Явген Мурашко: «Білорусь» має стати Білоруссю, а «білоруси» – білорусами (повна розмова)

20 квітня 2017 р.

Відверто обговорювати близьку нам Білорусь, котру, як ми вже писали, дует Путіна-Лукашенка може долучити до провокацій проти України та Європи під час військових навчань «Захід-2017», у самій Білорусі не завжди є з ким. І причин тому кілька.

Ймовірні співрозмовники, як правило, залякані, сторожкі, до себе близько не підпускають, а то й мають якісь сформовані під впливом з Москви упередження щодо українських журналістів. Складно знайти й того, хто вже не перший рік протидіє режимові і, відповідно, може дати виважене, цілісне бачення «порядку денного» у сусідній з нами країні. І це, на наш погляд, достатньо серйозна проблема. Говорити є про що, але немає з ким.

Відчуття певної «короткотривалості» чи то пак, перепрошуємо, «одноразовості» білоруських політиків притаманне навіть професійним політологам. За рахунок постійного домінування в інформаційному просторі незмінного протягом останніх 20 років одноосібного правителя та активного втручання спецслужб у життя його конкурентів, більш-менш відомих, пов’язаних з опозицією представників політичного та громадського життя Білорусі майже немає. Зазвичай, про таких сміливців починають говорити під час фіктивних «виборів»… І тоді ж закінчують, оскільки їх одразу ж або закопують у лісі (саме так, тут немає жодної помилки, подібне зафіксовано правозахисниками), або ув’язнюють, або позбавляють власної справи та висилають за кордон. Чи одночасно застосовують повний інструментарій розправ: ув’язнюють – доводять до банкрутства – висилають. Й на додачу – психологічно вимотують, катують родичів та близьких, як, зокрема, трапилося з незалежним кандидатом у президенти Республіки Білорусь, ректором Мінського університету Аляксандром Казуліним. Коли він традиційно для альтернативних претендентів на посаду голови держави після голосування відбував покарання у вигляді позбавлення волі, на 49-му році життя перестало битися серце його дружини Ірини.

Тому ми раді запропонувати вашій увазі, шановні читачі, велику розмову з одним з патріархів білоруського національного руху, в минулому – впливовим профспілковим діячем Гомеля, а нині – головою Спілки білорусів Німеччини Явгеном Мурашком. У цьому випуску тижневика «Час і Події» друкується перша частина розмови.

– Пане Явгене, ви відомі як затятий білоруський патріот, націоналіст, і, разом з тим, великий друг України. Ваша організація на постійній основі всіляко підтримує добровольців з тактичної групи «Білорусь», що спільно з українським військом захищають від російських окупантів наші землі на Сході. Починали ж ви з акцій ненасильницького спротиву, і було це ще за Радянського Союзу. Розкрийте, будь ласка, подробиці. Коли і як ви почали боротьбу за права та свободи білорусів?

– Народився я 22-го березня 1942 року у Гомелі (Білорусь), у незаможній родині інтелігентів. Батька, який загинув на війні, не пам’ятаю. Моїм вихованням займалися бабуся і вулиця, позаяк мати багато працювала. Ріс серед такої ж післявоєнної босоти, як і сам. Навчався в 3-й Сталінській школі в Залізничному районі Гомеля. Успіхів у школі не мав через відсутність інтересу, бо ж вулиця приваблювала більше, ніж та ж хімія або ботаніка. Улюбленими предметами були географія, історія, література. Після закінчення училища працював на Гомельському вагоноремонтному заводі слюсарем-ремонтником. Був комсоргом цеху, проте від пропозиції вступити до КПРС відмовився, оскільки на свої очі побачив, як жили комсомольські та партійні функціонери, для яких уже в ті часи існував свій власний «комунізм». А у 1967-му відмовився і від комсомольського квитка.

Title
 На акції проти союзу з Росією. 1997 рік

Був серед тих, хто будував  3-й калійний комбінат у Солігорську. У 1965-75 роках за комсомольською путівкою працював на будівництвах Далекого Сходу, потім знову до Гомеля. Через те, що мої життєві принципи не зовсім узгоджувалися з партійними та державними, змінив не одне місце роботи.

Легальною протестною діяльністю займаюся з 1989-го, коли у Білорусі почали зароджуватися профспілковий та природозахисний рухи. Я тоді працював на «Гомсельмаші», де мене обрали головою страйккому цеху. Тоді ж мені довелося допомагати зі створенням першої у Білорусі неурядової профспілки, про котру зараз не згадують ані у владі, ані в опозиції – Конфедерації Праці Білорусі (КПБ). Мав честь бути там членом виконкому, а також налагоджувати діяльність Конфедерації у себе в області. Вже мав певне ім’я, досягнення, тож 1991-го мені довірили очолити «Спілку захисту прав людини». Протягом наступних чотирьох років «Спілка» тісно співпрацювала з клінікою професора Райнерса (Німеччина), де повний курс лікування пройшли 22 білоруські дитини, хворі на рак щитовидної залози. Усім їм, дякувати Богу, тоді врятували життя.

Як член партії «Білоруський Народний Фронт» (БНФ) кілька років підряд обирався до загальнонаціонального представницького органу («Сойму») цієї політсили. На мій погляд, не можна розділяти поняття «громадської» і «політичної» діяльності, оскільки розмір зарплатні, заготівля картоплі, вартість продуктів харчування, право на гідне життя та інші питання безпосередньо залежать від політики влади.

– Що являв собою «Марш за виживання», який ви з Гомеля возили до Москви?

– Висувати до влади вимоги, пов’язані з ліквідацією наслідків катастрофи на ЧАЕС, ми почали 1989-го, коли поступово почала відкриватися правда про трагедію. 26 квітня того року нами проводився попереджувальний страйк, а вже наступного, 90-го, року 350 представників нашої профспілки з Гомеля та Могильова рушили колоною автобусів на Москву, аби 7 липня зустрітися з вищим керівництвом Радянського Союзу. Перед цим я місяць витратив на те, аби особисто відвідати десятки трудових колективів із запрошенням на «Марш» і ретельною роз’яснювальною роботою.

– Мета «Маршу»?

– Вимагати від Москви, по-перше, збільшення коштів на виконання державної «Програми ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС», по-друге, розширення офіційно затверджених меж зони ураження. Скажімо, Гомельська область отримала відповідний статус, а 450-тисячний Гомель – ні. Разом з тим, з уражених територій до нас постійно везли продукти харчування, будівельні матеріали тощо.

– Чому саме 7 липня?

– Ми чудово розуміли, що для того, щоб нас вислухали і сіли за стіл переговорів, необхідної заручитися моральною підтримкою з боку міжнародного співтовариства. Саме в цей час в Москві проходив XXVIII з’їзд КПРС, на якому було акредитовані понад тисячу представників ЗМІ з усього світу, саме на них ми і розраховували. І не помилилися… Проте, нас не захотіли випускати на Червону площу, то ж ми почали мітинг біля Кремлівської стіни. Скажу більше, до нас почали приєднуватися прості москвичі, і це попри те, що всі підземні переходи і під’їзди до Кремля було заблоковано міліцією, а поруч чергували авто спецназу. Одним словом, тоді ми здійняли галас, який змусив голову радянського уряду Рижкова прийняти нас в Єкатеринській (тоді Свердловській) залі Сенатського палацу Кремля. Що ж стосується Горбачова, то він відмовився з нами розмовляти.

Рижков вислухав нас, і ми домовилися про те, що до Гомеля на перемовини прибуде державна комісія. Комісія приїхала протягом двох тижнів, ми мали важкий переговорний процес, але досягли того, що всі наші вимоги (а це 54 пункти) були прийняті. 1 серпня у Гомелі цей Протокол (з вимогами) підписали, з одного боку, міністр СРСР з надзвичайних ситуацій Дагужиєв і наш прем’єр-міністр Кебич, з іншого боку, – ми, представники страйкових комітетів Гомельської області. Є там і мій підпис.

У ті часи це мало величезне політичне значення, тому що вперше представники трудових колективів проводили перемовини з урядом СРСР і досягли ухвалення всіх висунутих вимог. З розпадом Союзу виконання цієї Програми було призупинено, а режим Лукашенка взагалі знищив те, що ми тоді встигли досягти.

– За яких обставин вам з родиною довелося виїхати за межі Батьківщини?

Title
 Білоруси Німеччини разом із добровольцем
із зони АТО Яном Мельниковим (ТГ «Білорусь»)

– Сталося це 2000-го, коли стосовно мене порушили другу кримінальну справу. Першу ж я «заслужив» як керівник Гомельської обласної виборчої комісії на виборах президента 1999 року (оголошених опозиційним до Аляксандра Лукашенка парламентом і не визнаними Адміністрацією президента; очільник Центрвиборчкому Віктар Ганчар пізніше зник безвісти, у чому підозрюють командира особистої «зондеркоманди» диктатора Зміцера Павлюченка – Авт.). Услід за виборами мене засудили на один рік позбавлення волі з відтермінуванням вироку, а вже наступного, 2000-го, звинуватили у несанкціонованому пікеті.

– У 90-х рр. у Білорусі було достатньо конкурентне середовище. У такому випадку за рахунок кого (чи чого) Лукашенко А. Г. став популярним політиком і, зрештою, президентом?

– Громадянина Лукашенка, який 21 рік поспіль силоміць утримує владу в країні, оскільки з 1996 року він є нелегітимним керівником виконавчої влади, я особисто знаю з 1991-го. На той час я був співголовою Гомельського міського страйкового комітету, а він – депутатом Верховної ради XII скликання. На його особисте прохання я влаштовував йому зустрічі з трудовими колективами гомельських підприємств. Одного разу, після зустрічі на Гомельському радіозаводі, ми деякий час спілкувалися з ним за горнятком кави. Говорив більше він, напираючи своїм ентузіазмом. Після зустрічі у мене про нього склалося враження, що переді мною самозакохана, самовпевнена особа, як кажуть у нас, «півень гамбурзький». Він багато що обіцяв, до речі, як і сьогодні, навіть на державному рівні, багато обіцяє, але майже нічого не виконує. Був договір про продовження співпраці, про дружбу. Але це виявилося цілковитим словоблуддям. Вважаю, щойно він вийшов за поріг, то одразу забув про всі домовленості зі мною. Ну і дідько з ним… У червні 93-го року обраний головою Комісії Верховної Ради з вивчення діяльності комерційних структур, створених при органах державного управління («Комісія по боротьбі з корупцією»). Проявив себе як «полум’яний» борець з корупцією. Знаю, що і в Україні у вас теж багато «борців» з цієї раковою пухлиною. Шуму від нього було багато, бо всі парламентські засідання тоді транслювалися по державному телебаченню, а результатів – нуль. Але вже за рік він висунув свою кандидатуру в президенти.

Лукашенка, здебільшого, ніхто всерйоз не сприймав. Реготали і насміхалися над ним, мовляв, якийсь дивак, але яке ж було моє було здивування, коли як спостерігач на виборчій дільниці я побачив народні маси. Люди масово йшли голосувати за це чудо. Старенькі бабусі у мене на очах хрестили виборчі урни, куди кидали бюлетені, і казали: «Боженьку, допоможи йому, він же за народ бореться!» Причому, деякі були досить агресивними, погрожували комісії: «Ось Лукашенко вам усім покаже!» І він себе «показав»: у 1995 році фальсифікував «підтримку» на республіканському «референдумі» про повернення символіки Білоруської РСР, повернення російської мови, економічну інтеграції з Росією, заборонивши, натомість, наш державний біло-червоно-білий прапор та герб «Пагоня», а 1996-го ще одним «референдумом» збільшив свої повноваження, відновив смертну кару, змінив дату Дня Незалежності, підписав з Єльциним договір про союз Білорусі з Росією, після чого ми потрапили в повну залежність від Кремля.

Саме з 1996 року Лукашенко вважається нелегітимним, а громадяни Білорусі досі продовжують «реготати».

– Якою у цих процесах була роль незмінного «сірого кардинала», білоруського «монарха», кавалера венесуельського ордена «Зірка Карабобо» Віктора Шеймана (він же «Тигр»)?

– На мою думку, перебільшувати політичну роль Шеймана не варто. Незважаючи на величезні пільги та привілеї від президента, не дивлячись на його рівень довіри цій людині, я би не розглядав Шеймана як своєрідний мозковий центр.

Ні, всі рішення Лукашенко, як на мене, приймає самостійно, а необхідний баланс сил серед свого оточення підтримує регулярним оновленням керівництва вищих органів держвлади.

– Якою в такому випадку є компетенція Шеймана?

– Найімовірніше, він особисто відповідає за надходження коштів до тіньової каси «Сім’ї» (у такій площині, наприклад, слід розглядати співпрацю режиму Лукашенка з режимом Уго Чавеса, за яку відповідав безпосередньо Шейман), а яку він при цьому обіймає посаду і як вона називається, то вже не надто важливо.

– Наскільки дієвими ви вважаєте спроби Уладзіміра Макея сконструювати діалог з іноземними державами?

– Треба сказати, Макей досить успішно забезпечив режимові Лукашенка поліпшення іміджу в очах США і ЄС. Чому можна так вважати? Все дуже просто. Європа сама в цьому зацікавлена, оскільки сподівається таким чином вивести Білорусь з-під впливу Кремля. Європейські посадовці вже почали один за одним подорожувати до Білорусі.

До того ж, їм це вигідно з економічної точки зору, в ім’я чого Європа готова закрити очі і на нелегітимні вибори, і на сьогоднішні репресії. Німецькі підприємці, наприклад, називають білоруський ринок Клондайком. Їм потрібно поширювати свій збут, це – очевидно.

– Макей не зміг замінити диктатору Шеймана?

– Ні, з-поміж усіх інших Лукашенко найбільше довіряє тільки Шейману.

В одному з присвячених Білорусі минулих матеріалів ми вже зупинялися на необхідності пожвавлення співпраці з цією країною, з її громадянським суспільством і тими, хто може замінити собою Лукашенка та його оточення. Нагадаємо, Явген Мурашко – очільник «Спілки білорусів Німеччини», один із, без перебільшення, патріархів білоруського політикуму, чия група зараз активно допомагає білоруським добровольцям – захисникам України від московської агресії. В другій частині нашої розмови йтиметься про ландшафт протестного табору у Республіці Білорусь, а також про присутніх там справжніх дійових осіб, які стоять за виконавцями чужих ролей.

 

– У чому, на вашу думку, причина хронічного безсилля білоруської опозиції? Чи немає серед її лідерів підставних фігур або відкритих провокаторів від КДБ або ОАЦ («родинна» суперспецслужба Лукашенка – Авт.)?

– Якщо йдеться про білоруську опозицію, в класичному розумінні, то її в нас немає. Є «псевдоопозиція», яка характеризується відсутністю суспільної підтримки, непослідовністю і в низці принципових питань відвертою безхребетністю.

Класична опозиція – це коли існують певні групи осіб, партії, рухи тощо. Співтовариства громадян, що протидіють чинній владі у формі незгоди, непокори, опору, або виступають проти міркувань більшості або ж проти офіційної точки зору, проти конкретних осіб у вищому керівництві країни. Й, здебільшого, існують за власний рахунок, тобто, спираються на населення.

Наші ж «лідери» живляться виключно фінансовою підтримкою іноземних спонсорів. Хтось зі Сходу, другі із Заходу. І якщо існують різні боки цього фінансування, вочевидь, є і різні інтереси тих, хто «дає». Це і є основною причиною того, що «опозиція» не здатна об’єднатися. Навіть загальне невдоволення режимом Лукашенка не здатне їх об’єднати.

Лише в одному їхні гасла збігаються. Це – «прозорі вибори», «свободу незалежним ЗМІ», «свободу політв’язням» (якщо вони є). Бажання ж «об’єднатися» в електоральному сенсі цього слова у них виникає лише під час «виборів». Але і тут виникають непорозуміння. Навіть досягнуті домовленості на ділі, зазвичай, виявляються нетривкими. Під час президентських виборів наша «опозиція» лише один раз – у 2006 році – зуміла домовитися з приводу «єдиного» кандидату від демсил, тоді це був Мілінкевич. Але у цей сценарій встряв Козулін…

– А що після «виборів»?

– Настає летаргічний сон. Навіть якщо в суспільстві виникають певні невирішені проблеми, серйозні нагальні питання, через що громадськість починає висловлювати своє невдоволення, партії реагують із досить тривалим запізненням.

– Із запізненням?

– Люди їм потрібні лише під час «виборів». Ось тоді вони починають «ходити в народ». Але, знову ж таки, займаються агітацією за самих себе, за пару-трійку якихось далеких для народу гасел. Якщо ж виходити з того, що партійних (через нечисленний склад) або білоруських грошей їм не вистачає навіть на проживання, «лідери» починають гуляти світами. Купками по дві-три людини швендяють Європою або Сполученими Штатами. Хтось прямує до Брюсселя, Берліна, Вільнюса, Варшави, а хтось – і до Москви… Там вони «рвуть тільник», розповідаючи про «кривавий режим», порушення «прав людини» (але про порушення прав білоруської нації, про її геноцид чомусь не кажуть жодного слова), фальсифікацію «виборів», про політв’язнів. Тепер вони, після 15 і 25 березня, змушують міжнародне співтовариство повернутися до політики запровадження санкцій. Але проти кого, проти режиму?… Нісенітниця. Режим прекрасно себе почував і при минулій ізоляції, переживе і наступні. Диво яке… Ну, не поїде Єрмошина (голова лукашенківського ЦВК – Авт.) в Париж, поїде до Туреччини або в Єгипет. А закінчуються ці вояжі наших незмінних (вже по 20 років) «лідерів» завжди одним і тим самим – дайте, дайте гроші на «демократію».

– Зараз «єдиною альтернативою» Лукашенкові подає себе Мікалай Статкевич.

– Я його знаю вже не один десяток років. І його бурхлива активність завжди викликала у мене чимало запитань. Від нього у мене завжди лишається відчуття нещирості, фальші. Скажімо, під час «Маршу Свободи» в Мінську у 1999 році він чи то здуру, чи то навмисне завів колону просто в міліцейський капкан, де на нас чекали кордони спецназу. Почалася жорстока сутичка, багатьох побили, були і затримані.

Багато нез’ясованих обставин залишилося і щодо розгону людей на Площі Незалежності під час президентських «виборів» 2010 року. Досі ніхто з кандидатів в президенти (Санніков, Некляєв, Статкевич, Михалевич, Ус, Римашевський, Романчук) не відповів громадськості на засадничі питання – чи існував, бодай, приблизний план проведення протесту, чому не було зупинено провокації, хто з них несе за це відповідальність. Нас тоді запевнили, що доки деякі кандидати перебувають в ув’язненні, так би мовити, некоректно порушувати ці питання. Ну, а тепер, коли всі з них вже на волі, про це ніхто не нагадує.

– Гаразд, з «лідерами» зрозуміло. А як тоді з широкими опозиційними об’єднаннями?

– Вони не повноцінні, геть не репрезентативні. Ними маніпулюють ті самі «лідери».

15 травня 2016 року виникає ініціатива зі створення БНК (Білоруського Національного Конгресу). Установчі збори мали місце у сквері Янки Купали. Але його неможливо визнати «національним». Проблема полягає в тому, що ця група претендує на те, щоб говорити від імені всіх демократичних сил, всієї опозиції. Однак, згідно з різними оцінками, на збори прибули не більше, ніж 100 осіб.

У резолюції, прийнятій на цих зборах, записано: «Вважати Білоруський Національний Конгрес чинним об’єднанням демократичних сил Білорусі». Створено керівний орган опозиції – Раду Конгресу. До її складу увійшли відомі політичні «лідери» Білорусі: екс-кандидат в президенти Білорусі на виборах 2010 року, згаданий вище Статкевич, поет і політик Уладзімір Некляєв (без своєї структури), перший керівник незалежної Білорусі Станіслав Шушкевич (без жодної власної організації), голова профспілки (без профспілки) радіоелектронної промисловості Геннадзь Фединич, лідер (але вже не лідер) руху «Разом» Вячаслав Сівчик, співголова «Молодого фронту» Зміцер Дашкевич, лідер громадянської кампанії «Європейська Білорусь» (у складі не більше, ніж 10 осіб), кандидат в президенти на виборах 2010 року Андрей Санніков.

Водночас, Статкевич апелює до регіональних структур тих партій і організацій, які не приєдналися до Конгресу, перестрибуючи через голови їхнього керівництва. Мовляв, партійний актив підтримує конгрес, а тільки лідери – проти. Більше того, є прагнення організаторів БНК монополізувати представництво опозиції в комунікаціях із західними структурами. При цьому, за кордоном щодо БНК виникають цілком слушні запитання: кого ж представляють ці люди і чи взагалі вони когось представляють? Які папери, документи підтверджують делеговані ним повноваження? Ким і коли подібні повноваження було делеговано? Наразі ці та інші важливі питання продовжують лишатися без відповіді.

– Яким чином було змарновано протестний потенціал «дармоїдів»? Це ж величезні маси людей…

– Лютневий декрет № 3 («податок на дармоїдів») справді, зачепив інтереси десь 450 тисяч людей. Без участі опозиції виникли заворушення і протести в різних куточках Білорусі. На вулиці багатьох міст вийшли люди, далекі від політики, вийшли, керовані не лідерами опозиції, а своїм обуренням.

Вловивши цей імпульс у суспільстві, заворушилися й партії, які почали прагнути того, аби стати на чолі нового, досі небаченого за своїми масштабами всенародного руху. До оргкомітету кампанії «Ми не нахлібники» увійшли Білоруська християнська демократія, Об’єднана громадянська партія, Білоруська соціал-демократична партія («Громада»), Білоруська партія лівих «Справедливий світ», Білоруська партія «Зелені», оргкомітети Партії свободи і прогресу та Партії жінок «Надія», кампанія «Наш дім», а також рух «За свободу». Було прийнято рішення про проведення 15 березня загальнонаціональної акції протесту. Але на цю дозволену владою акцію Статкевич йти відмовився, тому що це не входило до його планів. Він почав закликати людей з регіонів приєднатися до нього у Мінську під час традиційного святкування Дня Волі (25 березня). Мовляв, усі значні події і зміни відбуваються в столицях.

Що він мав на увазі, коли казав, що «після 25-го ми житимемо в іншій країні», досі невідомо. У нього якась своя, йому одному зрозуміла логіка. Тоді як доцільніше було б одночасно провести акції в усіх регіонах Білорусі. За рахунок цього кроку було б засвідчено те, наскільки великий протестний потенціал приховано в серцях білорусів. Одночасно й місцева міліція була б змушена «про всяк випадок» лишатися на місцях, що того дня доволі істотно звузило б оперативні можливості силовиків. Але пан Статкевич, взявши на себе роль «головнокомандувача», порадив місцеві акції провести днем пізніше, себто, 26 березня.

– Пастка спрацювала?

– Безумовно. Влада переконалась завдяки Статкевичу, що в регіонах не заплановано жодних заворушень, і скерувала основні сили ОМОНу й вояків ВВ саме до Мінська. Прихильники опозиції, натомість, із притаманною їм щирістю, відгукнулися на заклик «головнокомандувача» і рушили у столицю. Ми не маємо точних цифр, точної кількості учасників народного святкування Дня Волі, тому що стягнуті звідусіль сили міліції і внутрішніх військ завадили тисячам людей зібратися біля Академії Наук. На віддалених підходах до озвученого місця зустрічі їх заблокували, почався масовий «хапун», в автозаки загрібали усіх підряд, незважаючи ані на вік, ані на стать «правопорушників». За приблизними підрахунками, загальна цифра затриманих того дня коливається від однієї до двох тисяч осіб.

– Статкевич, до речі, на Дні Волі так і не з’явився, пояснивши це нібито викрадення його персони 24-го числа, котре трапилося на нелегальній мінській квартирі одного з однопартійців. Після чого його, як він стверджує, «три доби» протримали у КДБ, а потім – вже 27-го – вивезли за місто і там звільнили. Додому, каже, дістався «на таксі». Що ви думаєте з приводу цієї майже детективної історії?

– У КДБ інформацію про затримання Статкевича спростовують. З його слів теж випливає, що жодного процесуального оформлення його затримання не проводилося. То хто з них бреше: лукашенківські чекісти чи новоявлений білоруський «месія»?

Ще така деталь. Перед Днем Волі превентивно затримали 26 осіб, свого часу причетних до діяльності розпущеної понад 12 років тому назад патріотичної організації «Білий легіон». 19-м з них висунули звинувачення в підготовці масових заворушень на 25 березня. Виникає питання: чому ж звільнили пана Статкевича, враховуючи те, що він безпосередньо пов’язаний з «легіонерами», оскільки взяв відповідальність за проведення акції, а схопили низових учасників антипрезидентської «змови»? Таким чином, завдяки Статкевичу та його БНК було зіпсовано проведення як мирного Дня Волі, так і одночасних «дармоїдських» протестів, а сам він за нез’ясовних обставин «під роздачу» не потрапив.

– Що вас найбільше засмучує у тих, хто претендує називатися «лідерами» білоруської опозиції?

– Їхня залежність. Для мене дуже важливим є моральний чинник.

– Залежність від кого?

– Одних – від Лукашенка, інших – від Путіна.

– Щодо Лукашенка, тут зрозуміло від чого ви відштовхуєтеся. У опозиційному таборі люблять згадувати про те, як той самий Санніков тричі просив Лукашенка про помилування, тобто, визнав свою провину, і тільки після того опинився у Великій Британії, а зараз – у Польщі, де розміщена штаб-квартира його «Європейської Білорусі» і офіс «Хартії’97». А кого ви називаєте залежним (-ми) від незмінного господаря Кремля?

– Йдеться, знову ж таки, про команду Саннікова. Й не тільки.

Скажімо, після свого звільнення з-під варти у 2010 році без грошей та без документів Наталля Радзіна (головний редактор сайту «Хартія’97» – Авт.) потрапляє у Москву, де її тепло прийняв і всіляко посприяв одіозний Владислав Сурков. Питання: за які послуги таке сприяння? І чому так вільно дихається у тій самій Москві Ірині Халіп, дружині Саннікова, де вона працює у «Новій газеті»?

– Але ж мешкають вони у різних країнах

– Цьому є пояснення, жодного протиріччя у ситуації з ними немає. На мій погляд, пані Халіп є певною ланкою між Санніковим і якимись структурами в Росії. Така версія має право на життя, якщо враховувати президентські амбіції Саннікова. З огляду ж на те, що посаду президента в Білорусі поки що зайнято, виникає питання, як її звільнити. Мабуть, тому недарма пан Статкевич виконує завдання з відсторонення Лукашенка від влади через використання народних хвилювань у Білорусі, що дасть підставу Путіну активніше провадити свою гру у нашій країні.

 

Від автора: згідно з даними заступника генерального прокурора – головного військового прокурора України Анатолія Матіоса – мережевий проект «Білоруський партизан» загиблого у Києві колишнього ведучого «Першого каналу» (Росія) Павла Шеремета фінансували росіяни через окремих представників білоруської діаспори у Москві. Фінансували на умовах дозволу на гостру критику режиму Лукашенка й, водночас, повного табу на осуд системи правління Путіна. Однак, переїзд Шеремета на початку війни до України й розвиток його масштабної співпраці з демократичними українськими ЗМІ, реальні російські спонсори «Партизану», буцімто, сприйняли як своєрідне порушення укладеної раніше неформальної угоди. З такою попередньої версією замаху на Шеремета очільник військової прокуратури виступив у пресі.

 

– Ви помітили як Статкевич, до речі, полюбив останнім часом виступати на телеканалах країни-агресора?

– Ось у тому й проблема, що і Саннікова, і Статкевича, й інших зручних «опозиціонерів» дуже люблять одночасно і в Росії, і в Європі, і в США. А все чому? А тому що вони не кажуть найголовнішого, не переконують – як це роблять білоруські праві – нікого у тому, що ми, білоруси, є господарями на своїй землі, а не росіяни чи ще хтось. І білоруси не дадуть вирішувати долю нашого краю чужинцям. Але нас, націоналістів, не бажають чути, тому що з нами важко, або ж практично неможливо «домовитися» з низки найбільш дражливих питань. Ми живемо своїми цінностями, своїми інтересами. Своє для нас завжди буде своїм,а чуже – чужим.

– Наскільки вірогідною є загроза втягування Республіки Білорусь у війну РФ з Україною (яка вже йде) і з НАТО (яка може початися) під час навчань «Захід-2017»?

– Якщо це трапиться, Білорусь, відповідно до своїх зобов’язань в межах військового договору ОДКБ, змушена буде діяти проти України та інших своїх найближчих сусідів. Тому найраціональнішою моделлю поведінки нашої держави у цій ситуації було б зміцнення власного суверенітету шляхом виходу з усіх угод із Росією (ОДКБ, ЭврАзЕС, Митна угода) та відмова від навчань «Захід-2017».

– Чи згідні ви з тим, що «Білорусі» аби відновитися, відродитися і позбутися від диктатури і колоніальної залежності від Москви, слід, насамперед, стати Білоруссю, а «білорусам» – білорусами?

– На це питання я відповім словами національного героя Білорусі Кастуся Каліновського (1838-1864), керівника народного повстання 1863-1864 рр. Цитую його останній лист, написаний перед тим, коли російські окупанти повісили його у Вільнюсі. У Білорусі це звернення відоме під назвою «Лист з-під шибениці»: «Брати мої, чоловіки рідні. З-під шибениці московської доводиться мені до вас писати, і, може, вже востаннє. Гірко лишати земельку рідну і тебе, любий мій народе. Груди застогнуть, заболить серце, але мені не шкода згинути за твою правду.

Прийми, народе, щиро моє слово передсмертне, бо воно, як з того світу, тільки для добра твого написано.

Немає, браття, більшого щастя в цьому світі, як тоді, коли людина в голові має розум і науку. Тільки тоді вона зможе жити у багатстві, направду, тільки тоді вона зможе помолитися Богові й заслужити небо, коли вона збагатить наукою розум, розвине серце і рідню цілу серцем полюбить. Але як день з ніччю не ходить разом, так не йде разом справжня наука і неволя московська. Допоки вона у нас буде, у нас нічого не буде, не буде правди, багатства і жодної науки, лишень нами, як худобою, орудуватимуть не для добра, але на загибель нашу.

Ось чому, народе, щойно почуєш, що брати твої з-під Варшави б’ються за правду і свободу, тоді й ти не лишайся позаду, але, вхопившись за що зможеш, за косу, сокиру, цілою громадою йди воювати за свої людські і народні права, за свою землю рідну. Адже я тобі з-під шибениці кажу, народе, що тоді тільки заживеш щасливо, коли над тобою москаля вже не буде».

– Тоді «за правду і свободу» разом з білорусами проти російського царизму билися з-під Варшави, а нині б’ються з-під Києва. І справжні патріоти Білорусі знову не стоять осторонь. Розкажіть, будь ласка, про те, як бійцям АТО постійно допомагає «Спілка білорусів Німеччини» і ваша родина, зокрема, благодійний фонд «Велес» вашого сина Віталя.

– Безумовно, першочергову увагу ми приділяємо добровольцям з Тактичної групи «Білорусь». Але не лише їм.

За три роки цієї страшної війни ми разом з українською громадою у ФРН відправили на фронт 24 автівки (це викуплені й відремонтовані Віталєм повноприводні вживані німецькі мікроавтобуси та позашляховики, яким ціни немає на «передовій»; при цьому ми однаковою мірою співпрацюємо як зі ЗСУ, так і з добробатами) і близько 40 тонн гуманітарки.

– А чим, загалом, займається «Спілка»?

– Від свого заснування 2004 року наша «Спілка» об’єднує виключно політичних біженців з Білорусі. На початку свого існування ми займалися проведенням акцій солідарності і влаштовували протестні акції у Берліні, Бонні, Ландсхуті і навіть у Празі. Допомагаємо в адаптації білоруських політичних біженців. До нас постійно звертаються по допомогу. Відповідаємо чим можемо – консультаціями, моральною та іншої підтримкою.

– Наскільки сильним нині є білоруський емігрантський рух?

– Про певний «рух» емігрантів годі й казати. Як ви вже зауважили, наша біда в тому, що сторіччя московської окупації знищили у білорусів національну честь і гідність. Що ж до тих, хто опинившись на Заході, й надалі відчуває себе білорусом, то їм бракує єдності і справжньої ідейної основи. У 2000-х рр. ми спробували об’єднатися в спільну загальноєвропейську організацію й утворили Білоруську Унію, але незабаром спрацював принцип поділу – той самий поділ за партійною приналежністю, який постійно роз’їдав наш рух ще вдома. Те ж саме відбувалося і відбувається і в самій Білорусі. Існують численні партії і майданчики, але немає сильного національного руху. Я завжди закликав і роз’яснював, що об’єднуватися потрібно за національною ознакою. Усім нам варто пам’ятати, що тут, за кордоном, ми тільки білоруси, а не члени якихось партій. За наявності потенційної загрози російської окупації принцип об’єднання має бути не навколо лідера, а навколо білоруської національної ідеї, це є головним. Лідера можна вбити, можна купити, він може зрадити, національна ж ідея – вічна.

Однак, ще не усе для нас в еміграції у політичному сенсі втрачено. 5 грудня 2014 року наші делегати долучилися до створення Альянсу балто-чорноморських націй (АБЧН), що поєднав класичну ОУНівську модель Антибільшовицького блоку народів (АБН) і популярну нині геополітичну концепцію «Міжмор’я» (Intermarium). У цій зустрічі брали участь голова Білоруської Партії Свободи Сергій Висоцький і моя дружина, Галіна Арцьоменка, від «Спілки».

– Що б ви побажали:

– чинній білоруській владі

– Будь-яка влада, і білоруська, зокрема, повинна знати, що вона – для народу, а не навпаки. Це народ її призначає (обирає), щоб вона обслуговувала його життєві інтереси, й укладає з нею контракт на певний період. Народ має невід’ємне право її змінювати у будь-яким спосіб у випадку невиконання владою умов цього соціального контракту.

– елітам на Заході

Білорусь, як і Україна, є засновниками ООН. Білоруська нація ніколи не погодиться з тим, щоб її долю визначали з Заходу чи зі Сходу. Ми ніколи не будемо ні для кого сферою впливу. У міжнародних відносинах ми завжди будемо суб’єктом, а не об’єктом.

– простим білорусам

Білорусь – наша земля. Іншої у нас немає.

Але ми на ній – господарі!

Досить жити, не приходячи до тями. Пам’ятайте, ми – білоруська нація зі своєю тисячолітньою історією, культурою, мовою. Не приставайте на заклики усіляких «бізнесменів» від політики. Ви і вони живете на різних поверхах. Вони переслідують лише одну мету – входження до влади. Про вас вони згадують тільки у випадку електоральних приводів. Використовують вас як інструмент, як витратний матеріал, за допомогою якого досягають своїх (і не тільки) прагматичних цілей. Профанатарів і провокаторів не можна допускати до влади навіть на гарматний постріл!

– і нам – українцям?

Українці, ми із захопленням і тривогою стежимо за вашою боротьбою за честь і гідність. На наших очах відроджується українська нація, і вона переможе. Ваша перемога дасть нам, білорусам, сильний імпульс і приклад того, як слід боротися за свою власну національну ідею.

За Україну не потрібно вмирати.

За Україну потрібно перемагати!

Слава Україні!

 

Розмова відбувалася білоруською мовою

Від редакції. Газета «Час і Події» готова надати можливість скористатися правом відповіді усім особам, згаданим паном Явгеном

Розмовляв Дмитро Добрий

Джерело: ЧіП

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s