Олена Білоконь: В українській пісні — генетичний код нашого народу

14 квітня 2017 р.

Олену Білоконь заслужено називають золотим голосом Полтавщини.

Виконавиця — уже заслужена артистка України, має від природи пісенний дар, що щедро передався їй від співочої родини й особливо від мами Катерини Марківни, простої жінки-трудівниці, з якою і нині в дуеті виконують улюблені пісні.

Олена співає з душею, співає для людей й у своєму репертуарі має немало пісенних перлин рідного краю.

В українській пісні — генетичний код народу

— Оленко, звідки така щира любов до української пісні?
— Я справжня українка, а тому люблю пісню. І співаю, здається, з колиски. Бо маю напрочуд співочу маму. На сцені сільського клубу в невеличкому селі Коритня, що на Черкащині, мене ставили на стільчик, щоб була на рівні мами, і ми починали співати. Мама альтом, а я підспівувала.
Потім наша родина переїхала в Лубенський район, село Ісківці  — і там сусідські бабусі розказували мені казочки, на яких я виховувалася. А ще  бабусі діставали зі скрині старі-старі народні костюми, в яких я і виступала.
Тож саме мама допомогла мої перші проби голосу виплекати у справжню пісню. Моїм головним девізом є: «Взяла пісні я з маминого серця, тепер їх людям роздаю». Співаю те, чого навчила мати, на чому загартовувалася моя особистість, що зрозуміле в тому краї, де живу.
Дуже люблю пісні про взаємне кохання, про щасливу долю, про віру в краще. Стараюся співати про позитивне, адже пісня енергетично притягує те, про що у ній ідеться.
В українській пісні — генетичний код нашого народу. Вона здатна доторкнутися до найпотаємніших струн людської душі, допомагає усвідомити себе частиною національної спільноти, ототожнити себе з нею. Пісня має згуртовувати нас, навчає любити рідну землю й одне одного.
— Чи є різниця для вас — виступати на столичній сцені чи сільській?
— Якось давно ми з мамою виступали на фестивалі «Таланти твої, Україно», і наш сімейний дует припав до душі керівнику хору ім. Г. Верьовки Анатолію Авдієвському. Професійний музикант запросив до себе в колектив, де я і закінчила вокальну студію. Згодом навчалась в Університеті культури і мистецтв (викладач народного співу) та в Академії управління персоналом (політологія).
Моїм першим справжнім успіхом був виступ на сцені Палацу «Україна» на фольклорному святі. Саме тоді наш творчий дует посів почесне перше місце в Україні. Утім мені, дівчині з села, підтримкою для якої була тоді й нині нею залишається лише матуся, ступити на легкий шлях до визнання було важко.
Я творила свій сценічний образ по крихтах. Намагалася не втратити жодної можливості виконати пісню на будь-яких концертах. Як колись, так і нині багато гастролюю селами.
— Раніше пісня часто звучала у сільському побуті. Зараз її і не чути…
  — Сьогодні, на жаль, усе менше чути народну пісню і по радіо, і по телебаченню. Нині пісня — немов тендітний паросток, скалічений запозиченими несправжніми цінностями. Єдина, хто ще хоч трохи підтримує українську народну пісню, це Оксана Пекун із програмою «Фольк-music». А то все інше в нас дуже модне і надто сучасне.
Тож Шевченків заповіт «Чужого навчайтесь і свого не цурайтесь» і досі актуальний. Ми маємо відроджувати нашу культуру, українську пісню, щоб не втратити себе, свою духовну та культурну ідентичність. Це спонукало мене відкрити в Полтаві студію «Театр народної пісні».
— Хто виступає разом із вами у кліпі, де звучить жартівлива українська пісня «Бузина»?
— Народний аматорський вокальний ансамбль «Приудайські козаки». Цей кліп ми знімали у Пирятинському районі, де, власне, і проживають артисти цього колективу. «Театр народної пісні» був створений пізніше, ніж коли з’явився цей кліп. Сьогодні у цьому театрі я навчаю дітей вокалу.
— На яких концертах збираєте найбільше оплесків?
— Зізнаюся, що сільська публіка тепліша, ніж міська. Стомлені щоденною працею люди пісню вважають радістю. До того ж сприймають її проникливіше. Після концертів у провінційних містечках, селах заряджаєшся позитивною енергією, відчуваєш, що твій талант потрібен, що тебе цінують. Щоправда, дуже була вражена гостинністю литовців, коли перебувала з гастролями у Литві.
— Як сприймала литовська публіка українські пісні?
— Вони люблять українську пісню, розуміють її! А ще наші литовські друзі переживають за нас, моляться Богові, щоб в Україні запанував мир. Загалом український народ за кордоном поважають — за лагідну вдачу й працьовитість.
Тож нам самим потрібно нарешті позбутися відчуття меншовартості й почати поважати самих себе. Нам необов’язково кудись їхати, щоб віднайти себе й досягти успіху. Недарма народ склав прислів’я: «Де народився, там і пригодився».

І в слухавку співала військовим «Край вікна любисток»

— Розкажіть про виступ із Президентським естрадно-симфонічним оркестром.
— За задумом київського режисера Олега Марциніва до програми естрадно-симфонічної групи Президентського оркестру (керівник Анатолій Молотай) були включені козацькі пісні, створені полтавськими авторами. Для цього дійства були спеціально пошиті козацько-гетьманські костюми.
Тож уперше за останні десять років на Полтавщині прозвучав віночок сучасних і народних пісень, зокрема «Мамина вишня», «Ой гарна я, гарна»… Ті пісні, які співала Раїса Кириченко. До речі, саме з Раїсою Опанасівною останній раз виступав Президентський оркестр на Полтавщині. Мені дуже хотілося б, щоб співпраця з оркестрантами поновилася і можна було б здійснити тур Україною.
— Оленко, майже до кожної пісні у вас є свій сценічний одяг, зазвичай оздоблений вишивкою. Хто причетний до створення концертних строїв?
— На сцені я — колоритна жінка в яскравих костюмах, із заплетеною косою чи розпущеним довгим волоссям. Щодо суконь, то ескізи малюю сама, а от шиють мені їх спеціалісти. А сукні з вишивкою допомагають придбати небайдужі меценати. Загалом я завжди поєдную в одязі сучасність і давню традицію, хочу бути схожою на таку собі Наталку Полтавку, але ХХІ століття.
— До речі, не лише щодо Наталки Полтавки. Ваш голос порівнюють із голосом Раїси Кириченко. Що скажете?
— Так, чула про це неодноразово… Раїса Кириченко — взірець для мене, але я не прагну її наслідувати, просто так виходить. Тембр голосу, власне, українська мелодія — все це перегукується у виконавців цих пісень. Мені поталанило виступати в столиці на одній сцені з Раїсою Опанасівною. Це була справжня Берегиня української пісні.
— Олена Білоконь має мрію?
— Звісно, маю, як і кожна людина. Одна з моїх мрій — виступити у складі тріо з моєю мамою та донькою Лесею. Сім’я для мене дуже важлива.
— Маєте свій рецепт щастя? 
— Ми повинні любити землю, яка дала нам життя, поважати людей і вболівати за те, що робимо — чи то співаємо, чи то вирощуємо хліб. Кожна людина мусить розвивати таланти, дані їй Богом, щоб бути корисною і передати своїм нащадкам добрий спадок.
До того ж потрібно дякувати Богові за те, що вже маємо, а не весь час просити у Нього чогось. Так можна стати абсолютно щасливою, адже людина, яка живе для когось, заради добрих справ, просто приречена на щастя й успіх! Я щаслива, бо відчуваю, що моя пісня потрібна людям.
— Оленко, я знаю, що ви любите куховарити, чи готуєте вдома борщ із галушками?
— Борщ варю, але не з галушками. Я народилася на Черкащині, а моя мама — на Вінниччині… Але, коли виступаю з концертами перед військовими на сході і хлопці дізнаються, що з Полтавщини, то відразу запитують про галушки (сміється). Оце днями знову зателефонували і попросили заспівати пісню. Довелось у слухавку з мамою, яка саме варила борщ (без галушок), співати пісню «Край вікна люби­сток».
Розмовляла Наталія Капустянська
Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s