Михайло Демцю: Колись продав свої роботи за безцінь, а потім відкупив удесятеро дорожче

12 травня 2017 р.

Народний художник України — про творчість, підробку картин і випадок, який змінив його життя.

Михайла Демцю часто називають українським Сальвадором Далі. І справді, зовні обидва художники схожі — не лише на обличчі, а й манерою одягатися. І неймовірною любов’ю до мистецтва. От тільки манера написання картин у них різна. Коли прийшла у майстерню привітати народного художника з черговим визнанням (Михайло Демцю потрапив до книги “100 найвідоміших людей України”), не могла відірвати очей від трьох його останніх полотен — “Коні”, “Віолончелістка” і “Квіти”… Усі картини різні за темпераментом, технікою виконання, неперевершені у своїй красі. Вже і моя кава охолола (такої смачної кави, як робить пан Михайло, я не пила більше ніде), а я все дивилася на картини…

— Пане Михайле, ваше прізвище занесене до книги “100 найвідоміших людей України”. Це перша така висока відзнака?

— Не перша. Ще 15 років тому моє прізвище занесли до книги “100 імен”, де були тільки художники.

— Ви багато років виставляє­теся не лише в Україні, а й у світі. Мали багато персональних виставок, а також у товаристві з іншими художниками. З якими труднощами стикалися за кордоном під час проведення виставок?

— Перша моя виставка була років зо тридцять тому. Коли почав тільки їздити за кордон, захоплювався містами. Спочатку це були не виставки, а, швидше, подорожі. Виставляв одну-дві свої роботи, за копійки їх віддавав. Я ще тоді не розумів вартості своїх робіт і продавав їх так дешево, що згодом сам купував свої роботи, переплачуючи вдесятеро і навіть більше разів. Загалом відкупив п’ять власних робіт. Які труднощі спіткали мене за кордоном? Пригадую, приїхав зі своїми роботами у Берлін. Не знав куди йти. Випадково зустрів, як мені тоді здалося, бомжів. Ті чоловіки-хіпі пили пиво, зрозуміли, що я щось шукаю, і наказали йти за ними. Один взяв мою сумку, інший — картини. Йшов за ними і боявся, що за мить втечуть. Але вони привели мене на берлінський Монмартр — таке місце, де збираються художники. Раптом чую: “О, Демцю несуть”. Один з них побачив картину під плівкою і впізнав мій почерк

— Вас називають українським Сальвадором Далі. Вам це приємно, може, це вас підтягує до ще вищого рівня, чи вам вже таке порівняння набридло?

— Мені приємно з одного боку: Далі любив гарно одягатися. Я теж люблю гарні і стильні речі.  Люблю бувати в Іспанії у тих місцях, де бував цей фантастичний художник. У мистецтві ми з ним дуже різні. І не лише за стилем. Далі міг намалювати паличку і поставити крапку.  Це означало, що на сьогодні роботу завершено.  Я ж, навпаки, можу намалювати картину за день, або й навіть за кілька годин.

— Ви колись починали з акварелі, а тепер знову до неї повернулися?

— Це ще було за часів Союзу. Через те, що малював аквареллю, мав можливість вступити у Спілку художників СРСР. Тоді це було великою проблемою. Малювати аквареллю набагато складніше, ніж олією. Та й поціновувачів акварельних робіт важко знайти. Якщо за роботу олією платять великі гроші художникові, то за акварельну — копійки. От, скажімо, мої акварельні роботи я повторити не можу. Вони — складні. І роблю їх лише для себе, бо продавати за безцінь не хочу. Акварель можуть купити тільки за кордоном. І тільки художники, які на цьому розуміються.

— А картини, виконані олією, за скільки продаєте?

— По-різному.  Ціни назвати не можу. Це моя комерційна таємниця (сміється. — Г. Я.).

— Коли вас вперше запросили за кордон на виставку як знаного художника?

— На німецьку фірму “Розенталь”, яка спеціалізується на виготовленні виробів з порцеляни. Їм не важливо, щоб художник мав ім’я світового значення. Головне, щоб їм сподобалася робота художника. Художник розмальовує, наприклад, горнятко, а на “Розенталі” за спеціальною технологією потім з цього роблять копії.

— Це тоді, коли ви отримали Першу премію на фестивалі кераміки у Німеччині?

— Ту нагороду я отримав трохи несподівано. Навіть, я би сказав, незаслужено. На фестиваль кераміки з’їхалися світові керамісти, і нагороду мав би отримати один з них. Бо вони самі ліплять ті вироби з кераміки, розмальовують їх… А я розписав готовий горщик аквареллю. Він, мабуть, найбільше сподобався членам журі, бо й справді гарно виглядав.

— Які курйози траплялися під час виставок? Можливо, за один день скупили всі ваші роботи, або, навпаки, нікому жодна з них не сподобалася?

— Якщо серед усіх відвідувачів виставки є 10 відсотків осіб, яким сподобалися роботи, — це вже успіх. Якщо хтось розкритикує роботу – також непогано. Бо це хоч якась реакція на роботу художника. Найгірше, коли ніхто не звертає уваги. Бо навіть негативна реакція — це свого роду реклама.  А щодо цікавих випадків, то якось у Німеччині намалював за день картину, ширина якої була десять метрів, а висота – два з лишком. Розпочав о 8.30, а ввечері закінчив.  Це був своєрідний рекорд. Я малював картину для банку. Лише матеріалів закупили на понад 5 тисяч євро. Запросили і телебачення, і фотографів, про мене тоді писали німецькі газети.

— Чому саме вас запросили?

— Будь-яка фірма проводить певні акції, щоб привернути увагу. Цей німецький банк також вирішив щось креативне вигадати. Банкіри знали, що я художник, неодноразово там виставлявся, що малюю великі картини — три на два. Ну, але ж не десять метрів завширшки. Я сам здивувався, коли побачив ті гігантські розміри!

— І що ви малювали?

— Вони попросили африканське місто Капштадт намалювати. Точніше, його узбережжя, бо там є багато їхніх банків.

—  Який випадок у вашому житті був найвизначнішим?

— Коли мене поставили в один ряд  з такими відомими художниками, як Едді Ворхол та Сальвадор Далі на Всесвітній виставці фарфору у Франкфурті-на-Майні, присвяченій 125-літтю фірми “Розенталь”.

— А як ви потрапили на “Розенталь”?

— Приблизно 12 років тому був у Німеччині на виставці, де поблизу розташований магазин пор­целяни фірми “Розенталь”. Придбав там білу вазу і розписав її. Вазу поставили на виставці. Бачу, прийшов якийсь пан і щось з’ясовує. Це був директор “Розе­н­талю”, який не міг зрозуміти, що це за ваза, адже вони розмальованих не випускали. Директору вона сподобалася, і він цю вазу купив. А через кілька днів мені прийшов факс: мене запрошували на “Розенталь” і просили розфарбувати горнятко, вазу і ще кілька речей. Кожній людині у житті дається шанс. Тільки треба його побачити і ним скористатися.

— Ваші картини підробляють?

— Аякже! Я особисто бачив не менше десяти таких картин. Якось прийшов у київську галерею, бачу: висить картина, підписана моїм прізвищем. До мене підійшла дівчина, мабуть, подумала, що я клієнт, і каже: “Не сумнівайтеся. Це — з перших рук. Беріть”.  Кажу їй: “Я — автор. Але картина не моя”. Був інший випадок, коли робив виставку у музеї. Мені привезли картину, щоб підписав ззаду. Перед цим зателефонували і сказали, що придбали мої картини, але там нема на звороті мого підпису і так званого паспорта — коли, де і чим намальована. Здивувався, бо свої роботи підписую завжди. Привезли начебто дві мої картини, але картини були підробками. Найсумніше те, що ці люди, які купили у нечесних на руку людей картини, мене знають особисто. Але вони вирішили дати заробити шахраям (сміється. — Г. Я.).

— Є такі, хто чесно просить продати картину за копійки, щоб потім перепродати.

— Навіть дуже часто. Приходять знайомі, бідкаються, що мають проблеми, потрібні гроші. Є такі, кому можу подарувати, але мушу бути впевнений, що людина справді потребує грошей. Потім дізнаюся, за скільки її продали. Але таке наше життя, тож я не ображаюся.

— Окрім того, що допомагає­те нужденним, ще й берете участь у благодійних акціях.

— Постійно беру участь у благодійних аукціонах. Даю якусь свою роботу, кошти від продажу якої йдуть або на допомогу хлопцям в АТО чи для дітей-сиріт, або інвалідів. Пригадую, років сім тому у Трускавці проводили аукціон, щоб зібрати кошти для дитячого будинку на закупівлю матраців і заміни вікон. Навіть не сподівався, що картину куплять за великі на той час гроші — 10 тисяч євро. За ті гроші і вікна замінили, і ремонт зробили. Ніколи не відмовляю, якщо запрошують взяти участь в аукціоні.

—  Часто буваєте за кордоном. Яке ваше улюблене місто?

— Раніше любив Париж, Барселону, великі міста, де все цікаво і багато людей. А зараз для мене улюблене місце — морське узбережжя в Іспанії. Щоб спереду було море, а за мною гори. Вода і гори милують око. І це не обов’язково має бути далеке зарубіжжя. У Карпатах я також відпочиваю і працюю. Аби тільки були гори.

— Окрім того, що дивитеся на воду і гори, звідки ще черпаєте натхнення?

— Ставлю мольберт і починаю працювати. Під час роботи приходить азарт. Іноді навіть не уявляю, що малюватиму.  У живописі головне колір і пластика.

— На ваших полотнах — багато жінок. Хто є для вас музою?

— У різних випадках буває по-різному. От, наприклад, був в Іспанії на виставці і побачив там намальовану Фріду Кало. Подумав, що можу й сам спробувати намалювати щось подібне.

— Усі творчі люди часто закохуються. Ви також до таких належите?

— Це характерно для кожної людини. Що це за художник, якщо він не закоханий? Іноді можна собі вигадати образ. Але я належу до вірних чоловіків.

— Своє перше кохання пам’ятаєте?

— О, це було так давно. Я ще тоді, мабуть, не був художником. Може, це було у школі…

— Художниками не народжуються, а стають. Коли ви вперше зрозуміли, що хочете стати митцем?

— Це було, мабуть, тоді, коли я намалював свого сина аквареллю. На цей час я закінчив художнє училище імені Труша. Це вже було після армії. А художником я назвав себе ще в армії (сміється. — Г. Я.). Коли нас питали, хто що вміє робити, одні казали, що вони електрики, інші — водії, ще хтось сантехнік, писар… Я ж на той час закінчив технічний навчальний заклад, у якому мене навчили ремонтувати автомобілі. Одне слово, був механіком. Мовчав і чекав, коли назвуть щось цікавіше.  Як тільки запитали, чи є серед нас художники, підняв руку.  Серед тих, хто підняв руки, були і випускники Ленінградської академії мистецтв імені Мухіної.

Попри те, що за “штатним розписом” треба було лише дві особи, нас підняло руки аж восьмеро. Сказали намалювати портрет Леніна. Усі намалювали непогано, а я — щось трохи наближене. Мабуть, їм здалося, що це авангард. Отримав за свою роботу останнє місце. Художник, який оцінював наші роботи, каже: “Та це не головне. Головне — вміти писати шрифтами”. Але я і писати добре не вмів. Бачу, хлопець з Казахстану професійно загнув перо. Попросив, щоб і мені так зробив. Я поставив перед собою газету “Красная звезда” і, використовуючи академічний шрифт з газети, написав найгарніше. Таким чином в армії я став художником.

— То після армії не стояло питання, куди йти вчитися?

— Так. Я вступив в училище імені Труша. І мав одночасно багато робіт. І все встигав. У мене на той час було три  трудові книжки на різних заводах — і на автобусному, і на конвеєрному, і ще на якомусь комбінаті працював художником-оформлювачем…

— Батьки не відмовляли від такої професії?

— Мій батько пік хліб у Рудках (Самбірський район. — Г. Я.). І вважав, що вибір має бути за мною.

— Молоді художники захоплюються перформансом, інсталяцією і переконують, що за таким видом мистецтва майбутнє.

— Погоджуюся з такими молодими художниками, бо якби я не вмів так малювати, як малюю, також би був переконаний, що за перформансом майбутнє. Молоді художники виходять зі своїх знань. Перформанс — це мистецтво. Але таких художників — мільйони, а пробитися має шанс лише один. Та й модерне мистецтво можна робити тільки у Нью-Йорку.

 

 

 

 

Розмовляла Галина Ярема

 

 

 

Джерело: Високий замок online

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s