Лариса Івшина: Я створювала своїх читачів. Нехай їх не так багато, але цей читач вартий сотень інших…

8 червня 2017 р.

Головний редактор газети «День» — не лише про себе і свою газету, а й про сучасну журналістику, долю друкованих видань.

Кожна інтелігентна людина — вчитель, лікар, студент — мала б починати свій день з газети «День». Це як сніданок, тільки інтелектуальний. Тут і якісна аналітика,  і добротні інтерв’ю з непересічними людьми. У час наступу Інтернету — це хороший приклад старої-доброї журналістики.

Яку місію виконує газета «День», які претензії має до українських журналістів, у чому цінність паперової преси, чому Євген Марчук літає до Мінська за свій рахунок? Про це — у розмові з головним редактором Ларисою Івшиною.

— Пані Ларисо, ви, як головний редактор, не замикаєтесь у стінах свого робочого кабінету, а багато їздите по країні, зокрема з презентаціями фотовиставки газети «День», зустрічаєтесь з читачами, зі студентами, з представниками інтелігенції. Що виносите з цих зустрічей? Як вони на вас впливають?

— Зазвичай на зустрічі приходять люди, які перебувають у полі впливу газети «День». Щаслива, що маю можливість з ними спілкуватися. Це сенс моєї діяльності. Я створювала своїх читачів. Як свого часу говорили у роздробленій Італії: нарешті маємо Італію, тож повинні створити італійців, так і ми, коли отримали Україну, повинні були створити українців. А вже вони мали би будувати незалежну країну. Але багато людей сприйняло факт отримання незалежності як кінцеву мету. Джеймс Мейс, який вісім років працював у газеті «День», казав, що в 1991 році незалежність отримала УРСР. Цю УРСР потрібно було спочатку демонтувати, а вже потім створювати Україну.

— Очевидно, мав на увазі, що УРСР сидить у головах людей. Власне газета «День» робить велику просвітницьку роботу, щоб зокрема і деколонізувати свідомість українців. Одна з переваг газети — багато інтелектуальних текстів. Але далеко не всі готові такі тексти читати, перетравлювати. Чи не було спокуси робити газету більш спрощеною, популярною, щоб розширити читацьку аудиторію?

— Намагаюся усіма можливими засобами популяризувати газету, щоб люди розуміли, що є така газета, до якої вони, може, ще не доросли. Я знаю, як робляться таблоїди. Свого часу працювала в такому виданні. Тоді казала, будемо робити газету за принципом «біфштекс» і «гарнір». Тобто серйозна основа плюс легка інформація. А потім зрозуміла, що «біфштекс» і «гарнір» варто розділити. Нехай наших читачів не так багато, але це той читач, який вартий сотень інших. Наша місія — елітоутворення. Україна в ХХ столітті цілковито втратила національну політичну еліту.  Її потрібно створювати заново. Вирости вона зможе лише на серйозній поживі. На манній каші лідери не ростуть. Наша газета на багатьох вплинула. Маю на увазі формування смаків.

Ми також випускаємо книги, робимо фотовиставки. У книжці відгуків хтось написав: «Як може така ніяка газета робити таку класну виставку». Тішуся, що так пишуть. Деякі люди не здатні прочитати тексти, які ми пропонуємо, але здатні захоплюватися нашими фотовиставками. Через якийсь етап, можливо, до них дійде, що газета, яка робить такі фотовиставки, має свою мету.

— Тиражі паперових видань у всьому світі, на жаль, скорочуються. Це загальносвітова тенденція. В Україні криза паперових ЗМІ поглиблюється ще й збіднінням людей, яким банально бракує грошей на газету чи журнал. Експерти говорять про неминучу смерть паперових медіа, зокрема через поширення Інтернету…

— Я їх не слухаю… Вони говорять не про нашу країну. У нас половина країни не комп’ютеризована. Зрештою, у нормальних, збалансованих суспільствах є місце усьому. Але держава мала би підтримувати паперові ЗМІ, а не облапошувати. Ті ж державні монополії, наприклад, пошта, встановлює тариф, який вбиває пресу. Вони можуть добити паперову пресу, але це буде злочин перед державним будівництвом і національними інтересами. І я, і ви могли б сказати: «Ви нас всі дістали, закриваємо паперові версії і переходимо в онлайн». Але це буде зрада нашої аудиторії. Наведу приклад Андрія Любки, який у Фейсбуці розмістив фотографію, на якій він, джезва, горнятко кави і паперова преса. Це його світ. Чому маємо у людини забирати частину її світу?

— У чому цінність саме паперової преси?

— У композиції. Хороший редактор розуміє, який поставити заголовок, як розташувати фотографії, щоб створити відповідний настрій. Є газетні натяки, півтони. Читач їх розпізнає.

— Немає образи на українців, які не читають таку серйозну газету?

— Співчуваю їм. Газета «День» дала мені шанс прожити 20 надзвичайно цікавих років в абсолютно іншій, мною створеній країні, де зовсім інший народ. Країна газети «День» — це невеликий острів, який мріє стати материком. Сподіваюсь, колись так станеться. Можливо, я цього не застану. Але ми створили соціальний капітал, яким суспільство може розпорядитися.

— На зустрічі з читачами ви пускали чимало критичних стріл у бік українських журналістів. Казали, що чимала вина журналістів у тому, в якій країні сьогодні живемо… Що не так з журналістикою в Україні?

— В 2005 році я дала вже канонічне інтерв’ю тодішній «Телекритиці». Воно мало заголовок: «Журналістика відповідальна за спотворення системи координат». Я згадувала Мейса, який друкував у нас могутні тексти, але вони не стали надбанням аудиторії. Чому їх інші не друкували? Що їм заважало підтримувати таких людей?

— Журналісти не помічали гідних людей?

— Так. Навіть не реагували на те, що роблять інші. Через комплекси, заздрощі, через спотворене розуміння конкуренції. Одного разу на прохання Спілки журналістів я зробила екскурсію для редакторів газет по нашій фотовиставці. І запитала, чи напишуть у своїх виданнях хоч кілька рядків про цю фотовиставку. Один хлопець каже: « Ні, не напишемо». «Чому?» — запитую. «Тому, що ми конкуренти». Питання не в конкуренції, а у хибному розумінні свого обов’язку перед читачем. Джеймс Мейс свого часу написав  «Повість про двох журналістів», Гаррета Джонса і Волтера Дюранті. Одного знищили за чесність, іншого винагородили за брехню. Гаррет Джонс насмілився сказати правду про голодомор 1933 року, який побачив на власні очі. Йому не повірили, його назвали брехуном, зацькували на догоду Радянському Союзу. Причому робили це його ж колеги. За свою сміливість заплатив професійною репутацією і врешті-решт життям. Натомість такий собі Волтер Дюранті отримав Пулітцерівську премію 1932 року за брехливі, цинічні репортажі у «Нью-Йорк таймс» з Радянського Союзу, у яких заперечував голодомор, виправдовував репресії та вихваляв сталінізм. Донині в Україні немає вулиці Гаррета Джонса. Чому? Бо українським журналістам це нецікаво. Ми разом з Джеймсом Мейсом писали лист у «Нью-Йорк таймс», щоб вони відкликали Пулітцерівську премію Дюранті. Зверталися до українських журналістів, щоб долучилися, підтримали нас. Усім було по барабану. Українська журналістика жила поза цим. У журналістів була перекручена система координат. Достатньо сказати, скільки журналістів перебрехали історію «Канівської четвірки». Це не питання особистих образ, це спотворена історія. Знову-таки вибір героїв, вибір тем… Чи ті журналісти, які називали одного політика, близького до Кучми, директором парламенту, робили добру роботу? Журналісти вводили певні поняття, які через деякий час стали нормою. А коли в парламент йшли гроші, цього ніхто не бачив?.. Журналісти не мали до цього стосунку? Кого вони безкінечно облизували? Один журналіст з Херсона якось сказав: найперше, що доброго може зробити журналістика, — не робити дурних людей відомими. Через ці політичні забави, через політиків, про яких безупинно писали, ми державу не зміцнили, а призвели до стану війни. Достатньо згадати, що на телебаченні творилося! Оцей тотальний “шустер-лайф”. Це ж не журналістика, це симулякри. Я це називала «граф Каліостро у селі Глупово». Завсідники тих ток-шоу ставали політичними зірками. Скільки вони виховали мутантів у політиці!

— Які помилки зараз роблять журналісти?

— Журналісти мало уваги приділяють популяризації історії. Українська журналістика переступила через труп Георгія Гонгадзе. Навіть колеги того видання, де він працював, нічого не зробили, аби довести справу до кінця. Один журналіст газети «День» досі ходить на всі суди.

Журналістика не консолідована. У нас був безпрецедентний судовий процес — ми виграли справу в Європейському суді у Вітренко і Симоненка. А перед цим програли всі суди в Україні. І ми не відчули жодної підтримки від колег. Про українську журналістику можна сказати набагато більше різких речей, ніж я говорю. Але в ній є і світлі сторони. Джеймса Мейса вважаю українським журналістом. Його лист у «Нью-Йорк таймс» про відкликання Пулітцерівської премії — це журналістика найвищої активної громадянської дії. Програми Юрія Макарова — це якісна журналістика. Журналістика ж не мусить бути  тільки політичною.

Я хотіла створювати альтернативну журналістику і показати, що можна працювати ось так.

— Як  ставитесь до того, що деякі відомі журналісти, зокрема Сергій Лещенко, Мустафа Наєм пішли у політику, стали народними депутатами?

— Питання в тому, наскільки вони журналісти? Ще одне питання: яким чином вони прийшли у політику?

— Це, мабуть, другорядне питання…

— Ні. Це той спосіб, який вказує на суть явища. Якби вони балотувалися по мажоритарному округу і перемогли, я би це по-іншому оцінила. Тоді нехай народ відповідає за тих, кого обрав. А вони були трансплантовані у політику. І їхня теперішня поведінка в партії Порошенка свідчить про мету цієї операції, мету людей, які їх туди трансплантували. Це явище, яке показує нашу покручену дійсність.

— Мене здивували заяви і Лещенка, і Наєма з приводу заборони російських соцмереж. Вони критично оцінили цей крок української влади. Вони ж не такі  наївні, щоб не розуміти різниці між свободою слова і свободою пропаганди, за якою стоять ворожі спецслужби…

— Це було тестом. Для мене нічого дивного, якщо згадати, з якими персонажами вони зустрічаються у ресторанах… Пояснення, що зустрічаються з російськими бізнесменами для того, щоб отримати інсайдерську інформацію, не є переконливими. Звичайно, давно треба було закрити російські соцмережі, які розводять інфекцію в Україні. Але водночас треба було негайно створювати свої соціальні мережі. Цим і мав би займатися «мінстець».

— Що б порадили молодим журналістам?

— Мати серйозну підготовку. Щоб розуміти теперішні явища, треба мати уявлення, чому Україна опинилася у такому становищі. Треба знати історію. Не одне покоління билося над тим, як вирвати Україну з-під впливу Росії. І поки що цього не досягли. Це і є головне завдання для майбутнього покоління журналістів. Глобальне завдання кожного українця — побудова своєї держави. Якщо журналіст хоче брати у цьому участь — нехай до цього відповідно готується. Не хоче — нехай будує іншу державу. У Польщі, Італії, Португалії є  ще багато брудних туалетів.

— Ваш чоловік — Євген Марчук — задіяний у так званому Мінському процесі.  Які його враження від цих переговорів і чи вірить він у їх ефективність?

— Спочатку скажу про позицію газети — ми одразу називали цей процес «Мінським котлом». Це сконструйована Росією пастка, де вона придумала і з нашого боку переговорників, і зі свого. Я рідко коли категорично висловлююсь у домашніх стінах щодо політики, та і Євген Кирилович особливо не потребує порад. Але цього разу сказала, що йому не треба брати у цьому участі. Там слави не здобудеш… Тим паче, що працює як волонтер. За рік 50 разів літав до Мінська…

— За свій рахунок?

— Так. Він сказав, якщо зможе врятувати хоч одне життя, це буде його внесок, бо має досвід переговорника. Але політичне рішення залежить не від нього. Цінність цього поганого процесу в тому, що хоч якось призупинив криваві бої. Але Мінські угоди не вирішують кризи, хоча інших рішень ніхто не пропонує.

 

 

 

Розмовляла Наталія Балюк

 

 

 

Джерело: ВЗ

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Івшина Лариса

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s