Та, що вміє заволодіти твоїм часом – Люба Липовська

29 березня 2017 р.

Люба Липовська – одна з керівників і режисерів молодіжного театру “ЛюбАрт”, письменниця, очолює Калуську філію Союзу українок України. Разом із чоловіком Ігорем Липовським (псевдо – Володимир Страліт) є лауреатами Всеукраїнського літературного конкурсу “Коронація слова”. Була експертом із драми цього конкурсу в 2014 та 2015 роках. Активна громадська діячка.

Пані Любо, найперше розкажіть, у якому середовищі Ви росли, навчались. Що вплинуло на формування Вашої особистості?

Взагалі все впливає на формування особистості: і суспільне, і природне середовище. Воно тебе формує, підживлює. У моєму випадку це струмок, дерево, квітка… все. Виховувалась я в селі Монастирець, на Львівщині. Дідусь і бабуся – мої основні вихователі. Основа того стержня, з яким я живу до цього часу. Вони були християнами, але справжніми; селянами, що любили землю; мали такий народний, одухотворений спосіб любові до всього. Вони були творчі люди, які дають тобі позитивне творче начало. Їхні оповідки передавались мистецько й звучали як притча. Село ще мало на той час обрядові й ритуальні дійства, а вони гріють твою душу на все життя. Воно тебе тримає в світі, ти знаєш хто ти є. Я вважаю, що ти не митець без традиційної культури в душі.

Ви вчилися в школі в Монастирці?

Так. Не можу сказати, що вчилась гарно, я була більше громадською діячкою. Ще тоді. Наша традиційна культура популяризує повагу до вчителя, ми зараз про це забуваємо. Вважаю, що без цієї поваги дитина не зможе здобувати знання у школі.

Читала, що в молодості Ви вважали себе львів’янкою. Розкажіть про цей етап свого життя.

Зразу після села я потрапила у Львів. Для мене Львів – це щось живе. Все, що я роблю у своїй творчості, все завдяки Львову. Тут я потрапила у чисто львівське творче середовище 70-х років: акторів оперного театру й театру ім. М. Заньковецької, художників. Це були викладачі Львівського культурно-освітнього училища (тепер – Львівський коледж культури і мистецтв – М.О.), люди нашої культури й мови. Захоплює їхнє поводження, без вихвалянь, принижень. Вони вимагали до себе тільки поваги, але водночас довіряли й поважали тебе. Завжди зазначали, що найперше потрібно бути добрим ремісником, тільки тоді ти розвинеш вищі мистецькі якості. Зараз у мене протилежні думки: я б хотіла бути львів’янкою, але, водночас, не знаю як сформувалась би у Львові; чи не засиділась би на місці. Можу сказати одне – Львів треба ловити тоді, коли він є!

 А що дало Вам Рівне?

Не можу сказати про саме місто і його вплив на мене (Люба Липовська навчалась у Рівненському інституті культури – М.О.). Рівне – це чисто радянське місто, проте навчання в інституті значно розширило мої горизонти. Ми їздили дивитися театри всюди: в Москву, Тбілісі, Єреван, Ленінград, Панівежис (Литва).

Саме співпраця нашого інституту з театром Панівежис дала мені найбільше. Я зрозуміла головне для себе: якщо ти маєш ідею й професійні навики, театр і театральну студію можна зробити будь-де. Панівежис – це невеличке провінційне місто, проте воно славилось своїм театром. Заснував його, на базі Канаусської театральної студії, Юозас Мільтініс. Він здобув театральну освіту в Сорбонні й Лондоні. До студії Юозас Мільтініс часто набирав молодь цього промислового міста, студентів профтехучилищ. Створення такого театру мало на меті підняти литовську культуру на світовий рівень. Згодом цей театр став легендарним. Його називали “закритою школою”, в яку не можна потрапити. Деякі його актори стали відомими кінозірками, зокрема Донатас Баніоніс.

 Тепер зрозуміло хто став головним натхненником ЛюбАрту. Цей театр є реалізацією Вашого покликання?

Я любила театр у всіх його проявах ще з дитинства. Коли мені казали, що актрисами можуть бути тільки красиві, я відповідала, що буду Бабою-Ягою, але буду в театрі (сміється). Вважаю, що Україна має право мати сучасний театр. Власне такий ми й створили. Сценарії пишемо з чоловіком, ми – однодумці. Завжди намагаємось подати драму у сучасних варіантах, варіантах ХХІ ст. Скажу, що любительський театр мені приємніший, бо він нічим не обмежений. А ще дуже люблю працювати з молоддю, вони ще не поглинені рутиною. Тікайте від рутини побутивізму, вона вбиває!

Що для Вас успіх і чи вважаєте себе успішною?

Скажу так: театр – це пошук життєвих цінностей, а успіх у моєму розумінні – це постійний процес пошуку цих цінностей, постійний ріст. Також вірю, що коли ти хоча б на трохи заволодієш чиїмсь часом – ти успішний. Зараз я відчуваю себе зреалізованою в якості викладача. Серед моїх вихованців з училища (пані Люба протягом 25-ти років викладала у Калуському коледжі культури і мистецтв – М.О.) є заслужені артисти, а п’ять учасників ЛюбАрту – актори львівських театрів. Тішуся, що всім привила любов до театру й до певного рівня літератури.

Поговоримо про Союз українок України. Будьмо чесними: зараз ця організація не користується популярністю серед молоді. Як Вам вдається залучити сюди молодих жінок Калуша?

Це важко. Всі зараз поглинені соцмережами й не розуміють, що це не справжнє спілкування. Ми звикли до акцій, але життя – не акції. От коли ми робили акції допомоги атовцям, було багато жінок, після – не приходили.

Для довготривалого згуртування жіноцтва використовуємо участь у різноманітних проектах, які вимагають довготривалої й цікавої праці над його реалізацією. Як, наприклад, робота над випуском книги “Точильний камінь”: коли ми збирали дітей, читали їм казку, збирали їхні малюнки, їздили місцями, які описуються в книзі, й збирали про них інформацію.

А ще, щоб згуртувати людей, завжди повинно бути стале місце, куди вони можуть прийти.

 Ви –​ активна громадська діячка. Чого, на Вашу думку, не вистачає українцям для створення здорового громадського суспільства?

Мене найбільше болить, що в Калуші зараз безжально зрубують дерева. Я до всього ставлюсь як до живого. Цього нам не вистачає. Нам треба й до свого міста ставитись як до живого, тому що все, що ти робиш, ти не робиш комусь, а тільки собі.

Ми говоримо гарні слова, але не витягли з себе дикості. Більшість й далі живе тільки інстинктами. Не треба кричати про патріотизм. Для мене той патріот, хто зробив щось цінне. Не треба мати гординю, принижувати інший народ, треба себе поважати. Просто розуміти й популяризувати право на свою мову, пісню, бо ти тут народився.

Я за театр у школах, бо він дає змогу відсторонитися й подивитись на себе збоку, дає уроки життя. А ще, основою здорового суспільства завжди буде хороше матеріальне забезпечення. Коли людина матиме де жити, що їсти й за що відпочити (я не говорю про надлишок, це інше), тоді ми можемо говорити про моральний і суспільний розвиток особистості.

 

 

 

Розмовляла Марта Онишків

 

 

 

Джерело: UA.Модна

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s