Іраклій Гогія: Для реалізації теми взяли приклад ганебних воєн — сирійської та української

14 червня 2017 р.

У Києві проходить I Міжнародний театральний фестиваль камерних театрів (вистав) Andriyivsky Fest.

Фестиваль зініціював Київський академічний театр «Колесо» (художній керівник — Ірина Кліщевська), а підтримали його і Міністерство культури України, і департамент культури КМДА.

Участь у тижневому марафоні беруть представники восьми країн: гості з Румунії, Польщі, Грузії, Греції, Ізраїлю, Болгарії, Білорусі, Ірану і, звісно, учасники з України.

Переможців визначить почесне журі, до складу якого ввійшли театрознавці Алла Підлужна (Київ), Світлана Максименко (Львів), Сергій Васильєв (Київ), театрознавець і актриса Верона Перевєрзєва (Україна — Франція), драматург Калін Ілієв (Болгарія) та режисер, директор Міжнародного інституту театру в Греції Еммануїл Куцуреліс (Греція).

Усi вистави — на двох сценах Київського академічного театру «Колесо». Виняток — вистава Тбіліського державного драматичного театру імені Сандро Ахметелі — «Колискова війні» О. Катамадзе.

Показ вистави пройде за підтримки Національної спілки театральних діячів України 14 червня у Києво-Могилянському театральному центрі «Пасіка».

Напередодні ми поговорили з режисером цієї вистави, частим гостем України, Іраклієм Гогія.

«Думаю, що скоро в Росії буде великий протест»

— Іраклію, розкажіть про виставу «Колискова війні», яку презентуєте у програмі Andriyivsky Fest у Києві.Чи вкладаєте у назву вистави певний символізм — заспівати колискову війні, тобто приспати її, зупинити, втихомирити? Чи, можливо, якісь інші символи?
— Під час створення цієї вистави, ми не ставили собі за мету використати якусь драматургію, ми хотіли створити все з нуля. У нас була тема, яка нас хвилювала — і все. Йшлося про війну, яку бачили діти і яка вбила цих дітей. Для реалізації цієї теми ми взяли приклад ганебних двох воєн — сирійської та української.
Я вважаю, що ці дві війни виникли не через конфлікт, а відбуваються тільки тому, що хтось так захотів. В Україні 14 червня буде неочікувана деталь — українська колискова звучатиме з вуст української вокалістки Національної опери України, ім’я якої, за проханням, я залишаю у таємниці. Ми не граємо виставу, ми проживаємо всі перипетії вистави. І навіть я, хоч і не виходжу кожного разу на сцену, щоразу проживаю всю історію. Ця вистава, звісно, і про грузинські проблеми, вона про нас.
Я згадую, як у дитинстві ми гуляли у дворі, а в певний момент оголошували комендантську годину, і ми мали йти додому. Саме тоді ми поховали своє дитинство. Часто було й так, що ми поверталися додому, а там не було що їсти. З цих спогадів виникла ідея афіші вистави, для якої ми використали свої фотографії.
Ми зібрали свої дитячі фотографії і зрозуміли, що ця вистава про нашу історію. Не важливо, тебе вбили бомбою чи голодом, важливо, що це відбулося. Як і сьогодні, буржуї вбивають свої народи голодом. Потрібно щось змінювати…
— Але ж і в Україні, і в Грузії вже відбулося декілька революцій…
— Так, у тому то й рiч, що якраз у своїй виставі «Колискова війні» я розповідаю про те, що Україна припустилася помилки у своїй останній революції. Молоді люди померли на Майдані, але не змінили нічого в Україні. Я завжди проти революцій, потрібно почекати і дати змінам відбутися мирним шляхом. Я взагалі проти конфлікту.
Сьогодні для мене Росія — це не Путін, а в першу чергу це Чайковський і Чехов, Достоєвський, а Путін просто особа без батьківщини. Політика Росії — це не Росія. Після 2008-го для мене обірвалося бажання їздити до Росії тоді, коли я бачив бомбардування нашого грузинського міста Поті, міста біля моря, де зазвичай люди відпочивають. Із нашого населення я нікого не помітив зі зброєю, всі просто відпочивали, внутрішнього конфлікту не було, бомбардування було зовнішнє. Після цього для мене щось закінчилося у спілкуванні з Росією.
Але я сподіваюсь, що Росія сама довго так не витримає. Я знаю, що російська інтелігенція не задоволена тим, що країна скочується до жорсткої диктатури. Приїжджаючи в Україну, я відчуваю свободу, я вільно можу ставити вистави, ходити вулицями. В Росії цього не відчувається, і я думаю, що скоро там буде великий протест. Не можна так нехтувати своїм народом, грати у якусь незрозумілу політику.

Початок Чехова, продовження — Акуніна

— Ви зазначаєте, що Театр імені Сандро Ахметелі має сильну соціальну і політичну позицію. В чому вона проявляється? Ваш театр зацікавлений в аналізі соціальних звершень, чи в активізації, в пробудженні соціальних сил? Адже ви багато працюєте над темою насилля, проводите навіть терапевтичні сеанси театром…
— Наш театр цікавить обидва напрями — ми аналізуємо й активно виступаємо з критикою. Іноді, виступаючи проти ідей наших політиків, ми можемо щось засуджувати, але ми не викликаємо революцію. Революція може все зіпсувати. Ми вибрали керманича країни, тепер необхідно почекати. Критикувати, але не сваритися і не кричати на вулицях, де ходять гості нашої країни. Навіщо нам їх розлякувати?
— Що відбувається у театрі за вашої відсутності? 
— Активний процес. Зараз я залишив із колективом білоруського режисера, який ставить «Чайку» за Антоном Чеховим і Борисом Акуніним. Початок Чехова, продовження — Акуніна, це справжнє дослідження долі Треплєва. Наприкінці вистави всі мають перетворитися на чайок.
— Останніми роками Україну часто порівнюють із Грузією. Ви — як очевидець сьогоднішніх подій в Україні і як житель Грузії — можете назвати причини цих порівнянь і виявити дійсно схожі моменти?
— Я багато подорожую світом. Це робочі поїздки на фестивалі, на постановки, на гастролі. Я справді можу засвідчити, що такої спорідненості, яка є між Україною і Грузією, я рідко помічаю. Українці і грузини, сама історія України і Грузії дуже схожі між собою. Ми, як і ви, завжди хотіли добре їсти і спати, насолоджуватися життям, грати і ставити вистави, знімати кіно. Але історія складалася так, що на нас нападали і ми мали захищатися.
Перед нашими націями завж­ди стояли однакові задачі — захищати честь народу. Традиції наших народів теж дуже схожі. Коли звучить грузинська пісня і мене питають про що вона, я завжди відповідаю, що пісня про любов та вітчизну. Хіба не теж саме можна сказати і про українську пісню. А ще наші країни близькі за відчуттям ритму та атмосфери. Навіть коли я гуляю вулицями Києва, я відчуваю себе вдома, а не в гостях. Тут усе — як у Тбілісі.
— Розкажіть про постановку «Хануми» Авксентія Цагарелі  у Київському Національному академічному театрі оперети. Як виникла ідея постановки? 
— Із самого початку, коли мені запропонував роботу генеральний директор — художній керівник Національної оперети — Богдан Струтинський, ми вирішили, що це буде саме грузинський матеріал, і зупинилися на «Ханумі» Авксентія Цагарелі. Богдан Дмитрович давно хотів побачити на кону оперети саме цей твір, але він хотів, щоб грузинський режисер поставив грузинську виставу, зберігши національний колорит і всі тонкощі грузинського театру.
Ми обрали музику нашого живого класика Гія Канчелі. Звісно, всі одразу згадують історичну постановку Ленінградського БДТ, здійснену Товстоноговим у 70-х роках, для якої якраз Гія Канчелі і написав свою музику. Але хочу зазначити, що нічого звідти ми не використовуємо, окрім літературної основи і музичної. І навіть музика частково звучатиме у сучасній обробці.
Від тієї постановки минуло майже 40 років. Ми виключаємо всі штампи, ми не робимо кальку і халтуру. Прем’єра вистави запланована на початок листопада, у наступному театральному сезоні. Із позитивних моментів постановки — це дружній колектив оперети. Для мене важлива цілісна атмосфера театру. Я приходжу в оперету — й одразу бачу людей, які посміхаються.

ДЕТАЛІ

Про виставу:
Спектакль заснований на документальному матеріалі й розповідає про ставлення дітей до війни.
Біженці, які тимчасово живуть у спортивному залі, відчувають ті емоції, якими жили в дитинстві. Дійові особи — жертви різних воєн, які тривають і донині.
Актори показують світ, побачений дітьми, які загинули під час війни.
Про режисера:
Іраклій Гогія з 2014 року є художнім керівником Тбіліського державного драматичного театру імені Сандро Ахметелі. Поставив понад 50 вистав у театрах Грузії, Естонії, України, Білорусі.
Іраклій Гогія є докторантом, досліджує тему «Питання театральної освіти і методології». Є дворазовим переможцем національної премії Грузії «Кращий режисер року». Разом зі студентами різних країн є одним з організаторів міжнародного проекту «Фестиваль світу».
Про театр:
У 1981 році у місті Тбілісі був заснований Драматичний театр імені Сандро Ахметелі, який вирізняється сильною соціальною та мистецькою позицією.
Колектив завоював любов і повагу глядачів. Актори театру задіяні в кіно, на ТБ і в міжнародних мистецьких проектах.
Двоє акторів Театру в 2017 році удостоєні звання — «Зірка театру і кіно Грузії».
Театр не боїться сміливих експериментів і намагається у своєму репертуарі застосовувати різні принципи та методи сучасного театрального світу.
Проявами цієї тенденції в театрі є постановки польських, естонських, українських, італійських, бразильських і грузинських режисерів.
Розмовляла Лілія БЕВЗЮК–ВОЛОШИНА
Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s