Художник Богдан Голояд: В Україні немає галерейного бізнесу

28 березня 2017 р.

«Два погляди» — виставку з такою назвою вiдкрили в залі Національної спілки художників України. Одним із її авторів є художник Богдан Голояд.

Послідовник італійського академічного реалізму Голояд навчався образотворчого мистецтва з 8 років.

Його вчителями свого часу були Микола Стороженко, Іван Макогон, Емануїл Місько.

Нині його твори можна побачити у приватних зібраннях США, Польщі, Австрії, Франції та Греції. А його розписи — у костелі Рогатина та костелі Святого Миколая у Києві.

Богдан Голояд — автор дерев’яного розп’яття для католицького храму святого Олександра у Києві.

«Україна молода» поспілкувалася з художником, який не дуже світиться у пресі, бо насамперед любить працювати у своїй майстерні, і з’ясувала, що для Богдана Голояда це перше інтерв’ю.

Дерево — складний матеріал, тому з ним ніхто не працює

— Богдане, розкажіть трохи про вашу виставку.
— Я виставив те, що зовсім некомерційне у нас. Рисунок (начерк) — це найвища точка скульптури, архітектури, живопису, як казав Мікеланджело. Ось тут Ікар. Дерево — складний матеріал, тому з ним ніхто не працює. Усі думають, що це дуже легко, а насправді його обробити важче, аніж мармур чи бронзу.
На жаль, через відсутність скульптурної культури і побоювання фігуративу він — фігуратив — стає некомерційним. У нас, зокрема, скульптури не було через агресивне православ’я, бо вважали, що це боввани. От в Італії поєдналося міфологічне і католицьке мистецтво, і це робили для того, щоб людям розповідати якимись образами про щось, на це витрачали величезні кошти. Але я радий, що дуже позитивні відгуки у глядачів на мою виставку, думав, що половина буде гудити. Але лише якась пенсіонерка сказала, що це посібник для гінеколога. Тут я виставив ті рисунки, що надзвичайно вдалі, бо насправді я багато рисую, але те, що невдале, я знищую.
— Як довго працювали над цими роботами?
— Це рисунки — приблизно за три роки. Я постійно працюю з натурою, чого нині практично ніхто не робить. Класично я пишу дві академічні години. Іноді затягую, але не дуже, бо стомлюємося і я, і модель.
— Тобто всі ваші картини з натури?
— Меншого формату всі з натури. До великого формату поставився з повагою, щоб людям було цікаво роздивлятися. Це як цілісний концерт з окремих пісень. Такі речі для художника обов’язкові, як для спортсмена тренування чи джазмена імпровізований виступ. Мало хто спроможний на таке, у нас немає культури техніки, манери, всі сприймають це як допоміжну кухню. Ніхто не робить так, щоб рисунок був завершеним естетичним твором мистецтва. У цих рисунках мені дуже допомогли гравюри кінця XIX ст., які я збираю. Усе має бути красивим, мені не подобається неохайність. Мікеланджело колись казав: «Увага до дріб­ниць породжує досконалість, а от досконалість — це вже не дрібниця». Академічний фігуратив — це знання анатомії, без чого такі речі неможливо зробити.

Сказати такою мовою — це теж щось досить новітнє

— Це ваша перша виставка?
— Так, рисунок виставив уперше в житті. Інші роботи є чи у приватних колекціях чи в церквах, тож їх хтось десь бачить. А рисунків ніхто не бачив, крім близьких людей. Унікальність їх у тому, що такою мовою говорили художники кінця XIX ст., але вони були ще сильно зв’язані моментом християнської моралі, відверті речі вони не могли собі дозволити. Потім їх дозволили собі постімпресіоністи — Пікассо наприклад, але це вже було у формі карикатури на дверцях громадського туалету. Сказати такою мовою — це теж щось досить новітнє. Є якісь речі в музеях еротики Амстердама, Парижа, там ця культура є. До речі, це показник свідомості суспільства, бо різні диктатури хотіли контролювати стосунки між чоловіком і жінкою.
— Чому раніше не виставляли своїх робіт?
— У нас немає галерейного бізнесу, бо не існує нормальних музеїв, що купували б достойні речі, колекціонерів, які б це збирали. Якщо мій товариш виставляється в Польщі чи Німеччині, то організатори все проплачують, і йому теж платять і дуже вдячні, інакше — організаторів оштрафують. Бо художник має творити, а суспільство сприяти, щоб його творчість, якщо вона достойна, побачив глядач. У нас приватні галереї вимагатимуть непомірні кошти за простір, рекламу, медіа, оголошення, запрошення гостей. Невеликі приватні галереї мають своїх 5 художників, яких постійно виставляють. А подавати художника десь за кордон на якісь виставки може лише галерея. Маю сказати, що реалізм — він найвразливіший, він вимагає такої потужної роботи, всього разом: почуття, досвіду, розуму, ерудиції, що не кожен потягне.
— Тобто реалізм — це найскладніший вид мистецтва?
— Так, це як симфонічна музика. От у Мусоргського є такі складні партитури, що в Україні лише чотири кларнетисти можуть зіграти, спочатку техніка, а потім ми вже кажемо про енергетику. Реалізм тому й занепав, що дуже ірраціональний, найвищі досягнення були десь з 1860 до 1910 рр. Тоді була сильна конкуренція, щоб стати придворним художником, бо інших варіантів не було. І це дало дуже сильну дисципліну, повагу до школи, класики. Коли все зруйнувалося, то нові буржуа, які були дуже багаті, дали митцям свободу, і ось це поєднання бази і свободи мало неймовірний результат. Потім почалася раціоналізація, з’явився модерн, який усі так люблять. У ХХ ст. свобода без школи не дала абсолютно нічого визначного в мистецтві.
— А ви де навчалися?
— Найбільша база — це Республіканська художня середня школа імені Шевченка, там повністю ти займаєшся фахом, звісно, атестат про загальну середню освіту такий собі, зате атестат про професійну освіту чесний і там глибокі знання. Далі був Київський інститут, але моє навчання перервала служба в армії. Потім я перевівся до Львова. Але найголовніше, що розвалився «совок» і з’явилася можливість їздити за кордон, навчатися на творах відомих попередників. Тут, в Україні, навчили вчитися, а справжня наука — там. Плюс треба пригадати Терещенка, завдяки якому тут музейне зібрання таке, що можна навчитися багатьох речей, хоча наша єдина картинна галерея бідна. Наша система художньої освіти — це вкрадена за царя італійська система навчання: методика викладання, критерії оцінювання. Завдяки Мурашку з Пітера це і до нас дійшло, а він рисувальну школу відкрив без жодної копійки і Терещенко 25 років давав йому гроші на заклад. І наша академія могла бути імені Мурашка і Терещенка.

За кордоном реалістична школа втрачена

— Нашої освіти достатньо?
— Ні, не достатньо. Мені було легше, бо моя мама — львів’янка, аристократка за походженням, і якісь моменти, напевне, успадковані. От вона латинь пам’ятала, навчалася в інституті при Монастирі Уршулянок. Мій дід — один із засновників першого українського банку «Дністер». Уся родина загинула в боях проти совєтської окупації, мати була дев’ять років у підпіллі і 15 років у сталінських таборах. Вона після того, як вийшла на волю, поїхала до Москви і за останню діамантову бранзолетку (з польської «браслет». — Ред.) зробила собі пластичну операцію і мала прекрасний ви­гляд — тут про це навіть не знали, це десь 1965-66 рік. А як мене народила, то ми сутужно за копійки існували, на якусь мінімальну пенсію, зате були речі, невідомі в нетрях совка. У мене величезна бібліотека, крихти перепадали чогось не совкового. Бо в нас добра половина тих, хто навчався, були вдячні цьому совдепу, а я був освічений без нього.
— За кордоном не навчалися?
— За кордоном реалістична школа втрачена. Іван Макогон, якого я дуже шаную, був в Італії в академії, то йому ректор пропонував залишитися викладати. Був такий представник реалізму Адольф Вільям Бугро, це кін. XIX ст., що казав Матісові: «Ви навіть рисувати не вмієте», і був правий. Твори Бугро «загнобили» у XX ст., але один розумний єврей у Штатах зібрав його роботи і зробив виставку. Першу роботу продав за 7 тис дол., потім такого ж рівня робота пішла за 20 млн., і тепер там космічні ціни.
— Ваші основні роботи — це роботи на замовлення. Що переважно замовляють?
— Основний заробіток — це приватні замовлення живопису. Живопис добрий тим, що я в майстерні і ні від кого не залежу, в ціні можна зробити дешевше чи дорожче. На відміну від скульптури, де стільки всіляких ланок. Я роблю монументально-декоративні речі в якомусь інтер’єрі. Якісь складні міфологічні речі, які робили італійці, в Україні відсутні, бо ж що менше культури, то більше пейзажу. З академічного реалізму найскладніше — це багатофігурні композиції на історичну, релігійну чи міфологічну тему. Потім портрет, жанрова сценка, натюрморт, архітектурний пейзаж, потім просто пейзаж і море. З точністю до навпаки ви все це побачите на Андріївському узвозі.
— Важко поєднувати творчість і замовлення?
— Ні, неважко, бо я працюю iз замовленням лише тоді, коли є творче і комерційне зацікавлення, замовлення — це тест на адекватність. Колись на замовлення просто брали, що хотіли. Нині ті, хто їздив постійно за кордон, сильно окультурилися, люди змінюються.

Те, що в нас називають конкурсом, то це профанація

— Кого із сучасних українських художників ви вважаєте хорошими?
— Василь Корчовий, Слава Лебіга, Поляков-старший, Володя Ушаков, що робить невеличкі жанрові сценки.
— Ну, вони не дуже на слуху. На всіляких конкурсах перемагають інші художники?
— Те, що в нас називають, конкурсом, то це профанація. Тут виграє той, хто зробить дешевше або дасть відкат. Колись комусь припадало робити Ленінів, так уся ця корупція і вибудувалася, бо замовлення державне йшло на Спілку, а Спілка давала своїм членам замовлення через п’янки чи підлабузництво.
— Так усе безпросвітно і безперспективно. Хотілося б світло в кінці тунелю побачити.
— Світло — в Італії. Відвертість, ви­знання недоліків — це вже світло. Якщо ми зробимо бодай частково на такому рівні, як уже було, — це вже добре. Кожного, хто каже, що ми можемо зробити щось найкраще, вважаю брехуном, у нас зараз немає такої можливості. Ми можемо лише дотягтися до високого рівня, і то меншою мірою. Бо образотворче мистецтво — це такі кошти, про які ви навіть не здогадуєтеся.
От, на­приклад, Собор св. Петра у Ватикані побудовано за індульгенції, продані по всьому світові. Нині цього ніхто не робитиме. Тому всі жанри спрощені, куці, примітивні. Франц Йосиф колись усі гроші вбухав у Віденську оперу, міщани гудили її при відкритті, одного архітектора довели до самогубства, другий помер від серцевого нападу. За три роки все змінилося, і вони почали любити її, пишатися. А от італійці виняткові. Колись Савонарола запропонував спалити книжки, то його самі флорентійці спалили.
Розмовляла Марія Сулима
Advertisements

Залишити коментар

Filed under Uncategorized

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s