Художник-переселенець Петро Антип: Втратив мільйон доларів і почав життя з початку

7 травня 2017 р.

Автор: Сергій Старостенко
“Відчуваю себе добре. Коли переїхав у Київ, це відбилося навіть на картинах: став темніше колір тому, що на підсвідомості війна. Зараз він вже висвітлюється!”, – розповідає Петро Антип

“У перший день у Києві взяв чистий аркуш паперу і написав: Я починаю життя спочатку. До війни в мене все було налагоджено: міг довго спати, малював у своє задоволення. Зараз просто “пашу” цілими днями”, – розповідає 57-річний Петро Антип, заслужений художник України.

Художник-переселенець із Горлівки розповів Gazeta.ua про те, як, втративши майже все, почав життя з початку.

Чому вирішили перебратися до Києва?

Не було чого вже втрачати. Мав комбінат. Його “приватизували” не тому, що в мене брат 2 роки служив у Карпатскій Січі, а тому, що я не платив податки. ДНРівці все розпиляли і забрали. У мене націоналізували підприємство, на якому працювало 300 людей. Все на металобрух попиляли. Куди його повезли? Рінату Ахметову на заводи, які знаходяться в ДНР. 40 тисяч підприємців грохнули тільки. І 3 тисячі лишилися працювати.

Як зараз почуваєтесь у столиці?

Відчуваю себе добре. Коли переїхав у Київ, це відбилося навіть на картинах: став темніше колір тому, що на підсвідомості війна. Зараз він вже висвітлюється. Але місця трохи в майстерні замало: пишу великі полотна. В Горлівці у мене була найбільша майстерня в Україні.

Хоч втратив мільйони доларів, легко це сприйняв. Зустрічаю друзів – донецьких бізнесменів, вони чорними ходять. Це вже вдруге так – усе з початку. Вперше було в 1999 році. Коли пережив операцію на серці.

Що допомогло повернутися до життя?

Мене “витягнули” дружина й донька. З Іриною познайомився, коли гуляв в парку з ротвейлером. У неї за плечима теж невдалий шлюб. Хоча чоловік був багатий. Ірина переписала всю нерухомість на нього і пішла до мене. А я в той час збанкрутував. Дуже раділи, коли Ірина завагітніла. У Горлівці сказали, що буде хлопчик. А народилася Одарка.

Були труднощі на новому місці?

Було важко тут починати все спочатку через несправедливість. Мені ДНР виставила мільйон. Комбінат у мене забрали, бо там не заплатив податки. А тепер мені треба їх і тут платити. Це врегулювати можна було б законами, але у нас вони всі написані під олігархів. У мене в банку був кредит 200 тисяч доларів. Банк в мене орендував приміщення, винен мені за оренду. Сказав: “Давайте ми мені гасите оренду, а я плачу вам кредит”. Відмовилися, на мене нацькували колекторів. Вже півтора року шлють смс з погрозами.

Дочка хотіла вступати на журналістику. Два роки провчилася на бюджеті, потім кинула. Зараз хоче знову вступати. А їй говорять, що тільки на контракт. Те, що ми переселенці, нікого не хвилює.

Що для вас мистецтво?

Порятунок у ньому знаходжу. Коли роблю скульптуру, балдію від цього. А потім ще думаю: Мені ще за це і гроші ще дадуть.

Звідки приходить натхнення?

Натхнення для мене як оргазм. Іще важливо не тільки дивитися, але й бачити. Найкраще мені писалося у степах Донеччини. Пам’ятаю, як в дитинстві грався з дітьми. Всі біжать, а я зупинився тому, що побачив квітку яскраву. Подивився її, помацав, понюхав. Для художника важливо запам’ятовувати деталі.

Автор: Сергій Старостенко
Хоч втратив мільйони доларів, легко це сприйняв. Зустрічаю друзів - донецьких бізнесменів, вони чорними ходять. Це вже вдруге так - усе з початку. Вперше було в 1999 році, коли пережив операцію на серці.
Хоч втратив мільйони доларів, легко це сприйняв. Зустрічаю друзів – донецьких бізнесменів, вони чорними ходять. Це вже вдруге так – усе з початку. Вперше було в 1999 році, коли пережив операцію на серці.

Для вас художник це хто?

Тяжко сказати. Я себе художником почав вважати тільки в 47 років, хоча до цього вже мав чимало нагород. Для художника важливі три речі. Перше – не боятися говорити про те, як ти бачиш цей світ. Будеш боятися – ніколи хорошим художником не станеш. Друге – це енергетика. Через роботу художник передає свою енергію глядачеві. У багатьох художників енергетика – погань, від їх картин залишаються важкі почуття. Третє – розуміти, що ти художник.

Малювати почали з дитинства?

Ні, уперше – у 18 років. Так хотів малювати, що аж плакав. Дід мій мав хист до цього. А я пізно почав займатися. Навчався в школі погано. У чверті було 12 двійок. Читав Конан Дойля, прикриваючи його підручником фізики. Мама підійде.,подивиться на підручник і не чіпає мене. Коли вступив до Пензенського художнього училища, навіть книжки не читав – пахав, як проклятий аби всього навчитися. Отримати червоний диплом у мене не було завдання. Кайфував від самого процесу.

Навчатися було тяжко?

Так. Вступив з третього разу. У Радянському Союзі було важко навчатися. Теж були побори і майже все по блату. Студенти підробляли двірниками тому, що не вистачало стипендії. Я міг собі дозволити розкіш не працювати – батько щомісяця надсилав 160 рублів. При цьому я отримував ще й стипендію і був багатим студентом.

Що найбільше з того часу запам’яталося?

Коли тільки приїхав у Пензу аби вступати, то їхав у трамваї. Загадав: якщо навшпиньки простою шість зупинок, то стану студентом. А трамвай зламався і я півгодини так стояв.

Чим плануєте займатися у найближчий час?

Хочу зняти своє кіно. Сценарій малюю картинками.Знаєте, фільм “Гірки жнива” — невдалий фільм. Усе показано однобоко. Погані дядьки з Москви приїхали й відібрали зерно. Я не побачив у фільмі жодного місцевого активіста. Який ходив і вигрібав у односельців останнє. Не побачив навіть голову колгоспу, бо його просто немає у фільмі. А на них лежить чи не найбільша відповідальність за Голодомор. У фільмі проходить лінія — треба їхати з Українии в Канаду, бо у нас — розстріли, вбивства. А Шевченко як писав? “Так і прітесь на чужину шукати доброго добра”.

Автор: Сергій Старостенко
Коли тільки приїхав у Пензу аби вступати, то їхав у трамваї. Загадав: якщо навшпиньки простою шість зупинок, то стану студентом. А трамвай зламався і я півгодини так стояв.
Коли тільки приїхав у Пензу аби вступати, то їхав у трамваї. Загадав: якщо навшпиньки простою шість зупинок, то стану студентом. А трамвай зламався і я півгодини так стояв.

Про що буде Ваше кіно?

Воно – про воїна-українця. Але не сльозливе, як у нас зазвичай, а веселе. Американці молодці: підняли історію ковбоїв, індіанців. Зніматиму схоже, але про козаків. Вони входили в мальтійський лицарський орден. Ось про одного такого козака, який приїхав до двору кардинала Мазаріні, роблю замальовки. Потім він із мушкетерами поїде на Запорізьку Січ. Не хочу, розмазувати соплі по тарілці. Треба, щоб українці подивилися кіно про себе й сказали: Та це ж клас!

Петро Антип народився 4 квітня 1959 року у Горлівці на Донеччині. За три роки разом із скульптором Сергієм Новіковим створив художню творчу групу “Схід” у Горлівці. Тоді ж відкрив власну галерею “Схід-Арт”. 2007 року відкрив “Арт-галерею 13” у Донецьку. Брав участь у 60 групових виставках. Провів майже 20 персональних. 4 квітня у столичному музеї Шевченка відкрилася його виставка “Амазонка — богиня степу”. Після приходу бойовиків виїхав із родиною до Києва, де почав заново облаштовувати творчу майстерню.

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s