Галина Пилягіна: Інфіковані майбутнім

31 березня 2017 р.

Про те, що переживають окремі групи та суспільство в цілому; що, за всієї різниці наших позицій і відчуттів, ми передаємо нашим дітям, і як це зв’яжеться в майбутньому в рамках однієї країни, якщо вдасться зберегти її сьогодні, ми говорили із завкафедрою психіатрії, психотерапії і медичної психології НМАПО ім. П.Шупика, доктором медичних наук, професором Галиною Пилягіною.

За три роки війни кожен пережив свої травми, осягнув свої уроки і по-своєму змінився. Кожен відчуває потребу змінити країну, але, здається, поки ніхто не знає, як спільно зробити щось, аби з цього не вийшло “ніщо”. 

Усі рецепти закінчилися. Настав час руйнування, випробувань і пошуку нових відповідей. Яким стане майбутнє, яке ми робимо сьогодні? На що звертати увагу, а що розпадеться, хоч і на вигляд красиве, і робить багато “шуму”?

Про те, що переживають окремі групи та суспільство в цілому; що, за всієї різниці наших позицій і відчуттів, ми передаємо нашим дітям, і як це зв’яжеться в майбутньому в рамках однієї країни, якщо вдасться зберегти її сьогодні, ми говорили із завкафедрою психіатрії, психотерапії і медичної психології НМАПО ім. П.Шупика, доктором медичних наук, професором Галиною Пилягіною.

— Галино Яківно, війна, на жаль, стала для нас частиною повсякденності. І кожен отримав свої уроки та свої травми. Хотілося б зрозуміти, які?

— Травми війни — тема дуже неоднозначна. Звісно ж, ситуація, в якій ми перебуваємо вже три роки, змінила нас усіх. Причому по обидва боки лінії розмежування — є маса досліджень про те, що рівень депресії однаковий як у переслідувачів, так і в їхніх жертв. Під час Майдану і на початку війни мусувалася тема (на мій погляд, штучно), що тепер “уся країна в ПТСР” (посттравматичний стресовий розлад). Але не треба плутати травми війни й реальні важкі психопатологічні порушення.

Хочемо ми того чи ні, ми дійсно змінилися, і це спричинила зміна в масі соціальних речей. Це — соціальний фактор, який по-різному вплинув на суспільство в цілому і на конкретні групи людей: тих, хто бере участь у бойових діях; хто безпосередньо допомагає (волонтери, лікарі, начальники); мирних жителів — жертв війни або тих, хто на війні наживається. Кожен одержав свій досвід і по-своєму змінився.

Інший фактор — медичний. І це знову ж таки різний досвід і різні групи. Тут є і буде вся медико-соціальна палітра, яка проявиться одними проблемами в тих, хто одержав важкі фізичні травми, у кого на очах загинули близькі, або кому за кілька днів довелося докорінно змінити місце й спосіб життя. Зовсім інші порушення будуть у тих, хто вважає, що війна оминула його, або він зміг добре при ній влаштуватися.

Важкі фізичні травми однозначно змінюють людей — їхній спосіб життя й можливості. Є афоризм, до якого я досить шанобливо ставлюся: часом бог забирає в людини ноги, щоб дати їй крила, але не для того, щоб вона стала янголом. Іноді катастрофічні зміни в житті розкривають в людині дуже потужні ресурси. Але трапляється по-різному, і цей досвід описано в історії всіх воєн. Хтось починав приймати наркотики й гинув, хтось опинявся у в’язниці, хтось поринав у інші проблеми, а хтось, проходячи свій шлях, гідно справлявся з усім, що трапилося, і допомагав виживати іншим.

А десь між соціальним і медичним факторами перебуває величезна зона змін психологічних. Вони подібні до айсберга: є зміни, які на поверхні, є те, що їх породжує, і є зовсім невидима частина — те, що відбувається в глибині душі й думок.

Тому не можна все звалювати в одну купу.

— Тобто війна дійсно завдала травм усім, але абсолютно різних?

— Так. Наприклад, є люди (їх дуже багато і буде більше), які поводяться так, наче все, що відбувається їх не стосується. “Я — поза політикою”, — говорять вони. Це не якийсь винятковий феномен. Нормальна людина в такий спосіб просто психологічно захищається від усього, що руйнує її життя — реально або як їй здається. Нас завжди мало цікавить, що відбувається на відстані кількох тисяч кілометрів. Навіть якщо грабують сусіда, то слава богу, що це трапилося не зі мною. Це такий механізм захисту. Я не кажу, добре це чи погано. Просто природно й закономірно.

Приміром, я — корінна донеччанка, яка виїхала звідти понад 20 років тому. У мене не залишилося там рідних, але живуть друзі, знайомі. Я пишалася тим, яким гарним і чистим став Донецьк 2012-го. Але те, що відбувалося після 2014-го розриває душу. І таких як я багато…

Від безпорадності, від неможливості щось зробити люди починають закриватись і відсторонюватися. Якісь псевдожорстокість, псевдобайдужість — насправді є проявами психологічної дисоціації, коли болісні для себе переживання людина ніби відсуває увбік, щоб бути здатною робити щось, що стосується її звичного життя та безпосередніх завдань. Якщо вона буде тільки сидіти, переживати, страждати й нескінченно скаржитися на несправедливість, тобто застрягне на рівні болісних емоційних реакцій, то просто не зможе пристосуватися до нового життя і розвиватися далі.

Тож у цій психологічній зоні поле проблем теж дуже різноманітне. І до нього не можна підходити з одним гребінцем. Є люди, які, незважаючи на те, що війна триває вже три роки, досі залучені в те, що відбувається. Не будучи при цьому військовими або жителями прифронтових територій. Це — волонтери, начальники, ті ж бізнесмени, які роблять на війні бізнес.

Є люди, залучені в це мимоволі. Як, наприклад, жителі прилеглих до прифронтових територій. Ну як можуть не помічати того, що відбувається, наприклад, дніпропетровчани, коли повз них періодично пролітає потік “швидких”?

А нещодавно в Харкові, на залізничному вокзалі я побачила чергу маршруток на Бєлгород. Хоч, власне, чому б і ні? Харків сусідить з Бєлгородською областю, і між людьми там — маса родинних зв’язків. Усе це виходить за рамки чорно-білого мислення: ворог — не ворог, добре — погано. Війна ж гібридна, і коли сусід поводиться як ворог, мама в сусідній області Росії не перестає бути мамою.

А величезна кількість людей, які регулярно приїжджають сюди з тимчасово окупованих територій по пенсію? У них маса суперечливих почуттів, агресії, гіркоти й болю через те, як їм доводиться жити. І я нічого не можу з цим зробити, хіба що запропонувати, кому можу, свою особисту допомогу.

От з усім цим клубком проблем ми й живемо три роки. Це великий термін. За цей час багато чого змінилося. У тому числі, стосовно війни. З’явилася втома. Навіть не так від самої війни, що принесла з собою жертви, руйнування й економічний занепад. Але від безглуздості, незрозумілості, безперспективності й брехні.

— Дитячі травми — це окрема категорія? Усі діти, що перебували на прифронтовій території, одержали травми?

— Я відповім запитанням. Чому в Києві, на цілком благополучній території, так зросла кількість випадків анорексії не тільки а підлітків, а й у дітей молодших за 13 років? У мене немає статистики, але моя практика відбиває певні тенденції. Якщо раніше до мене за рік приходили два підлітки з подібною проблематикою, то зараз — з десяток.

Психологічний вплив на великі маси людей на величезній території переважно опосередкований. Дуже важливо не плутати психологічні реакції та психічні хвороби. Є те, що входить у міжнародну класифікацію хвороб психічних і поведінкових розладів — наприклад, порушення адаптації, коли людина потрапляє в якусь ситуацію, і безпосередньо за часом і змістом психопатологія пов’язана з цим. Сюди входить і знаменитий ПТСР, який може бути не тільки в комбатантів, а й у жертв, які переживають досвід руйнування життя і смерть навколо. Вичленувати цю групу досить складно. За законом про психіатричну допомогу такі пацієнти звертаються до психіатра або психотерапевта тільки самостійно.

Виявити порушення адаптації та їх варіанти в усіх дітей прифронтової зони неможливо. Для цього мають бути підстави. Психіатр не може прийти, наприклад, у школу і сказати: давайте я подивлюся всіх учнів або якусь конкретну дитину. Батьки самі можуть прийти до мене, якщо бачать, що з дитиною щось не так. Тому такої статистики травм війни у нас немає і бути не може.

Хоч би як ми до цього ставилися, але й у прифронтовій зоні, і на окупованих територіях працюють дитсадки, школи, училища та інститути. Тобто діти живуть своїм звичайним дитячим життям.

Тому важливо розрізняти соціальні проблеми, суто медичні порушення і величезну неоднозначну зону, пов’язану з усіма психологічними реакціями, переживаннями та їх наслідками. Звісно, ми всі змінилися, але категорично не можна сказати, що тепер уся країна “занедужала” від війни. Хоча для когось її наслідками, на жаль, будуть або психічні, або соматичні розлади — від легких до найважчих.

А діти, звісно, реагують. Неоднозначно й зовсім інакше. Навіть якщо мама носить маску усмішки, ховаючи за нею свій погано витримуваний біль, дитина це відчуває. І, напевно, добре, якщо вона плаче у відповідь. Якийсь шрам, дезадаптивний слід у багатьох дітей, безсумнівно, залишиться. І складно сказати, в якій ситуації він потім може “вистрілити”.

— Що робити з соціальними та психологічними чинниками? Проговорювати? Що робити зі звиканням до війни?

— Закінчити війну. Усе інше — порожні балачки.

Людина потрапляє в психотравмуючу ситуацію і видає реакцію на це у вигляді психопатології. Перше, що при цьому треба робити, — забрати людину з психотравмуючої ситуації, тобто закінчити війну. Це — головне. Правда, дуже важливо, як саме війна закінчиться для конкретної людини і для всієї країни. Тому що від цього залежить усе, що буде потім…

— А якщо поки що це неможливо, то просто не чіпати людину — нехай справляється, як може?

— Не зовсім так. У будь-якому разі варто спробувати допомогти людині пережити те, що відбувається, знайти спосіб поставити бар’єри щодо того, що переживається як нестерпне. Щоб поранена поверхня хоч якось почала гоїтися. Більше нічого зробити не можна. Не можна чекати, що людина видужає, якщо психотравмуюча ситуація залишається. Але важливо, щоб і сама людина шукала допомоги.

— Пам’ятаю, за два місяці після початку Майдану ви сказали, що ми інфіковані правдою і вже не станемо заохочувати неправду. Минуло три роки. І, схоже, багато хто готовий замовчувати, миритися з обмеженнями свобод і автократією, впроваджувати цензуру, тому що треба вижити. Що за психічні метаморфози з нами відбулися?

— Те, що люди не виходять на Майдан знову, — це не втома. Просто ніхто не хоче підігравати брехні, що йде потоком. Коли я почую правду, то, напевно, вийду. А так у мене є чим займатися.

Колись мене вразила історія з фільму “Напевно, боги збожеволіли”. Про те, як бушмени наздоганяють антилопу, яка біжить значно швидше за них. Полохлива антилопа стрімко зривається з місця і швидко стомлюється, вона не пітніє. Натомість бушмен витриваліший і просто біжить у своєму темпі. Антилопа гине тому, що витривалість і послідовність мисливця переборює її очевидну перевагу — швидкість. Виходить, що наше терпіння, відгородженість — і є оця витривалість. А як ще це витримати?

— Тобто це позитив?

— У чомусь і певною мірою — так. Інакше ми б жити не могли. Адже нам треба народжувати дітей, виховувати їх, працювати. Що тепер, не радіти й не жити?

Ми всі перебуваємо в психотравмуючій ситуації. Кияни не чують стрілянини та “градів”. Але через нестабільність, породжену війною, чи багато хто може замислюватися про розвиток бізнесу, іпотеку, другу дитину, про спокійне, нормальне життя? Це і є опосередкований вплив війни. Ще один її непрямий вплив — професійна і людська еміграція.

Кожного з нас вдарило в якесь місце. Ми всі витрачаємося на цю війну — психологічно, фінансово, витрачаємо час.

— Ви говорили про верхівку айсберга, серединку й те, чого не видно. Чого не видно?

— На рівні мільйонів ми можемо бачити лише якісь тренди. Усі психологічні зміни відбуваються як процес самоорганізації. Ми багато чим, якщо можна так сказати, інфікуємося, наприклад мораллю, певною етикою. А потім спрацьовує психологічний імунітет. І в певних соціальних груп починають вироблятися свої етичні комплекси, пов’язані з тим, що ми давно перебуваємо в психотравмуючій ситуації.

— Це ще більше роз’єднує суспільство?

— Напевно, роз’єднувати нас почала епоха благополуччя 2000-х, коли з’явилися серйозні психологічні відмінності між багатими, зовсім бідними і трохи багатшими. Нас сильно розділило за принципом можливостей та обмежень. З одного боку, професійне й високопрофесійне середовище, яке може мати можливості та не мати грошей. З іншого боку — маса людей зовсім без кваліфікації, дуже залежна від ринку праці в країні загалом. Це завжди було. Просто зараз, можливо, відбувається ще якась видозміна цих груп. Волонтери, військовослужбовці…

До революції військові в Російській імперії були елітою. Офіцери Червоної армії після революції — теж. А в 1980-х вже точно не були. Зараз армія знову виходить у певну еліту, хоч би як ми ставилися до її окремих представників. Під елітою я маю на увазі групу, що має потужну мотивацію і певний вплив на весь соціум або його більшу частину. Як це буде далі, на що вплине? Можливо, це буде військова диктатура. А може, вона стане елітою з глибини айсберга, яка штовхатиме і змушуватиме іншу еліту діяти інакше.

— Я багато думала про те, чому велика кількість цікавих соціальних ініціатив, проектів, що народилися на хвилі ентузіазму й волонтерства, не приводять до змін у системі. Напевно, в тому числі й через заперечення попереднього досвіду. Починають будувати з нуля, на ентузіазмі, але точково. І це не може вплинути на систему.

— Ну не все так заперечується. Це
не революція. Або якась повзуча революція. За всі роки, що минули з 1990-х, різкої зміни еліт у нас не відбувалося. Були спроби змінити напрямок, але еліти не змінювалися. Така сама ситуація відбувається зараз. Волонтери не зможуть стати такою елітою. Це люди, які за три роки знайшли певну, дуже специфічну зону професіоналізації. Альтруїзм як зона професіоналізації. Це дуже добре, але це не елітарність, не ті люди, які поведуть за собою.

По-моєму, біда полягає в тому, що — штучно чи природно — у нас жорстко пригноблювалися ті, хто міг стати елітою і ніс би певну духовну совість. Хто в нас зараз такі фігури? Волонтери — надзвичайні люди, але, на жаль, ні. Вони не шамани суспільства. Окрім митрополитів Володимира, Філарета та Гузара не пригадується ніхто. Але перший з них уже помер, а двоє інших — у досить поважному віці.

У нас немає балансу ідей, здатних надихнути велику частину людей. Захистимо країну — висока ідея, але градус реально страшної загрози впав, і до неї почали ставитися інакше. А творчої контрідеї немає. Виходити зараз на Майдан — не ідея, а вихлоп якихось політичних чвар.

Апостол Петро йшов за Христом по воді. Поки він бачив Христа, він ішов. Тільки-но звернув погляд на себе — почав тонути. Що й кого ми бачимо попереду? За ким іти? Проте все одно треба робити те, що треба, і жити. Але в тому й справа, що в нас мало тих, хто робить те, що має. Навпаки, бачать небезпеку і не розуміють, що починають тонути.

— Сумно якось виходить. У нас маса проблем, але ми нічого з ними не можемо вдіяти…

— Це неправда. Я — еволюційний оптиміст. З усім клубком проблем ми виживемо. Треба віддати належне: що-що, але рівень пристосовності у нас значно вищий, ніж у тих самих європейців. У нас є надзвичайні якості — щедрість при вмінні тримати при собі, терпіння, самостійність і бажання працювати на себе. Це не тільки допомагає виживати, а й завжди впливає на того, хто поруч.

По-людськи справжні лідери з’являться. Просто ними не одразу стають. І це навряд чи 450 нинішніх персоналій та енна кількість тих, хто з ними поруч.

На похорон прем’єр-міністра Непалу Сушила Коїрали торік прийшла вся країна. Він прославився викраденням літака з трьома мільйонами рупій, які віддав у скарбницю, щоб країна вижила. Родом зі знатної родини, він відмовився від спадщини і все життя боровся за свободу. Його спадщиною були три мобільні телефони. І Непал був щиро вдячний своєму керівнику уряду, хоч і найбіднішому у світі прем’єр-міністру.

Жаль, що керівництво нашої країни, верхівка, яка має владу і гроші, самоорганізовується зовсім у інший бік, лише відчуває небезпеку й намагається не потонути. Навряд чи хтось із них здатен викрасти літак заради благополуччя громадян
своєї країни.

— Ви сказали, що є багато груп, які переживають нинішню ситуацію по-різному: хтось підтримує війну, хтось байдужий, хтось займається проблемами переселенців. Але в усіх ростуть діти, які теж отримують свої травми. Хтось — від того, що тато воює, хтось — живучи під обстрілами, а хтось — через батьківську байдужість. Яке суспільство ми можемо очікувати за 20 років? Адже певні маячки ми розставляємо зараз.

— Думаю, воно буде іншим і кращим. Наприклад, те, що зараз проживають підлітки 12–18 років, краще, ніж свавілля й безнадія, які закладались у 12–19-річних юнаків у 1990-ті. Тому що зараз формується нова й різна етика. І діти бачать ці різні етичні приклади. Ефект Небесної сотні — унікальний. У нас дійсно з’явилися реальні, а не кіношні герої. І це принципово важливо для молоді. Навіть якщо це буде зміст заперечення — я не хочу такого, я не піду в армію. Усе одно є ефект постаналітики. Те, що відбувалось у 1990-ті, викликало відчуття безглуздості й загальної розгубленості. Зараз розгубленості немає. Є збентеженість, складнощі, роздратування, нервозність, хворобливість, але не безпорадність і не розгубленість. Небесна сотня — це точно були не безглузді смерті. На жаль, влада не здатна не тільки оцінити ці жертви, а й правильно зрозуміти, що відбувається, тому що занадто боїться потонути.

— Що може глобально змінити людину? Кров, війна…

— Вони нас міняють.

— Але ж навіть кров не змінює принципів влади…

— Змінює. Це неправда. У тому й справа, що і їх це змінює. Вони просто відгороджуються. Але розуміють, що таки дійсно тонуть. І не тому, що буде четвертий, шостий Майдан. Вони просто зникнуть. Можливо, намагатимуться якимось чином воскреснути. Але це все не те.

Кров не може їх не змінити. Адже верхівка відображає процеси самоорганізації. Якщо все змінюється внизу, то й верхівка змінюється. Інша справа, що вона опирається цим змінам. Намагається управляти самоорганізацією в свій бік. У неї це виходить. Якоюсь мірою і до певного часу. Але, знов у ж таки, наша чудова українська якість — хоч би що нам навішували з телеекрану, ми займаємося своїм життям, близькими, своєю справою, своєю етикою. Просто близькі та справа можуть, якщо треба, розширитися на все. І нас зрушити вкрай складно.

— А потім знову вибух, і так нескінченно?

— Митрополит Антоній Сурожський дуже добре сказав про зміст грецької трагедії. Трагедія означає жертовність. Трагічна любов — жертовна. У нас вже є жертва. Отже, десь зароджується любов. Може, поки що в якомусь вигляді, незрозумілому для нас усіх. Але жертва народжує ці процеси.

Специфічний індивідуалізм українця, по-моєму, полягає в тому, що кожен з нас готовий, уміє й відчуває внутрішню потребу щось робити для себе. Але врятується один — врятуються тисячі. Якщо я, роблячи свою справу, зможу впоратися зі своєю душею, виходить, я якимось чином зможу допомогти й тим, хто поруч зі мною. Якщо я з собою не впораюся, то, звісно, ті, хто поруч зі мною, мої близькі та моя родина, почнуть від цього страждати. Це народжується душевною щедрістю, любов’ю, якщо хочете, і приводить до взаємодопомоги: сусід — сусідові, рідний — рідному, чужих дітей не буває. Ми всі один одному або родичі, або сусіди. І принцип толоки у нас точно є. Ми зараз розбіглися, але якщо треба буде, ми до цього готові. Ми інфіковані цим.

— Інфіковані чим? Мораллю, правдою?

— Етикою народження любові, якщо було принесено жертву. Просто зерно ще не проросло.

Є анекдот: “Тітонько Соню, ви така розумна! — Я не розумна, я досвідчена. Була б розумна, не була б така досвідчена”.

Ми не розумні, ми стаємо досвідченими. Це чимало. Навіть якщо з розумом і розумінням поки що слабенько. Занадто багато всього дуже різного. Ми боїмося потонути, тому поки що погано бачимо. Але ми йдемо в майбутнє. Ми ним інфіковані. Мозаїку ми складемо — кожен на своєму місці. І хтось з нас стане справжнім лідером, здатним на багато чого не тільки заради себе та своїх дітей, а й заради всіх інших дітей, які не бувають чужими.

 

 

Розмовляла Алла Котляр

 

 

 

 

Джерело: ДТ

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s