Ігор Карабін: База відправлення – Україна

28 лютого 2017 р.

Про мандри, спорядження, пригоди та мрії розмовляємо із відомим мандрівником, альпіністом, провідником туристичних груп і знавцем своєї справи — Ігорем Карабіним.
— Ігоре, де ти живеш?

— Всі хочуть почути відповідь на це запитання… Важко зараз сказати. До 2014 року міг би конкретніше відповісти, коли жив та працював у США. Тепер база відправлення все ж таки Україна, однак я не перебуваю тут постійно. Також маю свою технічну базу в Румунії, у Трансильванії. Там — гараж із всім моїм спорядженням.

Це десь високо в горах?

— Ні, на висоті 1200 м, але таки у горах.

Розкажи про найважче сходження у твоєму житті. Де, можливо, було важко морально і фізично.

— Це сходження на Білуху (найвища гора Алтаю) 2000 року, коли ми потрапили під лавину. Ми летіли, падали, ламалися, але всі вижили.

Ігор Карабін під час одного з сходжень. Фото: facebook.com/ihor.karabin

Ти тоді був провідником групи?

— Ні, я був звичайним учасником. Нас було троє із однаковою кваліфікацією. Один з них, відомий у Львові персонаж – Ігор Дикий, інший — професор Бостонського університету Діма Козаков, львівський єврей із проукраїнськими поглядами.

А як ви зібрались такою компанією в гори?

— Ми познайомилися за рік до мандрівки в Києві у Львівському альпклубі, бо разом їхали на Кавказ. Це був збір різних альпклубів. Так і стали командою.

Чому потрапили під лавину?

— Під час негоди, яка наростала, ми все ж продовжили рух вверх. Мотивація була така: молоді пацани приїхали за багато тисяч кілометрів. Та й подумали: “Ми можемо. Ми сильні. Ми — пластуни”.

А як ви вибрались?

— Думаю, що це заслуга ангелів-охоронців. Ми були у зв’язці. Хтось із хлопців все-таки зреагував і зарубався льодорубом. А я тоді найбільше постраждав, бо був останній. Спершу пробував гальмувати, потім мене перекинуло. Я мав газовий балон, він розламався. І коли врешті прийшов до тями, то був наполовину заcипаний снігом. У мене були значні гематоми, забій лицевого м’язу. Це стало ще тим уроком. Тепер намагаюся так не ризикувати. Деколи дуже важко пояснити клієнтам, що безпека — надважлива.

А де ти вчився ходити в гори?

— Національна скаутська організація України Пласт —  це була база. Потім, завдяки Василеві Бучку, який відомий всім як Василь Волоцюга, я продовжив навчання. Він зробив спробу відновити систему радянських таборів, але радянських у позитивному значенні — як системи виховання спортивної едукації, власне, через дитячий альпійський рух. І в 1999 році, завдяки йому, ми з друзями з Пласту потрапили на такі збори. З того все і почалося… А далі була самоосвіта, участь у міжнародних експедиціях. Значною мірою я завдячую ще Одеському альпклубу й Львівським інструкторам — Федіркові і, на жаль, вже покійному Сенчині. Але моїм глобальним інструктором, своєрідним духовним натхненником і гуру був усе ж альпініст Сергій Самойлов, володар світового Золотого льодорубу, етнічний українець з Казахстану. Також дякую тренеру Вадиму Генадієвичу Леонтіву з Одеси та Ігорю Чаплинському з Києва, який також був моїм духовним наставником в альпінізмі.

Ігор Карабін під час сходження на Монблан. Фото: Максим Баландюх

Із чого ти би порадив розпочинати висотні сходження? От людина ходить час від часу в гори, наприклад, у Карпати, але хоче почати здійснювати висотні сходження

— Висотні сходження варто починати з поступового набору висоти. Але треба консультуватися з професіоналами, які би склали охочому приблизний графік сходжень. Щоби все відбувалось поетапно, поступово. Тому що вище себе не скочиш.

А ти би міг складати такий графік?

— Так, звичайно.

Для цього потрібно, аби людина якось особливо готувалась, займалась спортом?

— Все дуже індивідуально. Не багато видів спорту є корисні для висотних сходжень. Перевірений варіант — це біг. Не можу стверджувати, що відвідини, наприклад, львівського стенду допоможуть людині, яка хоче сходити на Монблан чи пік Абу Алі ібн Сіни.

Ігор Карабін з групою під час сходження на Монблан. Фото: Максим Баландюх

Все, що можна і корисно робити це, зокрема, біг і плавання. Та все ж, навіть, якщо ти будеш ходити в один із львівських басейнів, то це не зможе допомогти тобі на всі сто. Є чимало вправ: розтирання холодною водою, наприклад. Це шок для організму. Якщо ти стрибаєш без розігріву в сніг, обливаєшся холодною водою, то переживаєш шок, який твій організм може пережити  на висоті. Коли ти йдеш в одній температурі, а потім виходиш на хребет, а там вітер 80-100 км/год. та інший чіл, ще й непомітні крижинки льоду в повітрі, які при вдиханні колють задню стінку горла… Я особисто бачив, як у людини почалась задишка через те, що вона вдихнула забагато того холодного повітря. Тоді легені та трахеї максимально звужуються, такий захисний рефлекс організму. Потім призводить до стану пневмотораксу. І треба терміново надавати першу медичну допомогу.

 Яке спорядження ти би порадив нашим читачам для зимового сходження у Карпатах?

— Щодо конкретних моделей не скажу, адже це все потрібно підбирати під індивідуальні потреби кожного. Але точно треба:

  • черевики
  • бахіли
  • термобілизну
  • мембранні легкі штани
  • легкий фліс
  • мембранну куртку, залежно від сезону
  • мультифункціональна пов’язка на шию
  • легку шапку (для швидкісних заходів)

Залежно від снігового покриву, потрібно підібрати снігоступи з мінімальними “кішками”. Це саме те, що треба. На другому місці — скітурівські лижі з камосами. І аж на третьому — “кішки”, і це на той випадок, якщо два попередні варіанти не діють, а є значне обледеніння і треба якось піднятись на гору.

Ігор Карабін в Альпах. Фото: Андрій Ребрик

Для довготривалих мандрівок варто подбати про такі більш утеплені речі, як пуховик, лижна маска, теплі шапка й рукавиці. І дещо інший тип черевиків. Повторю — це все дуже індивідуально. Як кажуть, війна план покаже. Зараз все можна чітко спланувати, дізнатися точну погоду. І ретельніше приготуватись.

Читала, що ти був комендантом базового табору. Розкажи, що це за робота?

— Тричі в житті (2007, 2010, 2012 рік) я був комендантом базового табору на піку Абу Алі ібн Сіни і Музтаг-Ата (гірські вершини в системі Паміру, висотою – 7134 та 7546 метрів відповідно. – ред). Табір сезонний і є досить коротким, всього 3 місяці (2-2,5 місяці). Жив на висоті 4200 м і повністю контролював та коригував його діяльність — виходи груп, сходження і все-все інше.

І як тобі ця робота?

— Одна з найцікавіших! Дуже відповідальна, бо ти зобов’язаний бути в доступі 24 години на добу. В будь-який момент з тобою можуть зв’язатись групи. Я мав 10 рацій і кожна повинна бути заряджена, навіть, коли немає світла і закінчується дизель в генераторі.

І треба розуміти, що від тебе, від твоїх дій, від вчасно отриманої інформації залежить безпека всіх людей, які там на горі.

Ти хотів би ще раз так попрацювати?

— Я не проти, і навіть дуже “за”. Однак,  із компаніями, де я працював, ми розійшлись ідеологічними поглядами на життя, на жаль. Це були російсько-киргизькі компанії.

Про що ще мрієш?

— Першопроходження. На травень 2014-го року була запланована поїздка в Бутан. У закриту країну… Ми мали здійснити дуже цікавий першопрохід. Але не склалось. На жаль, це залишилось лише в мріях. Так само, як мій Еверест.

А К2?

— На К2 буду дуже радий пройти за класикою. Дуже сильно всі мої плани змінили події 2013-го року. (Йдеться про теракт 23-го червня в Пакистані, внаслідок якого загинули 10 альпіністів у базовому таборі. Ігор тоді брав участь у сходженні, – ред)

Але тепер вже є плани та графіки?

— Зараз плани та графіки перевищують можливості, але, на щастя, із комерційним аспектом все гаразд. Все вдається втілити. Хотілось би зараз трішки зробити перерви в комерційних сходженнях і зосередитись на індивідуальних. За останній період, післявоєнний, я не перекрив своє головне джерело заробітків за межами України. Тому не дуже хочу проситися і чекати подачок від спонсорів. Звик здобувати все власними силами.

Андрій Ребрик та Ігор Карабін на одному з хребтів у Юліанських Альпах (Словенія)

Знаю, що ти не хочеш говорити про війну, але ти був в добровольчому батальйоні…

— Так. Не хочу…

З тобою воювали побратими. А ти говорив з ними про гори, пробував надихнути їх на мандри? Може, хтось потім і пішов?

— Так, ходять, регулярно ходять.

З тобою?

— Двом мені вдалося допомогти зробити візи. Вони були зі мною був вже в Румунії, Словенії і Польщі. Фінансово мені це не дуже вигідно. Я знаю, вони ще до сьогодні не вернулися на роботу. Тому беру їхні витрати на себе. Ці двоє хлопців, котрих я повністю одягнув–спорядив, із Черкаської та Тернопільської областей, із сіл. Розумію, їм дуже не зручно, що вони не можуть заплатити, бачать ціни і дуже дивуються. Для одного це взагалі перші в житті поїздки за кордон.

І як вони відгукуються на ті мандри?

— Вони дуже задоволені. Казали, що це — найкласніші моменти і незабутні спогади!

 

 

 

 

Розмовляла Оксана Пужаковська

 

 

 

Джерело: Gorgany PRO

 

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s