Петро Панчук: 90 відсотків українців будують дорогу, яка нікуди не веде

1 травня 2017 р.

Актор Петро Панчук 33 роки працює в Національному театрі імені Івана Франка в Києві. Позаторік став лауреатом Шевченківської премії за роль Тараса Шевченка. Проблеми і в державі, і в театрі, каже актор, зараз подібні – відсутність мети.

Для чого ти це робиш — найважливіший момент. Я, коли був молодий, питав покійного Леся Танюка: “Що не хватає українському акторові?” Я хотів якісь технологічні речі почути. Він каже: “Усвідомлення свого призначення”. Я тільки тепер уже, в 60 років, починаю це усвідомлювати. Така історія: іде чоловік, дивиться, якесь іде будівництво. В одного будівельник морда кисла, зла, недовольна. “Що ти робиш?” – “Та от, – каже, – цеглу ношу”. А другий, веселий, світлий. “А ти що робиш?” – “Храм будую!”.

В Америці свого часу був період великої депресії, Люди бунтували без роботи. Щоб пригасити це невдоволення, американські керівники зібрали їх в якісь ліси, привезли туди каміння й пісок — хай будують дорогу. Люди почали будувати і їм дійсно стало легше. Але через якийсь час люди почали звільнятися. Бо зрозуміли, що ця дорога нікуди не веде. Їм шо-то платили, але вони безглузду роботу робили. Не було призначення, і цей проект лопнув.

І це основне питання зараз і для України, і для театру. Тому що я зараз бачу, що 90 будують дорогу, яка нікуди не веде. 10 процентів шукають мету: вроді би туди давай, чи десь туди. А в основному всі будують те, що нікуди не веде.

В чому це виражається?

Я вже 4 роки як організував у своєму селі театр. Поставили ми там “Тев’є-молочник”, зіграли для селян у клубі спектакль. Зробили квитки по 15 чи 10 гривень для сільського глядача. Зіграли двічі — вранці і ввечері. Зал на 300 місць був повністю заповнений. Зібрали ми гроші, я перерахував їх і розподілив між усіма порівну. Собі взяв сто гривень. Хоча я ставив п’єсу, мусив перечитати її разів з 20, розробляв сцени, працював з акторами, привіз на виставу з Києва декорації, протягом року приїжджав на репетиції. Я тратив свій час. Але грошей більше за всіх не взяв. Бо ми робимо спільну справу.

Ви вчинили несправедливо.

Якби я поступив по-справедливості, то на другий день люди сказали б: “Ага, то це він приїхав сюди на нас нажитись!”. Для того, щоб зберегти діло, треба пожертвувати особистими інтересами. Так і в державі. Щоб наша країна вийшла на якийсь чесний путь, давайте так: внесемо кожен у спільну казну, на дороги, лікарні і школи, десяту частину свого загашника. Я даю тисячу доларів, а Петро Порошенко хай дасть свою десятину. Це буде чесно.

Поки що держава розвалюється. Є така приповідка. Батько лупить сина. Син плаче: “Тату, а тебе твій тато бив?” – “Бив!” – А твого тата тато бив? – “І його бив! Чого ти питаєш?” – “Я хочу знати, який дурень почав перший”.

Зразу не розвалюється все. Якийсь дурень почав перший. От і держава не зразу почала розвалюватись.

Повне інтерв’ю з Петром Панчуком читайте у наступному номері журналу “Країна”.

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s