Галина Ів: Я провела в Японії достатньо багато часу, щоб перестати сприймати її очима туриста

4 квітня 2017 р.

В книгах молодої української письменниці Галини Ів йдеться про далеку Японію — країну, яка для багатьох видається трохи казковою.

Але її твори приваблюють читачів не лише екзотичними мандрами. Тим більше, що в них йдеться по буденне життя. Так може писати не турист, який через брак часу звертає увагу лише на найяскравіші риси чужої країни, а людина, яка прожила в Японії довгі роки.

Таміла Тарасенко: Ваш літературний дебют — роман «Поверни мене в Японію» — став лауреатом престижного конкурсу «Коронації слова» у 2014 році, а наступного року вже вийшов друком у видавництві «Брайт Букс». Нечасто доля першого роману молодих письменників складається так успішно. Але чи цей роман — справді перший? Чи були інші твори, написані «у стіл», відомі лише вузькому колу друзів і знайомих?

Галина Ів: Цей роман дійсно був першим, якщо не враховувати шкільні твори «на вільну тему». І, відправляючи його до конкурсу «Коронація слова», я не дуже сподівалась отримати відзнаку. Хоча, певно, як кожен автор, я потай мріяла, що його помітять. Коли мені зателефонували і повідомили, що я є номінантом, не могла повірити в таку удачу! Адже до вручення залишалось усього чотири дні, і я вже не чекала на дзвінок. Але радість після такого довгого очікування була неймовірною!

Т. Т.: Існує думка, що перший роман часто автобіографічний. Розмовляючи з читачами на якусь важливу тему, яка не дає спокою, письменник-початківець, нібито, водночас щедро ділиться своїми переживаннями, думками, яскравими подіями зі свого життя. Наскільки це твердження справедливе для Вас? Чи вважаєте, що Ірина, головна героїня Вашого роману, схожа на Вас?

Г. І.: Мабуть у цьому є частинка правди. Відвідавши музей землетрусу в Японії, у місті Кобе, я була настільки вражена, що не могла не поділитися цим із рідними та друзями. А вони вмовили мене «розширити аудиторію». Адже історія цього міста, долі людей, що пережили страшну катастрофу та повага сучасних японців до своєї історії заслуговують бути розказаними максимальній кількості людей.

У романі дійсно є й автобіографічні моменти, і власні переживання, хоча їх частка там досить мала. Чи схожа Ірина на мене? У чомусь — однозначно. Адже виписуючи героїню, особливо не маючи творчого досвіду, всі її думки та вчинки я приміряла на себе. Але вона, швидше, збірний образ із мене та моїх подруг.

Т. Т.: У книзі «Японські історії» в багатьох оповіданнях головна героїня — молода українська жінка, сильна і водночас лірична особистість. Вона із захопленням спостерігає за життям зовсім іншої країни, мешканці якої живуть в іншій культурній парадигмі, дотримуючись інших звичаїв і традицій. І раптом з’ясовується, що в чомусь головному мешканці і Японії, і України дуже схожі. Наскільки важливою є для Вас ця ідея?

Г. І.: Я провела в Японії достатньо багато часу, щоб перестати сприймати її очима туриста. Але не достатньо, щоб відчути себе там удома. Мабуть саме тому добре помічала схожості та відмінності. Японці — дуже особлива нація. Мені важливо було показати в невеличких оповіданнях, що японці — такі самі люди. Зі схожими на наші проблемами та переживаннями. Вони так само закохуються, їздять на роботу та вирішують побутові негаразди. І хоча за менталітетом нація дуже відрізняється від українців, це не робить їх «мешканцями іншої планети».

Т. Т.: Ваші книги цікаві ще й тим, що в них, окрім захопливих сюжетів, багато побутових подробиць життя в Японії. Прочитавши їх, можна дізнатися, як живуть в Країні вранішнього сонця іноземні студенти, як японці працюють, ставляться до домашніх улюбленців, до велосипедів та… до ремонту і багато про що інше. А чи можна користуватись отриманими з них знаннями на практиці? Чи стануть ці книги у пригоді як путівник для тих, хто хоче помандрувати до Японії?

Г. І.: Коли я писала збірку, не думала, що вона може бути путівником. Хоча деякі цікаві місця і події з оповідань можуть наштовхнути майбутнього туриста на думку змінити свій запланований маршрут і приділити увагу місцевому фестивалю чи маленькій французькій кав’ярні зі смачними тортиками. Мої оповідання про Японію швидше можуть відхилити завісу далекого та, на перший погляд, незрозумілого світу. Влаштувати маленьку екскурсію навіть для тих, хто ніколи не планував туди потрапити.

Т. Т.: В оповіданні «Магнолії», написаного від першої особи, йдеться про жінку, яка перебуває в Японії та переймається долею воїнів в АТО. З’ясовується, що вона — волонтерка, яка прагне допомогти українським бійцям й перебуваючи поза межами рідної країни. Наскільки автобіографічним є цей момент?

Г. І.: Він повністю автобіографічний. Ведучи в Україні соціально активне життя, в Японії я відчувала себе нещасною, безпорадною та відірваною від свого світу. Я не могла хоч трошки полегшити життя нашим воїнам в АТО, і це неймовірно пригнічувало. Весь час шукала, чим себе зайняти так, щоб це приносило користь. Тоді, наприклад, почала активно плести браслети виживання з паракорду. Зробила їх дуже багато. Рахунок ішов на сотні. Це дуже заспокоювало мене і водночас радувало та рятувало наших воїнів, коли вони отримували посилки.

Т. Т.: За останні кілька років у багатьох країнах світу заговорили про Україну. Вона перестала бути «сліпою плямою» на мапі. А наскільки цікава наша держава для мешканців Японії?

Г. І.: Раніше про Україну в Японії, дійсно, знали дуже мало. Але після Революції гідності це змінилось. Не скажу, що всі почали про неї говорити, або хоча б спроможні показати на мапі, але суттєві зсуви є. Якось пізно ввечері, у кав’ярні маленького містечка, бармен запитав мене, звідки я. І дізнавшись, що з України, ще довго висловлював свої співчуття з приводу нашої ситуації та бажав перемоги над окупантом.

Японці, які хоч трохи познайомились з Україною, щиро у неї закохуються. У місті Кіото, наприклад, є балетна школа, в якій японки танцюють під українську музику та у вишиванках. Українська діаспора регулярно проводить просвітницькі заходи та фестивалі. Хоча, на жаль, інколи їм доводиться виходити і на мітинги проти неправдивої інформації щодо України в місцевих ЗМІ, адже над дезінформацією японців активно працюють російські інформаційні бюро. Взагалі, росіян на території Японії набагато більше, ніж українців, і це дуже ускладнює ситуацію із правдивістю сприйняття ситуації в Україні пересічними японцями.

Т. Т.: У Вас — творча родина, Ваша мама — відома письменниця та видавець Міла Іванцова. Як живеться двом письменницям під одним дахом? Чи доводилось спільно обговорювати сюжети, «позичати» якийсь цікавий вислів чи ідею, просити про допомогу, аби «покликати» заблукалу музу? Як мати ставиться до Вашої творчості?

Г. І.: Саме мама свого часу спонукала мене до творчості. Хоча я ніколи і не збиралася писати. А зараз я їй за це неймовірно вдячна. Адже якби не вона — всі герої моїх творів та їхні історії ніколи б не народились. Я дуже люблю обговорювати з мамою творчі плани. Переказувати ідеї нових оповідань чи роману. Обговорювати сюжетні лінії. Це дає бачення ситуації у 3D. Наприклад, коли я писала книжки про Японію, висилала мамі тексти з питанням «бачиш чи не бачиш?». Інколи бувають і кумедні ситуації, коли під час розмови народжується ідея оповідання, і ми вирішуємо, хто ж його писатиме: я чи мама.

Т. Т.: Читачам подобаються розповіді про далекі краї. А Ваші книги свідчать, що Ви не лише любите Японію, але й розумієте цю країну, знаєте про неї багато цікавих історій, які могли б розповісти. То чи буде «японська тематика» в наступній Вашій книзі?

Г. І.: Японія дійсно живе в моєму серці. Хоча я не японознавець, не знаю добре історію країни та не сильно розбираюсь в її традиціях. Мої знання про Японію скоріше на рівні відчуттів та образів. Я ще не знаю, чи народяться в моїй голові нові японські історії. Швидше за все так, адже ще маю що розказати читачеві про Країну вранішнього сонця. Але поки вектор моєї творчості спрямований на Україну. Працюю над романом про воїнів АТО, адже вони, як ніхто інший, заслуговують, щоб про них говорили.

Т. Т.: Коли Ви пишете новий твір, то уявляєте своїх ідеальних читачів, для яких він призначений? Якщо так, то які вони? Щоб Ви хотіли побажати всім, хто візьме Ваші книги до рук?

Г. І.: Ніколи не уявляла, якими саме будуть мої читачі. Усі люди настільки різні, важко вгадати, кому саме буде цікавою моя творчість. Я отримувала відгуки на роман «Поверни мене в Японію» від школярів одинадцяти років та від літніх людей. Кожен знаходив у ньому щось цікаве для себе. Нещодавно помітила, що збірку оповідань частіше дарую чоловікам, а от роман — жінкам. Мабуть, для мене читач стає ідеальним, коли бере до рук книгу. А сподобається вона йому чи ні, це вже справа смаку. Проте людина, що любить читати, одразу викликає у мене повагу.

Я дуже сподіваюся, що мої книжки будуть цікаві читачам. І хочу побажати, щоб ці подорожі книжками залишали у душах теплі спогади. Автор стає письменником не тоді, коли створює рукопис чи видає книгу. Справжнім письменником стаєш тоді, коли отримуєш своїх читачів. Тож щиро дякую, що ви у мене є!

Розмовляла Таміла Тарасенко

Джерело: ДЧ

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s