Сергій Ухачевський: Мене вбиває, коли більшість українців не розуміють, що в країні триває війна, а смерті людей стали статистикою

20 квітня 2017 р.

Сергій Ухачевський – письменник, сценарист, володар відзнаки «Золотий письменник України». За його «Казкою старого мельника» знято фільм і незабаром вийде екранізація роману про УПА «Карпатський капкан». Але, крім того, – він активний учасник Майдану й АТО, воїн-волонтер. За останні роки він чимало бачив і пережив. Тож наша розмова не лише про книжки, але й про події, які ще не встигли лягти на сторінки нового твору.

– Я пам’ятаю тебе 12 років тому, коли ти працював у рекламному відділі медичного видання. Після того ти змінив чимало професій: був менеджером, сценаристом, продюсером. Але коли ти став письменником?

– Перша моя книжка вийшла ще в 1994 році, але я не робив з цього якогось бізнесу чи рекламу для себе. У нашій країні, та й, загалом, у світі, жити лише за рахунок письменництва неможливо, якщо ти не досяг рівня, наприклад, Джоан Роулінг. До того ж, в Україні цей ринок досі нерозвинений. Я не знаю жодного українського письменника, який би зробив кар’єру лише на книжках. Усі мають ще якусь професію, яка їх годує: журналістика, історія, кіно – українських письменників можна знайти, де завгодно. До того ж, писав я не багато. Мабуть, не знаходив цікавих потрібних тем, які б зачепили і всі почали читати.

– Вважаєш, на той час не було таких тем?

– Я їх не знайшов. Не побачив, не зміг. Є письменники, які мають сотні написаних книг, але вони не стали відомими. А є одиниці, які прославилися, майже нічого не написавши. Візьмімо Бабеля, Ремарка, Хемінгуея. А от Дюма взагалі не писав, лише правив книги невідомого письменника Маке. Він став відомим, поставивши під чужим твором своє прізвище. Зараз би сказали, що він був хорошим менеджером. Проте, хто зараз скаже, що він не письменник?

– Яка з твоїх книжок найпопулярніша?

– Мабуть, «Пройдисвіти». Це мій найперший твір, який перевидавали тричі.

Title Title

 

– Чи їздиш з презентаціями своїх книжок Україною і за кордон?

– Так, буває. Якось запрошували до Ірландії з презентацією для української діаспори. Там досить цікава публіка, бо це, так би мовити, молода діаспора, яка почала виїжджати у 2000-х роках. Тому вони ближчі до нас. Бо, наприклад, канадійці, які виїжджали в 40-70-і роки, вже не надто розуміють, що насправді відбувається в Україні. В Ірландії українці часто виграють різноманітні конкурси представлення своєї країни. Наприклад, на щорічному фестивалі до міжнародного дня святого Патрика українці отримують призові місця, популяризуючи національний одяг, фольклор, кухню. Завдяки цій молодій діаспорі українців в Ірландії люблять та поважають, насамперед, за працьовитість.

– Якою своєю книжкою ти найбільше пишаєшся? Що стало саме тією потрібною темою?

– Це, як зараз кажуть, моя крайня книжка – «Легенди нескореної зими». Книжка про Майдан, яку я написав, переживши це все. Там дуже природні персонажі, це люди, з якими я досі спілкуюся. Ми разом з перших днів Майдану, потім разом воювали і волонтерили. Ця книжка, мабуть, цікава тим, що мало хто з «майданівців» зміг описати ті сцени реалістично, передати дух і запах Майдану, його людей. Ті, хто прочитав, кажуть, що є відчуття присутності. Ця книжка мені дуже важко далася, можна навіть сказати, що я її вимучив. Дуже складно передати історії живих людей так, щоб нікого не образити і, водночас, трохи над кимось пожартувати, посміятися, бо кожен завжди бачить себе в кращому ракурсі.

– Абсолютно всі персонажі реальні?

– Так, усі. Це – прості люди, там немає представників інтелігенції, великого бізнесу при посадах чи чиновників. Той період нас дуже об’єднав: інтереси, революція, бажання перемоги. Це люди, які просто хотіли змінити свою країну, і вони її змінювали. На жаль, що вийшло, те вийшло.

Title Title

 

– Коли почався твій Майдан?

– Він почався, коли мене жінка вигнала з хати і сказала: йди на Майдан.

Уточню, тому що була перша хвиля, яка вийшла проти відмови від євроінтеграції, друга хвиля пішла після кривавого розгону студентів 30 листопада, а третя – після ухвалення «диктаторських законів» 16 січня.

– Я вийшов на початку грудня 2013 року. Скажу чесно, зі самого початку мені був не цікавий цей майдан. Вважав, що все закінчиться, як у 2004 році. Я нікого не знав, вийшов сам, а потім зустрівся з «афганцями» і записався до «афганської сотні». До кінця Майдану ми три місяці прожили в наметі під стелою на Майдані Незалежності. Наш намет стояв на граніті. Кажуть, що граніт фонив, бо зараз у багатьох людей вилазять якісь хронічні хвороби, постійний кашель та інше. Також давалося взнаки те, що нас труїли, розбризкуючи якісь речовини в повітрі. Фактично в усіх тоді був важкий кашель, постійна температура, часті шлункові розлади.

– Що було далі? Ти пішов на війну?

– Не одразу. Ми пішли у травні у добровольчі батальйони. Тоді добробати формувалися неофіційно. Тому більшість приїжджали як волонтери, були на фронті тиждень-два й верталися назад, збирали речі, продукти, амуніцію і знову їхали на передову. Лише у жовтні 2014 року частина наших хлопців офіційно оформилася на службу, а частина, зокрема, і я, залишилася як цивільний корпус.

– Ти особисто отримав повістку?

– Ні, мені повістку не приносили. А оформлятися до армії трохи не дозволяло здоров’я. До того ж, на той час армія була гола-боса, і ми, як волонтери, мали її забезпечувати буквально всім. Зараз вже інший стан речей, армія вдягнена й нагодована, хоча й досі не вистачає багатьох речей: прицілів, тепловізорів. І досі цим займаються волонтери. Взагалі, волонтерство дуже важко кинути, бо ти постійно обростаєш друзями, а військова дружба дуже міцна. Своїй машині – бусик Т4 – маємо пам’ятник поставити, вона винесла на собі все: і поранених, і 200-х, різну «гуманітарку». А дорогу Київ-Луганськ я знаю, як своїх п’ять пальців.

– Чи доводилося тобі втрачати друзів?

– Так склалося, що з нашої групи майже всі залишилися живі. Багато отримали контузії й поранення, але вижили.

– Тому що мали раніше досвід бойових дій?

– Досвід не завжди допомагає, допомагає Бог. На війні немає атеїстів. Богдан, наш хлопець з «Айдару», наступив на розтяжку від міни, яка, до речі, заборонена женевською конвенцією, так звана «чорна мамба» (пластикова міна, яка не вбиває, а саме калічить). Йому відірвало ногу до коліна, і коли я зайшов до нього у шпиталь, він сказав: «Загрався я, Серього». Він просто втратив відчуття реальності й подумав, якщо він три роки на війні, то його кулі минатимуть. А там ніколи не можна забувати, що це – війна. Чоловіки, взагалі, великі діти, не завжди адекватно оцінюють ситуацію й іноді роблять дурниці на куражі. Проте, були й випадки, які інакше, ніж дивом не назвеш. Одного разу «айдарівців» 18 годин поспіль крили «Градами», і всі вижили. На частину мого друга в Золотому скинули 72 снаряди 125-мм, хлопці лежали на землі й підскакували від вибухів. А потім виявилося, що вся територія, де були бійці, лишилася неушкодженою, а навколо них по колу – вирви від снарядів. Не було навіть поранених, ніби їх Божа Матір накрила гігантським ковпаком.

– Ви, як волонтери, співпрацювали з Міноборони?

– Ні. Нам допомагали бізнесмени, урядовці, люди з-за кордону. Наші волонтери працюють з багатьма діаспорами: у Нідерландах, Польщі, Іспанії, Італії. Проте, бували різні випадки. Коли мені потрібні були тепловізори в «Айдар», частину грошей збирали в Ірландії. На той момент у нас ще не було де купити, це потім почали везти з Білорусі. Моя колишня однокласниця звернулася по допомогу до знайомих з канадійської діаспори. Ті відповіли, що самі допомагають і вже багато тепловізорів купили й відправили на фронт. Вона сама зібрала гроші й попросила сказати хоч де купити ті тепловізори. Виявилося, що в Канаді, де, нібито, їх купували, насправді такого товару немає. Придбати їх можна було лише в Америці. Стало зрозуміло, що гроші люди зібрали, але тепловізори насправді ніхто не купував.

Title Title

 

– Що за останні три роки тебе найбільше вразило, що болить?

– Екіпірування Нацгвардії і війська. Нацгвардія в Києві одягнена у бронежилети 6-го класу та форму з голочки, їздить на «Кугуарах», у той час, коли у військах на самій передовій цього і близько немає. Оце мене вражає найбільше. Також те, що добровольчі батальйони постачалися за залишковим принципом, в той час, коли гроші витрачали на поліцію, що ходить Києвом і стоїть на блокпостах. Що, повертаючись з війни, хлопці залишаються безправними і часто не отримують того, що їм належить. Вражає, коли міліціонер чи нацгвардієць, який відбув на блокпосту 45 днів і не брав участь у бойових діях, отримує статус учасника АТО, а разом з ним землю, гроші, преференції. А хлопці, що відслужили по 2-3 роки, часто не мають цього. А ще вбиває, що 90% не розуміють, що в країні триває війна. Коли вдень на Майдані ховають наших героїв, а ввечері – концерти й салюти. Я іноді дивуюся, що ми стали такими легковажними й терплячими до смертей. Смерть людей для багатьох стала статистикою.

– А що скажеш про місцеве населення на Донбасі?

– Воно дуже різне. Наприклад, у Краматорську, Сєвєродонецьку я зустрічав багато патріотично налаштованих людей. Не можна судити всіх однаково. А бували й протилежні випадки. Якось приїхали до хлопців у Старобільськ, і знайомий згадав, що в якомусь селі неподалік живе знайомий, з яким колись разом служили в Югославії. Захотілося побачитись, розпитати, як склалася доля. Ми у формі поїхали його шукати, дорогою розпитували місцевих та марштутників, де такий-то проживає. Поки знайшли його хату, він зібрався і втік від нас. Хтось із місцевих повідомив, що його шукають українські військові. Хоча ніби називав себе українцем і чесним громадянином.

Були і справжні сімейні трагедії. Знаю історію, коли дівчина вийшла заміж за нашого добровольця, а її брат воює на боці бойовиків «ДНР». Дівчина, не буду називати з якого міста, виїхала за чоловіком на українську територію. Мати з нею дуже довго не розмовляла. Для них чоловік-доброволець, як червона ганчірка для бика. Знаю, зустрічалися у бою колишні товариші по службі з одного училища, доходило до кривавих бійок. Це – справжня війна. І якщо на передовій стоять місцеві, які називають себе «днрівцями», то на третій лінії оборони стоять справжні російські військові. Про це доповідає наша розвідка, є свідчення. Думаю, вони доходять до вищого командування, і колись ми, все-таки, дійдемо з ними до Гаазького суду.

 Title Title

 

– Як думаєш, за їхні голови можна боротися?

– Можна, але потрібне українське телебачення і створення умов для населення. У 30-кілометровій зоні від лінії фронту немає телебачення, ретрансляторів. На Карачун-горі поставили одну вежу, але вона не покриває потрібну територію; українських каналів, окрім Краматорська, я ніде не бачив. І навіть на тих територіях, які Україна відвоювала, є російські канали з кремлівською пропагандою, є сепарські канали на кшталт «Оплоту». Але найкращим способом прихилити цих людей на бік України було б створити належні умови для комфортного життя.

 Title

– Ти міркував над тим, чому революції в Україні закінчуються приходом до влади «не тих»?

– Думаю, ми вкотре довірилися не тим людям. Ми очікували, що вони пам’ятатимуть, як хлопці зі залізними щитами ішли проти куль. Але влада цього не оцінила.

– Були моменти, коли опускалися руки?

– Часто. Достатньо кілька разів з’їздити на фронт і повернутися, щоб відчути дисонанс. Але після кількох днів відпочинку розумієш: якщо зараз опустити руки, ми втратимо ті ідеали, за які боролися. Один з моїх побратимів – Банзай – повернувся без ноги і пережив тривалий період післявоєнної депресії. Але потім зайнявся кросфітом, народили з дружиною трьох дітей, виборював нагороди на «Іграх Героїв». Є люди, які продовжують боротися. То чому ми маємо опустити руки?

– Чи вийде книга про війну?

– Коли вона вийде, то буде надто чесною. Поки що хочу написати сценарій, але ще не знаю, з якого боку підійти. Чесно кажучи, зараз планів немає навіть на життя. Просто хочеться, щоб закінчилася війна, хочеться змін у країні. Після цього перше, що я зроблю, поїду на море.

Довідка

Сергій Ухачевський народився у Тернополі, наразі мешкає в Києві. За освітою – вчитель української мови та літератури. Працював журналістом, продюсером, PR-консультантом, кризовим менеджером і сценаристом. У минулому – «афганець», за останній період – активний учасник Майдану і АТО, після – як волонтер займався забезпеченням фронту, лікуванням бійців тощо. З першим його твором читачів познайомив літературний журнал «Тернопіль» у першій половині 90-х рр. Він відомий читачам своїми гостросюжетними романами й повістями «Карпатський капкан» (2015), «Пройдисвіти» (1994, 1998, 2005), «Чужа гра» (2003), «Пройдисвіти. Гра зі смертю» (2006), «Стіна» та «Осінні ілюзії» (2009), документальною книгою «Київ бандитський. Динозаври вітчизняного рекету» (2002), дитячою книгою «Казка Старого Мельника» (2015) та майже автобіографічним романом про Майдан «Легенди нескореної зими» (2016).

За «Казкою Старого Мельника» знято фільм і вже розпочато екранізацію роману «Карпатський капкан». Він також є автором теле- та кіносценаріїв для телеканалів Discovery, National Geographic, СТБ і кількох кінокомпаній.

 

 

 

Розмовляла  Ольга Оніпко

 

 

Джерело: ЧіП

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s