Нова книга Олексія Жупанського + інтерв’ю з автором

29 квітня 2017 р.

До Книжкового Арсеналу вийде нова книга українського письменника, перекладача та видавця Олексія Жупанського «Благослови Тебе Боже! Чорний Генсек».

Анонс книги

«Благослови Тебе Боже! Чорний Генсек» — це примарна хроніка містичних пошуків, які починаються для героя у вугільній житниці на сході країни, продовжуються у його власному дитинстві, що виявляється зовсім не таким, яким він його завжди вважав, і закінчуються у столиці зловісним крещендо потойбічної гри, ставки в якій доволі заплутані і невизначені, але однозначно — найвищі.

Гру розпочато, а отже віднині єдиним правилом проголошується відсутність будь-яких правил. І Сліпа доля із зашитими повіками дістає по черзі героїв з чорного кулька BOSS, Давнє пророцтво прискіпливо вивчає їхні особові справи і розставляє їх на липкій червоній дошці 90-х, а божевільний Фатум, скутий зашмульганою віками гамівною сорочкою, смикає зубами рубильник й запускає іржаві шестерні історичного зламу.

І герої одразу опиняються у вирі надзвичайно заплутаних подій. Вони домовляються і зраджують, проводять темні корупційні ритуали і дістають дефіцит, шантажують і вбивають, оживляють Нікодімова і проводять сесію Верховної ради, внаслідок якої у депутатів вилучають м’яке ірраціональне, а решту — просто вбивають. Вони потрапляють у таємничий Червоний колектор, а потім — у сховище Бібліотеки Вернадського, де вивчають секретні архіви Скрижалів Влади, а отже — отримують ключі від останніх дверей, за якими, можливо, на них чекає головний приз, про який ніхто нічого толком не знає, окрім того, що він для всіх є найжаданішим.

Інтерв’ю з автором

Розкажіть, будь ласка, як народилася ідея до створення книги?

Ідея створення «Благослови Тебе Боже! Чорний Генсек» з’явилася не одразу, а визрівала поступово, формувалася з різних, переважно гротескних, сцен і подій, на які так багате наше життя. Це наклалося на бажання літературної гри, своєрідного діалогу з якимись класичними сюжетами і прийомами улюблених письменників, а ще намагання залучити в художній текст інші культурні пласти, як-от, скажімо, відсилання до апокаліптичної і багатозначної естетики канадського построк колективу Godspeed You! Black Emperor, якому, власне, роман і завдячує своєю назвою.

Усе почалося ще в далекому 2007 році з написання повісті, яка увійшла до збірки «Побутовий сатанізм».

Але вже тоді, дописавши текст, я усвідомлював, що крапка у тому сюжеті лише тимчасова — то був лише зачин, який з часом дедалі настирливіше вимагав продовження. Він, той сюжет, терпляче чекав, поки я писав «Лахмітника» — зовсім інший за настроєм і озвученою проблематикою роман, який з «БТБ!ЧГ» поєднує хіба що естетика 90-х. А потім, вже зі всією невідворотною очевидністю, я усвідомив, що той гельштат все ще відкритий, немов канава, розкопана водоканалом на свята, і його потрібно або закривати, або закопати назавжди. Закопувати не хотілося — довелося продовжувати. Таким чином, та повість, Godspeed You! Black Emperor, стала першою з трьох частин «БТБ!ЧГ».

Оповідаючи про концепцію роману, потрібно згадати 2007-й — тоді в житті були якісь потяги з неодмінною притаманною нашій залізниці романтикою у вигляді галасливого і задушливого плацкарта, і нудних випалених сонцем пейзажів центральної України за вікном. А на столі лежала книжка оповідань Лавкрафта зі всім отим його хтонічним надприродним жахом.

І читаючи лавкрафтівський жах, я водночас спостерігав цілком реальний жах нашого соціуму, бо де, як не в плацкарті, можна уповні відчути ті майже потойбічні безодні, які іноді розверзаються під час подорожі Укрзалізницею?

От тоді, можна сказати, вперше і зародилася ідея взяти класичний сюжет Лавкрафта про повернення героя до витоків свого роду, де, звичайно ж, на нього у кінці чекає жахливе крещендо у вигляді відкриття неприємної правди про свою генеалогію, і накласти його на нашу, не менш гротескну і зловісну, пострадянську дійсність. І це ще питання, що із цих двох складових лиховісніше і хтонічніше. Ну і, звичайно ж, південний схід, і шахти, і вугільновидобувна промисловість, яка насправді не зовсім вугільновидобувна, або й геть не вугільновидобувна, бо видобувають там геть не вугілля, а щось набагато-набагато цінніше, але, разом з тим, і страшенно небезпечне, бо звідкіля тоді всі оці постійні аварії та обвали? Ні, там все не так просто, думав я тоді, спостерігаючи у потязі за шахтарями, які з якоюсь дуже пронизливою приреченістю мовчки і задумливо жлуктили пиво, а потім так само мовчки пили теплу горілку, немов їм було відомо щось таке, що робило їх такими задумливо-сумними, і про що, водночас, вони ніяк не могли розповісти комусь іншому, тому, хто не спускався з ними у глибокі чорні провалля шахт…

Ну, а коли процес був запущений, все, звичайно ж, кілька разів змінилося, включаючи саму концепцію роману й початкову його назву, і тоді виник «Благослови Тебе Боже! Чорний Генсек». У процесі написання роман розгалужувався, дещо зміщувалися акценти, з’являлися нові ідеї, які теж вимагали вираження. Скажімо, грайлива історична альтернативність першої частини у подальшому стала однією з головних ідей роману, коли Радянський Союз не пощез у 91-му, а в якійсь паралельній реальності продовжує собі існувати і понині. А потім з’явилася тривожна думка: а чому, власне, у паралельній реальності? Звідкіля взялося це самозаспокоєння? Бо якщо озирнутися навкруги, пильно придивитися до нашої соціокультурної парадигми, то тоді оця паралельна реальність вже не здається аж такою паралельною. Якщо спробувати зняти з очей павутиння звички і поглянути довкруж так званим «неупередженим зором» — я знаю, що це важко, а інколи і взагалі неможливо, але варто хоча б спробувати, — то, починаючи з вигляду оцих наших рідних до крові в очах сірих облуплених багатоповерхівок, лабіринтів відразливих «ларьків», метастазів стихійної вуличної торгівлі, яка ніби навмисне намагається блокувати всі шляхи і будь-які об’їздні дороги, і закінчуючи пекельною симфонією Телевізора, закрадається гнітюча думка, а що, коли нічого не закінчилося?

Що, коли оті страшні 90-ті якимось лиховісно-містичним чином тривають і досі?

Бо як тоді інакше пояснити увесь цей хаос і безлад? Ні, тут, щось не те, думаєш собі, а десь за всіма цими тривожними і безсилими думками проступає бліда примара неупокоєного і належним чином невідспіваного «совка», з якою, на жаль, всі ми продовжуємо зіштовхуватися кожного дня, і кінця цим неприємним рандеву я поки що не бачу.

Оце у кількох словах і є той ґрунт, той неприємний, але загалом корисний для творчості гумус, на якому проріс «БТБ!ЧГ». Чи буде він актуальний у близькій, а чи в далекій перспективі — покаже майбутнє. Мені особисто цього б не хотілося, але й безпідставним оптимізмом я вже давно не страждаю.

Які маєте літературні плани на майбутнє?

Щодо літературних планів на майбутнє, то, судячи з усього, тема 90-х мене не скоро відпустить. Є щось таке трансцендентно-містичне у тому періоді буттєвого зламу: всі колишні ідеологічні та життєві платформи стрімко втрачали свою цінність і значення, натомість дуже незграбно і похапцем формувався новий соціокультурний базис, обрії нестримної свободи чи того, що підступно видавали за свободу, дурманили гарячі голови і п’янили незвиклих до таких міцних еліксирів людей. Час нових можливостей, час втрачених доль і життів, час, коли все було непевне, але настільки захоплююче і цікаве! Врешті, то час переходу мого покоління з дитинства у доросле життя. Нашому поколінню пощастило проходити ініціацію у часи, про які говориться у відомому китайському проклятті: «Щоб ти жив у часи змін!», і кому, як не нам, писати про ту зловісно-солодку епоху?

З іншого боку, окрім самої багато в чому трешової естетики 90-х, мене ще приваблює тема, а радше, проблематика пострадянського «втраченого покоління», людей, для яких нова реальність виявилася непосильною психологічною ношею і які так і не змогли, або ж не захотіли усвідомити масштаби і шкоду від радянського одурманення.

І справді, мабуть, нелегко змиритися з тим, що все, про що тобі розповідали, все чому ти більш-менш вірив, і взагалі вся реальність, якою ти звик її сприймати, насправді не зовсім така, або й геть інша.

Це, знаєте, б’є по психіці, і це ми теж спостерігали у 90-х. Але гаразд, кажу я собі, ті часи вже давно минули, вже надворі, слава Богу і Чорному Генсекові, 2017-й, а умовний «совок» у багатьох і багатьох головах нікуди не щезає, а навіть у деяких випадках відвойовує собі нових адептів радянського міфу, який завдяки часовій відстані постає ще фантастичнішим і компліментарнішим навіть порівняно з автентичною радянською пропагандою. І тоді починаєш думати, що не все так просто, що ота пропаганда, оте ідеологічне навіювання і зомбування, через які пройшли скільки поколінь радянських людей, так нікуди й не поділися, це інформаційне чаклунство і досі існує, видозмінюється, мутує, врешті-решт, фізично вбиває, що ми бачимо на Сході нашої країни. Отож цю тему поки що рано закривати — процеси тривають, і над ними цікаво рефлексувати. Деконструкція радянського міфу подекуди перетворюється на його реконструкцію з іще більшим розмахом брехні та облуди. Так що, у певному сенсі, 90-ті таки тривають і понині, а отже, є про що писати.

 

 

 

 

Джерело: ДЧ

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s