Орест Білоус, співзасновник туркомпанії “Я люблю Азію”: У Малайзії зареєструвати хостел – це всього півгодини

19 червня 2017 р.

Українець Орест Білоус – співзасновник та співвласник туристичної компанії (туроператора) «Я люблю Азію», мандрівник, турлідер, підприємець. Жив у Лондоні, але після відвідин Азії закохався у неї й вирішив перебратися на інший континент. 

Наразі займається розвитком готелю на безлюдному індонезійському острові, а весь вільний час проводить у Малайзії, де живе більше трьох років. Цей період він вважає найкращим у своєму житті.

Поїздки з групами туристів у «Я люблю Азію» для нього швидше хобі, возить туристів тільки в ті місця, від яких сам у захваті. Експерт по Індонезії, Малайзії, острову Нова Гвінея, Філіппінах, Ірану, Таджикистану і Туркменістану.

Розмова з Орестом Білоусом відбулася під час моєї подорожі до Малайзії.

– Оресте, як ти наважився переїхати до екваторіальної країни?

– Вперше потрапив у Малайзію 5 років тому. З Індії. Думав, залечу туди, напевно, буде цікаво. Вийшов із аеропорта, а воно все інше. Відразу цивілізація в очі кинулась. Повернувся жити в Лондон, але потім переїхав сюди, бо тут динамічніше все. Роботу не шукав, наша компанія «Я люблю Азію» давала необхідний мінімум для проживання та подорожей. У 2014 році ми з товаришем із Бангладеш відкрили хостел на острові Пенанг у Малайзії. Він приносив невеликий прибуток, хоч так і не став надприбутковим бізнесом для нас. Зате довший час залишався першим у рейтингу на всьому острові, і тепер я точно знаю, як відкривати найкращі хостели у світі.

Малайзія займає 11 місце у світі за легкістю ведення бізнесу. Вона обігнала багато європейських країн за цим показником. Мені з туристичною візою знадобилося півгодини, щоб зареєструвати хостел і отримати ліцензію на ведення хостельної діяльності!

– Як Малайзії вдалося вийти на такий рівень?

– Малайзія – колишня англійська колонія, а зараз вона входить у Британську Співдружність націй. Британці навчили і продовжують підтримувати їх. Малайці питають, а ті дають поради. У Малайзії дуже легко потрапити на роботу. Тому що вони з задоволенням переймають досвід і беруть працівників зі всього світу. Вони розуміють, що це – найголовніше. Вони будують університети, інтернаціональні компанії, але розуміють, що в одній країні не може генеруватися велика кількість власних спеціалістів. Вони з задоволенням наймають багато працівників, але не укладають із ними надто довгі контракти. Працюють з іноземцями від року до чотирьох, переймають їх досвід і кажуть «до побачення». І це дуже вигідно, бо люди мають можливість пожити в іншій країні. Вже майже 40 моїх друзів скористалися змогою попрацювати в Малайзії, а заодно відвідати всю Середню Азію – просто на вихідних, літаючи на Балі чи Тогеанські острови за 50 доларів. Деякі повернулися, деякі залишилися і там живуть. Там дуже легко потрапити на офіційну роботу і заробляти великі гроші.

– Підійшов би Україні такий сценарій запрошення закордонних спеціалістів?

– Нам треба самим їх шукати. По-перше, треба створити умови, щоб до тебе хотіли їхати. Малайзія – дуже комфортна країна для проживання. Починаючи з клімату і закінчуючи тим, що це Південно-Східна Азія. Тут найкраща їжа у світі, дуже позитивні люди. Це дуже легко, дуже просто. Тут хочеться пожити.

Чи захочеться тим іноземцям пожити в Україні? Я не думаю. З’їздити на екскурсію в Україну цікаво, дуже цікаво, на пару тижнів. Але пожити – не думаю.

Я знаю пару експатів (експат – скорочення від expatriate, означає «перебування поза батьківщиною», – ред.) у Львові, був на їхніх вечірках, але я не бачив, щоб їх було багато.

Куала-Лумпур — це азіатський Лондон. Тут іноземці, компанії, експати. Кожен день вони збираються на якісь вечірки. В Україні я такого не бачив.

Крім того, в Україні прокльовується расизм. Тобто, якщо ти сидиш у Києві на Хрещатику, то його ще нема, або у Львові десь дуже близько до центру, його нема. Але як тільки ти виїжджаєш в Івано-Франківськ і потрапляєш на факельний похід правих до гуртожитків з іноземцями з гаслами «Знай чужинець, що господар тут українець»…

І потім – де працювати? Де є якісь перспективи, де щось розвивається? У нас поки не покращилась ситуація ні в інвестуванні, ні в спрощенні податків…

Ми займали 137-е місце за легкістю ведення бізнесу в 2013 році, а Малайзія займала 12-е. Зараз Україна вирвалася на 80-е, обігнавши Гватемалу. Але це не показник. Коли це буде 40 або 20 місце, тоді й буде розмова, тоді все поміняється, буде навіть цікаво.

У нас люди тяжко ставляться до всього що інше, до когось, хто інший. А Малайзія – це країна з трьома різними расами: індійці, індійці мішані з китайцями та індійці мішані з малайцями.

Вони вже звикли до того, що люди бувають різними. Кожен індус бачить китайця і малайця, кожен малаєць бачить китайця та індуса. І вони звикли, що приїде ще хтось із Європи, і це о’кей. А у нас бачили тільки своїх. І ще росіян бачили, і ще білорусів бачили. І навіть коли приїжджає темношкірий француз, то це вже для українців виглядає як дивина. Треба покоління, щоб це пройшло.

– Які малайці за характером, поведінкою?

– Малайці добрі, привітні, дружні, вони ніколи в житті не сваряться і намагаються все залагодити. Намагаються безконфліктно все робити. Працюють, хочуть розвиватися, багато інвестують у свою освіту і своїх дітей. Китайці невпинно працюють. Для них бог – це гроші. Вони неймовірно рухають економіку країни. Про індусів важко сказати. Займають інтелектуальні посади, напрямки. Юристи, судді, міжнародні представники. Вони трохи хитрі, вміють це робити. Разом цей мікс-продукт – неймовірна країна. Малайзія – три різні нації, одна успішна країна. Вони краще помирились і зжились, ніж у нас один народ.

– Є щось спільне з українцями? 

– Я не знаю, не шукав.

– Чого ти у них навчився?

– Я пробую навчитися спокою. Ніколи не бачив, щоб малайці сварилися, не бачив агресії. Я не розумію, як це відбувається. Якщо ми сидимо в поїзді чи автобусі, й автобус забитий місцевими людьми, вагітна жінка, діти… Автобус буде припарковуватися 7 хвилин, і ніхто не обурюватиметься, не сигналитиме. У тому автобусі нервувати буду тільки я. Можливо, ще китайці, але вони не проявляють цього.

За 5 років я навчився простіше дивитися на речі, не помічати чогось, але я мрію від них перейняти внутрішній спокій. Це просто неймовірно. Найгірший метод вирішення конфлікту – це агресія. Тут немає українського «синдрому вахтера». Напевно, він і в мене був: якщо ти не заборониш комусь щось протягом дня – ти його не прожив. А малайці стараються піти назустріч, навіть якщо це порушує правила. Для них дуже важливі людські стосунки.

– Чи численна українська діаспора в Малайзії?

– Десь 300 тисяч українців у Куала Лумпурі, зареєстрованих у посольстві. Навряд чи ще багато не зареєстрованих. Бо всі, хто там живе, мають візи – їх легко отримати.

– Як місцеві ставляться до українців?

– Нормально, навіть після авіакатастрофи Boeing 777 у Донецькій області. Ми тоді побоювалися трохи, але вони нас не ідентифікують. Нічого не кажуть, жодних претензій. Хтось із них думає, що це ми збили, більшість – що це росіяни. Російське посольство в Куала Лумпурі дуже акуратно працювало: конференції, зустрічі. Наші старалися контраргументувати. Була війна посольств. Але навіть ті, хто думають, що Boeing збили ми, ставляться до нас спокійно. Нема з тим проблем.

– Чи цікавий напрямок «Малайзія» для українського туриста?

– Дуже цікавий. Малайзія – не тільки екзотика. Це можливість побачити, як країна може швидко вирости, у щось перетворитися. 40 років тому це було болото. Тож Малайзія – приклад того, як можна швидко, дуже швидко, вирости. Вони зробили з нічого неймовірні речі. Потенціалу в нас було набагато більше. При тому, що в них нема світових запасів нафти.

– За яких обставин ти повернешся в Україну?

– Не знаю… Поки що таких планів нема.

– Як прийшла ідея створити туристичну компанію «Я люблю Азію»?

– Ми з другом Женею Іхельзоном (Євген Іхельзон – відомий український діяч, журналіст), який тоді жив в Україні, а я в Англії, час від часу їздили в Азію. Потім почали з собою брати знайомих, з якими протягом тижня чи двох проходили маршрут. За це вони нам купували квитки. А потім раз-два, і вже ми знайшли себе у тому, що всі кудись їздять, є якийсь рух. Поступово з цього вималювався бізнес, хоча він не робився як комерційний, тому досі залишається таким домашнім.

На початку вирішили створити Фейсбук-спільноту, щоб люди читали та мали з нами контакт. Зараз вона налічує понад 44 з половиною тисячі підписників. Назва «Я люблю Азію» випадкова, але вона відповідає ідеї. Ми таке собі ком’юніті любителів Азії. В Україні дивимось азійські фільми, ходимо по різних тематичних місцях, їздимо в азійські ресторани. У нас є група людей, яка зустрічається раз на місяць і ходить в азіатські кафе в Києві, Івано-Франківську, Львові.

– Чим туристична компанія “Я люблю Азію” відрізняється від інших?

– «Я люблю Азію» – це туроператор подорожей у малих групах. У нас 45-50 подорожей на рік. У середньостатистичного туроператора в Україні — 10 000 поїздок. Ми не торгуємо місцями в готелях, ми не беремо їх гуртом. У нас нема знижок чи гарячих путівок. Це взагалі не наші пріоритети. Ми дивимось на країну в першу чергу. В нас готель – це просто місце, де люди ночують. Ми вибираємо комфортні готелі для проживання. Найкращі з середнього сегменту. Ми їх використовуємо, щоб зранку прийти, покласти речі і піти щось дивитися, а вночі переночувати. Буває, що ми знаємо – в яких готелях переночуємо за 2-3 дні до поселення.

Насправді, умови в гестхаусах на індонезійських Балі чи Джоджакарті є неймовірні. У Сінгапурі є готелі такого рівня, які в Європі коштують у три рази дорожче. Комфорт якраз набагато більше люблять в Азії, і в них у кожному готелі є басейн, кабінети масажу. У них є такі кімнати, де можна зайняти напівлежачу позицію в кріслі з такою спеціальною підставкою для рук, де є клавіатура. Таке собі лежаче інтернет-сидіння. Вони цього добре навчилися. От якраз європейці можуть пожертвувати комфортом, пожити в хонаї (хонай — папуаський круглий дім, – ред.), а азіат щоб поїхав у Папуа – це рідкість. Вони хочуть поїхати в Париж і пожити в готелі з видом на Ейфелеву вежу.

У нас є тури, де ми їздимо по дорогих готелях. Гонконг і Сінгапур, наприклад.

А в Папуа ми взагалі жили в хонаї. По нас стрибали величезні блохи, нам падали на голову щурі, ми жили так, як живуть папуаси. На першому поверсі сплять свині, а на другому – люди. От як це можна вписати у стандартну форму пошуку туроператора?

Я спочатку переживав, ми пробували форматуватися під туроператорів, пробувалися продаватися. Але потім я подивився іноземні компанії, а їх є дуууууже багато, вони теж ніяк не працюють із операторами, не продають масово свій продукт.

У нас подорожі в малих групах. Ми не продаєм опт. А вони продають. Вони наймають чартерні рейси. Люди приходять і питають: «А чому у вас Шрі Ланка коштує 600 доларів, якщо в турфірмі гарячий тур – 350?» Ну, що ми можемо на це сказати? Ну так, тебе селять у готель, і все, що ти можеш вибрати, це їжа. У нас Шрі Ланка – це захоплюючий тур, де з тобою їздять, живуть, як місцеві, занурюються в ці країни, подорожують, при тобі гід завжди прикріплений. Ми щодня міняємо житло. Це просто зовсім інший продукт. Ми так відрізняємося від турпродукту, що вони навіть не можуть нас продавати.

– Іноземні фірми звертаються до вас щодо співпраці?

– Ні. Вони навіть зі своїми не працюють. Такі туроператори як ми, не працюють з турагентами. У них є свої агенти. Це агенти, які продають такі тури. От у нас є один київський партнер, з яким ми працюємо. Агент, який перепродує тури.

Через кризу величезна частина людей навчилася подорожувати самостійно. До нас звертаються ті, хто хоче відпочивати сам, і ті, хто хоче насичених групових подорожей. Причому, ми в жодному разі не є конкурентами самостійним подорожам. Швидше за все, людина з першого разу не зможе так швидко проїхати задуманий маршрут. Бо є якісь дуже складні стиковки, через незнання яких людина витратить більше грошей, ніж за наш тур.

Плюс, є багато переваг у подорожах малими групами. Ми ж не збираємо групи з 20-25 людей, як інші. Тобто, коли в нас 14 — це вже катастрофа. Ми беремо другого гіда. А зазвичай у нас 8-10 чоловік. Вони всі сходяться за інтересами.

У нас клієнти з Польщі, Литви, Казахстану, Білорусі, Грузії, Киргизстану. На Папуа були вже запити від європейців, навіть індонезійці записувалися на Індонезію, іранці.

– Які у тебе очікування від «Я люблю Азію»?

– Всі мої очікування вже підтвердилися, все працює. Зараз трохи пригальмувалося через кризу в Україні. Людей стало менше. Ми дуже сильно відчули падіння бізнесу. Але що цікаво, до кризи таких компаній на ринку було більше десяти. Зараз крім нас залишився ще хтось один. Зараз вони знову як гриби народжуються. Це стало модно – такий собі тренд. Хтось колись кудись з’їздив – і зразу він гід, у нього відразу турагентство. І це, до речі, погано, бо починаєш плутатися, що відбувається на ринку. Вони народжуються-відмирають. Ми за всіма слідкуємо. Є 2-3 фірми, які ще працюють, але є дуже багато одинаків. Вони мають 7 турів, можуть перерости у компанію, а можуть і зійти з дистанції. Ми ж завдяки кризі навчилися виходити й на інші ринки.

 

 

 

 

Розмовляла Альона Николаєвич, Львів

Фото надав автор

 

 

 

Джерело: Укрінформ

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s