Аудгільд Сульберґ: У дитячих книжках мусить бути конфлікт

5 червня 2017 р.

Аудгільд Сульберґ (народилася 1975) – норвезька письменниця, авторка підліткової прози. Займається перекладом, літературним рецензуванням, журналістикою. Працювала у видавничій сфері. Мешкає в Осло.
Перша її книжка «Хто проти суперкрутих» (2014) здобула престижну Дитячу літературну премію, відтак повість переклали на вісім мов.

Головна героїня Сульберґ – 12-річна дівчинка-альбіноска Анне Беа, за кастовим поділом у класі опиняється на найнижчому рівні. «Суперкруті» однокласниці постійно її цькують, і дівчинка би цілковито втратила віру в свої сили, якби поряд із нею не було близького друга Нільса. Лише він бачить її справжньою: обдарованою співачкою, дотепною й розумною. Завдяки цьому Анне Беа не лише знаходить у собі сили протистояти булінгу, а й блискуче перемагає на конкурсі талантів, зібравши музичний гурт «Темна конячка» – із таких самих, як і вона, напозір непомітних однокласників.

Ця книжка про інакшість, віру в себе й перемогу здобула серйозний успіх у норвезької підліткової аудиторії, і це надихнуло Сульберґ писати продовження: «Суперкруті догралися» (2015) та «Привиди проти суперкрутих» (2016).
Наразі письменниця працює над четвертою частиною серії.

В українському перекладі вийшли три перші книжки в перекладі Наталі Іваничук (Видавництво Старого Лева).

Цьогоріч пані Сульберґ була гостею Книжкового арсеналу у Києві.

– Пані Сульберґ, багато років ви працювали як перекладачка й рецензентка, тобто мали нагоду пильно придивитися до різних жанрів. Чому для дебютної книжки ви обрали саме підліткову літературу? Писати для тінейджерів – не найлегший варіант, вік аудиторії дуже вже специфічний.
– Так, я працювала у видавничій сфері й мріяла стати письменницею: це було бажання, що росло ізсередини. Але спершу сіла за роман для дорослих. Погарувавши над рукописом із три роки, я ніби наткнулася на величезний «блок», не змогла вичавити з себе ні слова. Тоді почала шукати далі, і на думку спав образ дванадцятилітньої дівчинки, яка була би дещо інакшою –альбіноскою. Раптом я подумала: «О, я можу зробити із цього книжку для підлітків!». Ідея народилася 7-8 років тому.

Те, що я стала авторкою дитячих книжок, насправді досить випадкове. Я намагалася писати також і для молодших дітей і вважаю, що це по-справжньому складно. Вік 12-13 років для мене легший, бо я сама з того періоду пам’ятаю більше.

– Чому ви підкреслили інакшість головної героїні саме альбінізмом? Це був випадковий вибір – чи у вас справді є досвід спілкування із такими людьми?
– Найперше хотілося, щоб моя протагоністка була інакшою. Може, з веснянками? (Але вони, коли чесно, норма.) Чи в чомусь неповносправна? Коли я собі її уявила, то побачила дуже білявою. І подумала: «О, та вона ж альбіноска!»

Це дуже рідкісна хвороба, у всій Норвегії близько чотирьохсот таких людей. А в маленькому селі, де я виросла, на 600 мешканців було 5 чи 6 альбіносів. Я регулярно перетиналася, наприклад, зі школярами-альбіносами. Цю тему мені не треба було надто довго досліджувати.

– На презентації в Києві ви зауважили, що ваші джерела – це спостереження за дітьми, а також власні юнацькі щоденники і спогади. Чи досить цього? Можливо, у вас є фокус-група дітей, які переглядають книжки перед публікацією? Не боїтесь помилитися в деталях?
– Насправді я дописала «Хто проти суперкрутих», надіслала своєму видавцю – і, поки книжка не вийшла друком, тільки одна дитина бачила рукопис. Це дочка моїх друзів, у 2014-му їй якраз виповнилося дванадцять. Я попросила її проглянути: чи всі деталі точні, чи є слова, яких підлітки не вжили би, тощо. Дівчинка прочитала і, використавши мою ручку для запису, дала мені справді цінний відгук.

Зі своїми двома іншими книжками я мала невеличку фокус-групу, від 2 до 5 читачів-дітей. Але я рукопис показую тільки тоді, коли він уже завершений, просто щоб перестрахуватися.

Ще один момент: діти не завжди розуміють складні місця. Тож мої тестові читачі підкреслювали незрозумілі їм місця, і тоді я змінювала. Але здебільшого я все ж покладаюся на власне чуття.

Аудгільд Сульберґ. Фото Norli Junior із сайту starylev.com.ua

– Ваші читачі – це переважно дівчата? Який відсоток хлопчиків?
– Так, більшість дівчат. Під час перших промо-турів на зустрічі ми запрошували тільки дівчат. Та потім я помітила, що чимало й хлопчиків читають ці книжки. Я би сказала, що 70 відсотків моїх читачів – читачки. Коли надходять інстаграм-повідомлення чи листи, вони завжди від дівчат.

– Окрім Анни Беа, значну роль у оповіді відіграє її друг Нільс. Він, можливо, узагалі найсимпатичніший персонаж цієї книжки. Це віддана людина, йому байдуже, що дівчинку не сприймають у класі. Нільс у всьому й завжди підтримує свою подругу. Чи існує така безумовна дитяча дружба в реальному житті?
– Добре питання! Ви праві, він щось на зразок абсолютного друга, стовідсотково лояльний, справді найкраща особистість у моїх книжках. Я таки люблю його.

Коли я пишу свої книжки, то іноді плачу: можливо, це звучить трішки по-дурному. Часом я зворушена власними творіннями, і майже завжди це через Нільса, бо він настільки фантастичний. Навіть дещо ідеалістичний, бо більшість дітей відчувають заздрощі, бувають роздратовані зі своїми друзями. Він – образ чудового друга, я не дуже впевнена, чи він існує в реальному житті.

Але в четвертій книжці, яку я пишу зараз, навіть Нільс не витримує. Він теж має свої ліміти. Та наприкінці він – усе одно хороший друг. Нільс – це друг-мрія. Я хотіла б, щоб у кожної дитини був такий товариш.

– Ви згадали книжку, над котрою зараз працюєте, це вже четверта про Анне Беа. Серію було заплановано від початку?
– Ні, спершу був задум просто однієї книги. Але потім вона здобула значний успіх, і читачі почали запитувати: «А коли наступна?» І я теж подумала, що в мене ще є вартісні історії про Анне Беа, її друзів та суперкрутих. Продовження виникли оранічно.

У четвертій книжці одна із головних тем – ревнощі. Анне Беа дуже ревнує, коли нова гарненька дівчинка приходить до класу. Анне Беа хвилюється, щоб її бой-френд не закохався в новеньку.

Ревнощі – почуття, які я дуже добре знаю. Я колись у дитинстві страшенно ревнувала найкращу подружку, це було жахливо і тривало роками.

Трилогія про суперкрутих в перекладі на українську

– Є думка, що сучасна скандинавська дитлітература – навіть порівняно, скажімо, з англомовною чи франкомовною – відкритіша, має менше табу. Чи це справді так? Чи існують, усе ж таки, якісь заборонені теми?
– Думаю, якщо порівнювати, то скандинавська література й справді має менше табу. Ми сексуально відкрита й ліберальна країна. Дитячі книжки в Норвегії пишуть про сексуальність, інсест, насилля. Одна дуже відома норвезька авторка якраз нещодавно написала дитячу книжку про порнографію, що є, певною мірою, табу. Я та мої колеги-письменники вважаємо будь-яку тему прийнятною.

У вашій серії про Анне Беа простежується ідея суворого поділу на касти в підлітковому середовищі. Я зі свого дитинства пригадую дитячі конфлікти, але не аж таку надмірну межу між «кастами» «крутих» та «аутсайдерів».
– Мій досвід – що це досить поділене середовище. Я пригадую свою школу. У моєму класі були «круті» й «некруті», а я завжди була посередині. Я завжди відчувала, що можу розмістити всіх учнів свого класу на шкалі від вершини до дна. Я впевнена, що досі можу зробити це. Звісно, інколи певні учні змінювали статус, «переміщувалися», але загалом поділ зберігався.

– Багато підліткових книжок сфокусовані на особливих персонажах, т. зв. білих воронах. Деякі діти мені казали: «Я хочу книгу про звичайну дитину, я вписуюся в середовище, у мене все добре». Яка має бути пропорція книг, що зосереджені на виняткових ситуаціях, і тих, котрі «про звичайних»?
– Ви праві, є чимало літератури про інакших дітей, підданих булінгу чи, навпаки, «супергероїв» . Як ось моя книжка – це дуже класична історія про дівчинку, яку цькують, та про її супротив.
Спершу невдачі, а відтак зростання. «Невдахи», що перемогли. Діти люблять такі оповіді, бо завжди в них можуть упізнати себе. Думаю, це дуже природно для дітей і дорослих ототожнювати себе із «невдахами».
Я згодна, що й про звичайних дітей має бути більше історій. Та якщо мовити про «звичайні» історії» – часто хочеться «чогось більшого». Я би відчула, що там не досить драматизму, конфлікту. У дитячих книжках мусить бути конфлікт. Треба відчувати, що щось на кону, щось має відбутися. Тому «невдаху» як персонажа обрати легше.

Аудгільд Сульберґ на Книжковому Арсеналі. Фото з сайту starylev.com.ua

– Як ви вважаєте, наприкінці дитячої книжки обов’язково має бути хепі-енд?
– Ні. Я знаю дитячі книжки із нещасливими закінченнями.
Думаю, чимало авторів (і я теж) бояться відібрати надію в дитини. Ми хочемо, щоб вона бачила: все йде до хорошого. Адже дитина може по-справжньому засмутитися, мати нічні кошмари. Хочеться ніби сказати їй: «Агов, усе буде добре, ти виростеш щасливою, якщо боротимешся».
Я думала про свою першу книжку. Моя героїня Анне Беа бере участь у талант-шоу, де вона збирається співати. За планом, її група мала вийти на друге місце. Але потім я писала, писала… і вона перемогла. Я просто зрозуміла, що не можу дати їй програти, навіть із другим місцем. Я так хотіла, щоб Анне Беа перемогла… і це сталося.

– Яка ситуація із дитячим читанням у Норвегії?
– Дуже поширене в нас читання перед сном, більшість норвезьких батьків вважають, що це робити дуже важливо. І, звісно, діти навчаються читати досить рано. Читання – велика річ у Норвегії, бо ми досить багато часу проводимо вдома через темряву й холод. Хоча, звісно, проблемою є мобільні телефони й телебачення, особливо мобільні телефони. Діти в Норвегії отримують їх зовсім малими, у 7-8 років. І потім замість книжки вони сідають і бавляться в ігри. Тому за книжку доводиться змагатися.

– Які книжки надихали вас у дитинстві?
– Коли мені було приблизно 10-11 років, я зачитувалася «Енн із зелених дахів» канадки Люсі-Мод Монтгомері, особливо першим томом.

Два роки тому текст знову переклали норвезькою, я збиралася брати інтерв’ю у перекладачки, тож мала його перечитати. Я дещо нервувала: а що, коли книжки виявляться поганими, чи не зіпсую я собі враження з дитинства? Але «Енн…» виявилася справді чудовою, я і плакала, й сміялася. І ще зауважила, як деякі способи письма Монтгомері вплинули на мене. Ця книжка, беззаперечно, вплинула на мене найсильніше, на несвідомому рівні.

Так само я люблю творчість Роалда Дала й Астрід Лінгрен – її книги чудові, я майже всі їх прочитала, і вони застрягли в моїй голові. Думаю, всі скандинавські дитячі письменники могли би сказали те саме. Астрід Лінгрен справила дуже значний вплив на нас.

– Ну, і традиційно на завершення – побажання українським читачам.
– Українські читачі фантастичні, і я щаслива, що українські діти люблять мої книжки. Деякі з них справді милі й розумні, говорять чудовою англійською. Я хотіла би їм усім сказати: продовжуйте читати, це дуже важливо, це робить світ усередині вас більшим. Якщо ви почуваєте себе сумними, у чомусь обділеними, читання завжди може дати надію.

 

 

 

 

Розмовляла Олеся Мамчич

 

 

 

Джерело: Літакцент

 

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s