає всього того, що їй треба знати, її ще треба довчати — для того є завідуючі відділенями, є досвідчені лікарі. Хоча є й дуже гарні молоді фахівці, які всім цікавляться, стараються й справді хочуть бути лікарями, що дуже важливо, бо ж священик, лікар і вчитель — це справжнє покликання, це, якщо хочете, стан душі. Більшість молоді хоче й може працювати по-справжньому. Але до нас молодь направляють — беручи на роботу молодого фахівця, ми не знаємо рівня його підготовки. Що ж до рівня заробітної плати, то, звичайно, це має велике значення, особливо в сьогоднішніх умовах.

— Чи йдуть лікарі з лікарні? Якщо йдуть, то чому й куди? Чи стосується це тільки лікарні № 9, чи такий стан речей можна вважати загальною тенденцією?
— На жаль, лікарі з усіх державних (муніципальних) лікарень ідуть. Шукають приватні клініки, їдуть за кордон. Якщо відчувають, що можуть знайти вищу оплату праці, то і йдуть. Робота медиків важка — чергування, важкі хворі… Зараз працювати стало ще важче, бо люди тепер якісь збуджені, дуже знервовані. Мені особливо шкода медсестричок — приходять молоді дівчатка, які закінчили медучилище (зараз коледж), більшість із них не киянки: із регіонів, із областей, із сіл. Приходять до нас на роботу, і їм треба орендувати квартиру, тож збираються по троє–четверо. Працюють ночами, працюють цілодобово… Вихідні, свята — але вони чергують, доглядають за важкими хворими…

Ми цього року доплачуємо всім співробітникам 50 % за інтенсивність праці – за рахунок того, що нам цього року трохи збільшили фінансування… Шкода, що йдуть і лікарі, і сестри – ми їх навчимо, а вони… І йдуть кращі. Просимо, обіцяємо, що будемо доплачувати, але ж ми не можемо доплачувати багато – більше двох окладів не маємо права.

— Чи не було б правильніше оголошувати конкурс на заміщення лікарських вакансій у лікарні або, наприклад, стежити за успіхами студентів медичних навчальних закладів і запрошувати на роботу найбільш успішних? Адже столична лікарня могла б це зробити?
— Поки ми не можемо на законних підставах обирати для себе кандидатів на вакантні місця. Запрошуємо тільки середній медичний персонал – сестри, лаборанти. Із лікарями інакше – у них розподілення. Ми подаємо заявки до департаменту охорони здоров’я: які у нас є вакансії і які нам потрібні лікарі. В університетах на бюджеті є державне замовлення, але до нас переважно приходять ті, хто вчився на контрактній основі й має право самостійного вибору, так зване вільне працевлаштування.

— Напевно, проблеми, які виникають у роботі медичних закладів, відчутно позначаються й на роботі лікарів, і на стосунках лікар-пацієнт, і на психології пацієнтів?
— Лікарі, звісно, дещо змінилися, бо ж час іде. Але вони стараються, вони оперують, лікують, та велике значення має й людський фактор — є різні люди, у тому числі й лікарі, є різні характери. Так, їх треба виховувати, так, бувають проблеми, бувають скарги, доводиться приймати якісь неприємні рішення, часом доводиться виносити догани, знімати премії…

Що ж до психології наших пацієнтів, то вона теж відчутно змінилася — я просто розумію, що життя стало важчим і напруженішим, медикаменти подорожчали, не кожна людина може себе забезпечити й купити ті препарати, які необхідні для курсу лікування. Людина отримує пенсію й думає, чи поїсти їй, чи купити ліки. Тож така проблема є – працювати стало набагато важче.

До розмови долучається завідувач неврологічним відділенням Тетяна Михайлівна Рябіченко:
— Пацієнт хоче, щоб із ним багато спілкувалися. Але лікар, якщо він веде 15-18 хворих, не може спілкуватися з кожним протягом 30-40 хвилин. Приходять родичі – і з ними теж треба спілкуватися, приходять інші родичі – теж треба, а на все це потрібен час, якого у лікаря просто немає.

Продовжує М.Д. Валюк:
— Хворі люди хочуть спілкування, і це зрозуміло. Але лікарю треба працювати, бо ж є і важкі хворі, які потрапляють до нас по швидкій допомозі у вкрай важкому стані — запущені, декомпенсовані, які часто ведуть неправильний спосіб життя, отримують невідповідне лікування в домашніх умовах… Багато проблем виникає з родичами — є люди виховані, інтелігентні, які розуміють усі проблеми, а є такі, хто не хоче маму чи батька забрати додому. І лежать місяцями такі хворі, яким часом і за 90 років. Робота лікарів і всього медичного персоналу важка. Так, усі хочуть, щоб і санітарка біля них була, але якщо на відділення, де лежить 60 хворих, працює дві санітарки, які мають прибирати, міняти білизну й виконувати немало інших обов’язків, то зрозуміло, що вони не можуть багато уваги приділяти кожному.

— Наступне питання буде неприємним, але поставити його треба. Як часто в лікарняній практиці трапляються лікарські помилки й чому це відбувається? Як ці помилки виявляються й чи виходить хоча б частково їх виправити?
— Помилки бувають у всіх. Так само і в лікарів. Але бувають незначні помилки, а трапляються й серйозні. Ми намагаємося їх виправити й навчити цього лікаря, а коли треба, то доводиться й покарати, розібрати ці випадки. У нас є комісія по летальності, патологоанатомічні конференції – доповідають лікарі, професори рецензують і аналізують кожен випадок: чому, як і що сталося… Трапляються випадки самолікування, але, звісно, це не є лікарською помилкою. Бувають іще проблеми з діагнозом, із діагностуванням. Але таких випадків одиниці. Кожен же лікар хоче допомогти хворому, щоб він, коли йде додому, сказав: «Спасибі, ви мені допомогли», – це приємно чути. Бувають помилки неусвідомлені, випадкові. Але у нас зараз є локальні протоколи по всіх нозологіях, по всіх захворюваннях, і лікар має дотримуватися цих протоколів. Там перераховано, що лікар має зробити: які необхідно провести обстеження, які схеми лікування треба використати. Для нашої системи це великий позитив. Із локальних протоколів лікар одержує узагальнені рекомендації, але має думати, як правильно все зробити, – по пунктах.

Заслужений лікар України Михайло Валюк: «…у нашій державі треба вводити обов’язкове медичне страхування»

 

Начмед лікарні О.О. Ключникова і завідувач неврологічним відділенням КМКЛ № 9 Т.М. Рябіченко

До розмови долучається начмед лікарні Ольга Олександрівна Ключникова:
— Якщо помилка підтверджена, то ми розбираємося, запрошуємо професорів, кафедру, вирішуємо, чи це справді лікарська помилка, що її спричинило і як треба було діяти. Найчастіше це недообстеження, недостатня діагностика. Але тут теж – як подивитися, бо думки фахівців можуть і не співпадати. Ми потім такого пацієнта дообстежуємо. А що стосується локальних протоколів, то саме локальний протокол дає можливість уникнути багатьох лікарських помилок, бо дозволяє точно визначити, який мінімальний обсяг діагностичних даних має бути отриманий у результаті всіх аналізів і обстежень. Точно так само і з лікуванням – протокол визначає той обсяг лікування, який має бути обов’язковим. Лікар може призначати іще щось, але протокол визначає той мінімум, який просто необхідний, і допомагає попередити й виключити лікарські помилки. Цей документ не обмежує лікаря, але спрямовує його дії, і його необхідно дотримуватися.

— Із Вашого дозволу, поставлю ще одне незручне запитання. В одному з негативних матеріалів Вас особисто й інших співробітників лікарні звинувачували в тому, що під час Революції Гідності тут поранених учасників Майдану здавали тодішній злочинній владі. Як би Ви могли прокоментувати це?
— Це відверта брехня, і я б за це карав. Це дійсно неправда. Ми надавали медичну допомогу постраждалим на Майдані – чітко й організовано, і нікого не вигнали. Я сказав черговим лікарям, щоб, не дай Боже, щось із пораненими й травмованими трапилося. А якщо зайдуть до лікарні забирати хворого, то щоб здіймали галас, піднімали хворих і нікого не віддавали. Ми поранених оформляли під чужими прізвищами, щоб їх не знайшли. Надавали медичну допомогу й тим, хто не потребував стаціонарного лікування: перев’язували, обробляли рани, а потім виводили через запасні ворота, бо при в’їзді в лікарню в машинах сиділи міліціонери й чатували — вони супроводжували поранених уже з Майдану, за каретою швидкої: у яку лікарню пораненого повезли, то туди і їхали. Чекали, поки хлопцю нададуть допомогу… Є багато свідків, є медичні працівники, які виводили поранених через запасні ворота. Багато майданівців у нас лежали, оперувалися – у хірургії, у травматології…

До нас потрапляли й ті, хто стояв по інший бік барикад, і ми їх теж лікували — лікар має надавати допомогу, незважаючи на політичні переконання. До нас поступали й поранені беркутівці — швидка їх підхопила й повезла, куди сказали в диспетчерській службі. У нас травматологія чергувала тоді по місту, то везли до нас. Правда, поранених беркутівців і міліціонерів потім забирали до шпиталю МВС.

— Майдан очікувано мав привнести багато нового в життя кожного українця. Чи ці революційні події спричинили початок позитивних змін у галузі медицини? Як, на Ваш погляд, має відбуватися реформа охорони здоров’я, про яку зараз так багато говорять, але яка ніяк не зрушить із мертвої точки?

Заслужений лікар України Михайло Валюк: «…у нашій державі треба вводити обов’язкове медичне страхування»

 

Програма реформування медичної галузі й модернізації системи охорони здоров’я в м. Києві

— У Києві є програма реформування медичної галузі, програма модернізації системи охорони здоров’я, яка прийнята КМДА й була представлена міжнародним організаціям. Це непогана програма, але втілювати її треба поступово. Ця програма нас влаштовує, і я думаю, що ми будемо по ній працювати: тут є основні завдання й визначено, що і як треба робити для вдосконалення медичної галузі, принаймні, у столиці. І працювати треба багато, бо люди бідні, а держава не може повністю забезпечити всьому населенню надання безкоштовної медичної допомоги. Важливо не забувати й про те, що є медична допомога, а є медичні послуги – це треба роз’єднати й визначити: що таке медична послуга, і подати їх перелік, і що таке медична допомога — і перелік. Деяку медичну допомогу держава може забезпечити за рахунок бюджетних коштів. Це, наприклад, надання ургентної (термінової, невідкладної, життєво важливої — ред.) допомоги, онкологічної допомоги – ці питання треба детально розробити. А щодо іншого, то треба розрізняти, де є послуги, які мають бути платними, і хто за них платить (страхова компанія чи пацієнт), бо це не є наданням медичної допомоги.

А те, що ми увесь час говоримо про страхову медицину, то інших варіантів просто немає. Так, у нас система непогана, розроблена ще академіком Миколою Семашком: і первинна ланка, і поліклініки, і вторинна ланка. Система була непогана, але вважають, що сьогодні вже час щось змінювати: наприклад, у нас, можливо, із Нового року відкриються лікарні інтенсивного лікування. Я вважаю, що в нашій державі таки треба вводити обов’язкове медичне страхування, бо держава не може собі дозволити забезпечити все населення безкоштовним медичним обслуговуванням. Це дуже дороге задоволення – не може наша держава, тим більше, що вона зараз небагата, забезпечити з бюджету геть усіх. Це неможливо. Тож треба потихеньку переходити до страхової медицини. Наскільки мені відомо, то в планах є десь із 2020-го року зробити всю медицину страховою. А зараз хочуть на якийсь період організувати щось на зразок пілотних проектів. Головне – хто, як і кого страхуватиме, бо у нас велика частина населення не працює, є пенсіонери, є інваліди, тому впродовж кількох років ці питання треба добре вивчити. Припустимо, роботодавці страхуватимуть своїх співробітників, а хто буде страхувати малозабезпечених – це питання. Але однак до цього треба йти, хоча вже зараз можна говорити про змішану, тобто бюджетно-страхову, медицину.

І гальмування медичної реформи починається не на рівні поліклінік, не на рівні лікарень, не на рівні лікарів – ми не впливаємо на цей процес. Але як би там не було, готуються зміни до закону про охорону здоров’я, і вони будуть прийняті.

А по місту Києву процес триває, та це не буде швидко, бо треба підготувати лікарні, треба підготувати персонал. Якщо навіть ідеться про медичне страхування, то треба визначити, хто, кого і як страхує.

— Якою б не була медицина – безкоштовною чи страховою, однак головне, щоб вона залишалася людяною й орієнтованою на людей. Такою, як у клятві Гіпократа. Наскільки серйозно лікарі сприймають цю клятву зараз, і що в ній можна вважати головним?
— Будь-який лікар зобов’язаний надавати людині медичну допомогу, де б це не було: чи це в лікарні, чи на вулиці, чи на полі, чи на пляжі — надати медичну допомогу ти зобов’язаний завжди. Найголовніше в клятві Гіпократа – лікар відповідає за життя пацієнта: не зашкодь хворому, навіть якщо не завжди виходить допомогти, бо ж лікар не Бог. Але головне — діяти так, щоб не зашкодити. А клятва Гіпократа – це не закон, це, радше, моральне зобов’язання.

 

 

 

Розмовляла Наталія Коваль (Глоба), фото автора

 

 

Джерело: ВН

 

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s