Максим Канюка: За театральну зарплату жити не зможеш ніколи

11 квітня 2017 р.

Він — Ромео, Лукаш і Принц. У свої 23 роки загалом задіяний майже у двох десятках вистав київського Театру на Липках.

Бачили Максима Канюку всі, хто переглянув у кінотеатрах чи телеефірі фільм «Гніздо горлиці».

Він там грає закоханого в доньку головної героїні юнака з прикарпатського села.

Максиму пощастило вчитися у театральній майстерні Богдана Бенюка. Його керівник у театрі — Віктор Гирич.

Віталій Лінецький у перший знімальний день змусив повірити у свої сили.

Про все це актор розповідає «Україні молодій».

«Це особливі відчуття, коли ти з Луцька, Волині, і тут — Лукаш»

— Максиме, акторові не набридає грати одне й те саме?
— Я вже півтора року працюю, але можу сказати, що є список вистав, від яких мене не перестає морозити, під час яких я щоразу на сцені народжуюся і помираю. І щоразу виходжу на діалог із глядачем немов уперше. Насправді з нами всіма кожного дня щось відбувається, і вже наступного разу ти виходиш на сцену, набувши нового досвіду, тож розповідаєш ніби й ту саму, але вже іншу історію.
А ми працюємо в Театрі юного глядача недарма, їх обманути найважче. І от коли зала з маленькими глядачами затихає — отоді добре. Тому й у нашому театрі робота триває безперестанку, ми провадимо величезну роботу, бо ж наш глядач особливий, з ними щоразу інакше.
— Як ви потрапили в Театр юного глядача?
— Мені зателефонували одногрупники й запропонували піти з ними на прослуховування. Я вже на той момент трошки змирився, що в мене з акторством не вийшло, тож стояв і продавав каву. До того після закінчення театрального вишу поїхав до мами до Луцька, з нею буряки сапав, бо ми за містом живемо.
Але зрештою зібрав речі й повернувся до Києва. Продаю я цю каву і розумію, що мені вже вона добряче набридла. Аж якось телефонує одногрупник: «Сьогодні прослуховування, їдеш-не їдеш?». Я зірвався і поїхав.
— Так розумію, що вдалося переконати режисера Віктора Гирича.
— Так. За місяць мені зателефонували і кажуть — ми формуємо трупу, і називають список вистав, на які треба звернути увагу. Серед них «Ромео і Джульєтта», «Лісова пісня». У мене очі по 58 коп. Тоді в театрі сталася трагедія — Тарас Мельничук захворів на рак крові. Він саме грав Ромео.
Тож я мусив ставати до бою практично одразу, бо скасовувати виставу не можна. Так я і зустрівся з Шекспіром. Пізніше була «Лісова пісня» Лесі Українки. Це особливі відчуття, коли ти з Луцька, Волині, і тут — Лукаш.
— Як вам працюється з Віктором Сергійовичем?
— Стосунки у нас із Віктором Сергійо­вичем потрясні. Він надзвичайна людина. Режисер, що дивиться на сьогодення, але водночас спрямований на перспективу. Віктор Сергійович вимогливий, орієнтований на актора сучасного, що поєднує в собі багатогранність, поліфункціональність.

«В університеті нас називали «коридорними артистами»

— Віктор Гирич довірив вам три головні ролі у виставах. Скільки загалом у вас ролей у театрі?
— Головних ролей у мене три. Загалом назв вистав, у яких задіяний, — 17. Але це ще не всі, бо іноді вводять у нову виставу дуже стрімко, що інформація навіть на сайті театру не встигає оновлюватися.
Я намагаюся і віддаватися, і дещо економити себе. Нині дуже часто згадую, як в університеті нас називали «коридорними артистами». Моя викладачка сценічної мови Тетяна Василівна Кобзар дуже часто мені казала: «У коридорі ви, Максиме, такий органічний і неймовiрний, на вас так приємно дивитися, очей не відірвати. Що ж відбувається, коли ви сюди виходите?» Тепер я розумію, про що йшлося.
— Ви були у майстерні Богдана Бенюка. Які найяскравіші спогади після навчання в народного артиста? 
— Мені пощастило, що я потрапив до Богдана Михайловича. Перші слова, що він нам сказав, були такі: «Під час навчання буде так цікаво зазирнути в шпаринку, що там у майстерні відбувається — в Мажуги, у Богомазова, як там проходить становлення 30 людей, що пізніше стануть акторами».
Ще коли ми вступали і був розподіл між майстернями, то нам сказали: «А ці студенти потраплять до особливого художнього керівника — Богдана Михайловича Бенюка». Тоді я думав, що взагалі залишився поза кораблем, а тут така удача, були надзвичайні емоції.
— Що робить Богдана Бенюка особливим керівником?
— Богдан Михайлович має неймовірну енергетику, вміння жити, вміння ставитися до професії. От цього він і навчав — уміння бути у професії, «заряджати» людей, а це в акторській справі найголовніше, якоїсь неймовірної жаги до життя, до отримання ролей, навчив битися в хорошому плані за ролі, доводити самому собі і всім навколо, що ти можеш, що ти вартий цієї ролі.
Водночас він не такий, що йде чітко за планом навчання. Безперечно, мені також дуже імпонує його громадянська позиція. Я ж із заходу, тож мене зачіпає те, що відбувається в моїй країні.
— Ви одразу вирішили, що вступатимете саме до театрального вишу?
— Після школи мені мама казала, щоб я поїхав навчатися до Польщі, тоді була можливість, або якщо в Києві — то на юриста чи перекладача. Я відповів: якщо я не вступлю в театральний, то стоятиму на Театральній площі в Луцьку і відчинятиму-зачинятиму за акторами двері. Після цього розмов не було.
Я подав документи і в Рівненський гуманітарний університет, там є акторське відділення, і в Київ.

Десь за 8 чи 11 дублів кадр зняли

— Наскільки наші випускники готові до роботи після завершення театрального вишу?
— Той ритм, той спосіб існування, що є в театрі — їх неможливо навчити. Театр гартує актора, як гуртожиток гартує студента, бо наші гуртожитки — це катастрофа. Хоча маю сказати, що в нашому театральному університеті дуже хороші майстерні. Мене, наприклад, завжди манила майстерня Миколи Миколайовича Рушковського, там неймовiрна атмосфера на курсі. Колись Тарас Ткаченко, режисер «Гнізда горлиці» сказав мені таку річ: «У Миколи Миколайовича вчать проживати».
— Як ви, студент 2-го курсу, переконали Тараса Ткаченка, що зможете зіграти в його картині «Гніздо горлиці»?
— Коли почалися події на Майдані, то 8 наших студентів забрали в СІЗО. Тоді ми приходили під СІЗО, стояли під ним, кричали щось, щоб підтримати їх. Коли ця історія затягувалася і їх не відпускали, приїжджав Богдан Михайлович, пропонував узяти студентів на поруки. Але відповідь була одна: «Ні!»
Приїжджали батьки хлопців — вони мали їздити в різні кінці міста до прокурорів, адвокатів — і Тарас Ткаченко возив їх на своїй машині. Я потрапив до нього в машину як людина з гуртожитку, що знає ситуацію. І от якось Тарас каже: «Ви знаєте, я знімаю кіно, у мене будуть проби, запрошуйте до себе на дипломні вистави».
Я тоді трохи скептично до цих слів поставився. Потім мені перетелефонувала Віка Береза, кастинг-менеджер, щоб домовитися щодо вистави, на яку я можу запросити Тараса Ткаченка. Він прийшов на «Солодкоголосу птаху юності». У мене там роль такого ну дуже прямого хлопця, зовсім не схожого на Михася з «Горлиці».
Але після того мені Тарас сказав — приходьте на проби. Я тоді думав, що от ми познайомилися і він одразу розгледів у мені того, хто йому потрібен. Але ні, насправді був великий конкурс. Я двічі на проби приїжджав. І вже аж тоді мені зателефонували і сказали, що затвердили на роль. Так усе закрутилося і почалося інакше життя.
— Складно було справитися з першою роллю у кіно?
— Звичайно, було складно, і тут багато важила допомога Тараса Ткаченка — його віра в мене. Я не міг його підвести, навіть якщо щось не виходило. Уся команда позитивна, всі ставилися з розумінням. Бо ж я сьогоднішній студент, а поруч на майданчику Римма Анатоліївна, Віталій Лінецький.
І от саме на майданчику одразу виявилися недоліки нашої освіти — нас абсолютно не навчили триматися перед камерами. Не можна випускати акторів, що не розуміють, що таке камера. Коли ми знімали перший кадр, то я так по-театральному почав: «А де дядько Дмитро?» Звуковик за голову вхопився і каже: вполовину від цього працюй. Я почав працювати вполовину, потім вполовину половини — і десь за 8 чи 11 дублів кадр зняли.
— Тарас Ткаченко схожий на вашого театрального режисера Віктора Гирича?
— Вони схожі вимогливістю і людяністю. Вони обидва насамперед вимогливі до себе і цим задають таку планку всім, вони стовідсоткові професіонали. Ти хочеш відповідати їм, бодай мінімально, тягнешся до них, не тому, що так треба чи сказав режисер, це вже твоє внутрішнє бажання.
От розкажу таку історію. Зйомки тривали десь два тижні. У мене менше знімальних днів було, то Тарас каже — з’їзди в село, де мій знайомий священик, його син проведе тобі екскурсію. Ось така людина.
— Щось вам радили Римма Зюбіна, Віталій Лінецький, допомагали якось?
— Я пам’ятаю, перед виходом на зйомки першої сцени мене добряче трясло — перша ж сцена. Віталій Лінецький мені каже: «Дай сюди текст». Подивився на нього і говорить: «Ото нормально якраз для цієї сцени трясе, ти в хорошому стані, іди працюй, все буде добре».
— Вас критикували на знімальному майданчику «Горлиці»?
— Ні. Не було таких людей, що критикували, могли трохи похіхікати, але це не переходило якихось меж. Римма Анатоліївна поради давала, як камеру перехитрити. Бо ж вона її так відчуває! Я вважаю, що Римма Зюбіна — найкрутіша у своєму віковому цензі актриса в Києві. Я знімаю перед нею капелюха.
— Як поставилися викладачі до того, що зніматиметеся у фільмі, погодилися відпустити?
— Я приїхав в університет і на радощах із порога повідомляю своїй викладачці: мене затвердили в повнометражний український фільм! Тоді Олесь Санін саме випустив «Поводиря», і, за задумом, ця картина мала бути такого ж рівня. І викладачка мені каже: «У тебе на ці числа запланована «Солодкоголоса птаха юності», і я не збираюся тебе відпускати. Максиме, скільки ще в житті в тебе буде зйомок?!». Така сама була реакція і художнього керівника.
Я вичекав, а наша професія — це удача і вміння чекати — і потім сказав, що сам введу у виставу одногрупника замість себе. Потім, хай і скоса поглядаючи, але мене відпустили. Тоді я зрозумів, що ділитися абсолютно зі всіма не потрібно, бо люди є різні.
— Після «Гнізда горлиці» були ще якісь кінопроекти чи проби?
— Ні, не було. Я мав багато роботи в театрі, бо мусив закріпитися, і це вимагало повної віддачі. Були якісь серіали, на яких можна навчатися технічних умінь акторської професії. Та й за театральну зарплату жити не зможеш ніколи. А ще після проекту рівня «Гнізда горлиці» ти маєш собі чогось не дозволяти, обмірковувати ретельно, куди ти йдеш, хоча, на жаль, життя складається так, що треба щось їсти.
— А чому ви свого часу не захотіли працювати в Луцькому театрі?
— Я коли поїхав до мами на буряки, то вирішив спробувати себе як актор у Луцьку. Був там такий Петро Петрович Ластівка, художній керівник. Він прогнав мене через усі кола пекла, запитав усе і після цих випробувань погодився взяти в театр, сказав зателефонувати після Нового року. Але я подивився — все ніби подобалося: репертуар, внутрішня політика, але я не зателефонував. Бо хоч і хороший театр, iз хорошим рівнем, але не мій. Тож краще вже нічого.
— Щодо майбутнього, то з чим ви все-таки його пов’язуєте більше — з театром чи кіно?
— Я відповім так: театр — це дім, а кіно — це подорожі. Після хороших і цікавих подорожей треба повертатися додому. Мені хочеться повертатися у театр, я ототожнюю себе з ним, вважаю, що я частина його. Хоча я завжди намагаюся бути відвертим із собою, тож усвідомлюю, чи я справді його частина, чи ні — покаже лише час.
Розмовляла Марія Канюка
Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s