Світлана Мартьянова: Якби повернути час назад, більше би дітей народила і виховала…

14 травня 2017 р.

Суддя Світлана Мартьянова розповіла про дітей, яких взяла на виховання.

Ця історія якнайкраще ілюструє народну мудрість: «Не та мама, що народила, а та, що виховала». Діти вже повиростали, отримали добру освіту (усі четверо пішли стопами мами — юристи за фахом). Слово за словом, і моя співрозмовниця погодилась розповісти про те, як у її сім’ї з’явилися діти, яких не народила. Імена дітей з етичних міркувань змінено.

— Напевно, найменше за все хотіла би про це говорити публічно, але діти, Богу дякувати, вже дорослі, вони є гордістю нашої родини, — розповідає Світлана Мартьянова. —  Старшій доньці 31 рік, у неї вже свій дев’ятирічний син, меншій  — 21 рік, синам — 24 і 23. Сина, якого я не народила (назвемо його Андрійком), у сім’ю привела старша донька Тамара, котра на той час була студенткою. Хлопчикові було років вісім. Тоді студенти любили ходити у «Макдональдс». І там Тамара звернула увагу на вуличних дітей, що «тусувалися» біля цього закладу. Познайомилася з одним хлопчиком, годувала його, давала якісь дрібні гроші…

Про те, що опікується якоюсь дитиною, я дізналася від викладачів університету. Вони при нагоді розповіли, що коли Тома на парах, в її машині на задньому сидінні якийсь малий спить. Не надала цьому значення, подумала, що вони щось переплутали. Ну яка дитина в машині? Але одного дня Тамара принесла додому поношений дитячий одяг і попросила випрати його. Тоді розповіла, що вони з дівчатами опікуються дітьми-безхатьками, яких батьки покинули напризволяще. Та одного дня, це було взимку, Тамара привела хлопчика додому і запитала, чи не може він у нас жити? Я якраз лежала з запаленням легенів, на яке хворіла кілька разів на рік (до речі, після цього випадку, як на диво, перестала хворіти).

Звичайно, я була шокована, кажу: «Як ти собі це уявляєш?». Поки вона зі мною розмовляла, він чекав за дверима. Коли вона його завела у квартиру, ми його, звісно, нагодували, викупали, а далі проблема: що з ним робити? Почала розпитувати. Андрійко розповів, що коли мав два рочки, тато їх покинув. Був вихідцем з однієї з колишніх радянських республік і поїхав на батьківщину. Мама почала пити і швидко спилася. Поки була жива бабця, вона хлопчика доглядала. Коли йому виповнилося шість років, бабця померла. Дитина опинилася на вулиці, бо мама квартиру продала. Вона досі жива, але сином не цікавиться. Хоча Андрійко щороку на свята до неї приїжджає і привозить продукти, подарунки. Тож її було позбавлено батьківських прав, а хлопчика відправили в інтернат. Малий мав конфлікт з вихователем, його побили, і він з інтернату втік. Тинявся по Львову, поки Тамара не привела його до нас. Що робити в цій ситуації? Я зателефонувала у той інтернат,  потрапила на директора. Запитую, чи йому відомий такий-то хлопчик. Каже, так, він втік, і ми його шукаємо. Розповіла, яким чином опинився у мене в хаті і сказала, що зараз його привезу, бо дитина не може жити на вулиці. Пообіцяла, що буду ним опікуватися…

— Уже тоді вирішили, що заберете його до себе?

— Про це навіть не думала. Хто не має своїх дітей, той морально готовий всиновити. А у мене на той час своїх вже було двоє.

Крім того, я цілими днями на відповідальній роботі. Ми жили у невеличкій трикімнатній квартирі житловою площею 47 кв. м. Навіть думки такої не мала. Було важливо забрати дитину з вулиці. Відтоді ми з донькою почали опікуватися ним, іншими дітками в інтернаті, часто туди приїжджали. Мені пізніше директор розповів, що дівчатка з інтернату написали листа до святого Миколая з проханням, щоб знайшлася «тьотя з кіно» (так мене називали, бо чомусь думали, що я акторка), яка б так опікувалася ними, як Андрійком.

Він на той час мав би вчитися у третьому класі, але оскільки тинявся вулицями, то шкільної програми не знав, читати-писати не вмів, навіть не знав таблички множення. Тоді вирішила, що буде приходити до нас додому і вчитися разом з моїм сином, який на рік молодший. Попросила знайому вчительку, аби вона  приходила до нас, щоб підтягнути малого.

Андрійко щодня приходив до нас після другої години, і вчителька з ним займалася. Чоловікові наразі нічого не розповідала, бо не знала, як це сприйме. У мене батько круглий сирота. Йому першому розповіла про хлопчика. Так тривало два тижні. Чоловік приходив з роботи на обід, о другій годині йшов на роботу, а через 15 хвилин приходив Андрій. Та чоловік відчув, що в хаті щось робиться. І одного разу начебто поїхав після обіду на роботу, а за півгодини повернувся. А в хаті вчителька займається з якоюсь дитиною. Телефонує до мене на роботу і питає: «Що це таке?». Довелося все розповісти. Два роки малий щодня приходив до нас. А потім залишився і став членом родини, моїм рідним сином… Думаю, якби тоді не почав ходити до нас на заняття, то з того інтернату знову втік би.

— У вас є і прийомна донька…

—  Декілька років перед тим, як з’явився Андрійко, від зупинки серця, померла моя подруга, яка мала лише 31 рік. У неї залишилась дворічна донька Оксана, моя похресниця. Її чоловік, тато дитини, був найкращим другом мого чоловіка. Страшне горе, шок! Щоб їх морально підтримати, пропонуємо переїхати до нас у квартиру. Вони мали де жити, просто, щоб не залишалися наодинці з горем. Дівчинка від мене не відходить ні на крок, нікого, крім мене, не визнає, до моїх дітей ревнує, сина мого щипає, щоб до мене не підходив… Через якийсь час її тато захворів і потрапив у лікарню. Там познайомився з  медсестрою. У них зав’язуються стосунки, після лікарні чоловік повертається до своєї хати, і вони починають жити разом. Запропонувала йому, поки налагоджує особисте життя, нехай дівчинка поживе у нас. І тут Тамара приводить Андрійка. Майже одночасно в хаті з’явилося двоє дітей. З того часу вони вже жили з нами. Усі четверо в одній кімнаті.

— Діти зараз дорослі, знаю, що дружні, а як ладили між собою, коли були малі?

— Дуже добре. Але діти є діти. Тлумились між собою, могли одне в одного щось забрати. Але коли я когось сварила, усі за нього ставали єдиним фронтом. Вони все життя одне за одного горою. Хитрі були. Бачать, що я нервуюсь, і давай сюсюкати: «Матусю, яка ти у нас красива, як ми тебе любимо».

— Тобто конфліктів між рідними дітьми і прийомними не було?

— Дітям, яких народила, я пояснила: «Андрійко і Оксанка прийшли не на один день. Що б не сталося, ми одна сім’я. Це означає: якщо щось купую вам, те саме купую усім. Якщо купую  кожному джинси, то усі будуть мати однакові. За інших обставин ви би могли мати дві пари джинсів, але будете мати одні…

— Завжди, коли в сім’ї є рідні діти і прийомні, мимоволі виникає питання: чи однаково мама їх любить?

— Не раз мене таке запитували і подруги, і навіть чоловік. Не знаю, як мені це дав Господь Бог, але жодної різниці між дітьми не робила. Коли дітям виповнилося 11−12 років, виникали з ними певні проблеми. Це такий складний вік, коли починають щось показувати. Я мала розмову зі своїм духівником, отцем Йосипом. Кажу: «Отче, Андрійко часом хамить. Інших дітей одразу б покарала за таку поведінку. А як тут діяти?». Він пояснив: «Маєте з усіма дітьми вчиняти однаково: якщо сварите за щось одну дитину, за те саме і так само маєте сварити й іншу». Так і робила. Хоча це непросто. Треба було через себе переступити. Коли я ще у дитинстві мріяла бути суддею, прочитала чиїсь мудрі слова: «За добро треба платити добром, за зло — справедливістю». Ці слова стали моїм життєвим принципом.

— Чи були випадки, коли діти чимось дорікали?

— Було, звичайно! Коли когось сварила, казали, що їх менше люблю, ніж інших. Коли були маленькі, зустрічали мене після роботи, і я усіх по черзі цілувала. То Оксана страшенно ображалась, навіть плакала, що не її першою цілую. Дивилась, кого поцілую першого. І коли її за щось сварила, дорікала мені, мовляв, я її менше за інших люблю, бо кілька разів поспіль першим когось іншого поцілувала. Щоб не було цих спекуляцій, вирішила першим цілувати нашого йоркширського тер’єра Арніка. Коли відчиняла двері, він біг першим. Я його цілувала, і, щоб усі чули, казала: «Арнік, зі всіх дітей найбільше люблю тебе!».

— А як подруги сприймали цю ситуацію? Не відмовляли брати дітей на виховання?

— Та різне було. І не сприймали, і відмовляли, і страшили. Одна подруга якось за кавою запитала: «Світлано, ти, мабуть, хочеш бути депутатом Верховної Ради?». Я зробила круглі очі, мовляв, з чого ти таке взяла? Каже: «Ну, ти взяла додому чужих дітей. То для кар’єри?». Інші не розуміли, навіщо потрібно брати дітей, якщо є свої? Мовляв, допомагати треба, але не приводячи їх у сім’ю. Це було випробовуванням для нашої сім’ї у багатьох сенсах.

— Щось відомо про батька Андрія? 

— Три роки тому я їздила в Раду Європи як представник від України. Там була делегація голів суддів з однієї колишньої радянської республіки. Один колега дізнався, що я виховую хлопчика, який має тата звідти.  Через чотири місяці він приїхав у Трускавець на відпочинок і мені зателефонував. Ми зустрілися на каві, і мені показує фото. Закриває нижню частину обличчя, і я бачу, що це мій син. Тоді забирає руку і показує усе фото, на якому старший чоловік з вусами. Це було фото батька Андрія. Мій колега розшукав цього чоловіка. Виявилося, вони з одного села! Який світ тісний! Цей чоловік живий-здоровий, має іншу сім’ю, дітей, їздить в Росію на заробітки. Колега залишив мені його контакти, телефон. Вдома запитую чоловіка, чи розповідати про це синові. Вирішили розповісти, нехай сам вирішить, чи телефонувати батькові. Андрій вислухав, взяв контакти, і два дні на цю тему розмов не було. Через два дні каже мені: «Я прийняв рішення. Якщо він за весь цей час не мав бажання дізнатися, чи я живий, чи маю що їсти, то зараз він мені не потрібен». І не зателефонував.

— Андрій вас називає «мамою», але на ви?

— Так. Звертається на «ви», а донька на «ти». Так склалося з першого дня… Я їм казала, щоб називали мене як хочуть, можуть навіть «бабою Ягою» (сміється. — Авт.). До чоловіка звертаються Сергій Ігоревич, але позаочі кажуть «тато». Наприклад, «Коли тато прийде?». Коли синові виповнилося 16 років і він оформляв паспорт, по батькові записався Сергійович.

— Якщо повернути час назад, щось би змінили у своєму житті?

— Мала би більше дітей. І народила б, і взяла виховувати більше. Андрій і Оксана змінювали не лише нас з чоловіком, а й дітей, яких я народила. Діти ставали милосерднішими, відповідальнішими. Я багато працювала, чоловік також весь час на роботі, тому багато обов’язків з догляду за дітьми лягли на старшу доньку. Навіть такі банальні, як купити усім до школи зошити, шкільну форму…

— Коли я ще не знала, що у вас четверо дітей, завжди дивувалася, як вам, такій завантаженій роботою жінці, вдається так доглянуто виглядати: завжди зачіска, манікюр, стильне вбрання. Не дивуюся, що діти з інтернату називали вас «тьотею з кіно»… Як знаходите час для себе?

— Мало сплю (сміється. — Авт.). Засинаю пізно, не раніше першої ночі, прокидаюсь півшостої. Інакше нічого б не встигала. У суді — з дев’ятої ранку до восьмої вечора.  Вранці маю дітям зробити сніданок. Якщо не зроблю, підуть голодні, бо можуть лінуватися собі щось приготувати. Готувати часу не маю.  Але на вихідні готую сама, бо діти просять. Люблять тільки мої котлети… Щонеділі протягом багатьох років, у нас це стало традицією, — сімейний обід. Після церкви усі збирає­мося за великим сімейним столом. А вже потім кожен може йти у своїх справах…

Щодо вигляду, то завжди кажу молодим колегам: щоб помити голову, багато часу не треба. Виправдання, мовляв, не маю часу зробити манікюр, бо багато працюю, не прийнятні. Це звичайне нехлюйство та лінь. Жінка не має права ходити з брудною головою і обдертим манікюром! Коли  була молодою, не дуже «дружила» з часом: могла довше поспати, десь запізнитися… Мене дисциплінувала робота. Я стала суддею у 25 років. Була однією з наймолодших суддів в Україні. І тоді зрозуміла, що час треба цінувати. До самодисципліни привчив і мій чоловік, який є педантом у всьому. Він навчив, що запізнюватися на зустрічі, чи навіть на забави, не можна. Максимум на 10 хвилин. Бо треба цінувати не лише свій час, а й час інших людей.

— Вистачає цих кількох годин сну?

— Звичайно, не вистачає. У мене ще дві собаки, яких треба нагодувати і вигуляти, 21 рибка. А нещодавно прибилася кицька, яка народила кошенят. Їх також годую зранку.

— Вдома мама сувора суддя?

— Розрізняю дім і роботу. Образно кажучи, вироків, які оскарженню не підлягають, вдома не виношу. Але на мою думку діти зважають. Поводитися з дітьми лише з позиції сили не можна. Звичайно, часом є спокуса — гримнути кулаком і крикнути: «Я сказала так зробити!». Така манера поведінки може мати лише зворотний ефект. Тоді конфлікт неминучий. З дітьми треба бути дипломатом і домагатися свого так, аби вважала, що зробила це не тому, що мама наказала, а сама так вирішила.

— Четверо дітей, і у кожного свій характер, кожен — індивідуальність. Як з цим давали раду?

— Дітей треба любити. Якщо їх любиш, то не будеш ламати через коліно. Виховання дітей, як і дружба, як і заміжжя, потребує копіткої праці. Голов­не, не лінуватися.

P. S. На цьому наша розмова не завершилася. Ми також багато говорили про особливості роботи судді, цікаві випадки з судової практики, про люстрацію суддів, про те, що змінилося і потребує змін у системі правосуддя. (Продовження розмови читайте в одному з наступних тижневиків).

 

 

 

Розмовляла Наталія Балюк

 

 

 

 

Джерело: Високий замок online

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s