«Щоб бути лідером, потрібні три якості». Софія Опацька, засновниця Львівської бізнес-школи, називає їх і розповідає, як їх розвинути

5 травня 2017 р.

Директор LvBS і учасниця рейтингу НВ ТОП-100 успішних українок вважає, що суспільству не вистачає підприємливості, а українських бізнесменів час вчити мислити глобальними трендами.

Майже 10 років тому львів’янка Софія Опацька, яка давно займалась корпоративними програмами розвитку і сама закінчила кілька бізнес-програм у американській Wharton Business School і навіть у Китаї і Гонконгу, замислила створити таку ж потужну бізнес-школу в Україні. Її партнером в цьому став Український католицький університет у Львові. Під керівництвом Опацької Львівська бізнес-школа (LvBS) стала одним з найуспішніших навчальних закладів в країні.

Цього року там запустили програму для жінок-лідерів, в рамках якої курс про лідерство викладає сама Опацька. До того ж вона керує проектом Global Shapers, молодіжною ініціативою Всесвітнього економічного форуму у Львові.

Цієї весни Новое Время включило Опацьку в рейтинг ТОП-100 найуспішніших жінок України в категорії Корпоративний сектор. 16 травня вона прочитає лекцію про жіноче лідерство в рамках серії лекцій Принципи перших, яку проводить НВ.

Напередодні ми розпитали Опацьку про те, чи можна взагалі набути лідерських якостей, якщо тобі їх бракує, як вчитися підприємливості і заради чого варто їхати в іноземні бізнес-школи, як це робила вона.

– Ви нещодавно почали викладати в LvBS жіноче лідерство окремим курсом. Чому жіноче лідерство і чому саме зараз? На це є запит у суспільстві?

– За останні п’ять років ми як школа пройшли певний процес, щоб упевнитись, що є запит на таку програму. Останніми роками ця тема виринала в різний спосіб в різних країнах. Спочатку ми зробили конференцію з цієї теми. Потім вийшла книжка Шеріл Сендберг з Facebook. Я якраз виступала в панельній дискусії, на якій її український переклад презентували у Львові під час книжкового форуму. Я бачила, скільки жінок зібралося тоді. Дивишся на них – і розумієш, що питання лідерства важливе для жінок.

Ще одна причина, з якої ми почали цей курс – у мене є відчуття, що часом в чоловічих або змішаних аудиторіях жінки не готові повністю відкриватися і говорити про все. Тобто по змісту наша програма жіночого лідерства не відрізняється нічим від будь-якої іншої програми лідерства. Якщо би ми посадили в цю аудиторію чоловіків, то вони так само чули б там всі ці концепції, інструменти, яких їм також бракує.

І ще одне, що я вважаю важливим – на такі програми жінки ходять в тому числі для того, щоб почути, що не лише в тебе є таки  виклики, і знайти подруг-колег, які тебе можуть підтримати.

Особливістю України, особливо західноукраїнського регіону, є високі суспільні очікування до жінок, незалежно від того, реалізується вона у бізнесі чи політиці, чи сидить вдома з дітьми.

– Ви маєте на увазі, що від жінки, яка має власну справу, очікують, що вдома вона все одно має викладатися на рівних з домогосподаркою?

– Так. Ти можеш займатися бізнесом чи якимись іншими речами, але весь базовий список домашнього затишку ніхто не знімає.

– Чому саме ви вчите жінок в бізнес-школі? Які якості взагалі відрізняють людину лідера від не лідера?

– Ми в бізнес-школі  багато працюємо з темою лідерського характеру. В бізнесі потрібно мати компетенції, але не менш важливим для прийняття відповідальних рішень є така річ як характер. Третя надважлива річ – це commitment, тобто відданість справі, свого роду жертовність в тому, що ти  робиш.

Коли ми говоримо про характер, ми прагнемо донести, що в людині все має бути збалансовано. Приміром, ти не можеш бути наполегливим, але не мати при цьому емпатії до інших. Так, ти будеш лідером, але це не той стиль лідерства, з яким би ми хотіли, щоб люди виходили з бізнес-школи.

В бізнесі потрібно мати компетенції, лідерський характер і commitment, тобто відданість тому, що ти робиш

Ми прагнемо, щоб люди мали нагоду якомога більше порефлексувати і подумати, які в неї є сильні сторони, що ще вона хоче розвинути в собі, на що їй просто слід звернути увагу – можливо, вона на щось просто дивилася досі по-іншому. Тобто в першу чергу, мова йде про певну збалансованість і інтегрованість. Це дуже важливо.

Звичайно, ми розбираємо і якісь дуже інструментні речі, які допоможуть чи не на наступний день розуміти, як можна розвивати свою команду, як краще розбудовувати мережу чи вести переговори. Такі навичкові речі також є у програмі, але, в першу чергу, все побудовано навколо ідеї розвитку лідерського характеру.

– Тобто ви тим самим стверджуєте, що неважливо, який в людини характер, які якості їй притаманні – будь-які лідерські якості можна розвинути в собі?

– Я думаю, якщо ти самоусвідомиш, чого тобі бракує, якщо ти постановиш собі, що хочеш це змінити – думаю, все можна змінювати.

– Ви сама зі своїми власними якостями так працювали?

– Наведу приклад. Я достатньо відповідальна особа. Я завжди вважала, що це моя сильна сторона. Але нещодавно ми робили внутрішнє навчання для своєї власної команди, і в якийсь момент я зрозуміла, що те, що я вважала своєю сильною стороною – так само є моєю і слабкою стороною. Тому що я цією своєю гіпервідповідальністю тисну на колег, яким складно з цим справлятися. І для мене це було відкриття – що те, що є моєю сильною стороною, насправді є і моєю слабкою стороною. І, можливо, не завжди мою відповідальність потрібно настільки сильно включати.

– І що – ви працюєте над цим в собі?

– Так. Я розумію, що з певним типом людей я можу просто перетиснути і отримати протилежний результат. Люди просто від мого тиску впадають в ступор і не дають навіть не того, що мені потрібно – вони взагалі нічого не можуть видати.

– Будь-які поради з саморозвитку чи не найпершим ділом рекомендують людині, яка хоче чогось досягти в житті, виходити з власної зони комфорту. Чи це правда і чи треба себе силувати у чомусь?

– Це вибір кожної людини. Особисто я вважаю, що розвиток дійсно пов’язаний з виходом з зони комфорту. Якщо я роблю щось у 150-й  чи навіть 5-й раз в житті – це не дає мені тих емоцій, того виклику, які я відчуваю, коли роблю щось вперше. Для певного типу людей це дуже важливо. Саме в такий спосіб ми робимо кожен наш наступний крок.

Я часом теж думаю: навіщо я маю робити це? в мене міг бути спокійний тиждень! я могла займатися тим, чим я нормально займаюся. Але потім ти робиш якийсь новий крок і розумієш, що якщо б ти цього не зробила – ти не розуміла б, що ти це можеш. Це і є розвиток, якого не буде, якщо не вийти з тої зони комфорту.

– Тобто в принципі якісь речі потрібно робити «через не хочу»?

– Так. Я вважаю, що в житті багато що треба робити «через не хочу».

Оце «не хочу» дуже притаманне міленіалам. Подивіться знамените відео з [мотиваційним спікером] Саймоном Сінеком, де він розказує про міленіалів. От кому притаманно думати: я сьогодні встав і не хочу більше ходити на роботу.

Багато чого в житті нам усім не хочеться робити. Треба шукати своє покликання. Я вважаю, що для того, щоб досягати успіху в житті, треба багато і наполегливо працювати і часто робити речі «через не хочу».

– Якщо немає можливості вчитися лідерству в бізнес-школах чи ще десь, чи можна над собою працювати самостійно? Де шукати якісь поради, якісь корисні речі?

– Можна. Я думаю, навчання в бізнес-школі має відбуватися в правильний момент. Щодо навчання дуже в простий спосіб я порадила б знайти два-три ментори, які можуть вам чесно і відверто давати фідбеки, на яких ви не будете ображатися і думати, що вас просто хочуть покритикувати.

– Де їх шукати? У компанії, де працюєш?

– Це може бути будь-хто. Коли я тільки починала кар’єру, я попросила двох людей стати моїми менторами. Вони були пов’язані з моєю роботою. Але це може бути на робочому місці, а може бути не на робочому місці. Люди з досвідом легко на це погоджуються, тому що розуміють, що це той досвід, який вони можуть передати комусь іншому.

Можливостей існує багато. Варто, приміром, ходити на різні розвиваючі заходи, багато з них не є платними.

– Чи можна чогось навчитися і розвинути в собі якісь якості, читаючи певні книжки?

– Книжки завжди важливі. Ти розширюєш свій кругозір. Я, наприклад, погоджуюсь з Адріаном Сливоцьким, який каже, що кожну книжку треба хоча б тричі прочитати. Коли ти читаєш в перший раз – ти скануєш книгу, намагаючись вхопити, в чому її загальна ідея. Коли ти читаєш другий раз – ти книгу реально читаєш. А коли читаєш третій раз – тоді починаєш думати і замислюватися над чимось.

– Чи можна вчити лідерству дітей? Тобто можна працювати над чимось у собі, коли тобі 30, і ти усвідомив, що тобі чогось не вистачає. А як вчити, приміром, підлітків?

– Я не є дитячим педагогом, але, думаю, можливо. Моєму сину 8 років, донці буде 5. Я не можу сказати, що я їх сильно силую до чогось. Син ходить в школу до 6 години. Окрім школи і занять, які є в школі, в нього є на цілий тиждень один гурток – це Пласт, і це те, що йому подобається. В нього ще з меншого віку був інтерес до історій про козацтво, січових стрільців, Повстанську армію. Воно йому йде.

Тоді він спробував ходити на карате – і виявилось, що це не його. І я не наполягаю. Хоча на той самий Пласт часом наполягаю йти, і потім він каже як добре я його таки завезла бо було цікаво.

Ми намагаємося витягнути людей з мислення про те, як робити бізнес у Львові чи в Україні, навчити їх мислити масштабніше, показати їм, про що думають компанії в США, Європі чи Азії. 

– Ви вчилися в кількох бізнес-школах за кордоном. Я так розумію, що це були різні короткострокові програми?

– Так. Але я вчилася в загальноосвітній школі за кордоном і в 10-му класі.

– Заради чого варто їхати в закордонні бізнес-школи? Чому такому вас там навчили?

– В першу чергу навчання там – це середовище.

Я ще в 10 класі мусила зайти в абсолютно новий клас, в якому ніхто мене не знав. Це було в 1991 році. Україна тільки проголосила незалежність. Ще не було навіть референдуму, і що таке Україна, ніхто поняття не мав. І от ти у новому середовищі, де є якісь схожі цінності, а є й багато інших, чужих цінностей. І ти маєш себе там реалізувати. І нікому не важливо, як ти вчився 10 років до того, який в тебе бекграунд і так далі.

Так от мій 10 клас, це буда Johnson City High School, в невеличкому містечку в штаті Нью-Йорк. Я приходжу в перший день в клас, і там якраз показують фільм про Радянський Союз, який саме розпадається. Показують на екрані, як жінки капусту на полі збирають руками, і в уяві моїх однокласників – я саме з тієї країни, де тільки так і живуть.  Плюс всі знають, що в Україні стався “Чорнобиль”. І ти розумієш, що це для тебе і особистий челендж, але одночасно і шанс змінити думку своїх однокласників, переконати їх, що десь у світі є країна, в якій є цікаві люди.

Весь той час, що я перебувала в США, я мусила пояснювати одну річ: коли питали, звідки я, я відказувала, що з України, а мені казали: «А, з Росії…». Я кажу: «Ні, не з Росії, з України!». Це була просто якась мантра.

– А якщо говорити про знання, які ви отримали в бізнес-школах?

– По-перше, це широта мислення і світогляду. Це те, що ми намагаємося давати слухачам і в нас в бізнес-школі – витягнути людей, в тому числі з бізнесу, з мислення про те, як робити бізнес у Львові чи в Україні, навчити їх мислити масштабніше, показати їм, про що думають компанії в США, Європі чи Азії. Показати їм глобальні тренди. За кордоном ти це набагато сильніше відчуваєш. По-перше, через те, що там навчальне середовище є суттєво більш міжнародним, особливо зараз. В американських університетах вчяться кращі люди з цілого світу. Ти перебуваєш в дуже конкурентному середовищі, а конкурувати з кращими завжди добре, бо ти стаєш кращим. І це теж певний вихід з зони комфорту. Тому це дає розвиток.

– Ви бачите проблему дефіциту лідерства, амбіцій у українських жінок? Якщо так, то з чим це пов’язано – з менталітетом, з якимись бар’єрами у суспільстві?

– Мені бракує в нашому суспільстві скоріше підприємництва і підприємливості. Я вважаю, що в нашій країні не дуже високий рівень конкуренції. Коли ти заходиш десь за кордоном у магазини, то бачиш там величезний вибір, скажімо, пластівців для сніданку. Так, як компанії там конкурують за лояльних клієнтів, не порівняти з тим, що є в Україні.

Ми всі розуміємо, чому так відбувається. Іноземні компанії практично не приходять, українські компанії в більшості своїй досягли певного рівня, втамували свої амбіції і їх все задовольняє – для себе і для дітей  вистачить. Я не бачу серйозної амбітності у українського бізнесу зараз, на жаль. Нам бракує підприємливості.

В нас, наприклад, в суспільстві існує дуже осудливе ставлення до помилки: якщо ти помилився – все, з тобою немає чого мати справу. А насправді, якщо ти помилився і навчився з цього чогось – це дуже є цінно. Бо це означає, що іншим разом ти зробиш набагато краще. Ми зараз в університеті намагаємося культивувати цілу ідею про те, що студенти мусять мати нагоду тут помилятися. Інша справа, що їм треба допомагати робити з цього висновки.

– Ви думаєте, цьому можна навчитися – підприємливості? І загалом чи час для якихось бізнес-починань в Україні зараз сприятливий?

– Підприємливості однозначно треба вчитися. Але її вбиває сама система освіти. Починаючи зі школи, в нас завжди є тільки правильна відповідь і неправильна. Ми мало вчимо дітей критичному мисленню. Знання ти можеш в Гуглі знайти хоч зараз, а от критично осмислити їх – треба вміти.

Коли до нас приходять молоді люди в бізнес-школу, ми спершу півроку їх відучуємо практик і досвіду, які вони отримали в інших навчальних закладах. В нас університети мають пропонувати великий перелік дисциплін за вибором самого студента, наприклад в УКУ треба чи в LvBS є можливість вибрати з 20 предметів ті, які ти хочеш вчити – це маленьке, але рішення. Як приймається рішення про навчання в вузі? Дуже часто батьками. Молодь слід якомога більше спонукати самостійно приймати рішення в шкільному і університетському житті, тоді і підприємливість з’явиться в суспільстві.

– Хто є чи був рольовою моделлю для вас особисто в професії?

– Мене дуже надихають люди, які поєднують високу освіченість з підприємливістю, мають сильний внутрішній стержень і постійно розвиваються, а окрім того ще мають гарні манери. Це може звучати трохи банально, але я вважаю нашому суспільству бракує добрих манер. Для мене доброю моделлю є президент УКУ Владика Борис Ґудзяк – людина з неймовірною вірою та візією. Ми всі в нього постійно вчимось. Було якесь Боже провидіння, що я потрапила в цей університет і зустрілась в житті з ним.

Також не перестаю захоплюватись силою волі Мирослава Мариновича – дисидента, одного із засновників Української Гельсінської групи, який в 28 років не побоявся відстоювати свої цінності та принципи і провів 10 років в радянських таборах і при цьому не втрати віри в добро. Я знаю, що є історії таких жінок, і на жаль ми про них трохи замало говоримо. Це інтерв’ю, до речі, надихає мене до того, щоб трохи більше цю тему «розкопати».

–        Що ви вважаєте своїм головними досягненням в житті?

– Це діти та Львівська бізнес-школа – та команда, яка зараз є в школи.

А своїми найбільшими помилками?

– Не відчути якусь потребу людей – можливо, вчасно не проговорити важливих речей, не відчути проблеми у взаєминах. Коли припускаєш, що ситуація зрозуміла, але вона такою виглядає лише для тебе і потім криза вже така глибока, що складно уявити, як можна з обох боків відкласти емоції і приймати рішення раціонально. Тобто знову ж таки – це люди.

Нещодавно у нас була одна зустріч деканів університету, які також є управлінцями, з дуже досвідченим деканом зі США – такий собі обмін досвідом. Так от всі там сказали, що найбільше натхнення і найбільша складність для них – це робота та взаємини з людьми.

 

 

Розмовляла Олена Трибушна

 

 

 

Джерело: НЧ

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s