Сергій Пантюк: Я не казав мамі, що пішов воювати, навіщо їй зайві хвилювання?

6 квітня 2017 р.

У перший рік російсько-української війни тривали дискусії, чи повинні письменники, митці та вчителі брати участь у війні. Питання залишається відкритим досі. Якщо у твій дім вривається ворог з автоматом і хоче над тобою панувати, то професія і рід занять значення не мають. Кожен чоловік зобов’язаний захищати свій дім. З іншого боку, боротися проти ворога потрібно на всіх фронтах. Досі у цій війні воюють багато письменників, вчителів і митців. Відомий український поет, письменник, видавець Сергій Пантюк якраз воює на всіх фронтах.

Він, як кажуть, боєць стріляний. За плечима у нього не лише великий творчий доробок, але й три війни. Зрештою, пан Сергій завжди брав участь у боротьбі за краще життя України. Був активним учасником студентської «Революції на граніті», акції «Україна без Кучми», Помаранчевої революції та Революції гідності. Коли почалася війна на сході, пішов добровольцем у батальйон ОУН.

Після повернення з передової Сергій Пантюк і надалі займається творчістю, а також волонтерством та громадською роботою. За грізним на вигляд бородатим дядьком-письменником ховається щира, добра людина, справжній патріот своєї країни. Про свою творчість, плани та участь у війні Сергій Пантюк розповів кореспондентові «Часу і Подій» Юрієві Атаманюку.

– Пане Сергію, у кожної людини талант з’являється індивідуально. У когось у дитинстві, у когось в юності, а в когось навіть у зрілому віці. Коли до вас прийшла поетична муза?

– Я народився і до 5-ти років жив у бабусі і дідуся в селі Сокілець, Хмельницької області. Але оскільки вони ще були молодими, мною займалася світлої пам’яті прабабуся Марфа Антонівна Франчук. А це ж село – народна творчість, казки, загадки, пісні. Власне, бабусі завдячую тим, що в мені пробудився талант. Як нині пригадую відому пісню «Їхали козаки із Дону додому». Я не міг зрозуміти, за що спалили нещасну Галю. До того ж, бабуня співала її сумним, надривним тоном. Мене це дуже бентежило, і я переінакшив закінчення пісні так, ніби козаки поїхали своєю дорогою, а Галя пішла додому. Намугикав бабуні своє творіння, а вона здивовано запитала, де ж я таке почув. Признався, що сам склав, але бабуня спочатку не повірила. Коли ввечері всі прийшли додому, вона каже: «Ану, дідьку, розповідай, що ти там придумав». У моїй пам’яті добре закарбувалося, як я те декламував, але сам текст не запам’ятав. Зрештою, мені багато дитячих текстів не запам’яталося. Далі вже пішли вірші про котика, песика, про бабусю і дідуся. Я ще не вмів писати, а вже щось вигадував. Правда, читати уже вмів, бо дуже рано навчився.

Коли пішов до школи і навчився писати, тоді вже почав записувати свої вірші. Навчаючись у третьому класі, написав і вислав до редакції дитячої газети «Зірка» свій восьмирядковий, цілком безпорадний вірш «У полі». Його надрукували, але добре відредагували і припустилися помилки у прізвищі. Тоді я написав до них обурливого листа, на що вони мені відповіли приблизно таке: «Ти повинен шукати свій голос. Ти прислав вірш слабенький, але в ньому оцей і оцей рядок є цікавим, заради них ми і врятували вірш. Пиши так, а не повторюй Шевченка чи Л. Українку». Після цього я почав багато читати поезій й шукати свій стиль. Наступні публікації були вже досконалішими. Приємно, що редакція «Зірки» платила гонорари, хоча й невеликі. За той свій вірш я отримав 1 крб. 72 коп. Ця публікація, на жаль, не збереглася, але деякі інші тексти того часу навіть потрапили до моєї нової збірки вибраного «Так мовчав Заратустра», яка з’явилася у світ цього року в столичному видавництві «Смолоскип». Там останній розділ називається «Юні вірші».

– І з того часу ви не припиняли віршувати?

– Я постійно писав поезію, прозу і гумор. Навчаючись у 7-му класі, написав історичну повість на матеріалі свого села. Пригадую, що то була легенда про ремісника на ймення Томаш, який підняв повстання проти турків, визволив село і повів своїх хлопців звільняти довколишні села. Досі в Сокільці є криничка біля велетенського каменя, де, за легендою, турки стратили Томаша. Історики коментували, що цей факт був реальним.

Title Title Title
 Сергій Пантюк. База добробуту ОУН
в с. Тоненьке. З котиком
 Сергій Пантюк – воїн з дитинства Піски. Коротке затишшя. Оунівці з побратимами
з Добровольчого українського корпусу «Правий сектор»
біля штабу добробату ОУН

 

– Яка доля тієї повісті?

– Вона загубилася. Я просто писав, читав у класі фрагменти. До речі, у школі була чудова вчителька української мови і літератури Клавдія Миколаївна Запорожець. Вона дуже мене підтримувала і заради мене створила літературний гурток. Давала нам тему, і ми писали різні твори. Потім заняття на гуртку виглядало так: перша половина – Пантюк читає те, що написав і всі слухають, а друга половина – усі решта читають свої твори, а Пантюк слухає. Коли я закінчував 9-й клас, Клавдія Миколаївна в той час виходила на пенсію. Перед тим вона мені сказала: «Сергію, мені не треба від тебе жодної подяки, але коли видаси книжку, привези мені». Одразу я не привіз, але коли вже назбиралося кілька книжок, я підписав їх усі і приїхав до Клавдії Миколаївни. Побачивши мене з книжками, була дуже розчулена.

– У старших класах, традиційно, хлопці закохуються у дівчат і навпаки. Чи ви в цей період писали вірші про кохання?

– Писав, але тоді, на жаль, таких віршів не друкували. Пригадую випадок. Якось голова літературного об’єднання при обласній молодіжній газеті «Корчагінець» Аполлінарій Федотович Мацевич підготував до друку мій ліричний вірш. Уже були всі візи, крім головного редактора. Він каже: «Цей вірш піде в наступний номер». Номер виходить, а вірша нема. Виходить ще один – вірша нема. Минув деякий час, і там з’являється зовсім інший мій вірш. Коли я запитав, де ж мій ліричний вірш, він відповів, що головний редактор заборонив друкувати інтимну лірику, мовляв, живемо у час комуністичних звершень, а тут якісь шмарклі. Це була такі собі юнацькі закоханості, й час від часу вірші з’являлися, але багато що не збереглося.

Title  Title
 Відпочинок у лісі. Послання на бересті

 

А ще у мене був творчий перелом під час служби в армії. Коли я звідти повернувся, то майже всі попередні тексти спалив, бо мені здавалося, що вони неякісні. Тепер я зрозумів, що впоров дурницю, бо це був би взірець як з дитини виростає поет певного рівня. Деякі тексти знайшлися дивом. Нещодавно виявив текст із 1982 року, поміняв у ньому лише два слова.

– У яких умовах народжуються ваші вірші? Це має бути стан душі? Уві сні? Натхнення?..

– Ви правильно назвали всі стани. Часто вірші сняться, але чомусь, як правило, вони зникають. Віршів зі сну є дуже мало. Коли я писав «Абетку маленького грибника», то вірші на всі букви були написані, а на букву «Й» нічого не лізло у голову. І однієї ночі мені цей вірш приснився. Я зранку встав і записав його, немов відфотографував.

На моє переконання, будь-який поет є ретранслятором якоїсь енергії. Нема такого, що вранці проснувся і сказав: «Сяду зараз оце і напишу вірш». Це якась абсолютно незрозуміла енергія, яка може атакувати поета, де завгодно. Їдеш у метро, це почалося, і все – тебе нема. Це – страшно. У мене навіть таке бувало, що коли я не мав можливості записати вірш, виникали суїцидальні думки. Просто потрібно було якнайшвидше це скинути зі себе. Ти живеш за своїми життєвими принципами і періодично, в будь-який час доби з тебе починає лізти рядок, і ти мусиш його записати. А далі за ним щось інше йде, і ти вже з цим працюєш. Я завжди вірю в містику творчості. Поезія – це одвічна загадка нашої світобудови і нашого існування. З прозою простіше, особливо, якщо народився кістяк (сюжет). Ти його бачиш, і проза йде сама, просто треба вести кінчиком пера, а персонажі уже самі починають жити. Ти хочеш зробити одне, а персонаж раптом заявляє: я так не буду. І ти розумієш, що це – логічно. Можна вставати о 6 ранку і до 10 працювати з прозою, а вірш так не напишеш. Можна написати якийсь римований текст, який нічого в собі не нестиме.

– Що стало поштовхом до написання дитячої поезії?

– Коли мій син Яромир почав підростати, я зрозумів, що йому треба читати гарні вірші. Він і сам на ходу придумував різні віршики, загадки, скоромовки. Я за цим спостерігав, і в мене почала зароджуватися думка написати щось для нього. А почалося все зовсім випадково. Яромир якимось чином зумів розбити на дрібні уламки салатницю з надміцного скла, яке придатне для використання у мікрохвильових пічках. Коли я запитав, як він це зробив, то він одразу те заперечив: «Це – не я, це – бабак!» «А хто такий, той бабак?» – цікавлюся. «А це – мій друг, він ховається між іграшками…» Тобто, у нього з’явився перший уявний друг. Після цього випадку ввечері ми лежали і вигадували пригоди цьому бабаку. І так з’явився перший вірш:

«Товстий бабак.

сів у літак.

Та не злетів літак,

бо затовстий бабак».

З цього катрена й народилася перша дитяча книжка «Неслухняники», яка торік увійшла до шкільної програми. Згодом з’явилася і моя проза для дітей. Наступною дитячою книжкою стала науково-фантастична повість «Вінчі й Едісон». Знову ж таки, сюжет її запропонував Яромир. У цій повісті багато ідей, а головна – побудова ідеального майбутнього. Якщо ми будемо розвиватися таким чином, то діти через 30 років перетворяться на ідеальні мізки, які сидітимуть біля комп’ютера і продукуватимуть продуктивні ідеї. Така крайність – теж погано, і тому батьки примушують своїх розумників ходити до лісу, фотографувати пташок, записувати їхні голоси. Ця повість також увійшла до шкільної програми.

 Title  Title  Title
 Проект «Письменники з підручника».
Місто Кропивницький
 Юні генії з Креативної міжнародної
дитячої школи
 Фінал 21-го Всеукраїнського фестивалю поезії
й авторської пісні «Віршень». 2017 р., «Смолоскип»

 

Третя книжка «Тимко і ґелґотунчик Шкода» вийшла восени 2016 року. У ній розповідається про міського хлопчика, який вперше у житті потрапив до села на ферму. Міські діти мають дивне уявлення про сільське життя. Це вже діти батьків, яким зараз 25-27, а бабусі і дідусі їхні теж, здебільшого, мешкають у місті. Село для таких дітей стало загадкою.

Я приходжу, наприклад, на зустріч зі школярами і запитую, чи їхні батьки вранці нарвали їм булочок на дереві. А діти заперечують, кажучи, що булочки купуються у крамниці. Тоді я запитую, як вони потрапили до магазину, а вони кажуть, що булочки десь там печуть. А з чого їх печуть? І так далі розмовляємо.

Зараз я працюю над продовженням «Вінчі й Едісона» і ще однією книжкою, трохи іншою. Це вже буде повість для середнього і старшого шкільного віку. У цих дітей зароджуються стосунки, з’являється інше розуміння, інші поняття про довколишній світ. Хоча саме ця повість найбільше казкова, бо там діє чарівник, який виконує бажання. Але він не може повністю виконувати бажане, лише частину. «Коли я побачу, що ти щось робиш, то я тобі другу половину виконую, а якщо ти лінивий, то вибачай!» – каже він. У повісті багато ідей та тем, починаючи від соціальних моментів, які сьогодні досить характерні, особливо, коли разом вчаться діти багатших і бідніших. Це подається в плані, що одні діти вже більш просунуті завдяки тому, що у них уже все є, а бідніші тягнуться до тих, але, водночас, зазнають принижень. Я часто виступаю по школах і зіштовхуюся з цими проблемами. І про них теж треба говорити, про те, як їх долати, з художньої точки зору, щоб воно прочитувалося, і щоб дитяча психологія могла з цим боротися. Бо коли художній твір починає ставати повчальним, діти його просто не сприймають.

– Крім дитячої прози, пишете прозу і для дорослих. Популярним є ваш роман «Війна і ми». Про що він?

– Це роман про вічну боротьбу з війною у собі. Війна зачепила мене давно. Військову строкову службу я проходив на Кавказі, саме коли почався Нагірно-Карабаський конфлікт. Пізніше поїхав у Придністров’я як журналіст, але в силу обставин опинився у вирі подій і довелося знову повоювати. Я брав участь у конфлікті як солдат строкової служби і детально про це описав. Але головною метою цього роману було напрацювання своєрідного рецепту: як витиснути війну зі себе. Моє покоління пройшло не тільки Карабах, а ще й Афганістан та маловідому Монголію. Цей роман писався містично і довго. Я прагнув зробити епопею про зріз поколінь, через долю людей, персонажів. Для людей мого покоління це була велика драма. Вони приходили з військовим досвідом і опинялися у наскрізь прогнилому, фальшивому суспільстві. Їм було дуже важко прижитися, тому що на війні закон дуже простий: ось ворог, ось ти, і ви боретеся один з одним. Там ти живеш за абсолютно правильними канонами, бо якщо будеш жити за неправильними, потрапиш під кулю від своїх. Людина звикає до цього екстремального способу життя і мислення. Коли вона повертається з війни і потрапляє у мирний світ, то на рівні підсвідомості прагне застосувати закони війни і, як правило, потрапляє до в’язниці. Тому весь роман просякнутий психологічно-терапевтичними елементами. Про цей роман написано вдвічі більше, ніж сам роман. Було понад 30 рецензій, дипломна робота і розділ кандидатської. І ось доля немов насміхалася з мене, в тому сенсі, що тепер роман отримав нове життя і набув нового сенсу. Його хлопці читають на передовій. Коли я був на війні, то були випадки, коли бійці прибігали до мене з романом за автографом. Це було дуже приємно, бо я зрозумів, що недаремно писав. Такий, опечений боями, читач вочевидь значно важливіший, ніж 10 чи 20 цивільних, бо він там не просто читач – він лікується цим. Зараз друзі кажуть: «Пиши «Війна і ми-2». Але щоб його написати, треба переосмислити ті всі події, а для цього потрібен певний час. Я не хочу зараз писати рефлексивно. Зараз можна писати лише поетичні рефлексії, передавати емоційні відчуття тощо.

– А про що йдеться у вашому другому романі «Сім днів і вузол смерті»?

– Це – своєрідний експеримент, тому що мене завжди тягнуло до містики. Але це – не містика у форматі Стівена Кінга, де живуть якісь пожирачі снів чи висмоктувачі душ. Це – та містика, з якою ми зіштовхуємось повсякденно і яка нас справді оточує. Схоже на те, що вона насправді існує десь на межі реальності й вивертів нашої психіки. Тобто, цей роман заглиблюється в деякі серйозні моменти нашої психіки, нашого сприйняття окремих сторін світу. Водночас, це ще й детектив. Він дуже жвавий, і хто почав його читати, то вже не може зупинитися. Якщо прочитаєш 5 останніх рядків, то не збагнеш, про що там йдеться. Треба весь прочитати. Я побудував цей твір за схемою класичного детективу, але якщо поглянути пильніше, то це є типовий трилер на українську тематику. Події відбуваються, здебільшого, в Чернівцях. Там – жива українська мова, буковинський і подільський діалекти, жаргон, молодіжний сленг 1990-х. Воно саме так вийшло, оскільки я 13 років жив і працював у Чернівцях. Роман цей побачив світ 2007 року, і наклад у 2000 примірників розійшовся дуже швидко. Книжку справді зачитували до дірок. Сьогодні роман перевидали в електронному варіанті. Планували перевидати і в паперовому ще 2014 року, але почалася революція, і все зупинилося. Але я дуже сподіваюся, що колись цей роман знову «окнижиться».

Title
 Чернігів. Прямий етер на місцевому радіо
«Свобода FM». З поетом-побратимом Олексою Биком

 

– Чув, що ви проводите курси з поезії. Хіба можливо навчити писати вірші?

– Можна і ведмедя навчити курити, але він однаково залишиться ведмедем. Для цього треба мати мінімальні навики. Не може прийти людина з вулиці і сказати: навчіть мене писати вірші, бо я хочу бути поетом. Таку людину можна теоретично навчити записати «Білка-стрілка, палка-галка», додати туди ще три слова, і це буде римоване привітання на свято або тост. Але не вірш. У приміщенні Благодійного фонду видавництва «Смолоскип» свого часу я заснував «Студію вільного слова», де працювали курси для тих, хто хоче оволодіти основами версифікації та інших письменницьких премудростей. На цих курсах були три напрямки: поетичний, прозовий і видавничий. Туди приходили люди, котрі вже мали щось за душею, котрим потрібні елементарні речі, насамперед, – оціночні. Людям потрібно дізнатися, що в них так, а що не так, побачити шляхи свого подальшого розвитку. У нас багато талановитих людей, і я з ними залюбки працюю. Пізніше вони видають книжки, вступають до Спілки письменників. Правда, дехто закінчив курси, але так і не розвинувся в письменника.

– А якого віку були ваші учні?

– Різного, але, здебільшого, до 40. Тим, кому за 40, думаю, приходити немає сенсу. Якщо вони до цього часу не відбулися, то ти вже нічого не зробиш. Як правило, це вже графомани, яких не перевчиш. Вони вважають, що прожили життя і пишуть так, як відчувають.

– І надалі продовжуєте кувати поетів?

– Зараз цей рух триває. Беру участь у кількох літературних школах. Ситуація дещо видозмінилася: зараз проводимо ці заняття влітку на природі. У 2013 році, з ініціативи Черкаської обласної організації Національної спілки письменників України було засновано Всеукраїнську літературну наметову школу-табір «Калавурня». Захід відбувся поблизу с. Руська Поляна, в сосновому урочищі з однойменною назвою Калавурня. Назва походить від слова «караул». Колись тут стояла залога-караул. Цю назву для найменування школи взяли тому, що це символічна варта біля поезії. Я працюю в цій школі одним із тренерів-викладачів.

Title Title
 Презентації книжки вибраних поезій «Так
мовчав Заратустра». Київ, Солом’янська
районна бібліотека
 Фрагмент експозиції в Солом’янській районній
бібліотеці, м. Київ

 

Також є школа поезії «Куст» у Рівному, яку організувала молода поетеса Ірина Баковецька. Назву школи не варто асоціювати з російською назвою куща. У них це образ весняного містичного персонажа. Вони наряджають куста з іншого поліського символу – зеленого кльону.

 Title
 Біля експозиції в Солом’янській районній
бібліотеці, м. Київ

Загалом, це – громадська робота, яка проводиться за рахунок невеликих коштів з міні-грантів. Ми, письменники, працюємо за «дякую» і смачний борщ на природі. Зрештою, хтось повинен це робити. І воно того варте, бо в нас є обдарована молодь. Люди відчувають, коли письменник, який уже відбувся, хоче їм щиро допомогти. Є, до речі, літшколи, на які дехто з «маститих» приходить і красується, мовляв, який я крутий, а ви вчіться і доскакуйте до мого рівня. У нас такого нема. Ми стараємось не хизуватися перед початківцями, а ненав’язливо звертати їхню увагу на різні огріхи. Пояснити, що таке ритміка, якою має бути рима. Крім того, вони не знають, що далі з цим робити, як просунутись з цією поезією. Дехто закидає в Інтернет і вважає, що вже став відомим поетом. Насправді це все засоби, а не мета. Приємно, коли наступного разу зустрічаєшся з цими молодими поетами і бачиш, що вони ростуть, приходять уже з якимось багажем, ти вже розмовляєш з ними як з фаховими авторами. Приїжджає сформований письменник, який тут себе знайшов. Йому вже не потрібні лекції, він уже сам їх може читати, але йому хочеться бути у цьому товаристві і додатково отримувати якусь позитивну енергетику.

– Літературний жанр еротичної поезії в Україні отримував чималий спротив. Мабуть, далася взнаки радянська ідеологія?

– Тут я не зовсім погоджуюсь. Знаємо, що Дмитро Павличко написав «Таємницю твого обличчя». Це була ціла книжка інтимної і, навіть, я би сказав, абсолютно еротичної лірики, де є дуже відверті сцени та образи. Він, мабуть, є засновником цього жанру. Також варто звернути увагу на Шевченкове «заганяйте квочку в бочку…» Наше суспільство діяло за таким принципом: робити – так, а говорити про це – ні. Зрозуміло, що, здебільшого, це критикують люди старшого віку, для яких, на жаль, ця тема залишилася у спогадах. Питання полягає в тому, яким духовним вислідом заряджена ця тема. Можна написати, грубо кажучи, про якесь збочення, але так, що воно сприйметься реально як збочення і читач сприйме агресивно, а можна написати доступно і лагідно. Знову ж таки, це – питання відтворення, тому я вибачливо сприймаю критику, бо беру участь у цих проектах. Особисто я не пишу еротичної поезії, але був продюсером створеного у 2012 р. проекту «Ніч еротичної поезії». Я його запускав, а потім брати Капранови розвинули. А, взагалі, це почалося з проекту «Вечір іронічної поезії», який виявився вдалим, а вже потім виникла ідея щодо «Ночі еротичної поезії». Перший вечір ми провели в рамках Київського книжкового ярмарку «Медвін». Пізніше – в рамках Форуму видавців у Львові. Я розумію, що багатьом людям не подобаються відверті вірші Юрія Винничука, де він називає речі прямим текстом, але, все ж таки, це – народна традиція.

– Як би ви самі охарактеризували свій письменницький стиль?

– Насправді письменники не мають це робити. Роль письменника – творити. Я належу, мабуть, до тих письменників, які не є модними, але мають свого читача, який стежить і читає. В цьому плані в мене все гаразд, але коли пишуть критики, то справді я нікуди не вписуюся, куди б мене не тулили. Мені здається, що найгірше те, коли письменник обмежує себе мистецько-стильовими рамками, чітко окресленими жанрами і формами. Свого часу загнали Михайля Семенка в канон футуризму. Це був чудовий, цікавий і різнобічний поет, але його розглядають винятково як футуриста. Чи кого там не візьми з поетів «Розстріляного Відродження», їх усіх кудись припасовують. Але я більше є прихильником того, що існує градація поколінь. Я належу до покоління 1990-х. А 90-і були ранні й пізні. В 1990-і входили в літературу покійний Василь Кожелянко, який народився 1957 року і Сергій Жадан, який з 1974 року. Це – великий діапазон, але обидва вони дев’яностники. У кожного з них свої естетичні та світоглядні особливості, але формально належать до одного покоління.

Якщо взяти 1980-і роки і хлопців з «Бу-Ба-Бу», то тут чітко простежується протест проти совка. Після них прийшли дев’яностники, а в них уже була вільна Україна, їм не треба було особливо протестувати. Пиши що хочеш, і це було великим ударом, тому що ми теж були запрограмовані на протест, нам теж треба було якось себе ствердити, а тут у чому ти будеш себе стверджувати? Будеш топтатися по бубабістах? Це ж твої друзі. Топтатися по сімдесятниках – це генії, тому що вони вижили в тому страшному мороці. По шістдесятниках? Ні, бо усвідомлюєш, що їх навіть розстріляти могли. А в літературі, бачите, яке самоствердження: або розтопчи нижнього, або запропонуй щось таке, чого не було до тебе. Я більше відчуваю себе поетом, а це – покоління різних, не схожих між собою, авторів. Поети-дев’яностники шукали щось нове, і кожен знайшов свою нішу. Кого не візьми: Андрусяк, Бедрик, Дністровий, Кожелянко, Жадан, Гуменюк, Вольвач, Савка, Кіяновська, Олена Степаненко – усі різні. Ми всі прийшли в літературу різним шляхом.

Title
 Київ. Контрактова площа. З білим янголом

 

– Що означає титул «Його Всеп’янійшество Сліва», яким вас іноді величають?

– Це така позитивна авантюрна штучка, яка походить з 1990-х років, з часів мого студентства. Справа в тому, що я довго учився в університеті через різні моменти. То мене відраховували, то я сам відраховувався, і тільки 1992 року закінчив університет. Вступав до Кам’янець-Подільського педінституту імені Затонського, а закінчив державний університет імені Огієнка. І саме на початку 1990-х виникла ця ідея. Сліва – це студентське прізвисько, яке прижилося і в мистецьких колах. А ми ж десь перетиналися після навчання, ходили на вечори, ставали крутими письменниками. І так воно прилипло і сприймається як псевдонім, хоча це не псевдонім, а, швидше, літературне прізвисько.

Якось у монографії Олександра Кониського «Тарас Шевченко-Грушівський» я прочитав, як створювалося «Товариство мочиморд», яке в середині 19 сторіччя заснували брати Закревські і до якого входив Т. Шевченко. Належали до нього також Є. Гребінка, В. Даль, А. Маркевич. Це була своєрідна пародія на масонські ложі, які тоді були дуже популярними. У товаристві були звання, посади, відзнаки, на кшталт: корок у петлицю, пляшка на пояс, бутиль через плече. І були звання-звертання: ваше мочимордіє, ваше високомочимордіє і ваше всеп’янійшество. Тоді й подумалось: чому б не відродити цю ідею? І дев’яностники зробили це.

– Письменники, як правило, воюють пером, а тут ви взяли і поїхали на війну. Як так сталося?

– Це сталося дуже просто: взяв і поїхав. Родина не хотіла відпускати. У наших колах тривала дискусія, чи повинен письменник іти на війну, чи ні. Ніби очевидно, що він може дати більше користі не на війні, бо там легко можна загинути. Що важливіше: роль письменника, загиблого на війні, чи, все ж таки, роль письменника, який буде пером боротися й осмислювати долі тих, кому Бог дав бути солдатом? Тоді це був такий суто патріотичний порив. Схоже відбувалося у Франції під час І Світової війни. Поет Гійом Аполлінер поїхав на війну й отримав там поранення, від якого невдовзі помер. Добре він зробив чи не дуже? Він був одним з найбільших світових поетів. Відповідь, першочергово для себе, я сформулював таким чином: якщо у тебе є можливість випустити 100 куль у бік ворога, то поїдь і зроби це.

– У якому підрозділі ви служили? Скільки там відбули? Чи було страшно?

– Був звичайним стрільцем у добробаті ОУН. Ми час від часу мінялися, на відміну від військових, які були там постійно. Хлопці отримували важкі психологічні травми, особливо, коли криють «гради» або луплять «бурани», починає горіти земля. Не завжди розуміли, що робити, і починалася істерика. У мене страху не було взагалі. Все ж таки, я служив у спецпідрозділі, досить непогано стріляю. Зрештою, письменникові потрібен драйв. Я є свідомий того, що треба мати авантюрні риси характеру, щоб іти у добробат, бо це – поза всяким законом. У мене були 3 контузії: дві раніше і ще одна тепер. Уже двічі я проходив комісію, бо дуже хотів іти послужити за контрактом у ЗСУ, хоча б на півроку чи на рік. Зараз є спецпідрозділи, в які я би теоретично міг піти служити, але не можу. Один з лікарів сказав, що не хоче розписатися на моєму свідоцтві про смерть.

– Досвід війни у Нагірному Карабасі і Придністров’ї придався вам на Донбасі?

– Придався на рівні психологічного самоналаштування. Тоді був реально страх смерті, а тепер він був відсутній в силу того, що це зовсім інший тип війни. Там були безпосередні спорадичні і випадкові контакти з противником. А на цій війні ти майже не бачиш свого ворога. Сидиш у бліндажі чи окопі, а звідти стріляють. Вони закінчили – ми стріляємо у відповідь. Це так звана позиційна чи окопна війна, і вона відрізняється від тієї тим, що тоді, все ж таки, були реальні бої, і вона була значно страшніша. Це були контактні сутички. Народ озброювався, відбувалися напади, диверсії. До того ж, там бували бої в місті, а це – вулиця, люди.

– Чи траплялися з вами якісь випадки на війні, які яскраво запам’яталися?

– Був кумедний випадок. Я не сказав мамі, що пішов воювати, навіщо їй зайві хвилювання? Якось мати телефонує і запитує, що роблю. Відповів, що лежу вдома у ліжку і клею дурника. Пожалілася, що давно не телефонував. Я вже якось викрутився, але боявся, щоб у цей час щось не бабахнуло. Потім звідкись узялися журналісти з якогось телеканалу і попросили мене почитати вірш просто з окопу для сюжету. Через якийсь час знову телефонує мама: «Ти що, думаєш, що нічого не знаю? Тут тебе по телевізору показують! Май розум! Батьки не повинні своїх дітей хоронити!»

Title Title Title
 З відомою співачкою Ольгою Акуловою  Вінниця. Виступ на вечорі іронічної поезії
у межах «Смайл-фесту»
 Найсвіжіші книжки

 

Довідка

Сергій Пантюк – український письменник, поет-дев’яностник, журналіст, громадський діяч і видавець. Член Національної спілки журналістів України (від 1993). Член Національної спілки письменників України (від 1997), її секретар (2011-2014).

Народився 10 лютого 1966 року, в с. Сокілець, Дунаївецького р-ну, Хмельницької обл. Закінчив Кам’янець-Подільський державний педагогічний інститут. Переможець Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов» (1993), лауреат Всеукраїнського поетично-музичного фестивалю «Лір» (1995), дипломант Всеукраїнського конкурсу малої прози «Що записано в книгу життя». Автор 15 поетичних збірок, які перекладені 14 мовами світу, 2 романів – «Сім днів і вузол смерті» та «Війна і ми», збірка новел «Як зав’язати з бухлом і курінням», двох повістей для дітей «Вінчі й Едісон» та ««Тимко і ґелґотунчик Шкода».

Засновник та учасник багатьох всеукраїнських літературно-мистецьких фестивалів та перформансів. Упорядник багатьох антологій. Займається видавничою діяльністю. Заснував поетичні серії «Двітисячідесятники» та «Рядки з передової. Поети, обпалені війною».

 

 

 

Розмовляв Юрій Атаманюк

 

 

 

Джерело: ЧіП

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Пантюк Сергій

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s