Людмила Таран: Найуважніші мої читачі – чоловіки

15 червня 2017 р.

Стосунки між статями, взаємні відкриття внутрішніх світів чоловіка і жінки, проблеми ґендерної рівності – один із лейтмотивів творчості киянки Людмили Таран. Якраз про ці аспекти нашого життя, і про те, як вони відображаються в книжках, сьогоднішня розмова з письменницею.

Людмило, ти презентувала у Вінниці свою нову книжку малої прози «Остання жінка, останній чоловік». Скажу відверто, уже сама назва її вельми інтригує…

Для того, щоб довідатися, чому така назва, треба прочитати новелу про історію запізнілого роману двох людей – учителя й учениці. Як цей роман розвивається, чим завершується чи не завершується – ось така інтрига для моїх потенційних читачів.

 

Ти згадала тільки одну новелу, але ж назва, вочевидь, задає певне смислове поле для всієї книжки?

Так, я задумала її більш-менш цілісною, і наскрізною ідеєю є речі дуже банальні, вічні і загальновідомі: життя, смерть, кохання, втрати. Власне, те, з чим так чи так кожен із нас в житті має справу, адже всі ми переживаємо втрати – кохання, близької людини, довіри. Мені хотілось подивитись на своїх героїв, як вони їх переживають, як виходять із драматичних колізій. Стосовно однієї новели з цієї книжки, яка називається «Заковтування вогню», мені вже кілька людей сказали, що вона допомогла їм подолати власне переживання втрати. Мені було дуже приємно дізнатись, що мій особистий письменницький досвід знадобився навіть у такому прямому сенсі.

 

Дуже важливі для тебе теми – жінка, чоловік, взаємини між ними. Можу згадати і твою книжку інтерв’ю, де така тематика є наскрізною. Як, на твій погляд, міняється ситуація в суспільстві щодо стосунків чоловіка й жінки? Чи такі вони, як були двадцять-тридцять років тому?

Звичайно, вони змінюються, і ці зміни неминучі. Ми продовжуємо жити все-таки в суспільстві переважно патріархальному, і патріархальні стереотипи дуже глибоко в нас застрягли – стосовно соціальної ролі жінки, її місця в бізнесі, у сфері ухвалення рішень, вихованні дітей… Багато ще залишається таких стереотипів. Я багато писала як журналістка про необхідність паритету жінок і чоловіків у суспільстві, про те, що це вигідно для нас усіх, аби забезпечувались рівні права й можливості. Але й у собі помічаю десь глибоко приховані отакі стереотипи, які настільки вгніздилися в свідомість і підсвідомість, немов якісь мікроби, що насправді їх важко видобути…

 

А ці стереотипи для тебе комфортні чи некомфортні?

Різні. Бувають і некомфортні, бувають і смішні. Пригадую епізод у нашому внутрішньому дворі між хрущовок. Там чоловік розвішував білизну, і він робив це так незграбно, напевно, уперше в житті. Мені стало смішно, що він це геть не по-жіночому робить. Але потім я насміялася сама з себе. Сказала собі: ти ж маєш тішитися, що чоловік робить таку, умовно кажучи, жіночу роботу! Ти повинна радіти, а не насміхатись над тим, що в нього це виходить, може, незграбно. Начебто дрібничка, але подібні стереотипи, буває, все-таки керують нашим життям. Але повернімось до запитання, що для мене це означає. По-перше, наше суспільство складається з жінок і чоловіків. А визначальними у нашому родинному житті, на роботі тощо є стосунки. Вони можуть бути міжособистісними, професійними, багатовимірними, але все одно до них домішується ґендерний аспект. Існує думка, що найкращий той колектив, де серед чоловіків для рівноваги і для певного психологічного комфорту мають працювати і жінки. І так само недобре, якщо в колективі тільки жінки, як це, наприклад, часто трапляється в наших школах, де педагогічні колективи складаються з жінок. Так само й родинні стосунки: як дружина й чоловік вибудовують ставлення одне до одного, що таке повага, родинне щастя. Тобто це безкінечні варіації того, як ми будуємо своє життя. Чи змінилося щось? Так, змінилося. Мені здається, все ж таки поступово приходить розуміння, що жінка має такі ж права, як і чоловік. Наприклад, стосовно бізнесу чи керівної ланки. Зверніть увагу: заступниками якихось великих начальників часто бувають жінки, але значно рідше вони самі ухвалюють рішення.

 

Є група жінок, для яких комфортне інше становище. Скажімо, її чоловік бізнесмен або просто багато заробляє, сім’я забезпечена, і жінка принципово не йде працювати – вона зайнята сім’єю. Як ти сприймаєш такий підхід?

Якщо цей вибір свідомий, якщо це її бажання і потреба, а також є відповідні можливості – то й слава Богу! Якщо жінка любить від рання до смеркання стояти на кухні біля плити, якщо кухня – це сфера її творчості і їй не набридає, то чудово! Якщо це подобається родині і вона сама отримує величезне задоволення, то в такій ситуації все нормально. Гірше, коли нелюба жінці кухонна робота є щоденним примусом, а вона ще й має догоджати комусь. Одне слово, якщо є така можливість і якщо жінці подобається жити в такому своєму – прямо скажемо! – обмеженому світі, то, як мовиться, на здоров’я.

 

Якою ти уявляєш свою читацьку аудиторію?

Це передусім жінки, про яких я пишу. Мені здається, має бути цікаво і тим, кому сімнадцять, і тим, кому сімдесят, бо мої героїні – різного віку. Пишу переважно про жінок міських, які схожі на мене в тому сенсі, що вони розмірковують, рефлексують над своїм життям. До того ж я з’ясувала, що найуважніші мої читачі – чоловіки, причому молодші за мене, про це свідчать хоч би презентації моїх книжок. Та й відгуки на мої книжки, думаю, цікавіші саме ті, які писали чоловіки. Спостерігши це, я подумала: може, я допомагаю їм осмислити якісь нові нюанси жіночого світу?

 

Ось ти презентувала прозу, перед цим у тебе теж були прозові книжки, та й журналістика, зрозуміла річ, теж не поезія, а проза. Свого часу ти дебютувала в літературі як поетеса. А зараз пишуться вірші?

Поезію пишу, але значно рідше, тому що для мене поезія завжди була передусім чуттєвим спалахом, бажанням донести до інших своє переживання, якісь емоційні імпульси. Проза – це, звичайно, інше, це вже більше сфера розуму. Не думаю, що зрадила поезії, але тепер більш налаштована все ж таки на прозу. Навіть, зізнаюсь, більш зацікавлена у виходові саме прозових книжок, аніж поетичних. І не переймаюсь тим, що в мене досі немає книжки вибраного, досі не видрукувала нові вірші. Більше думаю про те, що хотілось би написати наступну прозову книжку, якщо Бог дасть. Це, мабуть, сталося тому, що життєвий досвід не завжди можна ввібгати у вірші. Я відчула цей внутрішній поклик і почала писати прозу. На якомусь етапі з багатьма це трапляється. Багато хто рівноцінно працює і в поезії, і в прозі, у мене, можливо, тепер це не рівноцінні сфери творчості. Але тут уже не все залежить від мене.

 

А як читачі відреагували на зміну жанрових уподобань? Є люди, які дуже люблять твої вірші, а тут ти раптом прозу пишеш!

Поезія завжди має обмежену кількість читачів – і в нашій країні, і будь-де. Якось на «Книжковому Арсеналі» до мене підійшов один чоловік підписувати прозову книжку і каже: «Я так хотів вашу поетичну збірку «Колекція коханок»!» Мовляв, вчасно не купив, а далі вже не міг її ніде в книгарнях застати. Тобто він цінував мене як поетесу, а вже проза для нього – то начебто щось не таке цінне. Не знаю за всіх, але якщо я комусь цікава як творча особистість, то хай бачить, як змінююся, як теми, що прозвучали в моїй поезії, починають розвиватися в прозі. Адже це теж не відразу з’явилось: у поезії почала рухатися від білого вірша до верлібра, потім пішли сюжетні вірші, чого не було раніше. То вже був місточок до прози, хоча тоді ще цього не знала.

 

А як щодо виходу за обшири україномовної аудиторії? Тебе перекладали в інших країнах іншими мовами?

Перекладали – і поезію, і прозу. Хоч не так багато, окремих перекладних книжок у мене нема. Англійською мовою перекладали в Великобританії, публікувалася в антологіях у США. В одну з останніх таких антологій,  яку упорядкував Михайло Найдан, включено дві мої новели. Друкувалась також в антології української прози чеською мовою, перекладалась польською, але переважно поезія. Литовською мовою друкувались і поезія, і одна новела. Тобто десь потроху воно є, але це мізер, коли не йдеться про якусь окрему збірку. А щоб вийшла книжка, повинні зійтись як мінімум два важливі фактори: бажання самого перекладача і готовність якогось видавництва донести мої тексти в перекладі. Хоча, звичайно, кортить…

 

 

 

 

Розмовляв Віктор Мельник

Фото автора

№10 (198) 19 травня 2017

 

 

 

 

Джерело: ЛГ

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s