Людмила Строкова: Якщо ми не збиратимемо нині роботи наших майстрів-сучасників, то через 50 років їх ніхто не знатиме

21 травня 2017 р.

Про присутність і місце українських музеїв у внутрішній та зовнішній вітчизняній культурній дипломатії Тиждень розмовляв із генеральним директором Національного музею українського народного декоративного мистецтва Людмилою Строковою.

Народне декоративне мистецтво поряд із високим, класичним, а також з історією, літературою формує образ певної країни. Поділіться своїм баченням осучаснення установи, якою віднедавна керуєте. Як зробити, щоб музей знайомив і самих українців, і іноземців зі своїми культурними надбаннями відповідно нашому часові?

— Національний музей українського народного декоративного мистецтва — найбільший в Україні художній музей — зберігає і популяризує традиційну культурну спадщину, автентичне мистецтво України. І в реаліях сьогодення він має бути номер один. Тетяна Яблонська писала у своїх щоденниках, що народне мистецтво спонукає до творчості. Коріння сучасного арту, зокрема, і в мистецтві народному. Наш музей на території Києво-Печерського історико-культурного заповідни­­ка: у Благовіщенській церкві та митрополичих покоях Лаври, у приміщеннях, як на мене, зовсім не пристосованих для такої установи. Усі вітрини, які ми нині використовуємо, виготовлені ще в 1950-х роках. Одна з моїх приятельок, яка живе в Лондоні, цьогоріч приїхавши до Києва, зайшла до нас. На своєму віку різних музеїв по світах набачилася. «Боже, ну це ж справжній музей, у нього є свій дух», — вихопилось у неї. Пояcнила, що ті старі вітрини, які ще відкриття нашого закладу пам’ятають, — це автентика і що вони дуже добре відповідають його форматові. На жаль, сьогодні використовувати їх проблематично. Хотілося б мати сучасне обладнання.

За роки незалежності будівлі, у яких працює музей, мало не щороку збиралися передавати монастирю. Тому місто не виділяло грошей на реконструкцію, модернізацію та капітальний ремонт. І в цьому була логіка: якщо віддаємо приміщення ченцям, то навіщо місту вкладати гроші в його реконструкцію? Адже у столиці є багато музеїв, кожен із яких потребує уваги та фінансування. Але наш від цього постраждав. І якщо говорити відверто, то на часі капітальний ремонт. Та це дуже складне питання, і не тільки з фінансового погляду. На жаль, нам із цього приміщення поки що подітися нікуди. Але робити щось треба. І це «щось» повинно бути реально можливе. Гадаю, розпочати слід із нового освітлення експозиційних зал та вітрин. Уже маємо проект модернізації освітлення. Щодо кожної зали розроб­лені кошторисні пропозиції відповідно до наших вимог. Підрахували, що для модернізації освітлення в музеї потрібно близько 1,5 млн грн. І немає значення, дадуть нам їх одразу чи частинами. Ми готові це робити в міру надходження коштів, поступово, починаючи з тих зал, де ситуація кричуща, або тих, на які в певний момент вистачає коштів. Намагаємось осучаснювати експозицію. Для зали одягу закупили десять манекенів-«дівчат» у повен зріст. Були в мене сумніви, як на цих «модницях» сидітиме народний одяг. Класно і стильно вийшло!

Є іще одна радість. Наш меценат Олексій Шереметьєв з нагоди Міжнародного дня музеїв подарував нові вітрини з освітленням, завдяки яким здійсниться наша мрія осучаснити й перебудувати залу писанок. Спробуємо впоратися до 18 травня. Навіть за недостатнього фінансування намагаємося робити все можливе, щоб було сучасно й затишно.

Меценат допомагає музеям за потребою серця й часто навіть  не бажає афішувати свою участь. Спонсор вкладає гроші, але хоче щось отримати від своїх вкладень тут і тепер

Узагалі музей не повинен міститись у церкві, та ще й бути в «заручниках» Києво-Печерського заповідника. Вхідна плата на його територію — проблема для всіх музеїв, які діють на цій території, а їх аж чотири. Ми вже давно ведемо з дирекцією заповідника дискусію. Чому тих, хто йде на службу до церкви, пропускають безплатно, а тих, хто на службу до музею чи долучитися до культурної спадщини, — за посвідченням або «купуй квиток». Чому після 18:00 вхід на територію заповідника вільний? Виходить так, що відвідування нашого закладу передбачає додаткові витрати: квиток до самого музею та й ще квиток за прохід на територію. Національним музеєм українського народного декоративного мистецтва керую неповний рік. Доти очолювала Музей історичних коштовностей України. Пишаюся ремонтом і новою експозицією, що були зроблені там за моєю ініціативою. Над змінами працював увесь колектив. Важливо, що золота скарбниця держави має європейський і дуже сучасний вигляд.

Одна з проблем, про які говорять практично всі віт­чизняні музеї, — брак належно оснащених виставкових приміщень і фондосховищ. За часів незалежності в столиці було споруджено приміщення хіба що Музею історії Києва. Чого бракує для виходу із цієї ситуації?

— Не погоджуся, що Музей історії Києва на вулиці Богдана Хмельницького — це музей повною мірою. Ідеться радше про виставковий комплекс. А ось той музей, який був на вулиці Пилипа Орлика, зруйнований.

За радянського часу в Києві побудували аж два музеї: Другої світової війни та Лєніна (нині Український дім). Решта музейних установ столиці туляться в непристосованих будівлях XVII–XX століть тощо. Думаю, архітектори, які спроектували б музей, в Україні є. Просто нові музеї, як показує час, нашій державі не потрібні.

Свого часу за президентства Ющенка була зовсім, на мій погляд, безглузда ідея створити в «Мистецькому Арсеналі» «український Ермітаж чи Лувр» і позвозити туди з усіх вітчизняних музеїв найкраще та найцінніше. Музейна спільнота неоднозначно сприйняла цю ініціативу, а потім від неї відмовились узагалі. Але постало питання про можливість переміщення до «Мистецького Арсеналу» музеїв із території Києво-Печерської лаври. Тоді Музей українського народного декоративного мистецтва розробив дуже детальну концепцію. Всіма руками був «за», щоб переїхати до «Арсеналу» і створити там нову експозицію, перевезти фонди. Але ця велика мрія нашого музею не здійснилася.

Я маю досить позитивний досвід щодо того, якими повинні бути експозиція і фондосховища, обладнання, умови зберігання експонатів, сигналізація, з чого починати створення нової експозиції. Свого часу, очолюючи Музей історичних коштовностей, я не лише поїздила різними музеями світу, а й подивилася на сучасні експозиції, на те, які мають бути умови у фондосховищах. Знаю, з чого починати ремонт.

Приміщення «Мистецького Арсеналу» велетенські, просторі, от якраз там можна було б зробити все по-сучасному. І на фондосховища там було б місце з новими стелажами та шафами, із клімат-контролем тощо. Я дуже скептично ставилася до площ в «Арсеналі», адже Музей коштовностей свого часу теж планували перевести туди. Не уявляла собі, як же це може бути. Пізніше потрапила до Німецького історичного музею в Берліні, що діє в старому цейхгаузі. Експозиція там побудована так, що не зриває у глядача дах, бо фактично даху над головою немає або він десь дуже й дуже високо. На це там просто не звертаєш уваги. Таким чином, головне — дизайн і прилаштування простору. Коли повернулася з Німеччини, сказала, що готова погодитися на переїзд до «Арсеналу», бо вже знаю, як і що саме там можна зробити. Але всі ці ініціативи часів Ющенка потонули в Леті. «Мистецький Арсенал» став виставковим центром, а от щодо музейної складової нині запала мовчанка.

Я все думаю, яка будівля в Києві могла б бути прилаштована під наш музей. Є Український дім, є Гостинний двір. Можна було б розглянути питання про можливість розміщення там Національного музею українського народного декоративного мистецтва. У нас у колекції близько 80 тис. одиниць зберігання: кераміка, порцеляна, скло, народний одяг, килими, вишивка, декоративний розпис. Колекція велетенська. Нині маємо виставку фаянсу з Києво-Межигірської фабрики. Мені хтось сказав, що вона матиме успіх, бо народ повалить, почувши назву «Межигір’я», і подумає, що йдеться про Януковича. А насправді мова про фаянс, то вже інша річ. Це сміх крізь сльози. Києво-Межигірська фабрика працювала в ХІХ столітті й була знана та шанована як при імператорському дворі, так і в Європі. Це те, чим Україна справді може пишатися. Наша колекція межигірського фаянсу — це близько 900 одиниць зберігання. У Британському музеї їй присвячено цілу залу, а в нас у постійній експозиції тільки три вітрини. Нестача площ.

Під центральною залою музею Михайлівська зимова церква й відповідно наші фонди. Там тісно, ніде яблуку впасти, а ми щороку поповнюємо колекцію. Ті митці, які влаштовують у нас свої виставки, рідко розраховуються грішми, частіше роботами. Гроші нам потрібні, але якщо можемо, то обираємо твори. Таким чином нині поповнюємо свою колекцію. Але скоро нам не буде де все те зберігати. І це проблема не тільки наша, а й решти музеїв. Фондосховища — одна з проблем української музейної справи, як і фінансування за залишковим принципом. Рятування потопаючих — справа рук самих потопаючих.

Останні кілька років у нашій країні активно говорять про культурну дипломатію. Очевидно, вона не може обійтися без експонування за кордоном культурного надбання, яке мають вітчизняні музеї. Із якими складнощами в наших реаліях стикається така діяльність і чому?

— Знаєте, я маю досить великий досвід міжнародної виставкової діяльності. За 13 років на чолі Музею історичних коштовностей України відпрацювала 22 виставкові проекти. Завдяки закордонним виставкам, які відбувалися практично на всіх континентах, тамтешні люди часто вперше дізнавалися, що існує така країна, яка зветься Україна, і що нічого спільного з Росією вона не має. Досить часто виставки супроводжувались інформативними матеріалами: показували фільми, мапу, прапор. Пригадую, як мені говорили: «Ми думали, що то таке, ця Україна?», а після відвідин виставки підходили й казали: «Якщо в України така культурна спадщина, то з нею можна мати справу».

Наша держава особливо нічого не робила для цих закордонних виставок. Вони відбувалися зав­дяки музейникам та археологам закордоння, які знали про музей та його колекцію. Тобто виставки — справа самих музеїв. Але це нормально, головне — результат.

Повернуся до теми Національного музею українського народного декоративного мистецтва. Самі організувати виставку не можемо, тому що це досить витратна стаття. Тільки коштом сторони, яка приймає. Та й що казати про закордон, коли сьогодні нам важко повезти свої експонати навіть до Луганської, Донецької, Миколаївської, Херсонської чи Одеської області, де українська тематика досить актуальна й де необхідно показувати українське мистецтво, ту Україну, за яку нині на фронті гинуть наші люди. Гроші потрібні принаймні на перевезення.

Закордонні виставки відбуваються не коштом музеїв, принаймні не повністю. Вони вкладають якусь частину, але є спонсори. Скажімо, потужний бізнес, приватні меценати, котрі таким чином себе позиціонують, рекламують. Скажімо, американці мають за честь подарувати щось своєму місту чи державі. Таким чином з’являються музеї, прекрасні приватні колекції, подаровані містам. Там є жага щось таке робити, якої немає в нас. Ми їдемо світами, шукаємо там найкраще, кльове. Ні, воно і в нас є. І закордонні колекціонери про це знають також, полюють на артефакти. А якщо вже вивозять ті ж таки кахлі, вишивку чи кераміку, за цим губиться слід.

Музей і меценати тісно пов’язані між собою. Зрозуміло, що за радянських часів, коли приватного капіталу не існувало — тільки державний, не могло бути й жодного меценатства. У яких формах практика доброчинності відроджується нині й чи відроджується взагалі?

— У нашій країні я розділяю поняття «меценат» і «спонсор», це різні категорії доброчинців. Меценат допомагає музеям за потребою серця й часто навіть не бажає афішувати свою участь. Спонсор вкладає гроші, але хоче щось отримати від своїх вкладень тут і тепер. Імена меценатів зберігає історія. Київський міський музей старожитностей і мистецтв був заснований 1899 року. У 1904-му він урочисто відкрився під назвою «Київський художньо-промисловий і науковий музей». Його колекції створені коштом меценатів, і нині вони становлять основу трьох столичних музеїв: Національного художнього, Національного музею історії України та Національного музею українського народного декоративного мистецтва. Багато заможних осіб і дворян цікавилися історією України, тутешнім кустарним виробництвом. Якби вони не збирали своїх колекцій і в пізніший час не велася експедиційна робота, ми багато чого сьогодні не побачили б. Київського склозаводу вже не існує, виробництво української порцеляни ледь-ледь жевріє. Хай би скільки мені казали, що музей має передусім заробляти, до нього треба йти не на концерт якогось співака, а заради тієї спадщини, яку він зберігає. А в нас усе навпаки. Але ж головні місії музеїв — це збирання і зберігання артефактів. Якщо ми не збиратимемо нині роботи наших майстрів-сучасників, то через 50 років їх ніхто не знатиме. На це теж потрібні гроші, бо не можна жити самими подарунками.
Завжди казала, що музейники — це також меценати, які за нерозкішну зарплату зберігають культурне надбання нашої країни. Музейний працівник — своєрідний діагноз. Я за освітою історик, археолог і все життя працюю в музеї.

—————————————

Людмила Строкова народилась у Києві 1956 року. Закінчила історичний факультет Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка (1981). У 1974–1976-му була музейним наглядачем у Києво-Печерському державному історико-культурному заповіднику. Від 1976-го працювала у відділі археологічних фондів Національного музею історії України. У 2004–2016-му — завідувач Музею історичних коштовностей України, філії Національного музею історії України. Від 20 липня 2016 року — генеральний директор Національного музею українського народного декоративного мистецтва.

 

 

 

Розмовляла Ганна Трегуб

 

 

 

Джерело: УТ

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s