Димитрій Вергюлст: Ти маєш щодня захищати те, у що віриш

29 травня 2017 р.

«Кепські справи» – поетичний, меланхолійний і неймовірно смішний роман сучасного прозаїка Димитрія Вергюлста про життя міської фламандської бідноти. Персонажі «Кепських справ» – маленькі люди в забутому куточку Фландрії, які не можуть знайти власне місце у світі й розважаються тим, що ходять по пабах і слухають пісні Роя Орбісона. Твір не лише отримав чудові відгуки критиків і очолив рейтинги фламандських бестселерів, а й приніс автору нагороду журналу «Г’юмо», премію «Золота сова» й номінацію на «Libris». 2009 року «Кепські справи» було екранізовано, однойменний фільм здобув «Prix Art et Essai» Каннського фестивалю, головну нагороду паризького кінофестивалю «Cinésonne» та багато інших престижних відзнак.

Однак усі ці нагороди не показують головного: хоча Вергюлст має імідж «поганого хлопця» фламандської літератури, його проза – дуже лірична й чуттєва, під гемінґвеївською бравадою ховається прустівська увага до деталей та складний концепт того, що означає «бути фламандцем».  Цього року автор приїхав на Книжковий Арсенал, аби презентувати український переклад «Кепських справ» (видавництво «Темпора», книжка вийшла за підтримки Фламандського літературного фонду). Перед презентацією ЛітАкцент зустрівся з Димитрієм, аби поговорити про різновиди потворного, провину Нобелівського комітету і проблему «великих літератур».

– Улюблений образ модерної літератури – вишуканий інтелектуал, якого не розуміє оточення, тож він заглиблюється в себе та свої думки. Ваші ж герої – здебільшого маргінали: алкоголіки, божевільні, люди похилого віку, за якими ніхто не доглядає. Чому ви обираєте саме такі – трагічні, але водночас і карнавальні образи?
– Я їх не обирав. Вони були там, де я народився, тож це вони мене обрали.

Димитрію, ви неймовірно щиро пишете про власну сім’ю у «Кепських справах» та інших романах. Ви ніколи не шкодували про власну відвертість?
– Ні, жодного разу. По-перше, я не вважаю себе кимось важливим, тож не маю причин захищатися. Мені не соромно за своє минуле. Крім того, відкритість – одна з функцій літератури. Оскар Вайлд міг би соромитися власної сексуальності, однак він не соромився і не приховував її. Він міг би сказати: «Можливо, одного дня я шкодуватиму, бо кожен на вулиці впізнаватиме мене як гомосексуала, і моє життя буде зруйноване», – однак він не сказав. І згодом суспільство прийняло, інтегрувало нетрадиційну сексуальну орієнтацію. Життя ставало кращим, відкритішим, адже письменники писали на табуйовані для решти суспільства теми. Це інша функція літератури – проламувати стіну табу.

Димитрій Вергюлст. Кепські справи / пер. із нідерланд. Н. Карпенко. – К.: Темпора, 2017

– Ви постійно наголошуєте на власній щирості й відкритості, однак чимало письменників намагаються творити міфи про себе. Чи не є така артикульована чесність частиною вашого міфотворення?
– Ні, я цілком є собою. Вас це не засмучує? (сміється) Створювати міфи не є частиною мого літературного завдання, навіть навпаки: одним з моїх завдань є руйнування міфів.

– Яких саме?
– Я волію писати про нужденність людей і те, що ми рівні у своїй простоті, банальності. Мені подобається показувати банальність життя.

– Ви також стверджуєте, що вам подобається потворність. Умберто Еко певною мірою грає на вашому боці, адже зазначає, що потворність може бути цікавішою за умовну канонічну красу. Яке ваше ставлення до потворного в літературі?
– Я вважаю, що потворність – один з різновидів чесності. Візьмімо, наприклад, жіночу красу. Часто жінки намагаються перетворити свій образ за допомогою хірургії й отримують надмірні форми – все те, що вони пов’язують із умовним ідеалом. Я вважаю, що ось це – потворно. І мені не подобаються жінки без зморшок, адже зморшки – це так красиво.

– Штучне, створене – саме це для вас «потворно» в найгіршому сенсі?
– Я відчуваю, до чого ви ведете (сміється). В мистецтві все інакше: там краса є створеною, штучною. Література відрізняється від інших різновидів мистецтва: згадуючи живопис або скульптуру, ми часто говоримо про чисту форму, тоді як література – це ще й комунікація. Це більш безпосередній спосіб розповісти історію, хоча форма, стиль лишаються штучними.

– Ви намагаєтеся у своїх книжках робити форму прозорішою? Тобто розповідати історії так, ніби наратор – проста людина з вулиці, а не відомий письменник?
– Відомі письменники нікому не цікаві. Вони такі нудні!

– Кого з відомих письменників, на вашу думку, переоцінюють?
– Кафку. Я не люблю його речення, цій прозі бракує різноманіття і вона стилістично заважка для сприйняття. Однак, звичайно, Кафку не можна назвати поганим автором, він не подобається саме мені – і це питання смаку. Мені не хотілося б когось називати саме «переоціненим» письменником, адже це звучить дуже зарозуміло. Я люблю літературу загалом, і буду задоволений, якщо люди читатимуть більше, ніж зараз. Якщо я скажу «цей автор поганий, і цей щось не дуже», то зроблю ведмежу послугу літературі.

Втім, мені здається, що Мойсей був жахливим письменником. Старий Заповіт можна було б написати й краще! Якби я був видавцем і отримав манускрипт Біблії, то відправив би його назад на доопрацювання! Забагато персонажів. Те саме з Кораном – можна було б написати краще. Я розумію, що на такі теми говорити небезпечно, адже є чимало релігійних людей, яких такі слова можуть образити. Мої зауваження стосуються не самої релігії, а лише форми. Втім, сьогодні мені легко критикувати ці книжки, однак, можливо, для свого часу це були блискучі твори.

Foto Dingena Mol

– Чимало авторів-модерністів переписували Біблію чи її шматки, намагаючись зробити глобальну історію більш особистісною: Норман Мейлер, Жозе Сарамаго, ви…
– І Гюго Клаус також!

– Я знаю, що з 14 років ви жили у прийомній сім’ї, це період життя після подій, описаних у «Кепських справах». Чи плануєте ви описати такий свій досвід?
– Я його ніколи не описував, навіть не знаю, чому. Можливо, це не надто цікавий період, можливо, я не знайшов відповідного стилю для оповіді. Я писав про пізніші роки, однак справді пропустив цей час. Можливо, я у майбутньому напишу про це, однак зараз точно сказати не можу, адже я, на щастя, сам для себе непередбачуваний.

– У вас нема стратегії, про що ви писатимете наступними роками?
– Ні, і мені дуже шкода таких авторів, як Марґеріт Юрсенар, яка вже у 18 знала, про що писатиме впродовж усього життя. Це так сумно! Дивувати себе – чудово, і це постійно зі мною відбувається.

– Ви ніколи не шкодували про власну імпульсивність? Наприклад, що зарано віддали рукопис видавцеві або обрали не той варіант тексту?
– Я хотів би, щоб мої ранні романи не надрукували. Я все ж був замолодим автором, у 26 років не варто друкувати свої твори. Мої ранні тексти незрілі, гумор поверховий, сюжет простий. Однак я був нетерплячим і мріяв стати письменником. «Готель Проблемскі» – перша книжка, якою я задоволений.

– Фільм за вашим романом «Кепські справи» отримав приз у Каннах та чимало інших кінонагород. Чи вам сподобалася така інтерпретація? Ви пояснюєте режисерам, про що саме йдеться у книжках?
– Насамперед варто розуміти, що ти як автор продаєш права. І після цього вже нечесно жалітися, адже ти знаєш, що існує ризик провалу, поганого фільму. Якщо не можеш цього прийняти – не продавай прав.

– Як Селінджер?
– Так. І це дуже розумно з його боку. Звичайно, ситуація з «Над прірвою в житі» і моїми книжками різниться. Я все ж думаю і про гроші, а Селінджер міг до старості жити з продажів одного роману, можете собі уявити? Напевне, я теж так учинив би, якби був Селінджером, однак я, на жаль, не написав нічого схожого на його «Над прірвою в житі». І я не пишу англійською. Тож радію, що можу отримати трохи грошей за екранізації.

– Якби не було потреби у грошах, ви продавали б права на екранізації своїх романів?
– Це залежить від режисера й акторки, яка грала б головну роль (сміється). Ми вели переговори з Кером Лоджем щодо екранізації одного з моїх останніх романів «Той, що спізнюється». Однак згодом Кер вирішив піти з кіно, і мені дуже шкода, адже його останній фільм міг бути кінокартиною за моїм романом.

– Чи можете ви сказати, що продовжуєте у письмі окрему фламандську літературну традицію? Чи ви бачите літературу глобальніше?
– Як на мене, сьогодні вже нема національних літератур. Я читаю літературу зі всього світу. І тому мені шкода росіян і французів, які сфокусовані винятково на російській і французькій літературах. Світ став мультикультурним, завдяки інтернету зникли культурні кордони, і було б по-дурному читати винятково свою національну літературу. Я відчуваю себе частиною великої літературної сім’ї.

– Чи можна сказати, що саме великі імперії – і теперішні, й колишні – концентруються на власній літературі, і це стає для них проблемою?
– Так, справді. Ти продовжуєш думати, ніби ти центр світу, однак насправді центру нема. Або ж центр – усередині м’яча, і тебе мають поховати, аби ти його дістався.

– У ваших «Кепських справах» одним із центральних мотивів є пісні Роя Орбісона: герої чекають на його виступ на телебаченні, про нього постійно згадують, його композиції персонажі книжки знають напам’ять і за цим навіть ділять світ на «своїх» та «чужих» – тих, хто любить і знає цього американського виконавця та решту. Чому ви обрали Орбісона, а не, наприклад, Елвіса Преслі? Це теж автобіографічна деталь, або ж просто випадковість?
– У них щось є – море, горе, сонце. Все це – Рой Орбісон! Однак я його люблю спокійною любов’ю і не ходив би у піжамі з Роєм.

– Продовжуючи тему музики: ви зраділи, коли Нобелівку отримав Боб Ділан?
– Я радий, що музика й література поєдналися, однак поезія Боба Ділана не видається мені найсильнішою – навіть порівняно з іншими авторами пісень. Наприклад, пісні Тома Вейтса значно розумніші й мають кращу ритміку. Зараз у літературі представлені великі мови – французька, російська, німецька, англійська, китайська, іспанські – країни, які пишуть цими мовами, є «королями» Нобелівської премії. Однак комітет забуває, що є «малі» мови з чудовою літературою – як-от, українська. Журі варто звернути увагу на менші літератури, де, можливо, є лише один блискучий автор. А вони знову дали премію англомовному поету! Вони кажуть: «Це найкращий поет сучасності». Проте це просто дурниця!

– Чи є сучасні фламандські автори, яким варто було б дати Нобелівку?
– Так, це я! (сміється) Якщо серйозно, думаю, Том Ланнуа вартий Нобелівки. Однак закордонні видавці стверджують, що він надто «фламандський» – його мову й жарти важко перекласти. Гумор взагалі складно перекладати, деякі жарти, поширені в одній культурі, звучатимуть образливо для іншої. Наприклад, мій сарказм може дуже образити індійців.

– Ви маєте неопубліковані романи?
– Дещо я викидаю. Якщо ж я думаю, що твір вартий прочитання, несу його видавцеві.

– А коли ви перечитуєте вже опубліковані романи…
– Я їх не перечитую. Взагалі. Я боюся і не хочу повертатися назад, лише йти вперед. Іноді мені доводиться їх пригадувати – перед лекціями чи інтерв’ю, і тоді я почуваюся незручно.

– Ким би ви працювали, якби не стали письменником?
– Перукарем! У мене була б чудова кава, хороша музика в перукарні й висів би слоган «Якщо ви будете незадоволені, ми повернемо вам назад ваше волосся!» І я був би таким же покидьком, як всі вони! Мене просили б зрізати «лише два сантиметри», а я зрізав би двадцять.

– Можливо, вам варто почати нову кар’єру, однак повернімося до письменницької. У своїх творах ви порушуєте чимало табу – зокрема, ставлення батьків до дітей. Ви пишете не про досвід батьківської любові, яка долає все, а про досвід нелюбові, відштовхування, відсторонення від власних дітей. І йдеться не про погляд зі сторони, а про свідомість головного героя «Кепських справ». Чи не викликали такі переступи протест читацької спільноти, адже діти – це останній «бастіон» моралі?
– О ні, ми, бельгійці, заліниві, аби протестувати. Однак деякі інші романи книжкові магазини відмовлялися продавати.

– Лишилися табу, яких ви ще переступали у своїх творах?
– Я не шукаю табу заради переступу й не вважаю себе провокатором. Табу приходять і йдуть, світ змінюється, тож і табу помирають.

– Якими є табу нашого часу?
– Думаю, релігія знову стає табуйованою. Здавалося, ніби в Європі ми цього вже позбулися, однак сьогодні існує потужний ісламський рух, який повертає релігії інквізицію. А ще смерть і розмови про неї. Коли здається, ніби ми подолали табу і тому можна не битися, табу повертається. Тож нічого не можна сприймати як належне: ти маєш щодня захищати те, у що віриш.

 

 

 

Розмовляла Богдана Романцова

Богдана Романцова
Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s