Творець простору і часу

27 березня 2017 р.

У Художньому музеї Луцька відбулася виставка талановитого художника з Тернополя Володимира Чорнобая. Він – цікавий, самобутній митець, якого в Тернополі годі спіймати. Часто мандрує Україною та Європою, адже його дуже цікавить світ і все, що можна в ньому побачити, почути, почерпнути.

– Пане Володимире, розкажіть, будь ласка, про Вашу виставку, яка експонується у музеї Луцька.

– Виставка має назву «Дерево. Органічні структури». На ній представлено 33 роботи, які були створені у 2010–2011 роках. Декілька з них я показував на виставці в «Зеленій канапі» у Львові 2013-ого. Тематично – це продовження моєї серії робіт, яку започаткував ще в 2004 році. Спершу виникла ідея, яку я довго виношував, ще не маючи чіткої концепції для її реалізації. Всі витвори виконані на дереві та фанері. Тут, власне, я використовував фактури дерева. Готову роботу, віддруковану технікою шовкодруку на тканині або на папері, клеїв на фанеру і так, експериментуючи, зіставляв на контрастах різні фактури. Мені подобається дерево як матеріал.

Музей розташований у замку Любарта. Вперше побував там у 1976 році, коли вчився в інституті. Недавно в музеї зробили ремонт, є дві прекрасні виставкові зали, твори обрамлені в нові рами, і це творить затишок. На мою виставку прийшли студенти з художнього вишу, кожен вибирав собі якусь роботу і створював, так би мовити, репліку, тобто копіював її. Дехто навіть по дві встиг зробити. Працювали близько двох годин, пізніше я ті роботи проаналізував і попідписував. До слова, перед моєю була виставка Дмитра Стецька з Тернополя, в нього діти малювали на камінчиках. Наші експозиції відбувалися в межах культурно-мистецького проекту «Сучасне мистецтво: виставка творів, як пролог». Організатори планують цей проект продовжувати і розвивати надалі.

Потім прийшли журналісти з радіо, телебачення, друкованих видань. Почали сходитися глядачі. Відкриття виставки пройшло досить демократично, без зайвої патетики… Добре, що представники медіа прийшли перед початком заходу; кожен мав можливість спокійно поговорити і записати розмову без післявернісажного тлуму, і це дало можливість поспілкуватися з гостями.

На мою думку, музей – інституція наукова і навчальна, єдине ціле… Одна справа – проводити дослідження, а зовсім інша – вчити і виховувати. Це якраз те, що вони мають робити. Вважаю, що так і повинно бути, я подібне бачив у Німеччині, у Польщі. Там часто таке зустрінеш: діти сидять, малюють, занотовують, пишуть, а їм у цей час розповідають про твори, про художника. Їх привчають до цього з дитинства. І це дуже добре…

Я пам’ятаю, як ще у школі, коли навчався в сьомому класі, в нас – у селі під Львовом – скульптори ліпили анімалістичні скульптури для дитячого садка. Це були дипломники з Львівського училища прикладного мистецтва. Ми довго сперечалися з друзями: з якого матеріалу вони ліпили? Виявилося, що з глини. Потім вони знімали форми і відливали їх зі штучного каменю. Пам’ятаю, ми за всіма процесами могли спостерігати. Це було щось нове і цікаве. Не скажу, що це стало поштовхом для мене стати художником, але то, напевно, був один із тих моментів, який на мене вплинув у професійному плані.

– Це вже не перша Ваша виставка у Луцьку…

– Так, у березні 2016 року мої роботи експонувались у картинній галереї Волинської спілки художників. Там були виставлені малярські твори, створені у 2008–2009 роках: гуаш, акрил на папері. Ці ж роботи перед тим були на виставці у Польщі – у Шрьоді Шльонській, Каліші, Ярославі, а також у Німеччині – у Шведті на Одрі. Вони належать до так званого «кульмінаційного періоду» моєї творчості, до серії «Органічні структури», яка починається десь із 2004–2005 років. До чорно-білої графіки, яку я розмножував технікою шовкодруку або ксероксу, став потроху вводити колір, який швидко почав домінувати.

Під час виставки презентував коротенький фільм-перформанс «Водяні знаки», який ми створили зі Світланою Луців. Ми підготували малюнки, в основному знаки з писанок, пізніше вона малювала на склі ці символи й опускала малюнок під кутом у воду – і вода ніби зчитувала ці знаки, забирала інформацію. Я знімав фільм на камеру і робив фото. Світлана ж монтувала все в одне ціле та добирала музику.

І в Тернополі відбулося декілька моїх персональних виставок – у різний час. Перша пройшла в галереї Спілки художників 1992 року, потім там їх було ще декілька: у 1994, 2002, 2010 роках. Пізніше експонував свої твори в Краєзнавчому музеї (1995, 2009, 2014), у приватній галереї на вулиці Шептицького (2011), в арт-галереї «Бункермуз» (2014). Останній раз у Тернополі виставлявся три роки тому, загалом же мав тут 9 виставок. Крім Тернополя, були персональні виставки і в інших містах України: Львів, Київ, Чернівці, Івано-Франківськ, Луцьк, Рівне. Зараз у мене за плечима близько 70 персональних експозицій, проведених в Україні, Польщі, Німеччині.

Також надсилаю свої роботи на виставки графіки у Тайвань, США, Канаду, Польщу, Іспанію. Це переважно мала графіка або екслібриси. Поклав у конверт – і надіслав. Головне, щоб технічні умови підходили. Можна представляти роботи, виконані в техніках офорт, ліногравюра, дереворит. Я працюю в техніці шовкодрук. Розмір різний, найменша була 10х10 см, а може бути і 18х15. То є мала графіка.

– У яких стилях Ви працювали та який вплив вони мали на Вашу творчість? І які художники для Вас є більш близькими і цікавими?

– Праця художника така ж, як і праця людини будь-якої іншої професії… Коли це безперервний процес, зрозуміло: якщо колись починав з одного, то весь час топтатись на одному місці не хочеться. Людина має розвиватися. Повинен бути поступ уперед. Якщо взяти до уваги те, що я робив, навчаючись в училищі, потім в інституті, то багато змін відбулося. Хоча деколи я знаходжу певні паралелі навіть із дитинством, у певний спосіб якісь речі і зараз випливають.

Наприклад, коли я навчався в школі, ми зі старих акумуляторів топили свинець, виплавляли бляшки, робили в них дірки, вставляли джгут і, граючись, підбивали внутрішньою стороною ноги. Хто довше протримається, той і виграв. Відтоді я зв’язаний зі свинцем, відливав з нього і різні фігурки. Це було на початку 60-их років минулого століття. А потім, закінчивши інститут, займався вітражами. Знов почав відливати зі свинцю, але вже профіль для вітражу. Я навіть з дитинства пам’ятаю колір розтопленого свинцю – сірий з рожевими і фіолетовими відтінками.

Стиль формується під час роботи. Коли працюєш, з’являються нові ідеї і нові задумки. Виникає щось, чого раніше не було, і ти починаєш це розробляти. Це все – складова частина творення власного стилю. Через якийсь час ти вже відчуваєш: твоє чи не твоє.

Можна захоплюватися імпресіоністами, сюрреалістами або ще кимось, але це може бути не для твого характеру. Стиль твориться методом проб і помилок, фільтрується через різні сита, вода відходить, а суть залишається. Це формує те, що буде характерним для творчості зараз, сьогодні. Я не можу стверджувати, що вже знайшов і досягнув бажаного. Це взагалі нагадує шлях до горизонту: скільки не йтимеш, він завжди буде на віддалі видимості. Хоча зупинки і якісь цікаві речі траплятимуться. Інколи здається, що шлях є набагато цікавішим за досягнення наступних зупинок. Я не переконаний, що зараз отримую золоті яйця від курки. Все може змінитися. Не можу сказати, що буде завтра. У будь-якій справі важливий процес, а результат – це те, чого ми сягнемо. Наше життя – це рух до певної мети.

У моїй творчості переплітаються різні стилі: імпресіонізм, сюрреалізм, кубізм тощо. Щось закарбувалось міцніше, щось слабше… Вплив переживають всі художники, важливо – як і наскільки. Потрібно це пережити, а переживши, забути і йти далі. Ще в часи мого навчання було не так багато об’єктивної літератури із сучасного мистецтва – воно вважалося «буржуйським».

Після Жовтневої революції відбулася класова зміна в суспільстві, і мистецтво дістало підтримку від влади для свого розвитку. Але потім це все «закопали», бо не в той бік, напевно, пішло. Більш активні й здібні митці повтікали: хто на Захід, хто до Америки. Перша чверть ХХ століття російського мистецтва – то був авангард. Це мистецтво паралельно розвивалося і в Росії, й у Німеччині, Франції. Тільки в Росії воно було яскравішим.

Є такі художники, які формують тебе, твої погляди і мають вплив на твоє мистецтво. А є просто добрі художники, але вони не впливають на тебе, або ж просто не подобаються. Ми в ті часи багато не бачили. Хоча я їздив у тодішній Ленінград, аби побачити Ермітаж, у Москву – в музей імені Пушкіна. В мене є велика колекція листівок із творами художників, які мені подобалися. Однак мій викладач Тарас Миколайович Драган вважав, що цим не варто захоплюватися, бо між репродукцією і роботою художника є велика різниця. У 1976 році в Ермітажі мене дуже вразила робота Анрі Дерена «Нічний натюрморт». Я досі пам’ятаю цю картину, де вона висіла, освітлення – все… А Матіс розчарував, і досить сильно. Анрі Дерен був сучасником Матіса.

З українських митців відзначив би скульптора Олександра Архипенка і художника Михайла Бойчука. Дуже довго, коли я малював на склі, я перебував під впливом творчості Бойчука. Його роботи і дотепер мені подобаються, він виробив свій стиль, створив свою школу, мав учнів, які продовжили його ідеї. Він дійшов до цього стилю на основі візантійського мистецтва. Якщо на художника має вплив якийсь видатний майстер – це прочитується і, думаю, в цьому нічого поганого немає.

– Розкажіть про свою освіту.

– Я навчався у Львівському училищі прикладного мистецтва імені Труша, на відділенні кераміки. Коли закінчив навчання, мене призвали до армії. Після звільнення вступив до Львівського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва, на відділення художнього скла.

– Напевно, Ви любите їздити за кордон на різні мистецькі події – виставки, пленери…

Я був на багатьох різних виставках за кордоном – у Берліні, Варшаві, Кракові, Познані, Вроцлаві, Ольштині. Є художники, на роботи яких дивлюся – і мені здається, що вони зроблені недавно, а насправді їм по 300–400 років. Наприклад, класичний храм у Равенні, в якому вгорі розташована мозаїка: з одного боку цариці, з іншого – царі. Дві величезні мозаїки, виконані у візантійському стилі. І таке враження, що їх створили вчора… У Берліні виставлений Пергамський алтар, це велика споруда, поміщена у ще більшу. Є Вавилонська брама. Це сильно вражає людину. Я пам’ятаю фото базальтових скель в Америці, їм мільйони років, хотів би побачити їх наживо.

– Пленери – це значна частина Вашого життя. Ви їздите на пленери і як учасник, і навіть як організатор. На мою думку, це дуже цікаво! Це дає поштовх та розвиток Вашій творчості і Вашій особистості.

– 1988 року я вперше поїхав на пленер у Закарпаття. І так тривало декілька років поспіль, інколи й двічі на рік. Ми ходили в гори з етюдниками, часом навіть по 8 кілометрів. У 1998 році я вперше потрапив на пленер у Польщі, який проводило Бюро мистецьких виставок, – в Голухові, біля Каліша, воєводство Великопольське. Відтоді майже щороку їжджу на пленери до Польщі, Словаччини, Німеччини, Румунії.

Бували такі роки, коли вдавалося побувати на 12 пленерах за літо, хоча, як правило, їжджу на 2–3. Деякі художники не мають майстерень, і їм зручно їздити на подібні заходи. Особисто я маю майстерню, тому з цим у мене проблем не виникає. На пленерах я ходжу на природу і творю. У Тернополі я зазвичай етюдів не пишу. Щодо змальовування краєвиду з фотографії, то колись, пригадую, в мене нічого не виходило. Пізніше так вийшло, що в травні під час трьох пленерів весь час лив дощ. А оскільки організатори запланували виїзди на природу, дехто з учасників зробив фото. І я змушений був спробувати, як це – малювати з фотографії. І в мене непогано вийшло. На пленерах, як правило, організатори просять художників намалювати щось конкретне: або споруду, або краєвид. Бо ця картина їм залишається. А потім художники вже можуть малювати, що їм хочеться.

Щодо тих пленерів, які я організовую, то проходять вони у чудовому місці – Голухові, що біля Каліша. Там є величезний старий парк із замком, озерами, кав’ярнями і чудовими людьми. В цілому, провів 12 пленерів, у яких взяли участь понад сто митців із різних країн світу. Мені це подобається. Колись художникам платили за таке гроші, але ті часи минули, і тепер просто запрошують, забезпечуючи проживанням і харчуванням, інколи повертають кошти за проїзд. Є і такі пленери, за участь у яких художники повинні доплачувати. У мене в списку завжди є більш ніж достатньо художників, яких я можу запросити, – з України, Польщі, Білорусі, Словаччини, Америки, Німеччини, Голландії…

– Що Ви найбільше любите?

– Люблю природу. Подобається горбиста поверхня – як на Полтавщині. Мені там дуже сподобалося: далекий горизонт, але все в горбах, плавнях, туман. Гарний пейзаж. Не просто рівнина й одне дерево. Людина – це продукт природи, і вона воює з природою. Ми хочемо, щоб усе було по-нашому. Тільки я не знаю, чи від того людина виграє.

Мій батько був агрономом. То я вмію працювати на землі, бо в селі виріс. Знаю, як копати, садити, обрізати дерева. Хоча така важка робота не дуже подобається. Люблю на природі відпочивати. Люблю тварин, котів, собак, люблю жінок. Не люблю зиму, бо короткий день, але люблю її, бо холодно. А літо не люблю, бо спекотне, а за таких умов не можу зосередитися, хоча влітку довгий день…

 

 

 

Розмовляла  Лілі БІЛИК

 

 

 

 

Джерело: cultua.media

Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s