Джонатан Коу: Сенс письменства у тому, щоб навчити людей розуміти одне одного

30 травня 2017 р.

Відомого своєю гострою політичною сатирою Коу критики відносять до десятки найвідоміших сучасних британських письменників. Українською його тексти досі не перекладено, проте послухати відомого британця на 7-му Книжковому арсеналі, куди Коу приїхав у рамках програми Alternative Albion, зібралася повна зала.

Тиждень.ua поспілкувався із письменником та розпитав про Brexit, ностальгію старого покоління та апатію нового, про українську та британську молодь, комфорт простого життя та письменницьку креативність.

– Під час ваших виступів та публічних інтервю на Книжковому Арсеналі було дуже відчутно, що навіть в усному мовленні вам цікаво жартувати, жонглювати словами так, аби навіть серйозні за змістом речення формували гумористичну атмосферу. Чим для вас є гумор?

Я б сказав, що гумор — це чудова можливість говорити про серйозні речі. Ми можемо оминати прямі висловлювання, але водночас — бути чесними. Говорити прямо і серйозно — не завжди найкращий спосіб комунікувати чесно. Тож скажу так: для мене гумор — це найзручніша можливість бути щирим.

– Вам дуже часто доводиться відповідати на запитання про політику, я також не омину їх: складно боротися зі спокусою розпитати британця про Brexit. Ви колись казали, що в старшого покоління британців занадто багато ностальгії, через що, власне, Brexit і став можливим. Розкажіть, чи робите ви щось свідомо як письменник, щоб з цією ностальгією боротися?

Насправді, ностальгія — це така собі наскрізна тема усіх моїх книжок, від самого початку й донині. Щоправда, моє персональне ставлення до неї змінилося з часом. Мій роман 2001 року The Rotters Club (у російському перекладі – «Клуб ракалий», українською дослівно — «Клуб негідників» – Ред.) — у певному розумінні є романом про ностальгію за 1970-ми, коли система соціального забезпечення у Британії була сильнішою за нинішню. У фіналі, на останніх сторінках тексту, йдеться про прихід до влади Маргарет Тетчер, – це сигнал про закінчення певної епохи та початок чогось нового. Власне, текст було написано мною у стані дуже сильної ностальгії. У свою чергу, в романі 2015 року Number 11 («Номер 11») одна з пяти історій, що формують сюжет, вже спрямована на критику ностальгії, я говорю там про ризики ностальгії у особистому житті — і політичному також.

Читайте також: Джозеф Макелрой: «Здатність критично мислити — це те, що робить нас людьми і громадянами»

У Британії от-от мають пройти парламентські вибори (на 8 червня 2017 року заплановані позачергові вибори до палати громад, на яких буде обрано 57-й парламент Великої Британії  — Ред.). Хтось колись пожартував (а ми тільки що з’ясували, що жарт часто є чесним відображенням реальності), нібито ми зараз маємо одну партію, яка хоче повернути нас назад до 1970-х (Лейбористи) та іншу партію, яка хоче повернути нас до 1950-х (Консерватори). Я думаю, що це непоганий жарт, а от вибір, що стоїть зараз перед британцями, – поганий. Хотілося б мати таку партію, яка була б укорінена у 2017 році. Але її нема. Британське життя і британська політика зокрема просякнуті ностальгією, і ми взагалі позбавлені відчуття або уявлення про те, куди рухатися далі.

– Питання нездорової ностальгії за минулим порядком актуальне для України. Чи замислювалися ви коли-небудь про феномен пострадянської свідомості? Бо це дійсно щось співзвучне тому, про що ви говорите.

О, так. Нас у Британії завжди дуже цікавило, як це — жити за тоталітарного режиму. Нічого бодай трохи схожого у нашому досвіді не було, і хоч уявляти собі таке життя — страшно та навіть моторошно, але у цьому все одно є певна загадка, інтрига. Я б не зміг написати про це — тому що пишу тільки про те, що знаю. Як би ретельно я не досліджував питання радянської тоталітарної системи, такому текстові не вистачало б автентичності. Проте я можу сказати, яким чином ми сприймаємо вас сьогоднішніх. Скидається на те, що ваша молодь орієнтована на майбутнє, зокрема, на майбутнє, яке повязане з Європою. На контрасті з цим іронічно та ледь не трагічно виглядає той факт, що Британія відмовилася дивитися у цей бік.

– Ви розчаровані поведінкою британської молоді під час референдуму (йдеться про референдум щодо членства Великої Британії в ЄС; відбувся 23 червня 2016 року, 51.9% проголосували за вихід з ЄС, 48.1% – за невихід при явці 72.2% – Ред.)?

Хто знає, чому молодь не прийшла голосувати. Вибори відбулися у четвер — не впевнений, до речі, що це хороша ідея. А ще в той день ішов дуже сильний дощ. Цих факторів вже достатньо для багатьох людей, щоб не виходити з дому і не пхатися на виборчі дільниці. Іноді історія змінюється через такі дрібниці. Я знаю, що українська молодь вийшла на Майдан пізньої осені і стояла там у мороз. Але мені взагалі здається, що сьогодні британців мало що може заохотити до участі у політичному житті. Політики — це переважно чоловіки середнього віку, і вони носять костюми! От молодь і почувається так, ніби політика — це справа старшого покоління. Можливо, те саме відбувається і в Америці завдяки Трампові та людям, якими він себе оточив. Саме тому ми із долею заздрощів дивимося на Францію, де на президентських виборах щойно переміг Емманюель Макрон — це людина доволі молода, він має енергію.

Читайте також: Людмила Строкова: «Якщо ми не збиратимемо нині роботи наших майстрів-сучасників, то через 50 років їх ніхто не знатиме»

– Що могло б зрушити з місця цю апатичну ситуацію? Культура? Просвітництво?

– Думаю, переважно, культура, так. Щоправда, зміни на цій царині — через романи, поезію тощо – зазвичай відбуваються дуже повільно. Але вони відбуваються. Знаєте, якщо письменство взагалі має якийсь сенс, то він полягає у тому, щоб налагоджувати звязки між людьми, розвивати уявне взаєморозуміння між ними. Якщо ще простіше, сенс письменства – у тому, щоб навчити людей розуміти одне одного. Я також дотримуюся думки, що індивідуалістичність нашого світу піде на спад тоді, коли люди відчують, наскільки вона їм набридла. Я поки не бачу зародків цього процесу. Але хто зна, як воно буде далі. Якщо британська молодь не пішла на вибори, можливо, вона зробить щось інше. Побачимо.

– Описи ваших героїв містять багато простих і дуже буденних деталей — якщо йдеться про дівчинку, ми знатимемо, що її кишені повні фантиків від солодощів. Але з іншого боку, ви так само професійно пишете про побут заможного класу. Що органічніше для вас?

Прості люди — це люди, з якими мені комфортно, тому що це люди, яких я знаю. Я належу до середнього класу; якщо бути точним, то до його середнього прошарку. Моя мама була вчителькою у школі, а батько — дослідником, але працював на автозаводі. У нас вдома були книжки, проте мою сімю не можна було назвати «літературною». І цей життєвий модус — насправді, той, у якому мені досі комфортно перебувати. З цієї причини я намагаюся жити просто. З іншого боку дійсно, у моїх книжках дуже багато заможних героїв — але писати про них мені дуже складно. Я постійно досліджую їхній побут, намагаючись спостерігати за ними, але це відсторонені спостереження. З іншого боку, героїні роману «Номер 11» Елісон і Рейчел — ближчі мені, хоч вони й дівчатка.

Читайте також: Григорій Грабович: «Думка про те, що можна заощаджувати на культурі – це глибоке непорозуміння»

– Не знаю, чи жартували ви колись, коли говорили, що, можливо, не будете більше вигадувати нових персонажів, тому що і з тими, що є, можна ефективно працювати у наступних книжках. А як щодо методів? Чи є, можливо, якісь нові для вас жанри, з якими б вам кортіло б поекспериментувати?

Я саме знаходжуся на певному роздоріжжі. Справа в тому, що я написав 11 романів. Перші девять із них базуються на думках та ідеях, які я продукував, коли мені було 20-30 років, і які я складав десь у своїй памяті, щоб потім до них повертатися. Сьогодні в мене зявляється не так вже й багато нових ідей. Іноді мене це навіть лякає. Частково цим і пояснюється той факт, що я повертаюся до попередніх робіт та беру звідти певних персонажів — це дає мені певну енергію. Загалом, сьогодні я розробляю певні варіації до вже вигаданих мною тем. Якщо ці варіації залишатимуться творчими, добре. Хоча мій досвід підказує, що креативність із віком нижчає. …Але, ні, мені ще не прийшов кінець. Для українського читача я поки навіть не починався!

————————————

Джонатан Коу (Jonathan Coe) народився у 1961 році у передмісті англійського Бірмінгему. Наприкінці 1980-х переїхав до Лондону. Перший роман опублікував у 1987 році, найновіший, 11-й ліком, – у 2015-му. Найвідомішим з творів Коу вважається роман 1993 року What a Carve Up («Який дерибан!») — гостра політична сатира. Коу – кавалер ордену Мистецтв і літератури (Франція). Серед його нагород – Bollinger Everyman Wodehouse Prize (2001 рік) за The Rotters Club, Samuel Johnson Prize (2005 рік) за Like a Fiery Elephant.

 

 

 

 

Розмовляла Олена Кухар 

 

 

 

 

Джерело: УТ

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s