Богдан Микитюк: Народитись українцем в Австралії

27 квітня 2017 р.

Богдан Микитюк – галичанин, який народився, живе і працює в Австралії. Під кінець Другої світової війни його батьки разом із сестрою і бабусею змушені були тікати з України. В таборі для біженців у Німеччині народилися його два брати. Пан Богдан, останній син у сім’ї, зявився на світ вже на Зеленому Континенті. Нещодавно він приїздив у Галичину, аби провести кілька семінарів і вишколів у Інституті лідерства УКУ. Тут Z зустрівся із ним, аби почути розповідь про унікальну історію родини, життя в еміграції та допомогу українцям і українській діаспорі сьогодні.

 

– Як Ви опинилися в австралійській діаспорі?

 

– Я народився в Австралії в українській сім’ї. Тато – з Коломиї, мати – з Івано-Франківська. Через переслідування московськими окупантами вони змушені були виїхати в Німеччину, а відтак емігрувати в Австралію. Але в новому домі не забули про Батьківщину – все життя допомагали українцям і привчили до цього своїх дітей. Тому допомога Україні – це справді наша родинна історія.

 

Розкажіть про історію своєї родини. Чому вона була небезпечна для тогочасної влади?

 

– У нашій родині як по маминій, так і по батькові лінії були незгідні з тогочасною владою. Батькові брати, які значно старші від нього, входили до лав січових стрільців. Після Першої світової війни всі були активними членами УВО, а також ОУН. Старший батьків брат був підприємцем, фондував дуже багато організацій, другий – командиром поліції Коломиї, третій став інвалідом після війни, а четвертий був священиком. Двох старших братів німці розстріляли в Шепарівці.

Батько і мати пережили немало: сиділи у в’язниці за поляків, які арештували всіх членів ОУН після атентату на Пілсудського. А коли у 1939 році прийшли москалі, то батьків вдруге позамикали у тюрмі.

Було страшно. У тюрмі в Івано-Франківську під час допиту майор КГБ сказав моїй мамі: «Любо, чого ти брешеш? Я точно знаю, де ти ходиш і що ти робиш. Але я також знаю, що у тебе є стара мама, вдова – і тільки тому, що в мене теж є стара мама, я на цей раз відпускаю тебе. Але як попадешся в наші руки вдруге, то не вийдеш живою».

 

У той час тисячі загинули. Як вдалося врятуватися Вашим батькам?

 

– У тюрмі була дуже напружена ситуація. Щоби бодай трохи забути про загрозу смерті, важкі будні, в’язні були готові віддати все своє майно, навіть золоті годинники, за звичайні сигарети. Батько був щирим і роздавав свої сигарети іншим – і не лише полоненим, а й сторожам. Зараз у цьому вчинку не побачиш героїзму, але тоді це було чи не єдиним порятунком від психологічних зривів.

Врешті батько дослужився і його записали у бригаду тих, хто пильнував парки й городи в місті. Одної ночі до нього підійшов сторож і каже: «Славку, як підеш завтра на роботу, не вертайся назад. За тобою ніхто не буде стежити. Ти лише іди в протилежну сторону від тюрми. Більше нічого сказати не можемо». Батько так і зробив. І того вечора москалі відступили і замордували всіх в’язнів… Він вижив.

Але свобода була недовгою – невдовзі гестапо знову замкнуло його у тюрмі. Втім, батькові вдалося втекти до Львова. Там зупинився в друга, з яким студіював право. І ось одного разу, коли батько якраз перебував у нього, зателефонувала його знайома пані Скринтович і каже: «Славку, приїжджай до мене, твій брат священик тут». Батько швидко приїхав, але брата не побачив, а бабця відповіла, що то першоквітневий жарт. Годину пізніше жінка батькового друга телефонує тривожним голосом: «Славку, тут гестапо було за тобою».

Знову батькові вдалося врятуватися, знову доля відвернула його від смерті. Але в Україні залишитися таки не довелося. Коли наново прийшли москалі 1944 року, то сказали, що розстріляють усіх незгідних, як ті потраплять їм в руки. Відтак батьки вирішили втікати в Німеччину.

 

Як із Німеччини потрапили в Австралію?

 

– Моя сестра народилася ще в Україні. Далі вирушили в Німеччину. Дорогою померла бабця по мамі. Її поховали біля Відня. Родина зупинилися в місті Байройт у таборі для біженців, де народилися мої брати. Одного файного дня мама з дітьми пішла прогулятись – а коли повернулися до пологового будинку, застали руїни, з яких стирчало два комини. В будівлю влучила бомба. Це було сигналом, що треба їхати далі. Батьки опинилися в Австралії, де згодом народився я.

 

Якими є Ваші спогади з дитинства?

 

– Особливо пам’ятаю дитячі роки. Батько брав мене всюди з собою. Пригадую, як у трирічному віці, замотаний у коцик, я сидів у ногах на Воскресній утрені в четвертій ранку. З татом також я відвідував усі проби хору і драматичного гуртка. Згодом брати і сестра казали, що ми з ним були брати по духу, по серцю, радше співпрацівники, аніж батько і син.

Коли я підріс, ходив до недільної української школи. Далі переїхав у столичне місто Перт для навчання в університеті. Там почав вести активне життя: був головою Спілки української молоді, парафіяльної ради й української громади. Так я зростав українцем у Австралії.

 

Як родині вдалося не втратити зв’язок з українцями?

 

– Тато активно розвивав українську громаду в Австралії, будував народний дім, церкву. Але все ж головним його завданням було допомога українцям в Україні. Кожного місяця, в час виплат зарплат, ходив по кав’ярнях, шукав українців і збирав з них пожертви, котрі пересилав родинам військових, які загинули у Другій світовій війні.

Також надсилав гроші студентам на книжки, щоби сприяти зростанню українських провідників. Батько підтримував Український вільний університет у Мюнхені, тогочасним ректором якого був Володимир Янів. Разом із ним, Володимиром Кубійовичем і братами Степана Бандери батько сидів у одній келії.

Цікаво, що у нас в обох родинах по батьковій і  маминій лінії були священики. З маминої сторони її дідуся двоюрідний брат був дуже близьким із митрополитом Йосифом Сліпим. А оскільки вже у нашій ґенерації священиків не було, в 1998 році моя сестра Марта подала думку: «Оскільки зараз у нас немає священиків, будемо платити стипендії Львівській духовній семінарії для їх навчання». Відтак нашим обов’язком було продовжити задум батьків.

 

Ким Ви працюєте в Австралії?

 

– Я здобув педагогічну освіту учителя, в університеті досліджував соціологію поселення іммігрантів. Відтак навчав державних працівників і учителів відповідно надавати послуги емігрантам, особливо дітям у школах. У такий спосіб я встиг учителювати практично скрізь: від садочка до шостого рівня магістерської праці. Зараз на пенсії продовжую громадську діяльність, особливо як вихователь молоді. Навчаю новоприбулих українців англійської мови, також викладаю українську дорослим українського походження й австралійцям, що в шлюбі з українцями.

У 2005 році навіть вдалося приїхати в Україну з двадцятьма студентами, котрих я вчив української в Австралії. Якось розповідав їм, як в Україні гуси виходять зі села. Вони з мене сміялися. Я кажу, що спочатку виходить одна гуска, за нею інша… Разом усі ходять, як ті хмарочки на небі. Потім певний час кричать і йдуть додому. І заради тих гусей ми приїхали в Україну (сміється).

 

Як сталося, що доля привела Вас до УКУ?

 

– З УКУ я познайомився через випадкову зустріч з Оксаною Зозуляк з Інституту лідерства та управління УКУ під проводом Олі Зарічинської, керівником відділу розвитку УКУ. Коли вона дізналася, що я працюю з молодими людьми, то запросила мене до інституту зустрітися з студентами. Я погодився і провів декілька семінарів, а також взяв участь у інших вишколах разом з Оленою Карнаух і Наталею Бордун. І став членом дорадчої комісії Інституту.

Одночасно цікавився діяльністю Львівської семінарії. Коли студенти і семінаристи чули, що я з Австралії, то були зацікавлені прийти на зустріч, почути, що я говоритиму. Сьогодні і надалі підтримую зв’язки з семінарією: допоміг організувати бібліотеку, комп’ютерні класи.

У цей час також познайомився з австралійкою Кіррілі Маннінґ, котра відвідала в Україні інтернати для дітей з обмеженими можливостями. Побачивши їх, вона сказала своєму чоловікові: «Бог мене кличе допомагати цим дітям. Я б хотіла повернутися на півставки до університету. Там є програма, за якою відправляють четвертокурсників по ерго-фізіотерапії на стажування до Африки й Індії, помагати дітям з вадами. Я хочу організувати таку програму до України». За згодою чоловіка вона залишила високооплачувану роботу і 2005 року почала програму стажування в Україні.

Коли я почув про це, то вирішив сприяти Кіррілі: познайомив її з тогочасним міністром охорони здоровля Зеновієм Митником і  координатором програми в реабілітаційному центрі «Джерелі» на Сихові Лесею Каландяк, а також з Наталею Климовською, проректором із розвитку та комунікацій УКУ, та Ніною Гайдук із “Львівської політехніки”, котрі працювали в подібних сферах. Програма стажування тривала від 2005-го до 2013 року. Але з початком війни університет заборонив студентам їздити в Україну. Це виявилося небезпечно, а університет відповідає за безпеку своїх студентів.

 

Ви також допомагаєте пораненим військовим…

 

– Так. З початком війни Леся Каландяк перейшла працювати до Львівської військової лікарні. А Кіррілі і я пішли їй помагати. Спершу я зібрав кошти на проект реабілітаційної медицини, а зараз вже другий рік фондуємо проект поетапного гіпсування військовиків, котрі мають пошкоджені м’язи рук і ніг.

 

Також Кіррілі готує майстерні ерго-фізіотерапії для подальшої практики в «Джерелі», Львівській військовій лікарні, УКУ і “Львівській політехніці”. Разом ми “вербуємо” волонтерів долучатися до проекту.

 

Що мотивує Вас допомагати українцям, зокрема українській молоді?

 

– Я маю багато залежностей у житті. Але моя найбільша залежність – бачити успіх інших. Тому коли люди, зокрема молодь в Україні, розповідають про свої проекти, мрії, намагаюся всіляко допомогти їм. Усе своє життя стежу за людьми, які роблять щось надзвичайне, і називаю їх ангелами. Я ж називаюся Богдан, наче даний Богом допомагати цим ангелам у будь-який можливий спосіб: руками, ногами, головою і чим тільки можу…

 

Богдан Микитюк (у центрі) з Лесею Каландяк, головою Асоціації фізичних терапевтів​ ​України, фізичним терапевтом Центру “Джерело”

 

ДОВІДКА

 

Богдан МИКИТЮК народився 1950 року в містечку Нортгам (100 км на схід від Перта, столичного міста Західної Австралії). Дружина Катруся, діти Меліса, Христя і Клим.

Отримав диплом учителя (1971) і бакалавра з історії і політики (1978). Здобув звання магістра адміністрації (1997); учитель-виховник, директор школи, yніверситетський дослідник і викладач. Здобув багато державних нагород і дотацій на дослідження імміграційного процесу і напрацювання програм для успішного поселення іммігрантів в Австралії, особливо для новоприбулих іноземних школярів.

Високоповажаний довголітній працівник обласних і верховних австралійських і українських організацій Австралії  секретар СУМ-y і Кредитової спілки “Калина”; голова “Oбнови” (19691975), СУМ-у (19801988), церковного братства (19861989) і “Громади” (19982004); організатор церковного молодіжного xopy, понад 20-ти СУМ-тaбopiв i унікальної виховно-вишкільної програми української молоді  подорож по Україні “Слідами незабутніх предків” (2005).

Голова обласного Українського олімпійського кoмiтeтy (19962000)  господар понад 15-х українських національно-збірних спортивних команд, державних і бізнесових делегацій під час змагань/відвідин Перта, за що нагороджений Верховною Радою України за прислугу розвитку спорту, торгівлі і туризму в Україні. Працював перекладачем-зв’язковим для українських команд на Олімпіаді в Сіднею 2000 року.

 

 

 

Розмовляла Оксана ЛЕВАНТОВИЧ

 

 

 

Джерело: Збруч

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s