Володимир В’ятрович: Декомунізація – тимчасові ліки, які потрібні для держави

3 травня 2017 р.

Декомунізація завершується. Вулиці міст отримали нові назви, а на п’єдесталах більше нема Ленінів. Як проходила декомунізація, з якими викликами зіткнувся на своєму шляху Національний інститут національної пам’яті в інтерв’ю “Українському інтересу” розповів його директор Володимир В’ятрович.

– Які успіхи у декомунізації, це настанова, чи люди самі вирішують, перейменовувати їхні міста чи ні?

– В першу чергу законом передбачено, які назви населених пунктів мають бути перейменовані. Точно мають бути перейменовані та міста, що пов’язані з комуністичним тоталітарним режимом. Які мають бути нові назви – це насправді вирішують органи місцевого самоврядування. Я вважаю що це дуже важливо, бо наше завдання не просто позбутися комуністичної спадщини в назвах, а навчити людей брати на себе відповідальність. Ця друга частина декомунізації вчить людей об’єднуватися, думати, що було в минулому і в сучасному – що треба увічнити. Декомунізація важлива з двох боків – як результат і як процес, що вчить людей. Я вважаю що зараз вона відбулась майже на сто відсотків, і тому її можна вважати досить успішною.

– Як бути з тими людьми, які не хочуть цих змін, як їх переконати що це рух вперед?

– Я думаю, що з цими людьми треба працювати. Треба розповідати їм що значать ті чи інші назва з комуністичного минулого. Якщо людей не бентежить, що вулиця названа в честь людини, яка винна у вбивствах тисячі людей, якщо вони вважають що така людина, як, наприклад, Дзержинський, заслуговує за це увічнення, то напевно, цю людину вже ні в чому не переконаєш. Очевидно, що не варто витрачати на таких людей свій час і зусилля. Натомість я думаю, що нашою цільовою аудиторією є молодше покоління – ті люди, які будуть в майбутньому ходити по цих вулицях, і саме з ними треба працювати. Пояснювати їм, чому ми дивимся на комуністичне минуле, як на приклад того, що ніколи не має повторитись.

– А чи є Вас рекомендації щодо нових назв?

– Ні, ми свідомо не робили їх. Умовними рекомендаціями можна вважати інформування, яке ми робимо на сайті, щодо того, які перейменування відбулися в країні. Дехто запозичує їх. Саме таким чином відбулося перейменування тих топонімів, пов’язаних з героями, загиблими в теперішній російсько-українській війні. Чимало є таких перейменувань, з’явилось навіть п’ять населених пунктів, названих в честь героїв АТО. Частина була перейменована, на жаль, без участі місцевих громад. Це ті населені пункти, які перебувають під окупацією, чи то на Донбасі, чи в Криму. Були випадки, коли органи місцевого самоврядування так і не відгукнулися, тоді в дію вступила та норма закону, коли Верховна рада покладалася вже на наші рекомендації. Вони впиралися в першу чергу на те, що ми намагались повернути історичні назви, які були в цих топонімах.

– Як бути з пам’ятниками, зокрема в Києві досі стоїть пам’ятник Щорсу?

– Він має бути демонтований, ми про це говоримо вже протягом двох років з Київською владою. Більш того, ми можемо погодитися з частиною митців, яка вважає, що пам’ятник Щорсу має мистецьку вартість. Але демонтаж пам’ятника Щорсу, його усунення з громадського простору і перевезення на територію якогось музею чи заповідника – і є запорукою збереження, щоб показувати наступним поколінням як приклад радянського монументального мистецтва. Те, що це не робиться ставить під загрозу збереження цього пам’ятника. Ми вже стали свідками того, що він став коротшим на одну ногу і жодних гарантій що це не буде продовжено ніхто не може дати.

– Що робити з пам’ятниками, які вже демонтували?

– Закон має певні положення, які передбачають можливість збереження пам’ятників радянського минулого. Пам’ятники мають бути усунуті з громадського простору. Що робити з ними далі – мають вирішувати органи місцевого самоврядування. Більшість з тих пам’ятників – це звичайні гіпсові Леніни, які жодної художньої цінності не представляють. Більшість їх демонтують, можливо, знищать. Частина з них представляє якусь цінність суто матеріальну. Ц може бути бронза чи ще якийсь матеріал, який можуть використати органи місцевого самоврядування. Ми вже стали свідками того, як на Закарпатті місцева громада вирішила продати свого Леніна. Зараз я знаю про іншу ініціативу – переплавку бронзового Леніна на дзвони для церкви. Але якщо конкретний пам’ятник є зразком мистецтва і є в реєстрі національної спадщини, то так, він має бути перевезений для збереження у спеціальних музеях.

– На минулому тижні в Гаазі на суді обговорювали питання утисків кримських татар.

– Я радий, що тема того, що робиться в Криму, тема репресій супроти кримських татар звучить на міжнародному рівні. Я переконаний, що вона має звучати якомога голосніше. Тому що, попри те, що Інститут національної пам’яті займається злочинами в минулому, це приклад того як злочини минулого повторюються. Бо кримські татари є тим народом, який став жертвою депортації, геноцидів комуністичного тоталітарного режимів. І, на жаль, зараз залишається жертвою вже нового, російського режиму, який, значною мірою, взорується на радянські зразки.

– Пройшло сто років від революції 1917, чи можна вважати, що історія повторюється?

– До певної міри ми можемо знайти багато паралелей у тому що робила і робить Росія. Тоді, і зараз. Я вже не говорю про те, що нова гібридна війна не є новою – ті методи, які використовувалися більшовиками в 1917 році, використовуються і зараз. Можна бачити і певні паралелі в сучасній Україні, коли часто політики забувають про зовнішню агресію і всю свою деструктивну енергію спрямовують на взаємне поборювання. Але повних паралелей провести не можем, тому що насправді рівень самоусвідомлення українців вже не порядок вищий, ніж це було сто років тому. Рівень відповідальності політичних лідерів все одно є вищим. Так чи інакше ми, бодай частково, засвоїли уроки столітньої давності. Нам надзвичайно важливо сьогодні їх нагадувати, щоб ми максимально засвоїли ці уроки. Щоб історія не була змушена їх повторювати.

– На Інституту національної пам’яті нещодавно стався напад, розбили вікно. Чому зловмисники перешкоджають роботі?

– Це скоріше ексцес, бажання залякати нас. Якраз через те що ми робимо, і що відбувається досить успішно. Поки матиму можливість, поки буду бачити, що ця посада, яку я займаю, і Інститут, який працює, ще має потенціал для роботи – я буду цим займатись. Я не збираюсь сидіти тут вічно. Я не терплю бюрократичної роботи. Для мене це виклик, як для людини радше творчої. Я не вважаю взагалі, що така установа як Інститут національної пам’яті потрібен постійно. Це такі тимчасові ліки, які потрібні для держави, яка проходить посттоталітарні трансформації. Переконаний, коли ми зможемо нормально досліджувати минуле і бути впевненими, що це минуле вже не впливає на сьогодення то тоді інститут буде більше не потрібний.

– Ви хотіли б займатись публіцистикою?

– Мені більше подобається писати. Історичні тексти, публіцистичні. Останнім часом навіть почав писати художні тексти. Це те, що мені набагато більше подобається. Я хотів би писати, читати, розповідати про те. Я хотів би займатися історією, а не бути чиновником. Моє перебування тут є для мене особисто радше обов’язком. Тому що я прекрасно розумію, що попри якісь незручності, які я відчуваю, перебуваючи на посаді, пов’язаних з бюрократією, тобто з речами, які я абсолютно не терплю, молодші за мене хлопці, в набагато менш зручних умовах перебувають, захищаючи цю країну. Це мій маленький фронт, який я зобов’язаний тримати.

 

 

 

 

Розмовляла Дар’я Панченко

 

 

 

Джерело: Український інтерес

 

Advertisements

Залишити коментар

Filed under В'ятрович Володимир

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s