Григорій Грабович: Думка про те, що можна заощаджувати на культурі – це глибоке непорозуміння

9 травня 2017 р.

В інтерв’ю для Тижня професор Гарвардського університету, літературознавець Григорій Грабович розповів, яким чином національні поети стають гіперканонічними та до чого це веде, про білі плями та стереотипи у дослідженні постаті Тараса Шевченка, та що може запропонувати метод постколоніалізму в сучасному аналізі українських культури та літератури.

Тарас Шевченко актуальний для українського суспільства й нині, але чи не позбавлене його сприйняття деякої стереотипності? Мова ж не лише про поета у чистому вигляді, нехай навіть такого, що його визнано національним пророком, а про художника, автора прозових творів. Чому ж здебільшого позапоетичні Шевченкові іпостасі лишаються поза каноном?

Якоюсь мірою ці питання були порушені у моїй книжці, яку нещодавно перевидали – «Шевченко, якого не знаємо». То є гамма статей, які зосереджуються на моменті непрозорості або затьмареності постаті Шевченка. Причини на це є різні. Вони, може, не є унікальні в світовій літературі, але досить таки помітні. Одна з головних, мабуть, те, що Шевченко ще за життя був іконою, іконною постаттю. В процесі націотворення протягом ХІХ століття він став чи не найважливішою постаттю. Відразу цей момент конструювання його значення починав набирати оборотів. З часом він став гіперканонічним. Була певна неготовність бачити чи сприймати будь-який ревізіонізм. Все це посилювалося тим, що процес українського націотворення був таким розтягнутим. Можна припускати, що коли би була більша впевненість в собі, то було б і більше готовності до обговорення, дискусії довкола альтернативних версій.
Другий момент полягає у тому, що іманентно Шевченко був складною постаттю. Навіть його проза не в повні вписується в його канонічну шкільну, версію. З Шевченкової прози мало що обговорюється в школі, мені видається.  В кожному разі такий твір як «Художник» не так просто хіба викладати.

Що мені видається найцікавішим – це бачення системності. Не так констатація, що люди не знають, або спрощують постать і образ Шевченка, бо це елементарна річ (в різних національних літературах є так само: більшість громадян Америки мало що знають про Волта Вітмена чи Емелі Дікінсон, чи будь-якого іншого визначного поета ХІХ століття, і це є даність). Нині я працюю над книгою про Шевченка, яка буде називатися «Тарас Шевченко. Портрет у чотирьох сеансах». Портрет не малюють за один раз. Для його створення потрібно декілька сеансів, мінімально три-чотири. Ось і в мене їх буде чотири: поезія, проза, малярство, і життя Шевченка, його біографія. Кожний з цих сюжетів має в собі певні проблемні моменти.

Є такі неукраїнські критики, які до української рецепції Шевченка ставляться скептично, вважають, що він став такою гіперканонічною постаттю для українців, що українська перспектива щодо нього є просто таки неадекватною, аби її можна було сприйняти. Недавно з’явилася книжка німецького дослідника, професора, Вальтера Кошмаля (Walter Koschmal) «Тарас Шевченко: Призабута ікона-поет», (Taras Ševčenko. Die Vergessene Dichter-Ikone; 2014) який так і каже: через такі і такі причини всі українські прочитання Шевченка якось  зациклені, не до кінця об’єктивні, і багато недобачають і по суті неадекватні. Маємо ось таке бачення з сусіднього городу чи табору. Це є окреме питання, але ми повинні усвідомлювати, що різного роду викривлення чи неадекватності, які у нас побутують, таки будуть помічені більш або менш лояльно наставленими критиками, і буде про це мова і евентуальна треба буде на це відповідати.

Внутрішня проблема полягає у тому, що Шевченко мав такі аспекти, які потім не до кінця опинилися у центрі уваги, тобто тої  картини, яка вималювалася його рецепцією. Бо рецепція ця була великою мірою сфокусована на поезії. Зрозуміло, чому так: тому що для суспільства ХІХ століття поезія була однозначно визнаним медіумом,  привілейованою мовою. Поезія – це поезія, тобто щось по своїй суті «високе», «надхнене», а проза – це щось простіше, якось не високе. Чисто об’єктивно Шевченкова поезія була іншою, дуже сильною, спиралася на архетипні пласти і моменти і на кумулятивний міфічний наратив;  тим вона й робила свою справу, відкривала нові виміри індивідуального і колективного самопізнання. Для людей, які її чули чи читали, це було потрясінням. Це знаємо з різних переказів, записів. Ті, хто так реагував, не були простими собі обивателями, а людьми освіченими, зокрема а найближчого Шевченкового оточення – Куліш, Костомаров, Білозерський, брати Лазаревські тощо. То була ціла когорта людей, які почувши Шевченкову поезію ставали вже іншими. Для них це був досвід, який дуже фундаментально закарбовувався.

Отже відбувалися радикальні зсуви, зміни. Зокрема Шевченко мав фундаментальний вплив на братчиків Кирило-Мефодіївського братства, що поголовно були інтелектуалами. Це все будувалося на поезії, яку він писав між 1843-1845 роками, тобто поезії, що містится в збірці-альбомі «Три літа». По завершенню цієї роботи Шевченко приїхав до Києва, у 1845-1846 році бував в тому колі і був разом з ними арештований. Але характерно, що, поліція не вважала його основним членом Кирило-Мефодіївського братства. Проте його засудили за його вірші., за збірку «Три літа» (неопубліковану на той час), що була з їхньої перспективи суцільною крамолою. Шевченко тут виступає не так ідеологом,  як підривником, за пізнішою термінологією, революціонером. Російська імперія того часу– це країна, в якій можна було засудити людину за її думки, і тим паче за сказане, а більшою мірою – написане. В той час цензурували листи, тощо. Тому почувши Шевченка кожна людина знала, що вона якоюсь мірою в найелементарнішому сенсі інкримінована. Бо чула крамолу. А з другого боку вона не могла з цим не погоджуватися із написаним, бо належала до тісної когорти осіб, що якось вірили в українську справу. І раптом вони піднімалися на вищій щабель заангажованості і психо-інтелектуально-емоційного прозріння. То був переломовий момент.

Коли Шевченко через 10 років повернувся із заслання, він повертався як однозначний батько народу. Бо майже всі ті, хто потім робили українську справу, зокрема в журналі «Основа» в Петербурзі, були особами, раніше причетними до Кирило-Мефодіївського товариства. Вони всі знали, що він був маляр, і що він писав прозу. Цю прозу наприклад Куліш точно не апробував, вважав, що краще було її не писати. Бо вона відрізняється від Шевченкової поезії, виглядає, як своєрідне зниження, недоосмислення ним самого себе. Ця проза відрізнялася від поетичного наробку, але показувала інші виміри Шевченкової постаті, його способу мислення, і все це не було недоречним або нецікавим.. Це є одна з моїх найголовніших тез, ця своєрідна біла пляма: не знаючи прозу Шевченка, ми якоюсь мірою недооцінюємо силу його поезії.

Дійсно, прозовим творам Шевченка, коли йдеться не про вузьке коло літературознавців, надають менше уваги, ніж поетичним. Він не перший серед літераторів, який спробував себе у всіх можливих царинах красного письменства. Яким бачимо його крізь призму його прозових творів?

Шевченкова проза є раціональнішою, більшою мірою задіяною в реаліях щоденного світу, в якому він жив. Вона значно відвертіша, автобіографічніша. Шевченкова поезія автобіографічна в символічному плані. Відомо, що коли він писав перший Кобзар, то весь час перебував у Петербурзі, але в тій збірці цього міста не видно, навіть згадки про імперську столицю немає. В «Гайдамаках» це місто також не присутнє, є хіба що алюзії. Мова про поему, в якій показане дещо бачене ним з перспективи того, як він був ще малою дитиною, чув певні оповіді тощо. Тільки в поезії «Трьох літ», зокрема поемі «Сон», чи в поезії «Гоголю», чи в «Посланії» є натяки на місто, в якому він живе, працює і дослівно процвітає. В решті поезії цього немає. В прозі ця тема стає центром уваги Шевченка, але вона є написаною на засланні в ключі рефлексій та спогадів. Одна з ранніх цього повістей «Художник» – це його спогади з моменту прибуття до Петербурга, моменту, коли його начебто Сошенко зустрів у Літньому саду, аж до моменту його викупу з кріпацтва та початку роботи в петербурзькій Академії мистецтв. Ціла фактура його життя там представлена. В поезії цього немає.

Читайте також: Павло Вольвач: Страшною небезпекою для України є величезні пласти національного «ніщо»

Якщо говорити про малярство Шевченка, то там є інші пласти. Мова про значною мірою проблемніший момент. Малярство – це те, що можна показати, і в цьому його перевага. Поезію ж треба прочитати, задуматися над прочитаним, збагнути, не кажучи вже про прозу. Як переказати зміст або ефект «Художника»? Важко, бо це іншого роду досвід спілкування. В Шевченковому малярстві є різного роду гострі суперечності, або, як люблять часами говорити літературознавці, апорії, парадокси.

Шевченко є не єдиною постаттю в світовій літературі, яку оточує ареол гіперканонічності. Таким чином не доводиться говорити у цьому плані про прецедент чи унікальний випадок?

Очевидно, так. І про це пишуть. Знаю бодай про одну книжку, яка майже дослівно вживає згадане у питанні формулювання. У вужчому колі слов’янських поетів періоду романтизму витворювалося явище, дуже помітне і наголошуване в українській, російській, польській літературах, тобто феномен національного поета. Шевченко, Міцкевич, Пушкін – майже автоматично спадають на думку. Але їх значно більше: Маха для чехів, Петефі для угорців (хоча вони не слов’яни, але належать до народів, що мешкають у центрально-східній Європі). Мова про помітне, показове явище, про яке я писав раніше, і про яке думаю нині. Хочу показати, що є певна типологічна схожість між згаданими поетами. Її елементом є також і те, що канонічна їхня версія також має білі плями. Дечого не бачать, тому що явище національного поета є якоюсь мірою запотребоване, тобто потрібне для народу. Кожний колектив так чи інакше витворює собі різні такі постаті. Рецепційний процес є так задіяний, що витворює своїх героїв, тому що національний поет – це різновид героя, а кожне суспільство має своїх героїв. Герої однозначно гіпертрофуються, тобто символічно збільшуються.

Водночас треба наголосити, що не кожна нація має національних поетів. Чи кожна нація створює собі гіпергероя – це є питання для окремого дослідження, одна з множини можливих гіпотез. Французи і американці не мають однозначних національних поетів (очевидно, націй, які такої особи не мають, є більше). Так сталося, мабуть, тому, що в процесі творення новітньої нації, у них були інші, потужніші герої, які немовби монополізують історичну арену, і біля них бракує місця іншим. У французькому випадку це Наполеон Бонапарт, у американському – Джордж Вашингтон чи Авраам Лінкольн. В моменти кризи виринають політичні постаті, довкола яких витворюється певний ареол тощо.

Чи потребує українська література та культура нині свого аналога Едварда Саїда? На скільки метод аналізу, запропонований постколоніалізмом, є придатним для аналізу цих явищ?

Процес історичного становлення, прозрівання потребує постійного осмислення. Чи потребуємо нового Саїда? Очевидно, так. З другого боку, добре прочитання історії становлення української нації протягом ХІХ- початку ХХ століття має багато моментів, які показують, що деякі речі дуже тонко і правильно відчувалися, прочитувалися. Те, чого ми особливо потребуємо тепер – це синтезу, нового осмислення самого того процесу. Тоді це буде дещо подібне до того, що робив Едвард Саїд. Варто згадати, що до Саїда був Франс Фанон, людина, яка дуже тонко осмислювала тему рабства, і питання накладання на себе маски, тобто де людина починає бачити себе в ключі накладеної на неї домінантним суспільством маски.

Очевидно, нові осмислення згаданих явищ потрібні. Є дослідники, науковці і есеїсти, які про це пишуть, як-от Микола Рябчук, Володимир Кулик, Ярослав Грицак тощо. Мова про речі, які постійно на часі і потрібні. Припускаю, що з’являться нові імена, які будуть включатися в цей процес,який є не лише багатогранним, а й не завершеним до кінця.

На що, на ваш погляд, хибує нинішнє українське шевченкознавство? В якому напрямку воно трансформувалося за роки незалежності?

Хибою є певна відірваність від світових процесів, але це є прикмета не так українського шевченкознавства, як літературознавства взагалі. Мова про законсервованість в собі, незреформованість. Це є чітко пов’язане із інституціями. Важко вимагати від літературознавства тих чи інакших осягнень чи концепцій, коли самі інституції, як покликані їх забезпечувати, є нереформованими. Я маю на увазі перед усім НАНУ і систему шкільництва також. Другою річчю є наголоси і певні ресурси. НАНУ і гуманітарні дисципліни нині також загрожені у чисто фінансовому, бюджетному плані..

Читайте також: Василь Шкляр: «Потрібно було колонізувати ці землі, якщо ви хотіли їх називати Україною»

Я наголошував, і вважаю, що постійно варто наголошувати на тому, що не може існувати Україна лише у вигляді бізнес-проекту. Не може Україна бути бачена лише як механізм чи засіб для того, щоб якийсь клас людей збагачувався, а питання пов’язані з культурою, наукою тощо були якось непричетні чи недоречні. Думка про те, що можна заощаджувати на культурі – це глибоке непорозуміння. Без неї ослаблюється дух, готовність посвячувати себе, на яких були побудовані обидва Майдани і теперішня українська воля до існування. Без цього складеться критична ситуація. Припускаю, що це річ загальноприйнята, але може таки варто про це нагадувати..

Дискурс про два Майдани, так видається, лишив поза увагою той факт, що це були також і своєрідні культурні революції, які підносили питання і про ті речі, на яких спирається ідентичність українців як вільних осіб, що зробили власний вибір. Чому цей момент, на ваш погляд, лишився на узбіччі суспільної уваги, поступившись місцем питанням політичним, економічним, ідеологічним тощо?

Стихійність Майдану – це одна річ, його багатогранність і нібито хаотичність так само. Але те, що Майдан вивільнював і затверджував великі потужні психічні і культурні сили, це однозначно. Символічне втілення Майдану з’являлося у різних образах Шевченка в дрібних, але вельми промовистих моментах, коли наголошували, що ми робимо це ради культури, а не лише для того, щоб кидати коктейлі Молотова. Те, що відбувалося, не відбувалося в чисто політичному чи чисто ідеологічному ключі, а значно глибше. Як тепер воно має бути артикульоване, щоб нормальним, мирним, демократичним способом дійшло до свідомості політичної еліти, що вона згадані речі має враховувати – це вже інше питання. На нього не маю готової відповіді. Припускаю, що це є досить поширене відчуття.

Літературу прийнято ділити на елітарну і масову. Чи вкладається Шевченко  в такі рамки, бо з одного боку мова про найбільшого українського національного поета-романтика, а з іншого – про бажання, аби мало чи не всі українці на пам’ять могли цитувати його поезії?

Американці мають вираз «to finesse a question» – це не тільки  «зам’яти питання». Finesse – це термін, який походить з гри в бриджа, де даний хід треба здобути або зробити непрямим чином. Постульоване протиставлення елітарного і масового раптом через дію цього  механізму знімається. Таким чином ми маємо явище, яке видається начебто парадоксальним, проте таким не є. Шевченко є водночас елітарним, і то істинно елітарним, бо можна довести з конструкції його текстів, поезії (яка є тонко формально сконструйованою, придатною до формального аналізу) і прози (вона писана значно розхитаніше, але цікаво; мені не йдеться про те, що він слабував на написання чи чисто риторичні прийоми в конструкції наративу). А водночас Шевченкова поезія є доступна – не вся, і не до тієї міри, як здавалося  народницькій критиці кінця ХІХ століття. Це Грінченко першим побачив, що коли об’єктивно іти в народ із віршами Шевченка, то люди не до кінця їх розуміють. І до тепер так є. Але у поезії, про яку мова, є певні моменти, механізми, які її удоступнюють для ширшого кола, і роблять це шляхом, який є притаманний для масових явищ, а не для елітарних. Тому що елітарна література рідко, не ніколи, але рідко вживає аж таку силу і дозованість архетипів та емоційної напруги, є значно стриманішою.

Читайте також: «Я хотіла завжди бачити його великим…»

Шевченкова поезія діє аналогічно до негритянських спірічуалс. Людина, яка є в баптистській церкві, і чує такі піснеспіви, не може не бути враженою, торкнутою до самого серця. Бо мова про переживання досвіду. Так само діє поезія, про яку мова. Вміння це робити є рідкісним, сильним. Тоді треба знаходити нові інструментарій, силогізми, аби про це адекватно говорити. Ті, хто це не роблять, не вміють прочитати Шевченка.

Шевченко тонко володів згаданими вище техніками. Йому це було дано різними шляхами, різними формальними механізмами. Тому в деяких аспектах він був над своїм часом, поза ним. Тому якоюсь мірою щодо його особи питання про елітарну і масову літературу є знятим. Тут потрібний інший спосіб осмислювання, аби адекватно збагнути це явище. Це як з промовою Мартіна Лютера Кінга «У мене є мрія»: дійсно, вона була побудована на кшталт проповіді, але слухали її мільйони різних людей, між якими були інтелектуали, що перейнялися проблемою. Тобто його промова мала елітарний вплив, впливала на сенаторів, конгресменів, губернаторів, негритянських та білих інтелектуалів.

Питання елітарності і масовості є важливими, їх треба осмислювати, але не треба бути за ними, ніби за ґратами, бо науковець має мати можливість вийти поза такий дискурс. Бо замість того, щоб збагнути явище, вростання у згадане протиставлення замикається саме на собі, і йти далі неможливо. Дуже часто згадана опозиція вживається чисто формально, є водою на млин різних ідеологій, схильних до заперечення. Бачимо це у тому, як деякі з російських коментаторів сьогодні говорять про Шевченка. 2005 року десь вийшла книжечка «Тарас Шевченко, крестный отец украинского национализма». У цій назві в одне поєднано купу речей. Якщо працювати з архетипами, то знаходиш, що вони завжди мають подвійне обличчя – високе і низьке, позитивне і негативне. Тому вони викликають потужну схвальну реакцію, але також озлоблену негативну. Це також ми бачимо в рецепції Шевченка нині. Явище Бузини і інших подібних авторів є закономірним певною мірою. Мова про зіткнення і протистояння різних культур.

————————————————————————–

Григорій Грабович — український і американський літературознавець, професор кафедри української літератури Українського наукового інституту Гарвардського університету, засновник і головний редактор часопису «Критика» (Київ). З травня 2012 року— голова Наукового товариства Шевченка у США. 1965 року закінчив Єльський університет, отримав диплом бакалавра мистецтв. 1970 року став магістром мистецтв Гарварддського університету. 1975 року захистив дисертацію на ступінь доктор філософії  на тему «Історія та міф козацької України у польському та російському романтизмі» у Гарварді. 1983–1988 — отримав звання професора української літератури та очолював факультет слов’янських мов і літератур Гарвардського університету. У 1989–1996 — очолював Український науковий інститут Гарвардського університету.Був президентом і одним із засновників Міжнародної асоціації україністів.

 

 

 

Розмовляла Ганна Трегуб

 

 

 

Джерело: УТ

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Грабович Григорій

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s