Рафал Вольський: Нечесно претендувати на Карту поляка, якщо не вважаєш себе поляком

25 травня 2017 р.

Новий Генконсул Республіки Польща у Львові перше ексклюзивне інтерв’ю дав «Високому Замку».

Новопризначений Генеральний консул Республіки Польща у Львові Рафал Вольський (на фото) входить у курс справ від 8 квітня. Мабуть, символічно, що саме на початок його дипломатичної каденції у Львові припало запровадження безвізового режиму для України. Пан Рафал – інтелектуал, історик, колекціонер. Його смаки видно з того, як оформив свій робочий кабінет. На шафі красується чималенька колекція медалей і значків, які він отримав. На столику біля плазмового телевізора – гуцульська бартка (топорик) і лялька-мотанка. Про те, чому має особливий сентимент до України, як зміниться робота Генконсульства із запровадженням безвізу, про особливості працевлаштування українців у Польщі та про «війну пам’ятників» між нашими країнами Рафал Вольський розповів журналістам «Високого Замку».

– Пане Рафал, чудово розмовляєте українською…

– Я виріс у Північно-Східній Польщі, у Вармінсько-Мазурському воєводстві, де живе багато українців, переселених комуністичною владою у 1947 ро­ці. Тому мелодію української мови маю в голові з дитинства. Крім того, родина мого батька – поляки з Києва, які були настільки мудрими, щоб втекти звідти після революції і польсько-більшовицької війни 1920 року. У 1923 році перейшли через кордон до Польщі. І добре зробили, бо молодшого брата мого діда, який залишився у Києві в УРСР, совіти розстріляли у 1937 році. Іншого вуйка мого батька розстріляли німці у 1942 році. Хоча мої бабця та дід – поляки, у мові бабці проскакували українські слова.

За освітою я історик, хоча й «не практикуючий», але вивчав історію східних земель Речі Посполитої. Без знання української робити це неможливо. Але вивчив українську, коли працював у Генеральному консульстві Польщі у Мюнхені й заприязнився з тодішнім ректором Українського вільного університету у Мюнхені професором Леонідом Рудницьким. Він львів’янин, справжній галичанин, знаменитий інтелектуал. Крім української, вільно володіє польською, німецькою, англійською. Коли я комплексував з приводу моєї недосконалої української, радив: «Не знаєш українського слова – вживай польське, тільки не російське, перероби його на українську фонетику. У 90% випадків буде все коректно. А якщо не буде коректно, то подумають, що ти зі Львова». Коли мене у 2010 році скерували на роботу до Києва, вирішив, що «вимикаю» в голові російську мову і переходжу на українську.

– Як казали вам, що «ви зі Львова», так до Львова доля і привела…

– Чесно кажучи, не думав, що мене сюди скерують. Рідко дипломатів переміщають у рамках однієї країни. А я ще у Києві встиг побувати на двох посадах – із 2010-го був керівником консульського відділу посольства Польщі в Україні, пізніше, майже два роки, – заступником посла. Посада Генконсула РП у Львові – моя третя посада в Україні.

Вважаю це знаковим для себе призначенням. Львів – фантастичне місто, чудові люди, історія, пам’ятки архітектури, природа, гарний клімат, звідси недалеко додому. З іншого боку – це потужний виклик. Генеральне консульство Республіки Польща у Львові – найбільша польська консульська установа світу. Тут працює понад сто осіб. Це – як керувати потужним заводом. Це як робота великого посольства, наприклад, у Києві. А у Києві, де я досі працював, є посольство, консульський відділ, торговий відділ, інститут культури, бюро військового аташе. Це як п’ять польських представництв. У Львові подібний мас­штаб – в одній нашій установі.

– Велике навантаження на Генконсульство РП у Львові пов’язане з великою кількістю виданих віз?

– Не тільки. Кількість віз – важливий показник. У 2016 році тут було видано понад 515 тисяч віз. Додайте дозволи, видані учасникам Малого прикордонного руху. У 2016-му це 35 664 дозволи, а за станом на 22 травня 2017-го – 15 787. Тільки завдяки тому, що працюємо вже шостий рік з Візовим центром, маємо можливість обробити таку кількість візових заяв. За цей час штат не збільшився.

Генеральних консульств Польщі у світі близько тридцяти, але таких, як у Львові, – тільки одне. Я це сприймаю як величезний професійний виклик, як своєрідну вишеньку на торті усієї моєї попередньої кар’єри (а я втретє консул). Польсько-українські відносини у Західній Україні – лакмусовий папірець наших стосунків взагалі. Якщо тут буде добре, то все інше теж буде добре.

– Україна нарешті отримала безвізовий режим з ЄС. Наскільки це полегшить роботу Генконсульства РП у Львові?

– Ми видали у 2016 році віз типу С – 235 тисяч, віз типу D (так звані робочі, але насправді це візи і на навчання, ми їх видаємо студентам польських вишів) – 281 тисячу. Безвіз нам полегшить життя. Однак користуватися безвізом можуть лише ті українці, які мають біометричні паспорти. Таких наразі 30-35% від загальної кількості. Звичайно, це зменшить кількість заяв, які ми обробляємо. Але візи типу D – це близько 60% нашого «руху», тому навіть якщо відпаде 30% віз типу С, то загалом роботи зменшиться лише на 10-12%. Маю надію, що українська система видачі біометричних паспортів добре працюватиме. Тепер на неї переходить основний тягар.

– Чи прогнозуєте, що навантаження стосовно робочих віз збільшиться? Бачимо, Польща активно залучає ук­раїнських працівників. Очевидно, польський ринок праці потребує робочої сили, бо поляки їдуть на роботу в Німеччину, Австрію, Велику Британію…

– Ми це чудово розуміємо, бо Польща – теж країна міграції. З Польщі ще з XIX століття багато людей виїжджали «по хліб» до Америки, Бразилії, Канади. У поляків є досвід масової політичної міграції внаслідок Другої світової війни. Є досвід користування свободами Європейського Союзу, після того, як у 2004 році Польща стала членом ЄС. Ми тому й боролися за членство в Євросоюзі, бо це передбачає свободу поселення. Щодо українців, які приїжджають до Польщі, тут є кілька чинників. Перший – профіль українця, який їде на роботу до Польщі, ідеально відповідає вільним місцям на польському ринку праці. Українці – працівники висококваліфіковані (ІТ-спеціалісти, банківські працівники). З іншого боку, ці люди вміють працювати власними руками. Працюють у таких професіях, в яких на нашому робочому ринку є потреба. Це будівництво, догляд за хворими, дітьми, людьми похилого віку.

Українцям і полякам добре співпрацюється. І не тільки тому, що українцям це вигідно економічно, а полякам потрібні працівники. Є близькість культурна, мовна, демократична вартість проживання (за винятком Варшави чи інших великих міст). У Польщі ліберальна міграційна політика. Близьке географічне розташування наших країн. Машиною можна за 5−6 годин заїхати зі Львова до Варшави. Зі Львова є два літаки до Варшави, але віднедавна курсує дуже зручний потяг «Київ-Львів-Перемишль». Це фантастична річ. Ці потяги дають можливість приїжджати до Львова трохи іншій публіці, наприклад, молоді, студентам. Бо не у кожного є машина і терпіння чекати на кордоні.

– Коли вас призначили у Львів, то серед пріоритетів своєї діяльності ви назвали й зміцнення позитивного іміджу польської держави в Україні. На жаль польсько-українські відносини погіршилися, почалася «війна пам’ят­ників»…

– Наші відносини добрі, їх не в змозі зіпсувати радикал, якому здається, що має ключ до історії і правди. Маємо в нашій спільній історії і добре, і погане. Але остання річ, яка мала би сенс, – це «війна пам’ятників». Тим більше, що маємо і в Польщі, і в Україні багато взаємних місць пам’яті. Взаємні місця пам’яті треба шанувати. Не можна допустити, аби взаємні стосунки між нашими державами визначали гарячі голови, а не державні діячі та громадянське суспільство. Треба звертати увагу на те, що є добре в наших стосунках. А це величезна кількість взаємних контактів.Треба думати й говорити не про те, що кажуть політики, у яких на плечах тягар виборчого календаря, а треба більше дивитися на те, що роблять виші, наукові установи, молодь, громадські організації, бізнес.

– Це так, але не можна зовсім не зважати на заяви політиків чи керівників держав. Вони теж дають певні посили. Рішення Сейму щодо Волинської трагедії створює атмосферу недружності.

– Щодо рішення Сейму, то воно жодним словом не стосувалося сучасної України, а лише того, що відбувалося колись… Розумію, українці це боляче сприймають, але ця заява поставила певну крапку над чимось, що було дуже поганим. Таких «крапок» в нашій історії було і буде багато. В історію наших народів, на жаль, часто втручалися австрійці, німці, росіяни. Останні й тепер намагаються втручатися.

– До нашої редакції не раз зверталися люди, які отримували Карту поляка. Казали, що при співбесідах стикаються з некомфортними питаннями. Їх запитують: «Чи відчуваєте ви себе поляком?». З одного боку людина хоче отримати Карту поляка і мала би відповісти на це питання ствердно. З іншого боку – це ж громадяни України. Чи не є Карта поляка м’якою, більш цивілізованою спробою полонізації українців?

– Є два види патріотизму: державний – польська меншина в Україні не раз підтвердила, що українські поляки є патріотами України. Лідери польської громади в Україні разом із представниками інших національних меншин на Майдані 2013−2014 рр. публічно заявляли свою підтримку українському народу, його боротьбі за свободу. З іншого боку, Карта поляка – документ, що підтверджує належність до польського народу. В Україні також існує інститут Карти закордонного українця. Можна бути патріотом країни, в якій мешкаєш, і патріотом батьківщини своїх предків. Особа, яка не вважає себе поляком, а претендує на Карту поляка, поводиться непристойно. Або претендує на цю карту, бо очікує для себе якісь привілеї, пов’язані з цією картою, або нечесна до народу, етнічної спільноти, до якої належить. Нечесно претендувати на Карту поляка, якщо не вважаєш себе поляком. Можна одночасно бути добрим поляком і добрим громадянином України.

– Яка все ж таки основна мета Карти поляка? За рахунок українців чи інших національностей збільшити кількість громадян Польщі?

– Карта поляка є документом, який підтверджує польське походження громадян із країн колишнього Радянського Союзу. Тих, яким за «совітських» часів забороняли признаватися до свого походження. Мета Карти поляка – віддати цим людям справедливість. Щоб у них був шматок пластику, на якому написано, що ти є членом цієї націо­нальності, до якої тобі довший час не дозволяли признаватися.

– Давайте поговоримо про вас. Які маєте хобі, захоплення?

– Я книголюб. Маю велику приватну бібліотеку. Колекціоную книги, мапи. Думаю, колись повернуся й до поштових марок, які збирав з дитинства. Мені цікаве усе, пов’язане із моєю професією історика (особливо її допоміжні дисципліни – геральдика, вексилологія, фрагістика).

– Яка ваша улюблена настільна книга?

– З огляду на київське походження моїх баби й діда, й на те, що сам працював у Києві, я радий підкреслити, що великий вплив на мене мала книга киянина Михайла Булгакова «Майстер і Маргарита». Спершу прочитав класичний польський переклад Левандовської і Домбровського. Це видання з пізніх 60-х років було порізане цензурою. Був повністю «вирізаний» релігійний мотив і усі монологи Воланда. Для мене було відкриттям, коли я у 1980-х роках прочитав «Майстра і Маргариту» без цензури, а пізніше мовою оригіналу. Ще один мій улюблений автор (в Україні він невідомий) – німець, народжений на Мазурах, Ернст Віхерт. Він мені нагадує Германа Гессе. Мав щастя перекласти одну його новелу польською мовою. Третій знаковий для мене автор – варшавський письменник, журналіст Владислав Замбжицький. Йому в комуністичний час не дозволяли друкуватися. Тому здебільшого писав «до шухляди». Улюблений його твір – «Квартира божевільних».

Також ще одне моє захоплення – теоретична і практична кулінарія…

– Знаємо, що ви любите готувати…

– Так, часто готую собі й своїм гостям. Мене цікавить культурний аспект кулінарного мистецтва. Це історичний, цивілізаційний та географічний контекст. Я є співавтором книги про історію кухні мого рідного регіону – «Кухня Мазур». Мій вклад – історичне есе на початку книги. Частина моєї бібліотеки – кулінарна література, старі кулінарні книги. Люблю подорожувати, особливо по озерах, лісах, збирати гриби. Мої улюблені гриби – рижики, а улюблена літня страва – холодний борщ або холодник, як його називають у Польщі. Готую його за рецептом київської бабусі. Люблю студенину. Люблю міцну чорну каву. Хоча каву п’ю лише раз на 2−3 дні, але вона має бути супердобра. Моя київська бабця передала мені любов до чаю. А ще люблю шоколад – і пити, і їсти, і додавати до страв. Рекомендую мексиканський рецепт – індичку чи курку в шоколаді. Насправді просто додається дрібка тертого шоколаду до гострого соусу на базі чилі.

Фото Юлії ПІДЛУЖНОЇ.

 

 

Розмовляла Юлія Ліщенко

 

 

 

Джерело: ВЗ

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s