Євген Коротких, підкорювач семи морів, не рахуючи озера Балхаш: Розмова з луганським мореплавцем, який чекає своєї кругосвітньої подорожі

10 червня 2017 р.

На Луганці не те, що порту – причалу не побачиш. З тієї очевидної причини, що причалювати тут нічому. Ось на Донці, на тому відрізку, де він омиває північно-східну околицю Луганська, колись валявся на мілині каркас якогось катера, але його років вже двадцять, як розпиляли на металобрухт. І все ж, незважаючи на таку зневагу до усього водоплавного, тут до недавнього часу жив один мореплавець. Справжнісінький – від слова «море». Причому – діючий. Ось він і цього року збирається підкорити чергове море – вже сьоме.

Євген Коротких народився у передгір’ях Тянь-Шаню 63 роки тому. Там колись знайшли великі поклади уранової руди; тут, у гірському селищі, познайомилися його батьки.

НЕСКОРЕНИЙ БАБАЙ-ТАГ

– Від селища в Центральній Азії до Луганщини шлях не близький. Євгене Григоровичу, як опинилися тут?

– Тяга до подорожей у мене з дитинства. У селищній бібліотеці було багато книг; я захоплювався Жулем Верном, Марком Твеном… Неподалік стояла гора Бабай-таг, і пацани часто хвалилися один перед одним, як вони на ту гору піднімалися, і які види відкривалися їм з вершини. А мені так і не вдалося її підкорити. Й досі прикро.

Коли настав час визначатися з подальшою долею, тицьнув пальцем у мапу, попав у Луганськ. Приїхав: нецікаво. Тут якийсь автобус. Ним дістався до Красного Луча. Там сів ще на один автобус – попав на шахту. Треба повертатися, а залишився один рубль. Що робити? Дивлюся – оголошення: прийом на навчання в гірське ПТУ, безкоштовне харчування, проживання… Заходжу. «А можна у вас поїсти?» – «Здавай документи, і будь ласка!». Йшов 1970 рік…

Отримав спеціальність електрослюсаря й  таки перебрався до обласного центру. Коли був бригадиром «Ліфтмонтажу», організував навколо себе цілий колектив. Ходили і пішки, і в лижні переходи (на Урал, Алтай, Алатау), і на байдарках. У мене троє дітей, і коли вони підросли, почали ходити зі мною.

– Дружина не заперечувала?

– Спокійно реагувала – сама туристка. Ми на цьому ґрунті з нею і познайомилися. Уявіть, яким у нас було весілля. Ми з нею годині об 11, з рюкзаками і у штормовках, розписалися, о першій вилетіли на Кавказ, а вже ввечері десь на перевалі пили шампанське…

«ГОТОВО! ПАРУС РОЗПУСТИЛИ…»

– Розкажіть про свій перший похід під вітрилом.

– Після розпаду Радянського Союзу подумав: «Це ж море, нарешті, відкрилося! Треба скористатися». Скооперувавшись із байдарочниками рідного клубу, почав будувати вітрильний катамаран. Перший похід здійснив у далекому 1994-му, пройшовши під вітрилом – ще рядовим матросом і не на своєму судні – від Севастополя до Маріуполя.

Чим була цікавою перша поїздка, так це тим, що до нас ніхто не ходив на катамаранах вздовж берега. Нам навіть яхтсмени заздрили. Їм не дозволяють відходити далеко від порту, а ми тут на якихось гумових виробах йдемо через два моря – Чорне і Азовське.

– Гумових?..

– В балонах оболонка – це шахтні рукава. А всередині – брали камери і клеїли. Ось ці труби – дюралеві, свого часу нам вдалося придбати їх на заводах. Вітрила теж шили самі. Парусність – 16 квадратних метрів. Така регата ніколи не проводилася в Європі, тільки в Штатах, навколо Флориди. В Європі ми були першими.

– Досвід давався нелегко, тому перший справжній міжнародний перехід вдалося здійснити в 2004-му. З якою командою і на чому відправилися в рейс?

– Тоді ми мали вже власноруч побудований катамаран. А з екіпажем була затримка: саме в даний конкретний час у потенційних матросів з’являлися ті чи інші нагальні проблеми. Втім, один досвідчений моряк знайшовся – в Стаханові. А ще двох «морячків» взяли вже від розпачу. Умова до них була єдина: достатній грошовий внесок. Бо треба було екіпіруватися, закупити продукти. Та й за кордоном гроші могли знадобитися – хто знав, які там звичаї.

Потім виявилося, що дівчата цілком освоїлися з судном. Були товариськими і без комплексів. І мали бажання побачити світ.

Як оформлялися документи на дозвіл виходу з Ялти, і якими очима дивилися чиновники морського порту на наш плавзасіб – окрема історія. Спортсмени місцевого яхт-клубу взагалі не вірили, що нас випустять у відкрите Чорне море. Тому, коли ми вже залишали порт, проводжали сиренами.

ГАЛУШКИ В СИНОПІ

– Як вас зустріло море?

– Погода була нормальною, і ми практично за дві доби дійшли до середини моря. Вирішили скупатися. Кинули мотузку про запас, до іншої прив’язувалися. Вода чиста, небо блакитне, штиль – а все одно якось страшнувато. Адже під тобою прірва, більше двох тисяч метрів глибина.

– А як ви дізналися, що стоїте саме на середині моря?

– У нас GPS-ка була, компаси. Для зв’язку – рація та мобільні телефони… Правда, ми у 2004-му ще не знали, як діє роумінг. Рятувальні жилети, газові плити… Були вудки, але рибу ми не ловили – не знали, як її ловлять в морі. Пізніше нам розповіли, що і до чого.

– А чим харчувалися?

– Все їли. Борщ, гречану кашу. Галушки. На другій половині шляху налетів шторм. Ми дівчатам таке укриття зробили з брезенту. Вони цих хвиль і не побачили, а тому не дуже злякалися. А ми з Дімою Алтуховим впоралися удвох з керуванням. Вранці шторм послабшав, і ми на його рештках до Туреччини допливли практично за половину доби. Але коли по GPS-ці побачили, що ось він, берег – задумалися. Чужа країна, як нас приймуть? Чи не заарештують за порушення кордону? Ніч переночували в затоці, вранці увійшли в Синоп. Я озираюся: де прикордонники? Немає. Ось місто стало видно – нікого. Ось порт, треба заходити, викликаю по рації порт-контроль – мовчать. Заходимо; бачимо: військове судно. Ну, думаю, все, схоплять! Моряки подивилися на нас і повернулися до своїх занять. Коли чую: «Ей, Україно, йди сюди!» – прапор же ж у нас український. Підходимо, віддаємо швартови. «Хто, звідки?» Відповідаю, а потім сам запитую, де оформити візи. – «Йдеш в місто, знаходиш поліцейське відділення – там і зможете оформити». – «А хіба можна виходити в місто?» – «Чому ні?»

– І як вас зустріли в місті?

– Поліцейських наш прихід не дуже зацікавив. Але коли відзначалися в порту – розпочалася ейфорія. Турок, що реєстрував судно, питає: «На чому прийшли? Де ваш мотор?» – Немає мотора. «Вах! Мотор йок! Радари йок!! Туалет йок!!!» Містом чутки пішли… Тиждень там пробули – тільки про нас і говорили. Прибігають пацани: «Вах! Мотор йок!». Приходять люди похилого віку: «Вах! Мотор йок!». Приїхав якийсь місцевий крутий. Йому двері відкрили, він подивився, показав мені великий палець. Двері закрили, поїхав. В усіх кав’ярнях про нас говорили: «Крейзі!»

Тут нас безкоштовно годували, поточний ремонт теж обійшовся практично задарма. Ще й на дорогу додому завантажили харчами. Так, що поблизу українського берега наші прикордонники прийняли нас за контрабандистів. Але тут вже запрацювали мобільні. Я подзвонив тим, хто оформляв виїзд. Усе обійшлося.

Найбільше раділи нашому поверненню ялтинські яхтсмени. Сподівалися, тепер і їм дозволять виходити у відкрите море.

ДРОВА І МОРЕ

– У вересні 2008-го ви відправилися в Середземне море. А перед тим «відзначилися» в Охотському – ходили на Шантарські острови.

– Так, бачив білух, хижих ластівок, ведмедів, а нерпів скільки – як у нас горобців! Але через затримки знову ледь не залишився без екіпажу – у друзів закінчувалися відпустки. Відгукнувся старий соратник Дмитро Алтухов; підключився харківський мандрівник Олексій Шматов; вже в Ялті підсів донеччанин Володимир Туман.

Взагалі я збирався йти через Атлантику – вважав, що новий катамаран витримає іспит океаном. Завадили обставини, з морем прямо не пов’язані.

– І все одно: пройти п’ять морів – Азовське, Чорне, Мармурове, Егейське та Середземне – це для такого типу суден абсолютний рекорд. Чим харчувалися цього разу?

– Будь ласка (показує на монітор ноутбука): гречана каша, супи, борщі. Харчувалися, як вдома, везли з собою картоплю, овочі.

– Капуста для борщу була морська?

– Ні, звичайна. У цьому плаванні ми вже навчилися ловити рибу. Виявляється, треба гачок дуже глибоко опускати. Закинеш, починаєш витягати – два-три оселедця вже сидять. Ми зрозуміли, що можемо далеко ходити. Місяць жили на катамарані. Бачили акул. Літаючих рибок бачили. Бачили дельфінів метрів з сім завдовжки. Так, метрів сім. Так такий дельфін був білого кольору. Плив поруч з нами.

– Знаю, що найцікавіше (і найжахливіше) відбулося на зворотному з Олександрії шляху. Як це було?

– Коли ми дісталися до Єгипту, хлопцям треба було їхати, а я вирішив зимувати, щоб наступного року йти в Атлантику. Тепер у мене був телефонний зв’язок з Україною, і ось приходить повідомлення: матуся захворіла, хоче мене бачити. І я вирішив плисти додому поодинці. Оформив документи; араби допомогли відремонтувати катамаран, купили мені навіть продукти. Це вже були інші араби – з яхт-клубу, де ми стояли. І я поплив.

Два дні плавання йшли нормально, на третій розпочався шторм…

Розумієте, вода у Середземному морі чиста, прозора. Але занадто багато в ній сміття. І не якихось там пляшок – контейнери плавають, стовбури, цілі дерева. Ми якось навіть експеримент проводили: чи можна вижити в морі тільки на дровах? Виявилося – можна. Очевидно, на якийсь такий стовбур і напоровся. Десь за 150 кілометрів від турецького берега. Пробитий був тільки один з двох балонів катамарана. Можливо, якби не шторм, його можна було якось полагодити. А тут та половина, де був пошкоджений поплавок, занурилася у воду, і просто фізично не можна було ні заклеїти гуму, ні підкачати.

ПРОЩАННЯ З АТЕЇЗМОМ

– Що ж ви робили?

– Знаєте, коли я зв’язався з морем, мій атеїзм зазнав катастрофи. Цей випадок тільки додав мені віри в те, що без Бога нічого не обходиться. Чую по радіо говорять англійською. Я кричу: «Want aid!» («Потребую допомоги!» – ред.) – вони відключаються. Знаходжу їх на іншій хвилі, знову кричу – знову зникають. Пам’ятаю, що по карті у цьому квадраті взагалі жодні морські шляхи не проходять. Кричу: «Боже, допоможи!» – і раптом чую, як хтось звертається до мене ламаною англійською. Називаю свої координати – і відчуваю, що він мене не розуміє. У розпачі волаю: «А можна російською?!» – «Ну, звичайно, можна». Виявилося, це судно Європейської асоціації стоматологів йшло з Карибів на Кіпр. Інтернаціональний екіпаж, але капітан, старпом і штурман були українцями.

Зумів врятувати не тільки документи, але й фотоапарат, камеру і навіть ноутбук. (З фотографіями, представленими на цій сторінці, і з цілим телефільмом про останню подорож – ред.).

– До мами встигли?

– Вона досі жива, слава Богу. А ось катамаран… Я, коли піднявся на палубу і подивився вниз – відчуття було таке, ніби віддаю свого старого друга. Питаю, що з ним буде – кажуть, якщо сам не затоне, цей англійський крейсер, що ви чули в ефірі, обов’язково його розстріляє.

– І ви знову готуєтеся до нових подорожей?

– Звичайно! Вже й нові дюралеві трубки купив…

* * *

Після цієї розмови у Євгена Коротких був ще виграний чемпіонат світу МАРІНС з перегонів на розбірних і надувних вітрильних суднах “Балхаш” у Казахстані. Зараз мореплавець із Луганщини мешкає у Дніпрі. І саме з екіпажем із цього міста збирається цьогоріч взяти участь у новому чемпіонаті, який знову організовує Казахстан. Цього разу – на Каспії.

 

 

 

 

Розмовляв Михайло Бублик, Сєвєродонецьк

 

 

 

Джерело: Укрінформ

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s