Сергій Борщевський: Україну мають адекватно сприймати у світі

24 квітня 2017 р.

Наш співрозмовник – Сергій Борщевський, відомий український дипломат, перекладач, публіцист, поет, автор епіграм. Лауреат премій ім. М.Рильського, М. Гоголя, В.Кочура, М.Куліша та ін.

Чимало років перебував на дипломатичній службі. Має ранг Надзвичайного і Повноважного Посланника.

С. Борщевський переклав десятки томів прози і поезії вершинних творів класиків іспаномовних культур. Для театрів України переклав понад 30 п’єс, серед них світові класики – Лопе де Вега, П. Кальдерон, А. Касон, Буеро Вальєхо, Вільям Шекспір… 

На іспанську переклав тексти українських пісень, вірші Тараса Шевченка, поеми Бориса Грінченка «Матильда Аграманте» та Бориса Олійника «Ода музиці».

Сергій Борщевський є автором глибокої поезії, в тому числі блискучих сміливих епіграм. 

Його публіцистика вирізняється знанням справи і геополітичним мисленням. Нова книга «Рік російської міфології» у коротких та влучних нарисах розкриває суть примітивної міфології, що її творить протягом багатьох століть російська пропагандистська машина.

Минулого року Сергій Борщевський зібрав ужинок з п’яти виданих книжок.

 

Пане Сергію, з чого Ви нині складаєтеся? Чим можете похвалитися?

Я веду подвійне життя. Скажімо, Олександра Бородіна музиканти знали як композитора, а хіміки – як хіміка. Приблизно і я так живу, причому тривалий час. Я багато років віддав дипломатичній службі, а це марно не минає. Коли на початку 2015 року створювався Центр дослідження Росії, його ініціатор Володимир Огризко, міністр закордонних справ України (2007-2009), запропонував мені стати експертом Центру. Я погодився одразу, сказав Володимиру Станіславовичу, що він має на мене абонемент, оскільки я сприймаю зовнішній світ і Україну в ньому фактично суголосно його сприйняттю. Деякі мої матеріали можна побачити на сайті Центру, в газеті «День» і в «Слові Просвіти», зокрема нещодавню серію статей «Війна проти України. Другий фронт: гуманітарний».

Йдеться про дивні речі. Наприклад, ми досі живемо за законом Ківалова-Колісниченка. У нас є набір якихось абсолютно незрозумілих для нормальної людини реалій, в нинішніх умовах ми ніяк не можемо зважитися на певні нормальні кроки. Недавно я був учасником прес-конференції в Главкомі з приводу того, що Україна досі не вийшла з СНД. Ну, що ми там робимо сьогодні? Абсолютно незрозуміло. Ще десять років тому, у 2006 році, на колегії МЗС я доповідав питання щодо оптимізації участі України в СНД. Після внутрішнього обговорення в МЗС це питання розглядалося на Раді національної безпеки і оборони, доповідав Володимир Огризко, на той час перший заступник міністра закордонних справ. До складу РНБОУ входили в тому числі тодішній прем’єр-міністр Янукович, член Кабміну Азаров. Однак і за тих обставин було ухвалено рішення, вийшов указ президента Ющенка (тому що всі рішення РНБОУ оформлюються указом президента України). А нині чую від нинішнього міністра закордонних справ України Павла Клімкіна, що вони збираються ревізувати, які угоди нам потрібні, а які – ні. Але ж цю ревізію треба було робити давним-давно. Хоча б виходячи з одного міркування: якщо ми чесні перед собою і справді хочемо бути в Європейському союзі, то перебувати одночасно в цих двох угрупованнях неможливо.

 

Після повернення з Куби Ваша кар’єра змінила вектор. Чому?

Мене, власне, запросили на дипломатичну роботу в 1993 році, коли формувався склад посольства на Кубі, завдяки знанню іспанської мови. Коли ж повернувся з Куби, мене замість Латинської Америки кинули на гуманітарні справи, бо я був членом Спілки театральних діячів і Спілки письменників. Я зокрема представляв МЗС на багатосторонніх переговорах щодо компенсацій жертвам нацизму, причому після скандалу, коли з рахунків «Градобанку» зникли кошти, призначені для цих людей. Також брав участь у переговорах з Росією стосовно повернення частини мозаїк і фресок Михайлівського собору. І ще було багато чого, про що колеги-письменники не здогадуються.

У 1999 році глави держав розписали керівні посади у виконкомі СНД за країнами і саме Україні дісталися гуманітарні питання. То я був відряджений до Мінська і п’ять років пропрацював у виконкомі СНД заступником директора департаменту, потім директором департаменту з гуманітарних питань. І тоді зблизька стикнувся з певною тенденцією: від байдужості російських зверхників до СНД (оскільки вони попервах, за Єльцина, дивилися на Захід, вважали СНД чимось другорядним) до зосередженості на СНД, коли Росія почала розглядати цю структуру як п’єдестал, на якому вона може стояти над цими країнами, про які відверто казала, що це недодержави, що вони неповноцінні. Це неодноразово лунало практично з першої каденції Путіна, світ просто не зважав на це.

На початку 2000-х Росія почала акцентувати увагу на військовому і безпековому співробітництві. Україну ж цікавила зона вільної торгівлі. Проте економічні і соціальні питання були відсунуті Росією. Тоді ж таки було створено місію спостерігачів від СНД, на противагу місії ОБСЄ, на всіх виборах в країнах СНД. А вибори на пострадянському просторі можна схарактеризувати знаменитою фразою Назарбаєва: «Мы строим демократию с учетом национальных особенностей». Національні особливості – це якраз і є тоталітарне минуле, спадок від перебування в складі СРСР, а перед тим – царської Росії.

 

Перебуваючи в Казахстані і Білорусі, я відчув стримане дихання тоталітаризму…

Нині ці режими не назвеш тоталітарними, вони збереглися як авторитарні. Недавно ховали Іслама Карімова, який був першим секретарем ЦК Компартії, а потім незмінним аж до своєї кончини президентом Узбекистану. Те саме спостерігаємо в деяких інших пострадянських країнах. Скажімо, Лукашенко вирощує собі на заміну сина. Я пам’ятаю, як з резиденції (це показували по телевізору) виїздила Маргарет Тетчер. Їй вистачило одного фургона для того, щоб вибратися зі службового помешкання і забрати свої речі. Нам до такого ще довго тягтися, у нашому краю золотих батонів це велика проблема.

Отже, я підібрався до другої своєї книжки публіцистики «Рік російської міфології». Перша вийшла в Росії української мовою. Я не можу публічно сказати, хто її видав, вона називається «Свободу не спинити», складається з трьох розділів: поезія, епіграми і статті (від початку Євромайдану), це приблизно 250 сторінок.

 

Як розповсюджується?

Із рук в руки за принципом самвидаву. Ланцюгова реакція. Там зібрані мої публікації в періодиці, починаючи з епіграми «Виходьмо на Євромайдани, щоб збити московські кайдани», з якої моя дружина зробила плакат, а я вийшов із ним на найперший мільйонний мітинг на Хрещатику.

А цього року перед львівським Форумом видавництво «Дуліби» випустило книжку «Рік російської міфології». Як вона написалася? У 2012 році Медвєдєв, який був тимчасово виконуючим обов’язки Путіна (президентом він був номінально, фактично в Росії з 2000 року править Путін), оголосив той рік Роком російської історії. Але історія в Росії, на жаль, неймовірно перекручена і закамуфльована. Звичайно, там були і є свідомі, чесні фахівці, але не вони домінують в державі, в суспільній думці.

Історія в Росії побудована переважно на міфах, підпорядкована ідеології. А історія не повинна бути підпорядкована ідеології. Якщо це справді історія, якщо це наука. Тому що правд може бути багато (у кожного вона своя), але істина має бути одна. Тож я вирішив зробити контрверсію під назвою «Рік російської міфології». Колонка з’явилася в газеті «Україна молода», я вів її від першого квітня 2012 по кінець березня 2013 року. Повний рік. Я знаю багатьох людей, які цю колонку просто вирізали з газети, наприклад, так робив академік Микола Жулинський.

Деякі читачі писали до редакції, чи буде продовження. Я відповідав, що не буде. Оскільки це рік російської міфології. Не п’ятирічка. Зібрано календарно події, що відбувалися в різні століття. Наприклад 3 березня 1918 року сталося те, а 8 березня 1169 – се. Головне, я простежив тенденцію кривавості всіх режимів, які змінювали одне одного на просторі Московії.

На початку 2016 року я всі публікації упорядкував, нічого не додав і не змінив. У передмові я посилаюся на авторитетного історика Ореста Субтельного, який зауважує, що в 1462 році молода московська держава охоплювала якихось 24 тисячі квадратних кілометрів території, а в 1914 році Російська імперія займала вже 23,8 млн. квадратних кілометрів, тобто одну шосту суходолу планети. Отже, територія Росії приростала з середньою швидкістю 80 квадратних кілометрів на добу. Але якщо якась країна приростає, значить інші втрачають або взагалі перестають існувати, як скажімо, Тува. До Другої світової війни Тува була незалежною державою, а нині це навіть не республіка, а автономна область у складі Росії. Експансія красномовно простежується. Навіть не треба було включати останні події – анексію Криму чи війну на Донбасі. Я показав тенденцію агресивного загарбництва земель. Кожен може додати до наведених фактів свої.

 

Якою мірою фактаж перевірений, аби це була істина, а не одна з правд?

Я перевіряв кожну подію кількома різними джерелами. Питання тут ще ось у чому. У світі здавна надзвичайно мало людей, які розуміють, що таке Росія і які небезпеки вона може створювати для своїх сусідів і для всієї планети. Я маю на увазі геть усіх, зараз кордони неймовірно зблизилися, літак може все облетіти дуже швидко, а ракета тим паче.

Отже, я упорядкував текст і розіслав кільком знайомим, переважно дипломатам. Серед знайомих була Марина Гримич, керівник видавництва «Дуліби». Її чоловік Ігор Осташ – посол, вони нещодавно відлетіли до Лівану, куди він призначений, це дуже симпатична мені родина. І Марина Гримич одразу відповіла, що хоче це видати. І видала. Я дуже вдячний Володимиру Станіславовичу Огризку: попри зайнятість він написав чудову передмову. Презентації відбулися у Львові на Форумі видавців і в книгарні «Є» у Києві.

 

Зручність цієї книжки в тому, що її можна використовувати як посібник.

Так, це фактично посібник. Хоча перемішані епохи, але це історичний календарик красномовних фактів.

Отже, продовжую думку. В усі часи було дуже мало людей у світі, які розуміли сутність правлячого класу Росії. В самій Росії ми можемо згадати Герцена, Чаадаєва, Сахарова, Новодворську, Нємцова. Але вони не складали критичної маси, їх завжди було дуже мало. Думки декого з таких людей я зібрав в останньому розділі «Загроза свободам Європи» – це висловлювання про Росію інтелектуалів різних країн за понад триста п’ятдесят років.

 

І вони докопуються до коренів цієї жахливої тоталітарності?

Кожен з цих людей подавав згусток свого враження. Скажімо, французький дослідник граф де Монгайяр писав: «Російська держава – це держава протиєвропейська, вона загрожує безпосередньо свободам Європи». Це сказано бозна-коли. А завершую я сучасним аналітиком з Британії Едвардом Лукасом.

В історію Росії вкорінена рабська ментальність, адже колись Московія була улусом Золотої Орди, вона не була самостійною державою. Звідти її віроломство. Як на мене, Росія за фазою відстає від світового розвитку. Там можуть бути вражаючі відкриття, працюють видатні вчені і митці, письменники, але країна цивілізаційно пасе задніх. Наведу один приклад, в Росії скасували кріпацтво в 1861 році, а через два роки в Лондоні збудували першу гілку метро. Телеграфний кабель через Ла-Манш було прокладено за десять років до царського маніфесту, в 1851 році.

 

Дуже красномовна паралель…

Авжеж, у Британії технологічний виплеск, а в Росії скасували кріпацтво. Оце цивілізаційне відставання досі не подолано, Росія загальмована.

Росія кілька разів робила свій історичний вибір. Полтавська битва була історичним вибором для Швеції і Росії. Росія за Петра І почала називатися імперією, і точка відліку цього імперіалізму – перемога в Полтавській битві. Король Карл теж був імперіалістом, але він програв. А країна виграла, бо Швеція відтоді почала розвиватися як демократична держава. У Росії території набули безміру, але програли цивілізаційно: замість того, щоб розвивати країну технологічно, Москва витрачала сили на гноблення народів. Історичний вибір Росія робила і за криваве царювання Івана IV, і під час більшовицького перевороту. Якісь політичні групи орієнтувалися на Європу, а перемагала завжди темна сила. Зрештою, більшовики виявилися ще більшими імперіалістами, ніж царі.

 

Улус перемагав…

Улус і візантійщина перемагали. Отже, моя книжка «Рік російської міфології» мені видається важливою, вона дає розуміння ситуації.

 

А тепер поговоримо про перекладацьку діяльність, про те, що певно, забирає дев’яносто відсотків творчих зусиль і часу.

В цьому році вийшли чотири перекладні книжки. Перша «прив’язалася» до мого сімдесятого дня народження, яке я не відзначав широко. Річ у тім, що мій день народження, 31 березня, збігається з сімдесятиліттям мого товариша, колеги, якого я знав безліч років ще з університету, це – Олекса Логвиненко. Олекса помер. А я до того міркував, що зробимо спільний вечір у Спілці письменників, у нього німецькомовні автори, у мене – іспаномовні. Після його смерті з етичних міркувань я вирішив не святкувати свій день народження, провів презентацію книжки «Оповідки Еви Луни» чилійки Ісабель Альєнде, яка досі не друкувалася в Україні. Ця знаменита письменниця живе в США, в Каліфорнії, вона племінниця колишнього президента Чилі Сальвадора Альєнде. Одна з найкращих, як на мене, в Латинській Америці літераторок. На наступний рік планую вихід ще однієї її книжки.

 

А як щодо Вашої особливої любові – драматургії?

Вийшла книжка поляка Славомира Мрожека. Одну п’єсу «Портрет» переклав я, дві п’єси – «Емігранти» і «Пішки» – моя дружина Олена Катаєва. Мені надзвичайно приємно бути під однією обкладинкою з нею, Олена перекладає переважно театральні твори з польської та англійської. Наскільки я знаю, це перше видання п’єс Мрожека в Україні, хоч у наших театрах він йшов і йде, але часто переклади робилися й робляться з російських перекладів, незрідка ще й самотужки, тобто в самих театрах. Я сподіваюся, що з виходом книжки у цих п’єс різних років відкриється друге дихання і з’явиться нове життя на сцені. Взагалі у Мрожека понад сорок п’єс, тобто є що робити багатьом людям для того, щоб донести Мрожека як одного з корифеїв театру абсурду.

 

Отже, інколи Ви відходите від іспанської?

Так, проте не зловживаю перекладами з інших мов, мені цілком вистачає іспанської, адже за цією мовою два десятки країн. Окрім Іспанії це більшість країн Латинської Америки. Втім, цього року в театрі імені Франка відбулися дві прем’єри за п’єсами, перекладеними мною з англійської. Виставу «Зірка, або інтоксикація театром» за п’єсою британця Ноела Коуарда поставив Станіслав Мойсеєв. Виставу «Незрівнянна» за пєсою Пітера Квілтера втілив Анатолій Хостікоєв.

 

Ще чим похвалитеся?

Книжкою «Хто вбив Паломіно Молеро?» перуанця Маріо Варгаса Льйоси, нобелівського лауреата. Вона для мене дорога з двох міркувань. Варгас Льйоса не просто прихильник України, він був одним з ініціаторів і підписантів листа нобелівських лауреатів в оборону України у зв’язку з анексією Криму. Він приїздив в Україну в 2014 році, я був на його виступі в Університеті імені Шевченка. А потім він поїхав до Дніпропетровська, в Університеті імені Нобеля його прийняли в почесні професори, власне, це була мета його приїзду. Я вдячний почесному консулу Перу в Україні за можливість у вузькому колі зустрітися, поговорити з ним. І мені захотілося віддячити за його прихильність до України виданням книжки.

Повість «Хто вбив Паломіно Молеро?» перекладена давно, у 1988 році виходила у журналі «Всесвіт». Але вже кілька нових поколінь читачів виросли, а книжкового видання не було. Звичайно, я ретельно відредагував той давній переклад. Для мене важливо, що це – спільна робота з моїм найпершим учителем іспанської мови, який вже давно помер, – Левом Борисовичем Олевським. Це була надзвичайна людина. Для мене дуже важливо, що на сайті видавництва з’явився портрет Олевського. Уже надто мало людей його пам’ятають. А він був чудовим музикантом, грав у фільмах, переважно латиноамериканців чи італійців, скажімо, у картині «Роман і Франческа». Виховав кілька поколінь латиноамериканських студентів, це була своєрідна легенда Києва. Завдяки цій книжці його ім’я знову ніби ожило.

Вийшов другий том творів Хуани Інес де ла Крус (можливо, поруч із Борхесом це найголовніше взагалі з того, що я робив і роблю). Ця мексиканка XVII століття досі не була перекладена у нас жодним рядком. Торік вийшов перший том – поезія. Там представлені 11 різновидів поетичних форм, більшість з яких українською взагалі ніколи не відтворювалися і навіть невідомі для нашого вуха. Та й в іспаномовних країнах ніхто ними вже не пише, вони загубилися.

У першому і другому томі коментар робила Тетяна Рязанцева, доктор філології, старший науковий співробітник Інституту літератури, отож можна сказати, що це академічне видання, подана біографія Хуани Інес де ла Крус і коментар до творів.

З видавцем Анеттою Антоненко будемо працювати далі, оскільки запропонований мною проект складається з чотирьох книг мексиканки. Друга книжка містить зразки духовного та світського театру Хуани Інес де ла Крус: ауто «Божественний Нарцис» та лоа до нього й комедію в жанрі «плаща та шпаги» «Пристрасті в домі» – з безліччю карколомних сюжетних ліній, з перевдяганнями тощо.

«Божественний Нарцисс» – це релігійна містерія, де міф про Нарциса переосмислюється як жертовний подвиг Ісуса Христа.

Хуана Інес де ла Крус була черницею з шістнадцяти років. Це видатна жінка. З неї фактично починається мексиканська література. Дівчинкою в три роки пішла до так званої школи подруг зі старшою сестрою. Згодом за 20 уроків опанувала латину. Якось їй зробили випробування: сорок учених мужів ставили їй запитання, вона блискуче відповіла на всі. Померла в 44 роки під час епідемії, лікуючи в монастирі інших сестер, які дбали про хворих. Та пошесть забрала багатьох людей. Спадщина сестри Хуани є надбанням Мексики та й усього світу.

 

Що буде в третьому томі?

Він називатиметься «Світогляд» і складатиметься з метафізичної поеми «Перший сон» та «Відповіді сестрі Філатеї» – знаменитого листа, в якому письменниця ХVІІ століття обстоює право жінки на творчість. Книжка має вийти у квітні 2017 року.

Четвертий том – білінгва, складатиметься з вибраного. Це двомовне видання я мрію запровадити до наших навчальних програм, принаймні там, де вивчають іспанську мову, а драматургію – в театральних учбових закладах, адже п’єси Хуани Інес де ла Крус рівня корифеїв іспанського театру: Лопе де Веги, Кальдерона, Тірсо де Моліни.

Сто примірників четвертого двомовного тому будуть передані безкоштовно за списком до навчальних закладів України, де вивчають іспанську мову.

 

Хто ця дивовижна видавчиня Анетта Антоненко? Яким чином вона фінансує видання?

Ця львів’янка, раніше співвласник і директор видавництва «Кальварія», яка в 2014 заснувала власне видавництво – воно почалося якраз із моєї перекладної книжки. Вона дослухається до мене, бо не є фахівцем з іспанської чи з аргентинської літератури. У нас дуже багато видавців орієнтуються на переклади, що виходять російською мовою, потім вони вирішують видати це українською. Анетта ж дослухається до мене як до фахівця, у нас не було ще жодного хибного кроку. Приміром, книжка «Лабіринт самотності» вийшла в 2014 році до століття Октавіо Паса, мексиканського нобелівського лауреата. Це збірка есеїв про мексиканську ідентичність, про історію Мексики. Я послу Мексики в Україні на презентації сказав, що давав би цю книжку в дорогу кожному українцю, який летить до Мексики, щоб він зрозумів, куди летить. За наших нинішніх обставин цікаво і корисно знати, що мексиканська державність налічує понад двісті років. Але Мексика втратила більше половини своєї території. Ті ж таки Каліфорнія і Техас – це колишня північ давньої Мексики, це географічні іспанські назви. У Мексики були війни з Іспанією, Францією і США, були громадянські війни, тобто Мексика пройшла через велику кількість випробувань, мала вона й різних корумпованих політиків. Знайома ситуація, еге ж? Тому мексиканський досвід мені видався важливим, і ми з Анеттою Антоненко видали саме цю книжку Октавіо Паса…

 

Чи допомагають посольства і консульства видавати?

Посольства не допомагають. Це дипломатичні установи, яким заборонена комерційна діяльність. Але Анетта вміє шукати різні програми. Скажімо, чотиритомник Хуани Інес де ла Крус видається коштом відповідної мексиканської програми. За такими програмами були видані книжки Октавіо Паса і Хуліо Кортасара. А от Ісабель Альєнде вийшла коштом видавництва. Ще таке. Я познайомив видавчиню з Раулем Чілачавою, і згодом Анетта Антоненко видала три грузинські книжки коштом грузинської програми. То скажіть мені, Грузія багатша за Україну, має більше можливостей? Вірменія таку програму має. Латиноамериканські країни такі програми мають. Про європейські країни вже не кажу. Чимало країн мають книжкові програми, там дуже багато правил, виключена корупція. Вони оцінюють проекти, уподобані фінансують.

 

То чи має Україна державну програму з пропагування українських письменників хоч в якійсь країні?

Не має. Що б я зробив? У нас абсолютно неправильно діє програма «Українська книга». Принаймні половина коштів має йти на переклад української літератури за кордоном.

Отже, я переполовинив би програму «Українська книга». І ще дві речі треба робити. По-перше, слід готувати перекладачів української літератури. Навіть у Радянському Союзі в межах республік практикувався обмін. Як до нас потрапив Рауль Чілачава? За обміном. Василь Шкляр і Олександр Божко закінчили Єреванський університет. Світлана Жолоб і Григорій Халимоненко навчалися в Тбіліському університеті. А мій покійний товариш Микола Мірошниченко закінчив Бакинський університет. Це треба відродити. Виховувати кадри молодих літераторів, які здатні перекладати художню літературу. Ми ніде не готуємо перекладачів, редакторів, поняття редактор майже зникло, є відповідальні за випуск книжки.

У вересні минулого року я здав до видавництва (не Анетти Антоненко, іншого) дуже складну «Книгу вигаданих істот» Х.Л.Борхеса. Складну тим, що вона ґрунтується на міфах та літературі різних народів світу. Я зробив до неї об’ємний коментар і дуже зрадів, дізнавшись, що в книжки буде редактор. Але мене чекало розчарування: виявилося, що іспанською редактор не володіє. А як можна редагувати переклад, не розуміючи оригіналу? Як на мене, це профанація, але ні видавці, ні пані «редакторка» цим не переймаються.

І ще ми не готуємо перекладачів української літератури для закордону. А це мають бути носії мови, це обов’язкова умова. У Радянському Союзі видавництво «Прогрес» друкувало радянських письменників іноземними мовами, але ж то було московське видавництво, ті книжки лежали стосами в посольствах СРСР, нікому не потрібні. Я не хочу нікого ображати, але якщо десь у світі побачать на перекладеній книжці емблему українського видавництва, то не буде пуття. Треба щоб це робили іноземні видавництва, можливі спільні видання, тоді буде довіра і наші письменники доходитимуть до англійських, німецьких, іспанських, французьких читачів. А для цього треба вкладати кошти. І передусім я би перекладав не художню літературу, а книжки, які дозволять зрозуміти Україну, треба перекладати «Ментальність орди» Євгена Гуцала, «Країну Моксель» Володимира Білінського, твори Валерія Шевчука, Володимира Базилевського… Для того, щоб було адекватне сприйняття України у світі. А вже потім видавати себе улюблених зі своїми геніальними віршами і романами.

 

Таке відчуття, що Ваш потенціал задіяний на сто з гаком відсотків. Це вас тішить чи засмучує?

Мене засмучує те, що я вже в певному віці, багато не встигну. Є речі, які хотілося б зробити, скажімо, перекласти антидиктаторський роман «Свято козла» Варгаса Льйоси, який у мене лежить, але ж там понад сімсот сторінок. Це майже рік роботи. А чи є в мене цей рік? Якось лячно сідати за великі книжки. Я повинен спочатку розрахуватися з Хуаною Інес де ла Крус.

 

Вам би підмайстрів-учнів, як колись їх мали художники, щоб вони робили чорнову роботу.

Я не художник, мені ніхто не потрібен, щоб розводити фарбу. Моя робота потребує зосередженості, самоти, тиші. Сто років самотності потрібно. Бо треба весь час думати, навіть відірвавшись од письмового столу.

 

Що Ви скажете про сучасний український театр, до якого Ви дотичні через переклади видатних драматургів?

Я зараз не настільки в театральному процесі, як раніше, коли їздив Україною, дивився вистави, а в Київ приїздили зі своїми звітами обласні театри. Тепер цього фактично майже немає.

Втім, театр триває, і це дуже важливо. Ви знаєте, у вісімдесяті роки я працював у Спілці театральних діячів, тоді було створено багато театрів. Деякі вижили, наприклад такі дружні до мене як «Колесо», «Сузір’я». Деякі загубилися, їх не стало. Театр – непростий процес, це я можу перекладати на каві і бутербродах, бо залежу тільки від себе. А театр – це колектив, приміщення, виробництво.

Колись я про український театр написав такий віршик:

 

Минають роки за роками,

А в нас мов завмер календар,

Театр української драми,

Театр історичної драми

Не змінює репертуар.

Прем’єра тут гостя не часта

І кожен до цього вже звик:

Сьогодні «Украдене щастя»

І завтра «Украдене щастя»,

І завжди «Москаль-чарівник».

 

Але ж ситуація кардинально помінялася. Ставлять багато і дуже різне.

Авжеж. Що тішить? Приходять нові люди. З’являються навіть за сьогоднішніх умов театральні фестивалі, нові форми спілкування з глядачем. Радує, що багато років свій фестиваль моновистав «Марія» проводить Лариса Кадирова. Попри всі несприятливі вітри.

Мене тішить, що нинішній міністр культури Євген Нищук – це людина театру, він розуміє процес зсередини. Окрім того, що він був голосом Майдану, це хороший актор, я дивився деякі вистави, де він грає.

Боляче, звичайно, за Донецький театр, який створив Марко Бровун, дуже талановитий театральний менеджер. Я востаннє був у Донецьку 2012 року на сороковинах після смерті Бровуна. Тоді з’їхалися театральні діячі зо всієї України. У Донецькому театрі грали виставу «Наречена світанкової зорі» за п’єсою Касони в моєму перекладі. Алехандро Касона – іспанець, який під час громадянської війни в 1939 році переїхав до Аргентини, а після смерті Франко повернувся на батьківщину. Чудова була постановка. Трупа приїздила до Києва, звітувала в театрі Лесі Українки трьома виставами, я ходив на них. Нині це фактично розпорошений колектив, дехто залишився в Донецьку, дехто переїхав до інших міст. І це дуже боляче. Це одна з травм війни.

 

Чи заприязнилися Ви з новим керівником Молодого театру Андрієм Білоусом?

Ні. Ми навіть не знайомі, він мене ніколи не запрошував. Білоус чомусь зняв з репертуару виставу «Любовні листи до Сталіна», яку в моєму перекладі незадовго перед тим дуже добре поставив Станіслав Мойсеєв, який волею Богдана Сильвестровича Ступки очолив після його смерті Театр імені Франка. Це п’єса сучасного іспанця Хуана Майорги на трьох акторів, там фігурують Сталін, Булгаков і дружина Булгакова. Такий економний варіант є зручним для театру, зокрема на гастролях.

Майорга приїздив до Києва двічі, до постановки і на прем’єру. Йому дуже сподобалася вистава, в той день вона йшла, здається, ще в Сіднеї. Загалом це один з найвідоміших сучасних іспанських драматургів, його п’єси йдуть по всьому світу. Білоус цю виставу зняв, хоча вона не тільки про Сталіна. Вона, власне, продовження тієї лінії, яку я люблю і якій присвятив дуже багато уваги, бо перекладав «Осінь патріарха» Гарсії Маркеса, «Я, Верховний» Роа Бастоса, «Стійкого принца» Кальдерона (забороненого, як кажуть, за совітів у Молодому театрі). Це все антидиктаторська тематика. А п’єса Хуана Майорги «Любовні листи до Сталіна» – конфлікт диктатора і письменника, те, що у світовій історії та літературі називають «поет і цар», «письменник і влада». Це важлива тема.

 

Що скажете важливе і необхідне насамкінець?

Ви знаєте, я 1991 році був у Канаді, і там познайомився з редактором української газети «Новий шлях» Юрієм Карманіним. Цей чоловік пройшов через тюрми, він був у похідній групі ОУН. Так от у Торонто після кавування він щоразу казав мені на прощання: «Тримайтеся, не здайтеся і хвіст догори». Отак і треба жити.

25 років – це значна цифра в житті окремої людини. Згадаймо, дивовижний поет Льоня Кисельов, мій однокурсник і товариш з часів шкільних, до 25 років не дожив. Але 25 років в історії держави – це дуже малий відтинок часу. Україна поставлена в екстремальні умови. Причина? Ще на початку Євромайдану я казав людям, що буде війна з Росією. Її керівництво не здатне мислити не по-імперському, і, судячи зо всіх опитувань, переважна більшість населення, на жаль, теж не мислить інакше або й узагалі не мислить.

Росія як імперія неможлива без України. Бо потрібен отой п’єдестал, на якому ця статуя стоятиме. Без Грузії сяк-так можна, без Литви, без Молдови. Без України – ніяк. Росія стала імперією після Полтавської битви, ми про це вже говорили. І якщо цей підмурівок прибрати, то це однаково, що повішенику вибити табуретку з-під ніг. От Україна є цим п’єдесталом. Це, звісно, підточує мій оптимізм. Гадаю, як прийнято казати, західні партнери та й в Україні багато хто не розуміє всіх загроз, що потребують адекватного реагування. Зараз йдеться про виживання України як держави і саме так ми повинні оцінювати дійсність. Проте рано чи пізно «імперія зла» розсиплеться, як усі імперії, що їх знала історія. Як розсипався Радянський Союз. Я оптиміст, вірю в Україну і в її майбутнє, просто треба пережити певний період.

 

 

 

 

Спілкувався і фотографував

Володимир КОСКІН

№6 (194) 24 березня 2017

 

 

 

 

Джерело: ЛГ

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s